Умберто Еко

УМБЕРТО ЕКО

УМБЕРТО ЕКО (1932-) – італійський філософ, медієвіст, культуролог, романіст, відомий семіотик, дослідник середньовічної філософії і культури, а також сучасного мистецтва.

Однією з головних теорій, що розробляє Еко у своїх теоретичних працях є ідея «відкритого» тексту, тексту, який залучає читача до співтворення, пропонуючи широке поле для співпраці, акумулюючи знання і досвід читача. Твір розглядається ним як багатозначне повідомлення, що провокує, залучає читача, а не пропонує сталі, чітко визначені ситуації і їх пряме розуміння (це закриті тексти).

 

ТВОРЧІСТЬ:

● Роман „Ім‘я троянди” (1980) став першою і надзвичайно вдалою спробою пера письменника, він приніс Еко популярність і визнання, а також кілька премій. Його художній твір був прийнятий з великим зацікавленням. Він став художньою ілюстрацією основних теоретичних тез Еко, пов‘язаних з питаннями дослідження зв‘язків між текстом і читачем, а також тези про нескінченість семіозису як основи існування культури. Важливість цієї тези вичитується з усієї книги і підтверджується її останньою фразою, що пояснює назву: “Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus” – „Називаючи троянду тільки трояндою, володітимеш лише одним ім’ям, порожнім звуком; тільки змінюючи спосіб називання/найменування, метафоризуючи, співвідносячи ім’я з іншими іменами, ти володітимеш знанням про троянду”.

„Ім‘я троянди” – це і майстерно зроблений детектив, і гостропроблемний історичний роман, і завуальована сатира на деякі аспекти політичного життя Італії останніх десятиліть ХХ ст., і філософський роздум про літературну творчість, про оновлення культури, що є запорукою її існування.

Гра – центральний прийом цього роману. Гра з читачем починається вже з преамбули роману, що має назву: „Звичайно ж, знайдений рукопис”. Цей рукопис – це спогади німецького монаха другої половини ХІV ст. Адсона з Мелька про одну подорож з його юності.

СЮЖЕТ:

Отже, за 50 років до цього, в листопаді 1327 р., юний монах-бенедиктинець Адсон супроводжував свого нового вчителя, англійця-францисканця Вільяма Баскервільского в подорожі Північною Італією.

Історичне тло роману становило опис політичних інтриг між папою римським і імператором Людовіком Баварським. Це був період боротьби між папством, тобто скупим і боягузливим Іоанном ХХІІ, та Імперією – непереможним Людвігом ІV Баварським, коронованим в Мілані, що готувався в похід на Рим. До Людвіга приєднувалося багато тих, хто був незадоволений несправедливістю та аморальністю папського двору; підтримували його і францисканці, які не погоджувалися з папськими теологами в питанні про бідність Ісуса Христа.

Падіння авторитету пап приводило до 1) зневіри і песимізму з боку віруючих; 2) до популярності пророцтв про близькість кінця світу; 3) до появи різних сект. Іоанн в усьому звинувачує францисканців і вимагає, щоб настоятель ордену Михаїл Чезенський прибув до Авіньону. Імператор пропонує зустріч на нейтральній території, в одному з найбагатших бенедиктинських монастирів північної Італії.

Сюди, як представник імперії прибуває і Вільям Баскервільський, надзвичайно освічена людина свого часу, друг Роджера Бекона тощо. Тут пройдуть сім днів дії роману, сім днів захоплюючого детективного сюжету; рокове число приведе до смерті 7 людей, і смерть кожного буде провіщена священною книгою – Одкровенням Іоанна Богослова. Провіщає таку послідовність смертей старий сліпий монах Хорхе з Бургоса.

Роман Еко побудований за принципами детективного жанру, зокрема романів Агати Крісті:

1) вбивця діє за загальновідомим текстом (проте замість пісеньки або лічилки, тут вірш з Апокаліпсиса);

2) є тут і „приватний детектив” – це Вільям Баскервільський, що діє на прохання настоятеля монастиря, і має за короткий термін розплутати вбивства, що тут відбуваються. Проте, йому не так щастить, як Еркюлю Пуаро. І, коли на п‘ятий день прибувають папські посланці – 2 жорстоких інквізиторів, вони беруть монастир під свій контроль, знаходять „цапа відбувайла”, яким стає отець Ремігій, якого піддають тортурам, і таким чином отримують зізнання. Наступного дня отця Ремігія та ще двох (монаха Сальваторе і дівчину, з якою познайомився Адсон) страчують. Проте вбивства продовжуються. Вбито бібліотекаря, не з‘являється згодом і сам настоятель Аббон.

