Східнослов’янське суспільство і середньовічний світ

Протягом ІХ – Х ст. на терені Східної Європи постало велике державнополітичне утворення – держава-імперія – Русь з центром у Києві. До складу цієї держави в пору найбільшого її підйому входила величезна територія від Білого та Балтійського морів на півночі до Чорного та Азовського – на півдні, від Карпат та Західного Бугу на заході до витоків Дону та Волги на сході. Держава Русь з центром у Києві була найбільшою за площею з європейських країн (1,3 – 1,8 млн. кв. км). За населенням (4,7 – 7,9 млн. чол.) східнослов’янська держава поступалася лише Візантійській імперії доби її розквіту (20 – 24 млн. чол.), тобто країні, на теренах якої здавен була відносно велика щільність населення[1]. Маючи величезну територію і значні прикордонні зони з оточуючим світом, Русь – спочатку відносно єдина держава-імперія, а згодом конфедерація земель-князівств – підтримувала контакти з різними за рівнем розвитку країнами та етнічними утвореннями: мисливцями та скотарями Північно-Східної Європи, кочовиками причорноморських степів, землеробсько-ремісничим населенням Центральної Європи та Балкан[2]. В цьому розділі ми розглянемо деякі важливі ідейно-політичні аспекти зовнішньополітичної діяльності Русі, східнослов’янського суспільства в Х – ХІІІ ст.

«Імперія ромеїв» в ідеологічних концепціях давньоруських мислителів. В плані впливу на ідейне та політичне життя Європи та Близького Сходу доби середньовіччя з Візантійською імперією важко порівнювати будь-яку іншу державу. Як відомо, наприкінці ІV ст. в силу багатьох причин стався розкол античної Римської імперії на дві частини: Західну Римську та Східну Римську імперії. Історичні долі обох частин до цього часу достатньо могутньої мегадержави у подальшому склалися по-різному. На заході Європи після переселення «варварських» племен на територію Західної Римської імперії, яка наприкінці V ст. перестала існувати, з середини І тис. н. е. почала поступово формуватися карта середньовічної Європи. На базі ж Східної Римської держави виникла Візантійська імперія, яка не дивлячись на істотні метаморфози у всіх сферах свого життя, проіснувала майже тисячу років і відіграла визначну роль як в історії Заходу, та і в історії Сходу. На таку долю цієї держави вплинули економічний, демографічний та культурний потенціал візантійського суспільства, виключний геополітичний фактор розміщення Візантії, до складу якої входили території Європи, Азії, а в перші століття її існування і Африки.

Втрачаючи поступово політичну і мілітарну вагу, Візантійська імперія в ІХ – ХІІ ст. перетворилася на своєрідний «Золотий міст» між Європою і Азією, стала перехрестям не тільки торговельно-економічних і політичних інтересів, а і ланкою, яка зв’язувала культури Заходу і Сходу. Візантія була центром, де відбувався синтез культурних течій Середземномор’я, Балкан і Близького Сходу.

Враховуючи великий вплив Візантії на оточуючий світ, особливо на країни і народи, де поширювався візантійський варіант християнства, видатний дослідник середньовіччя Д.Оболенський влучно назвав середовище країн і народів, синтетичним центром якого була Візантія, Byzantine Commonwealth, тобто Візантійською співдружністю[3]. Суб’єкти в системі «Byzantine Commonwealth» не були рівнозначні. Характер їх відносин з Імперією залежав від багатьох факторів, серед яких важливе місце мали рівень їх економічного та політичного розвитку, військовий потенціал та географічне розташування.

Саме за цими ознаками суспільство слов’ян Східної Європи, яке в ІХ – Х ст. сформувалося в одну велику державу-імперію – Русь, було у досить вигідному положенні відносно Візантії. Східні слов’яни не межували безпосередньо з Імперією, а тому та ніколи не загрожувала їх найважливішим реґіонам. Водночас військовий потенціал і географічне розташування дозволяли східнослов’янській еліті тривалий час здійснювати тиск на Константинополь. Поряд з цим, Русь знаходилась під значними дипломатичними та релігійно-ідеологічними впливами візантійців. Ці впливи верхівка Русі прагнула творчо засвоїти і активно використовувати у своїй зовнішньополітичній діяльності.

