2014-02-03
1797Як вже зазначалося, громадяни України реалізують своє право на працю шляхом укладення трудового договору з підприємством, установою, організацією.
Для укладення трудового договору громадянин, який поступає на роботу, повинен подати такі документи:
заяву про прийняття на роботу (для укладення трудового договору в письмовій формі, скажімо контракту, подання заяви не потрібно);
трудову книжку, а в разі її відсутності довідку з місця проживання (виконкому, держадміністрації, домоуправління) про останнє заняття, військовий б'їлет (для військовозобов'язаних);
паспорт або інший документ, що посвідчує особу (свідоцтво про народження).
Крім цього, власник (уповноважений ним орган) може попросити працівника надати інші документ, подання яких передбачене законодавством. Наприклад, у разі прийняття на роботу (посаду) виконання якої потребує певної кваліфікації або освіти, — документ про освіту (спеціальність), характеристику і документи про обрання на посаду; для молодих спеціалістів — направлення на роботу; для осіб, які ще не досягли 18-річного віку чи осіб, які приймаються на роботу із шкідливими умовами - довідку про стан здоров'я; для осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, — довідку про звільнення.
Якщо громадянин і власник дійшли згоди про умови праці, то вважається, що укладений трудовий договір. На підставі цього договору керівник підприємства видає наказ (розпорядження) про зарахування на роботу (посаду), в якому вказує основні умови праці, дату початку роботи. З цим наказом працівник повинен бути ознайомлений під розписку.
Кодекс законів України про працю встановлює, що трудовий договір укладається, як правило в письмовій формі. Якщо сторони про умови праці домовились усно та пізніше ця домовленість була зафіксована в наказі про зарахування громадянина на роботу, то це буде усна форма трудового договору. Коли ж йдеться про письмову форму, то це означає, що умови договору оформлюються спеціальною письмовою угодою, яку працівник і власник, згодом умови цієї угоди закріплюються в наказі.
Якщо працівника приймають на роботу вперше, йому оформлюють трудову книжку – основний документ про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників підприємств, усіх організацій усіх форм власності, які пропрацювали на них понад 5 днів. Трудові книжки осіб, які працюють за сумісництвом, ведуться тільки за основним місцем роботи.
При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається.
Строк випробування при прийнятті на роботу не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, - до шести місяців (ст.27 КЗпП України).
Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця.
При цьому при прийнятті на роботу випробування не проходять:
• особи, які не досягли віку 18 років;
• молоді робітники після закінчення професійних навчально-виховних закладів;
• молоді спеціалісти після закінчення вищих навчальних закладів;
• особи, звільнені у запас з військової служби;
• інваліди, направлені на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи.
Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.
Ст. 29 КЗпП України закріплює положення, згідно з яким до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний:
- роз'яснити працівникові його права та обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору;
- ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;
- визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
- проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони
Також слід наголосити, що власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівники виконання роботи, не обумовленої у трудовому договорі.
4. Порядок припинення трупового договору з ініціативи працівника
Ст. 36 КЗпП України визначає, що підставами припинення трудового договору є:
• угода сторін;
• закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
• призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
• розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективоморгану;
• переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
• відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;
• набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
• підстави, передбачені контрактом.
Працівник має право розірвати безстроковий трудовий договір, попередивши про це письмово власника підприємства за два тижні.
У разі, коли подання заяви працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлене неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання, вступ до навчального закладу; вихід на пенсію, догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом І групи та з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір до терміну, про який просить працівник (ст.38 КЗпП України). Крім того, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує вимоги законодавства про працю, умови колективного чи трудового договору.
Після закінчення двотижневого строку власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати наказ про звільнення працівника, повернути йому трудову книжку, в якій має бути записана причина звільнення, і провести розрахунок.
Отже, подання письмової заяви про бажання звільнитися з роботи і закінчення двотижневого строку є юридичною підставою звільнення працівника з роботи за власною ініціативою (припинення трудового договору).
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, керівник не має права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Якщо працівник уклав трудовий договір на визначений строк (наприклад, на два роки), то керівник не зобов'язаний звільняти працівника за власним бажанням навіть після подання ним заяви і закінчення двотижневого строку. Однак строковий трудовий договір може бути розірваний за вимогою працівника в разі:
- хвороби працівника або його інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором;
- порушення власником або уповноваженим ним органом трудового законодавства. Якщо між працівником і керівником з цього приводу виникає спір, то його вирішує комісія по трудових спорах підприємства або суд.