Отже, книга Еко, на перший погляд, містила у собі всі ознаки детективного твору. Передусім це детективна зав'язка – історія розслідування серії загадкових вбивств в одному з італійських монастирів. Головний герой – «детектив», колишній інквізитор, а радше філософ та інтелектуал, францисканський монах Вільям Баскервільський, та його асистент і оповідач – учень Адсон, саме його очима читач бачить усе зображене у романі.

 

Вільям Баскервільський переконаний, що таємниця смертей пов‘язана з бібліотекою, яка знаходиться на третьому поверсі Храмини – вежі, що вражає Адсона (доктора Ватсона) своїми розмірами і символічністю архітектурної форми. (На другому – скрипторій, де монахи переписують рукописи.) Всі вбиті – художник-мініатюрист Адельмо, перекладач з грецької Венантіус, помічник бібліотекаря Беренгар, лікар Северінус, сам головний бібліотекар Малачі – працювали в Бібліотеці, були причетні до цього таємничого культу (Бібліотека – Таємниця Таємниць). Доступ у книгосховище мають лише бібліотекарі, відомо лише, що вона представляє собою лабіринт, населений привидами, код порядку розташування книг відомий лише працівникам бібліотеки, які пам‘ятають усі книги.

Вільям діє виключно з позицій розуму і логіки; його дедуктивний метод допомагає йому дістати карту бібліотеки, зрозуміти закономірність розташування книг, розвіяти міф про привидів (в деяких закутках лабіринту він знаходить спалені трави, запах яких може викликати галюцинації). План, накреслений Вільямом, дозволяє йому припустити, що в бібліотечному задзеркаллі має бути потаємна кімната. Очевидно, це і є таємничий

„Кордон Африки” – центр бібліотеки, місце зберігання заборонених книг, вхід до якого схований за кривим дзеркалом, що є тут. На думку Вільяма, вбивця, що діє за апокаліптичним сценарієм, хоче оберегти заборонене знання, і смерть кожному, хто доторкнеться до забороненої святині. Тим паче, що 4 померли від отрути, а їхні подушечки пальців доводили, як вона потрапила в організм. Всі вони листали злиплі сторінки старовинної книги.

Тут вони знаходять сліпого Хорхе з Бургоса, і починається остання сцена роману, дуель рівних. Хорхе простягає Вільяму книгу, проте той не торкається отруйних сторінок. Рукопис цей – друга частина „Поетики” Аристотеля, присвячена питанням комедії. Хорхе бачить в цій книзі свого запеклого ворога, оскільки в ній доведена необхідність сміху. Аргумент Хорхе – Ісус ніколи не сміявся.

Вустами свого героя Еко відтворює зміст цієї частини, що є своєрідною апологією сміху, твором про карнавальний сміх. Оберігаючи цей твір від сторонніх, церковники сподіваються зупинити секуляризацію культури, не допустити втрати „страху божого”, відібрати у майбутнього людства філософське обґрунтування оптимістичного світогляду. (Такою є ідейно-історична колізія роману.)

Розуміючи, що не зможе вбити Вільяма, Хорхе вирішує знищити рукопис: він з‘їдає отруєні сторінки, а потім підпалює рукопис. Вогонь охоплює бібліотеку, весь будинок, весь монастир. Адсон і Вільям згодом йдуть кожний своєю дорогою. Вже в зрілому віці Адсон повертається в те місце, де був монастир, збираючи шматочки сторінок, що дивом збереглися. Вже в кінці свого віку він дописує спогади, готуючись зустрітися з Богом.

Одним із найважливіших процесів під час читання роману є розшифрування літературних ребусів. Багатоманітність прочитань – головний принцип книги. Як правило, кожне ім‘я, цитата, сюжетний елемент має декілька розгадок.

Вільям Баскервільський (з Баскервіля) – асоціація з творами А. Конан Дойля: він детектив, часто говорить слова Холмса, нюхає різні трави, як Холмс (наркотичні стимулятори). Хорхе з Бургоса – асоціація з аргентинським письменником Хорхе Луїсом Борхесом, який працював директором національної бібліотеки Аргентини, на старість майже повністю втратив зір. Буквальне уподібнення бібліотеки світу, співвідношення світ-бібліотека-дзеркало-книга-лабіринт прямо пов‘язане з тематикою оповідань Борхеса.

Проте символи Еко не однолінійні, він вибирає символи з найширшими контекстами: наприклад лев. Лев – символ Сходу і символ пильності; у „Вежі Лева” зберігаються заборонені твори язичників. В християнській символіці лев і троянда – знаки таємниці. Лев і троянда – символи Британії, батьківщини Вільяма. У Данте, сучасника Вільяма, лев уособлює імператорську владу, проти якої в романі У.Еко виступають церковники.