В період раннього середньовіччя в Візантійській імперії склався комплекс ідейно-політичних уявлень, які мали виключний вплив на духовне життя багатьох країн та народів, особливо тих, що входили до християнського світу. В контексті загальної мети нашого дослідження важливо відповісти на запитання, як складався образ Візантійської (а точніше, як називали її самі візантійці, «Ромейської») імперії на Русі, яка була реакція східнослов’янських мислителів на візантійські ідеологічні цінності.

Ідеологічні цінності та уявлення візантійського суспільства формувалися внаслідок синтезу римських політичних уявлень та постулатів християнського вчення. Їх створення розпочалося в V – VI ст. і завершилося в основному в ІХ – Х cт. Серед найважливіших ідеологічних постулатів політичної теорії візантійців необхідно назвати концепції: а) римського християнського співтовариства, на чолі якого стоїть імператор; б) ідеального християнського імператора і влади, яка йому належить; в) християнського співтовариства – «Божого граду»; г) симфонії світської та духовної влади.

Візантійські ідеологічні цінності були тісно зв’язані з релігійними уявленнями. Зокрема, важливими для перших були віра в боже спасіння, культ Богородиці, ідея софійності тощо. Ідейно-політичне життя візантійського суспільства знаходило своє відбиття не тільки в епістолярних пам’ятках, а й символіці (інсігніях), в титулатурі носіїв державної влади, в юридичних актах та ін. На перший погляд, ці абстрактні ідеологічні уявлення постійно втілювалися в практику міжнародного життя Візантії, де пропагувався культ «ромейського» екуменізму, залежності всіх оточуючих держав і народів від «Ромейської імперії»[4].

Розгляд питання про сприйняття візантійської ідеологічної системи на Русі є досить складним завданням. Це, багато в чому, викликано тим, що власні давньоруські письмові джерела з’явилися досить пізно – лише в ХІ – на початку ХІІ ст. До того ж, вони малочисельні і різнопланові за жанром, що ускладнює їх порівняння. Лише «Повість временних літ» має значні свідоцтва про русько-візантійські стосунки більш раннього часу, але ця інформація в плані дослідження теми є складною для аналізу, оскільки на неї серйозно вплинула позиція більш пізніх по відношенню до подій та явищ авторів[5].

Процес сприйняття образу «Ромейської імперії» східними слов’янами пройшов декілька етапів, кожний з яких необхідно розглядати окремо. Початкова частина цього процесу, багато в чому, співпала з часом розповсюдження християнства на Східну Європу – ІХ – Х ст. Особливо слід звернути увагу на період розквіту держави Русь ХІ – початку ХІІ ст., коли пролунала хрестоматійно відома фраза германського історика та географа Адама Бременського про Київ: «Головне місто тієї держави є яскравою окрасою Греції, суперником константинопольського скіпетру»[6]. Під «Грецією» Адам розумів «Pax Ortodoxa Christiana», а саме його висловлювання блискуче показало стан русько-візантійської взаємодії в сфері ідеології в середині ХІ ст.

В ХІІ ст., як нам здається, процес сприйняття візантійської ідеологічної спадщини на Русі відходить на другий план і пожвавлюється з новою силою вже в наступному столітті. Останнє пов’язано перш за все з політичними причинами: переходом католицьких країн у наступ під прапором хрестових походів не тільки проти язичників, а й православних країн та, дещо пізніше, вторгненням полчищ монголо-татарських ханів до Східної та Центральної Європи. Останній етап ідеологічної взаємодії наступає після захоплення Константинополя турками-османами (1453 р.), коли столиця Російської держави Москва почала претендувати на звання «третього Риму», а її монарх об’явив себе спадкоємцем візантійських василевсів.

Перші хрещення русів – учасників походів на візантійські міста Криму та Південного Причорномор’я наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст., як вже відзначалося в літературі, мали політичний характер, були схожі з аналогічними хрещеннями норманів. Мова йшла про дипломатично-ритуальні акції, які не вели до зміни світосприйняття, а зводились до політичного оформлення відносин «варварських» князів-вождів з християнами[7]. Складно говорити, наскільки в ІХ ст. русами сприймався комплекс «ромейських» ідеологічних уявлень, проте можна припустити, що давньоруська верхівка в цей час у певній мірі була вже у певній мірі підготовлена до цього.