Керівник підприємства має право звільнити працівника, якщо закінчився строк трудового договору. Закінчення строку договору є юридичною підставою його припинення.
Якщо строк трудового договору закінчився, а трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.
5. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках (ст.40 КЗпП України):
1. зміни в організації виробництва та праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. При звільненні за цією підставою власник зобов'язаний попередити працівника про наступне звільнення за скороченням штатів (чисельності) не пізніше як за 2 місяці та одночасно запропонувати йому іншу роботу (посаду) на тому ж підприємстві. Звільнення в даному випадку вважається правильним, якщо працівник відмовився перейти на іншу роботу (посаду) або іншої роботи на підприємстві не було. Слід мати на увазі, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається певним категоріям працівників, перелік яких наведений у ст. 42 КЗпП України: а) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; б) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; в) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві; г) працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах без відриву від виробництва; д) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій та ряду інших;
2. виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідокнедостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи. Перш ніж звільнити працівника за невідповідністю, власник зобов'язаний запропонувати йому при наявності на
тому ж підприємстві іншу роботу;
3. систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
4. прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
5. нез'явлення на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах.
Слід мати на увазі, що за працівниками, які втратили працездатність внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, місце роботи зберігається до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності. Як і в попередніх випадках, власник має право, але не зобов'язаний звільняти такого працівника;
6. поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7. появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
8. вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановлено» вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Крім зазначених підстав звільнення працівників з ініціативи власника, є ще так звані додаткові підставі звільнення з роботи окремих категорій працівників (ст.41 КЗпП України). Отже, трудовий договір з ініціативі власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:
- одноразового грубого порушення трудових обоє 'язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;
- винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до працівника з боку власника.
До працівників, які можуть бути звільнені за цією підставою, відносяться перш за все особи, які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані зі зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням грошових і товарних цінностей, наприклад, продавці, касири, а також особи, які зайняті обробкою дорогоцінних металів і каміння. Звільнення за втрату довір'я до працівника може мати місце при скоєнні ним винних дій.. наприклад, систематичній нестачі довірених йому цінностей, порушенні правил торгівлі, крадіжці тощо;
- вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
За загальним правилом, для звільнення працівників з ініціативи власника або уповноваженого ним орган} необхідна ще згода первинної профспілкової організації підприємства, членом якої є працівник. Якщо профком не дасть своєї згоди на звільнення працівника, то керівник не має права розірвати з ним трудовий договір. Не допускається також звільнення працівника з Ініціативи власника в період його тимчасової непрацездатності та у період перебування працівника у відпустці.
У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи, належно оформлену трудову книжку І провести з ним розрахунок (ст.47 КЗпП України).
6. Робочий час і його види
Робочий час - це встановлений законом, або угодою між власником (уповноваженим, ним органом.) і трудовим колективом, час, протягом якого працівник у відповідності з правилами внутрішнього трудового розпорядку повинен бути зайнятий виконанням, виробничих, або посадових обов'язків.
Нормальна тривалість робочого часу працівників не повинна перевищувати 40 годин на тиждень (ст.50 КЗпП України). При цьому підприємства та організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.
Для працівників установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня.
На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години.
Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників скорочується на одну годину як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин (ст.53 КЗпП України).
При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу. Забороняється залучення до роботи в нічний час: вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років; осіб, молодших 18 років; інших категорій працівників, передбачених законодавством.
Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою, а також за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст.55 КЗпП України).
Скорочена тривалість робочого часу встановлюється (ст. 51 КЗпП України):
• для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень;
• для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень;
• скорочена тривалість робочого часу встановлюється і для окремих категорій працівників (учителів, лікарів);
• скорочена тривалість робочого часу може також встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом як при прийнятті на роботу, так і згодом може встановлюватись неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників (ст. 56 КЗпП України).
Ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності, може застосовуватися для керівників, спеціалістів і робітників, а саме:
• для осіб, праця яких не піддається точному часовому обліку;
• для осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості;
• для осіб, які розподіляють час для роботи на свій розсуд.
Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Надурочні роботи, як правило, не допускаються.
Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках (ст.62 КЗпП України)
7. Порядок надання відпусток.
Щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення 6 місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації. Щорічні відпустки за другий і наступні роки можуть бути надані в будь-який час відповідного робочого року.
Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників.
Поділ відпустки на частини будь-якої тривалості допускається на прохання працівника за умови, ще основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. Невикористана частина щорічно; відпустки має бути надана працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.
На вимогу працівника щорічна відпустка може бути перенесена на інший період.
Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом 2 років підряд.
До стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу); час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботі-; (посада) і йому виплачувалася допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком часткове оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та інші періоди роботи, зарахування яких передбачене законодавством (ст. 82 КЗпП України).
Дана тема не виноситься на розгляд на семінарських заняттях
ЛЕКЦІЯ 10
Тема 12. Основи адміністративного права України
План
1. Відносини, які регулюються адміністративним правом
2. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення
3. Поняття адміністративного проступку
4. Види адміністративних стягнень
1. Відносини, які регулюються адміністративним правом
Адміністративне право - це галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто суспільні відносини, які виникають в процесі організації і здійснення органами держави виконавчої розпорядчої діяльності. Тому предметом регулювання адміністративного права є суспільні відносин, які виникають у процесі здійснення управлінської дільності в державі, тобто державного управління.
Державне управління - це певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий розпорядчий характер, та полягає у регулюванні суспільних відносин в економічній адміністративно-політичній і соціально-культурній сферах шляхом застосування державы владних повноважень.
Суб'єктами державного управління є органи виконавчої влади, а об'єктами управління - сфери та гал} суспільного життя, на які спрямований організуючий вплив держави.
Для державного управління властиві такі риси:
• діяльність для реалізації завдань та функцій держави;
• воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами;
• державні органи та посадові особи діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;
• форми та методи роботи управлінських органів регламентуються законом.
Державне управління регламентується нормами адміністративного права, яке закріплює організацію, повноваження і порядок діяльності органів виконавчої влади, механізм функціонування державної служби, форми взаємодії цих органів з громадянами тощо.
Отже, сукупність правових норм, що регулюють державне управління, утворює галузь адміністративного права. Тобто адміністративне право регулює суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері державного управління.
Суспільні відносини, передбачені нормами адміністративного права, в яких сторони наділені певними правами та обов'язками, є адміністративно-правовими відносинами, а також предметом адміністративного права.
Суб'єктами адміністративного права, тобто учасниками (сторонами) адміністративно-правових відносин, можуть бути органи державного управління (Кабінет Міністрів України, міністерства), державні службовці та громадяни.
Адміністративно-правові відносини характеризуються двома моментами:
- одним з обов'язкових їх учасників є орган державного управління;
- цей орган має право, в межах своєї компетенції, вимагати відповідної поведінки від інших учасників адміністративно-правових відносин.
Для виникнення адміністративних правовідносин не вимагається обов'язкової згоди обох сторін.
Отже, норми адміністративного права регулюють процес створення, реорганізації, ліквідації органів виконавчої влади; встановлюють повноваження цих органів та їх посадових осіб; визначають права та обов'язки підприємств, установ, організацій, а також громадян у сфері державного управління; передбачають дію адміністративно-правових санкцій за вчинення адміністративного правопорушення.
Основними джерелами адміністративного права є Конституція України, відповідні закони України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств. Найважливішим з них є Кодекс України про адміністративні правопорушення.
2. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення
Кодекс України про адміністративні правопорушення був прийнятий 7 грудня 1984 року і на сьогодні діс з цілим комплексом змін та доповнень. Завданням Кодексу є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, до Іравил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (ст.1 КпАП України).
Структурно кодекс складається із 5 розділів та 33 глав.
У Розділі І - «Загальні положення» — викладені завдання законодавства про адміністративні Іравопорушення; повноваження державних органів щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність; запобігання адміністративним правопорушенням.
Розділ II - «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» - складається із загальної та особливої частини та займає центральне місце відносно інших розділів.
У Загальній частині розкривається зміст понять адміністративного правопорушення, адміністративної відповідальності, крайньої необхідності, необхідної оборони, визначаються особливості відповідальності неповнолітніх, військовослужбовців, іноземних громадян, умови звільнення від адміністративної відповідальності, передбачаються види адміністративних стягнень та порядок їх накладення, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність за адміністративні правопорушення.
Особлива частина складається з 11 глав.