Роман У.Еко є втіленням на практиці теоретичних ідей письменника про постмодерністичний твір. Він містить декілька смислових шарів. Для відносно широкої аудиторії – це детектив в історичних декораціях; для інших – історичний роман з великою кількістю унікальних свідчень про епоху і з частково детективним сюжетом; ще для одних – філософсько-культурологічний роздум про природу і призначення літератури, її співвідношення з релігією, їхнє місце в історії людства.

● „Маятник Фуко” (1988) – це історично–детективно–філософсько–пародійний роман Умберто Еко. Роман дуже великий за об’ємом. Назва роману походить від фізичного досліду проведеного фізиком Леоном Фуко у 1851 році у Пантеоні, що знаходиться у Парижі. Суть досліду полягала у тому, щоб за допомогою маятника довести, що Земля обертається навколо своєї вісі. В романі декілька розгорнутих сюжетних ліній, у романі використовується стільки історичних даних, що критик Ентоні Берджес навіть запропонував видати довідник до цієї книги, щоб читачам було легше орієнтуватися.

Сюжет:

У міланському видавництві Гарамонд працюють разом молодий співробітник Казобон і два досвідчених редактора – Джакопо Белбо та Діоталеві. Казобон у студентські роки написав дисертацію про орден Тамплієрів; Джакобо Белбо – людина надзвичайно ерудована і добре знається на історії та філософії; Діоталеві – людина не менших ніж Белбо енциклопедичних знань, вважає себе євреєм і займається кабалістикою.

Одного дня до редакції заходить полковник у відставці Арденті. Арденті приносить з собою рукопис своєї книги, у якій він начебто розкрив секрет ордену Тамплієрів. Для того, щоб якось привернути увагу редакторів Гарамонда до своєї книги, Арденті у найдрібніших деталях розповідає про події, які підштовхнули його до написання книги. За словами Арденті, він знайшов у підземеллі старовинного замку, у якому колись знаходилася філія ордену Тамплієрів, зашифрований документ, який начебто є ключем до розгадки тайни Тамплієрів. Белбо робить копію цього документу і залишає її у себе разом з рукописом книги. Наступного дня виявляється, що Арденті зникає при загадкових обставинах. Відомості, які розповів Арденті, поєднані з ерудицією Казабона, Белбо і Діоталеві по крихтам відроджують “задум”. “Задум” – це справжня історія ордену Тамплієрів і місії, яку виконував і виконує їхній орден. По мірі того, як “задум” розробляється, до нього вплітаються все нові і нові історичні події, наприклад, історії інших таємних орденів, біблійні факти, історія про Святий Грааль тощо. В результаті виходить так, що усі визначні події в історії Європи так чи інакше пов’язані з реалізацією “задуму” Тамплієрів. Але за іронією долі Тамплієри через надмірну конспірацію самі вже перестали розуміти деталі свого “задуму” і документ, який знайшов Арденті їм теж потрібен, щоб заповнити білі плями у “задумі”.

Такою є головна сюжетна лінія роману, але можна виділити ще дві другорядні, але дуже розгорнуті, сюжетні лінії:

1) Історія життя Казобона, до якої належать такі більш дрібні сюжетні лінії: Париж у 70–х роках XX ст., подорож Казобона до Бразилії, сімейне життя Казобона;

2) Історія життя Якоба Белбо: дитинство, юність, перше кохання Белбо, найбільше кохання у житті Белбо.

Отже, в романі є три головних сюжетних лінії: “задум” Тамплієрів, історія життя Казобона та історія життя Белбо. Усі ці три сюжетні лінії надзвичайно розгорнуті. До роману також вплетена зовсім побічна, але тим не менш цікава і повчальна історія про шахраїв у видавничій справі – це історія про видавництво Мануціо. Цікаво, що детективна сюжетна лінія у романі переривається. Фінал історії з “задумом” Тамплієрів розмитий. Але такий фінал не суперечить ідеї твору. З того моменту, як герої починають розшифровувати “задум” детективний елемент у романі відходить на другий план і поступається місцем філософському. Автор, перелицьовуючи історію Європи, показує, на що здатні люди заради ідеї, у що може перетворитися бажання людини пізнати сенс буття.

“Маятник Фуко” має занадто розгорнутий важкий для сприймання сюжет, але цей роман по-своєму унікальний. Зважаючи на ту кількість специфічного історичного матеріалу, яка була використана у романі, ніхто крім Умберто Еко не міг би його написати.

 

Крім того, Умберто Еко автор таких романів, як: «Острів напередодні» (1994), «Бодоліно» (2000), «Містичний вогонь королеви Лоани» (2004).