Болгарська дослідниця В.Типкова-Заімова дає загальну характеристику зовнішньополітичної діяльності Болгарії стосовно Візантійської імперії, яку цілком можливо використати і для аналізу загалом системи взаємин Імперії з сусідами в рамках Byzantine Commonwealth. В зовнішньополітичній діяльності Болгарської держави історик бачить дві тенденції: 1) в рамках візантійської «співдружності націй» Болгарія шляхом дипломатичної взаємодії з греками намагалася добитися найкращих умов для свого існування; 2) болгарські ідеологи в ідейно-політичній конфронтації з греками прагнули створити свою власну вселенську концепцію на противагу візантійській зовнішньополітичній доктрині[8]. Такі ж cамі тенденції спостерігаються і в ідеологічному житті східнослов’янського суспільства Х – ХІІ ст.

Важливим етапом в сприйнятті «ромейських» ідеологічних теорій на Русі став час князювання Ольги та її сина Святополка. На жаль, дуже цікаві свідоцтва «Повісті временних літ» цього часу самі по собі не можуть бути використані для дослідження нашої теми, але в комплексі з іншими джерелами дають підстави для наступного висновку: у другій половині Х ст. Давня Русь у відносинах з греками виступає не як невелике ранньополітичне формування, а як доволі потужна держава, яка прагнула у взаєминах з Візантією активно чинити опір ідеологічному гегемонізму «ромеїв». Саме в такому ракурсі можна розглядати спробу київської дипломатії під час поїздок Ольги до Константинополя[9] укласти матримоніальний союз між давньоруським та візантійськими правлячими домами та провести хрещення Ольги як володарки держави. Мова в останньому випадку йшла про навернення в дусі тогочасних юридико-дипломатичних уявлень в нову віру усієї східнослов’янської держави, з якою Ольга, згідно уявлень тих часів, ідентифікувалася[10]. Отже, є підстави вважати, що з формально-юридичного та дипломатичного боку Русь після хрещення Ольги (954 р.) стає християнською країною.

Цінні свідоцтва про зовнішньополітичні претензії давньоруської верхівки вміщено в хроніку візантійського історика Льва Дьякона, який передає слова князя Святослава під час переговорів з греками, де ставить під сумнів їх право мати володіння в Європі[11]. Комплексний аналіз джерел з історії Русі 60 – початку 70-х років, порівняння політичних та ідеологічних процесів в східнослов’янському та інших близьких за рівнем суспільств дають підставу стверджувати, що київський князь Святослав Ігорович та його оточення прагнуло створити універсальну державу близьку за характером до держави германського імператора Оттона ІІІ та польського князя Болеслава Хороброго. Ця обставина в значній мірі вплинула на ідейно-політичну свідомість давньоруської верхівки напередодні державного навернення Русі до нової віри. П.О.Каришковський відзначав, що «Святослав відчував себе в деякій мірі спадкоємцем політичних заповітів Симеона (болгарського царя початку Х ст. – авт.)»[12]. Дійсно, навряд чи можна уявити, що історичний розвиток Русі відбувався в абсолютній ізоляції від ідейно-політичного життя Болгарії. Тут на початку Х ст. були ініційовані з боку царя Симеона активні зовнішньополітичні ініціативи з метою обмеження візантійського тиску.

Після запровадження християнства на Русі в ідеологічному плані авторитет князівської влади значно зріс. Згідно з канонами нової релігії князь одержав юридичний статус необмеженого правителя, на відміну від попередніх, «язичницьких» часів, коли державну владу за тодішніми уявленнями репрезентувала система «князь-дружина».

Прийняття східними слов’янами християнства з Візантії і створення ними православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили, що цілком природно, залежність давньоруської церкви від константинопольської патріархії. Проте цю залежність, вплив її на політичне та ідеологічне життя Давньоруської держави не можна перебільшувати. Перш за все вище духовенство, що формувалося з греків, які прибували з Візантії, внаслідок певних особливостей свого становища в Давньоруській державі та залежності від її князів було зацікавлене у проведенні відносно самостійної від патріархії діяльності[13]. Київській двір з перших днів існування державної християнської організації на Русі здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження церковно-політичного впливу Візантії.

Автор «Повісті временних літ» зазначав, що князь Володимир запросив до Києва з Херсона багатьох священиків, які разом з візантійськими («царицыными» за літописом) ієреями хрестили давньоруське населення. Проте, розповідаючи про підтримку Володимиром духовенства, літопис згадував лише корсунських священиків, які одержали від князя головну церкву на Русі – церкву св. Богородиці та десяту частину державних прибутків[14]. Безумовно, це свідчення давньоруської пам'ятки не є випадковим і показує особливу орієнтацію Володимира Святославича на духівництво міста, населення якого постійно страждало від залежності від імперії і прагнуло добитися автономії[15].