Розділ III присвячений визначенню компетенції органів, уповноважених розглядати справи про Адміністративні правопорушення, серед яких:
- адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
- виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;
- районні (міські) суди (судді);
- органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на те Кодексом.
Розділ IV висвітлює питання провадження у справах про адміністративні правопорушення, зокрема:
- порядок складання протоколу про адміністративні правопорушення;
- застосування адміністративного затримання, порядок проведення особистого огляду, огляду речей, вилучення речей та документів. Слід зауважити, що адміністративне затримання - це захід адміністративно-
правового припинення та забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Адміністративне затримання провадиться органами внутрішніх справ (при вчиненні дрібного хуліганства, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів та ін.), прикордонними військами при порушенні прикордонного режиму, старшою у місці розташування охоронюваного об'єкта посадовою особою воєнізованої охорони, посадовими особами військової інспекції безпеки дорожнього руху;
- визначення учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення (особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, захисник, свідок, експерт, перекладач);
- порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення;
- оскарження і опротестування постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Розділ V - «Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень - регулює порядок виконання постанови, відстрочку виконання постанови, припинення виконання постанови, а також порядок провадження щодо виконання постанов відносно кожного виду адміністративного стягнення, що яередбачені чинним законодавством про адміністративні правопорушення (зокрема, провадження щодо виконання постанови про винесення попередження, провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу тощо).
3. Поняття адміністративного проступку
Адміністративне правопорушення (проступок) - це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Отже, основними ознаками адміністративного правопорушення є:
• протиправшсть;
• винність;
• караність.
Протиправність означає, що правопорушення є дією або бездіяльністю, що заборонена адміністративне законодавством.
Винність визначається психічним ставленням особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. За цією ознакою адміністративне правопорушення може бути вчинене умисно або з необережності. Адміністративвг правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх настання (прямий умисел або свідомо допускала настання цих наслідків (непрямий умисел). Адміністративне правопорушенні визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настанні шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла з передбачити (протиправна недбалість).
Караність адміністративного проступку означає, що до особи за вчинення адміністративного правопорушення може бути застосований захід державного примусу. Проте ст.22 КпАП України передбачень можливість звільнення від адміністративної відповідальності. Так, при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.
Складовими елементами адміністративного правопорушення є об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона,
Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, охорона якит забезпечується застосуванням адміністративних стягнень. Залежно від того, що є об'єктом посяганню адміністративні правопорушення поділяються на різні види, наприклад, правопорушення проти особи, прав. свобод громадян; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі шляхового господарства: зв'язку; правопорушення в галузі охорони навколишнього середовища тощо.
Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується зовнішнім його виявом, тобто дією (дрібне хуліганство) або бездіяльністю (ненадання транспортних засобів працівникам міліції та медичним працівникам), настанням протиправних наслідків та причинним зв'язком між ними (останні не завжди € обов' язковими).
Суб'єктом адміністративного правопорушення є фізичні особи - громадяни, посадові особи, іноземці, особи без громадянства.
Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку.
Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов'язані, а також особи рядового І начальницького складу органів внутрішніх справ у разі скоєння адміністративного правопорушення несуть відповідальність за дисциплінарними статутами (за винятком окремих правопорушень, наприклад за порушення правил полювання, митних правил та ряд інших, за вчинення яких вони притягуються до адміністративної відповідальності на загальних підставах).
Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується виною особи у формі умислу чи необережності.
Зазначені ознаки адміністративного правопорушення містяться у нормах Кодексу про адміністративні правопорушення, при вчиненні особою проступку фіксуються у відповідному протоколі, а також встановлюються під час розгляду справи про адміністративне правопорушення уповноваженим на те органом (посадовою особою).
4. Види адміністративних стягнень
Щодо громадян і службових осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, КпАП України передбачено застосування адміністративних стягнень.
Адміністративне стягнення - це міра відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст. 23 КпАП України).
За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення (ст. 24 КпАП України):
Попередження - це письмове, офіційне застереження громадянина про скоєне ним адміністративне правопорушення, яке здійснюється уповноваженою посадовою особою. Цей вид адміністративного стягнення застосовується за малозначні адміністративні проступки при наявності обставин, що пом'якшують відповідальність. Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративні правопорушення, ви знаються (ст.34 КпАП України):
- щире розкаяння винного;
- відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення завданої шкоди;
- вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких обставин чи сімейних обставин;
- вчинення правопорушення неповнолітнім;
-вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
Штраф - грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення судами та іншими органами адміністративної юрисдикції. Постанова відповідного органу тро накладення адміністративного штрафу є обов'язковою до виконання. У разі її невиконання впродовж 5 становленого терміну штраф стягується у примусовому порядку.