Десятинна церква одразу стала головним центром ідейно-політичного життя Давньоруської держави, про що свідчило створення в ній першого літописного зводу, поховання тут князя Володимира Святославича і зберігання в храмі останків популярного серед слов’ян св. Климента. В перші десятиріччя існування християнства як державної релігії на Русі було фактично два релігійні центри – Десятинна церква і резиденція юридичного глави руської церковної організації – митрополита, яка розміщалася в Софійському соборі. Останній розміщувався поза межами столиці поблизу Софійських воріт Києва. Цікаво відзначити, що близька структура церковної організації в Х – ХІІ ст. була і в деяких центральноєвропейських країнах[16].

Велике значення для протистояння візантійському релігійно-ідеологічному тискові мало поширення на Русі кирило-мефодіївської традиції, яка розповсюджувалася сюди з Центральної Європи та з Болгарії[17] (в другому розділі ми відзначали, що ця традиція незалежного від Константинополя і Риму християнства почала з’являтися серед східних слов’ян з кінця ІХ ст. і мала особливий вплив на частину території Волині та Прикарпаття), херсонського культу св. Климента. Система існування паралельно князівського і митрополичого центру діяла, по крайній мірі, до середини ХІ ст. До цього слід додати, що в другій половині ХІ – ХІІ ст. відносну самостійність щодо київської митрополії мали монастирі[18]. Безумовно, це сприяло тому, що найбільш крупні з них – Печерський та Видубицький – стали центрами ідейного життя Русі.

Важливим моментом у сприйнятті візантійських релігійно-ідеологічних уявлень, починаючи з правління князя Володимира, стає широке розповсюдження культу Богородиці. Це було невипадковим явищем, оскільки Богородиця вважалася захисницею міст. Аналіз дуже неповних свідоцтв джерел свідчить, що з її іменем було зв’язано більше тридцяти храмів. Дуже важливо, що переважна більшість єпископських центрів – це Богородицькі собори (в основному Успіння) – в Галичі, Володимирі (на Волині), Ростові, Смоленську, Рязані. В Києві, крім відомої Десятинної церкви, головним храмом центру ідеологічного життя Русі – Печерського монастиря – була Успінська церква. Церква Богородиці була побудована на головних воротах Києва – Золотих. В ХІІ ст. в столиці будується церква Богородиці-Пірогощі на Подолі, яка займає важливе місце в композиції «Слова о полку Ігоревім». Наприкінці ХІ ст. на Русі виникає легенда про те, що, говорячи словами авторитетного дослідника церковної історії Я.М.Щапова, «Київ є християнським центром світу, до якого переселилася Богородиця з константинопольського Влахернського храму»[19]. З іменем саме цього храму тісно зв’язана поява в 70-х роках ХІ ст. в Кловському монастирі в Києві спеціальної церкви Влахернської Богородиці[20].

В 40-х роках ХІ ст. князь Ярослав Володимирович доклав чимало зусиль для розвитку тісної взаємодії з митрополитом Русі, оскільки мав конфлікти з кліром Десятинної церкви. Останній, як відомо, під час війни 1015 –1019 рр. підтримував його суперників[21]. Встановлення тісного союзу князя Ярослава з митрополитом було викликано і потребою удосконалення церковної системи в країні, необхідністю встановлення більш чіткої системи взаємин між світською і духовною владами. Цікаво, що вже на початку свого правління, Ярослав орієнтувався не на Десятинну церкву, а на храм святих Апостолів в Берестові, який також був князівською церквою. На користь такого висновку побічно свідчить більш пізня підтримка князем Ярославом пресвітера цього храму Іларіона, якого було обрано на з’їзді єпископів в 1051 р. митрополитом Русі.

Візантійський патріарх відмовився затверджувати рішення з’їзду руських єпископів, а дипломатична служба Візантії доклала значних зусиль для врегулювання відносин з двором князя Ярослава. Зокрема, на початку 50-х років імператор Константин Мономах був вимушений погодитися на шлюб своєї дочки і сина Ярослава – Всеволода, а київський князь погодився на відновлення старого порядку призначення митрополитів на Русі. Матримоніальний союз представників візантійської та руської династій фактично зрівняв в очах підданих київського князя і імператора, і невипадково під кінець правління Ярослава Володимировича в його оточенні стали йменувати «царем (цісарем)»[22].

Зближення світської і церковної влади в першій половині ХІ ст. призводить до особливого ставлення на Русі до концепції софійності. Видатний дослідник давньоруської старовини С.О.Висоцький справедливо писав, що «питання про побудову в ХІ ст. трьох Софій на Русі якось не привернуло уваги дослідників і не отримало належного висвітлення в історіографії Київської Русі. Перш за все це стосується проблеми появи храмів в районах, значно віддалених один від іншого»[23]. Історик пояснює все це великим політичним значення в житті східнослов’янського світу Києва, Новгорода та Полоцька. Розвиваючи цю тему, важливо відзначити, що в Візантії з доби Юстиніана (VI ст.) ідея софійності набуває особливого навантаження в політико-ідеологічних уявленнях візантійського суспільства, оскільки підкреслювала пріоритет світської влади перед духовною – богообраність василевсів[24]. У зв’язку з цим згадаємо, що в константинопольському соборі св. Софії, згідно свідоцтв Константина Багрянородного, зберігалися священні інсігнії, що підкреслювали зв’язок василевсу з Богом[25].

В історіографії велика увага приділяється видатній пам’ятці давньоруської літератури – «Слову про закон та благодать», яке написав митрополит Іларіон. Цей твір цікавий в плані вивчення сприйняття та адаптації на Русі «ромейських» ідейно-політичних цінностей. В ньому ми зустрічаємо і образ «ідеального християнського володаря», і столицю християнської держави – «новий Ієрусалім», і прославлення християнських святинь. Але автор не обмежується простою констатацією їх, а прямо зв’язує їх з давньоруськими політичними і ідеологічними «реаліями» – князями Володимиром та Ярославом, містом Києва, з храмом Богородиці і Софії. Особливе місце в трактаті займає прославлення князя Володимира, для чого Іларіон звертає увагу на історію Русі, яка передувала часу правління цього князя. При цьому автора не турбує те, що ця історія язичницька (крім періоду Ольги). Потреба зробити історію Русі більш давньою, прославлення князів-язичників було необхідно для проведення лінії про божий зв’язок хрестителя Русі з Христом і апостолами, підкресленні ідеї виключної ролі Русі в християнському світі[26].

Д.С.Лихачов пише, що «візантійській теорії Вселенської церкви та вселенської імперії Іларіон протиставив своє вчення про рівність всіх народів, свою теорію всесвітньої історії, як поступового і рівноправного навернення всіх народів до християнської віри»[27]. І.У.Будовниц вважає, що для досягнення своє мети Іларіон веде боротьбу з грецькими ідеологами[28]. Необхідно зазначити, що бурхливий розвиток ідейно-політичного життя Русі був обумовлений не тільки внутрішніми причинами, пов’язаними із становленням державності, розвитком духовності, а й зовнішніми, які були викликані тим, що візантійці не бажали, на думку А.Поппе, визнавати Русь частиною ідеальної «ромейської ойкумени»[29]

Наступні твори давньоруської ідеологічної думки розвивали ідеї Іларіона, які, що дуже важливо, мали тенденцію до тісної ув’язки з практикою духовного життя. Тому виявити в них систему сприйняття «ромейських» уявлень на Русі стає більш складним. Так, в процесі канонізації князів-братів Бориса та Гліба знайшли відбиття прагнення до подальшого освячення влади давньоруських князів, підкреслення їх зв’язку з церквою. В одному з перших сказань, що було присвячено князям, пишеться: «По истине вы цесаря цесарем и князя князем, ибо всю пособием и защищеняемь князи наши противу въстающая дьржавно побеждають, и вси помощью хваляться»[30]. В «Пам’яті та похвалі князя Володимира», яка була створена з метою канонізації Володимира Святославича, давньоруський володар порівнюється з візантійським «ідеальним» володарем – Константином Великим і вперше називається «апостолом в князьях», а його мати порівнюється з матір’ю імператора Оленою[31].

Під сильним візантійським впливом було написано «Повчання синам» Володимира Мономаха, де автор висловлює своє ставлення до виключної ролі у суспільстві християнського володаря. Вже у першому рядку свого твору князь Володимир підкреслює своє особливе походження, відзначає, що його мати була з візантійського роду Мономахів («матерью своею Мономахы»)[32].