Сплатне вилучення, предмета, який, був знаряддям скоєння або безпосереднім, об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за -•шенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат для реалізації вилученого предмету.
Конфіскація предмета, який став знаряддям скоєння чи безпосереднім, об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього ~редмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, що знаходиться в Іриватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України.
Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись ло осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
Позбавлення спеціального права, наданого конкретному громадянину (права кepyвaння транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до 3-х років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.
Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються дими засобами у зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.
Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, що вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в дохол держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом.
Адміністративний арешт застосовується тільки судом у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб (наприклад, за дрібне хуліганство, вияв неповаги до суду тощо). Арештовані утримуються у спеціальних приймальниках або в ізоляторах тимчасового затримання при органі внутрішніх справ, але окремо від ув'язнених. Правопорушник повинен сплатити вартість свого утримання, харчування та охорони. Особи, що відбувають адміністративний арешт, використовуються на фізичних роботах згідно з договорами, які орган внутрішніх справ укладає з підприємствами.
Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 1 2 років, до осіб, які не досягли 18 років, до інвалідів І і II груп.
Слід зауважити, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення. Інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні
За одне адміністративне правопорушення може бути накладене основне або основне і додаткове стягнення
5. Адміністративна відповідальність неповнолітніх
За загальним правилом, адміністративна відповідальність настає з 16 років. При цьому ст.ЗЗ КпАП України наголошує - обставиною, що пом'якшує відповідальність за адміністративне правопорушення визнається вчинення правопорушення неповнолітнім.
До особи, яка скоїла адміністративне правопорушення у віці від 16 до 18 років, замість накладення адміністративних стягнень, застосовуються заходи впливу, передбачені ст. 241 КпАП України:
- зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
- застереження;
- догана або сувора догана;
- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
Але згідно з ч.2 ст.13 КпАП України неповнолітній віком від 16 до 18 років підлягає адміністративній відповідальності на загальних підставах (тобто застосовуються адміністративні стягнення) у разі вчинення перелічених у кодексі адміністративних правопорушень:
При вчиненні неповнолітнім адміністративного правопорушення уповноваженою посадовою особою складається протокол, який є основним документом для притягнення до адміністративної відповідальності. В протоколі фіксуються дата, місце його складання; дані про особу, яка його склала; дані про особу неповнолітнього, рік, місяць і день народження, місце навчання, місце проживання, наявність доходу); нормативний акт, який передбачає відповідальність за вчинене правопорушення; прізвище, адреси свідків і потерпілих, якщо вони були. Якщо правопорушенням завдано матеріальної шкоди, про це також повинно бути вказано в протоколі.
Протокол підписується особою, яка його склала, неповнолітнім, який вчинив адміністративне правопорушення. Якщо неповнолітній відмовився від підпису протоколу, про це робиться відмітка.
Неповнолітній має право дати пояснення до протоколу, зауваження щодо його змісту, а також викласти мотиви, чому відмовляється від підпису протоколу. Якщо протокол неповнолітній не підписав і відмовився дати пояснення щодо причин відмови, його відмова повинна бути підтверджена підписами понятих.
Складений протокол про адміністративне правопорушення неповнолітнього направляється на розгляд посадовим особам, які мають право його розглядати і виносити своє рішення, або в суд.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності неповнолітнього та його законних представників (батьків, усиновлювачів, піклувальників). Справа розглядається в 15-денний строк з дня отримання судом чи посадовою особою протоколу про адміністративне правопорушення. Однак ряд справ, наприклад: незаконні виробництво, придбання, зберігання, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах, дрібне хуліганство — розглядається протягом доби; справи про дрібне розкрадання державного або колективного майна - у 5-денний строк.
Питання на семінарське заняття №5 (ч.1.)
1. Відносини, які регулюються адміністративним правом
2. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення
3. Поняття адміністративного проступку
4. Види адміністративних стягнень
5. Адміністративна відповідальність неповнолітніх
Теми рефератів на семінарське занняття №5 (ч.1)
1. Поняття і склад адміністративного правопорушення.
2. Адміністративне провадження
Лекція 11
Тема 13. Основи кримінального права
План