В майбутньому в давньоруському ідеологічному житті персона Володимира Всеволодовича Мономаха стане поряд з персоною його пращура і тезки Володимира Святославича ідеальним образом володаря в офіційних ідейно-політичних уявленнях. Таким Володимир Мономах, зокрема, представ в преамбулі до Галицько-Волинського літопису, що була присвячена галицько-волинському князю Роману Мстиславичу, в панегіричному описі діянь сина останнього в статті того ж літопису, в якій розповідається про битву на Калці. Там підкреслюється походження Данила Романовича «от племени Володимеря, прироком Мономаха»[33].

У ХІІІ ст. в Південно-Західній Русі склалася парадигма ще одного давньоруського князя – Романа Мстиславича. Необхідно зазначити, що останній похід галицько-волинського князя в червні 1205 р. викликав справжній шок у верствах польського суспільства. Тут раптова кончина Романа 19 червня біля польського міста Завихост сприймалася як справжнє чудо для поляків. Тому не випадково саме в Польщі ці події стали досить часто обростати різного роду епічними розповідями. Під впливом фольклорних пам’яток з легендарними описами Романа в епістолярних творах середньовічних хроністів з’являлося все більше і більше подробиць про «славну битву» під Завихостом[34]. Ян Длугош згадував після докладного опису «битви» ще тричі про смерть Романа[35], а Мацей Стрийковський присвятив цілу оду «перемозі» поляків[36]. М.Грушевський з цього приводу відзначав: «Роман вибрався був на Польщу з дуже серйозними замірами, і його несподівана смерть увільнила Польщу від великого страху, відти таке сильне вражіннє від смерті сього руського в Польщі»[37].

Неабиякий вплив діяльність західноруського князя справила на фольклор половецького та литовського суспільства, про що ми дізнаємося з епістолярних пам’яток їх сусідів. Так, згаданий вище Мацей Стрийковський переказує легенду, згідно якої Роман (в одному місці польський хроніст помилково його називає Ростиславичем, хоча мова, безумовно, йде про Мстиславича[38]) багато ятвягів та литовців після походу до Прибалтики вивів до Києва та інших руських «замків», де наказав впрягати полонених до плугів, з приводу чого один з литовців-невільників начебто сказав князеві: «Романе, Романе! Поганим живеш, бо Литвою ореш»[39].

В Галицько-Волинському літопису під 6759 р., де розповідається про одну з перемог синів Романа Данила та Василька, пишеться, що Романовичі «придоста со славою на землю свою, наследивши путь отца своего великаго Романа, иже бе изоострился на поганыя, яко лев, имже Половци дети страшаху»[40]. З цього можна зробити припущення про існування якихось епічних пам’яток у кочівників про Романа.

Широко представлено образ князя Романа в українському та російському фольклорі. «Це була одна з найбільш обдарованих особистостей, образ яких міцно вкарбовується до пам’яті народу і дає імпульс його поетичній творчості», – писала про Романа Мстиславича українська дослідниця О.Єфіменко[41]. Російський історик Б.О.Рибаков з цього приводу пише: “Роман – останній з руських князів, якого оспівували билини: книжна та народні оцінки співпали, що траплялося рідко. Народ дуже обачливо вибирав героїв для свого билинного фонду”[42]. Розглядаючи фольклор як вияв історичного світогляду народних мас, вчені спеціально звертають увагу, що поява окремих політичних діячів в епосі була не випадковим явищем, а проявом найвищого визнання народом значення оспіваної ним персони[43]. Саме галицько-волинський князь Роман Мстиславич був останнім з нечисленних давньоруських володарів, яких прославляв народ[44]. У пізнього польського хроніста Мартіна Бельського є цікавий переказ західноруського епічного оповідання про те, що Романа Мстиславича поховали у Києві поряд із легендарними богатирями[45]. Значний інтерес представляє виявлена В.Ф.Давидовичем нещодавно сучасна щедрівка про Романа Мстиславича, в якій розповідається про нещасливу долю доньок князя, яка відбиває реалії подій кінця 80-х років ХІІ ст. в Південно-Західній Русі:

«Ой в неділю рано-рано,

Ой в неділю рано-рано

Заказалі на війноньку

І старому, і малому.

І старому, і малому,

І Роману молодому.

У Романа нема коня,

Й а в Романа нема седла

Й в Романа нема сідла

Й а в Романа нема сена.

Є в Романа три донечки.

Одна каже: «Муй батеньку

Продай мене молоденьку,

Продай мене молоденьку,

Купи собі коніченька».

Друга каже: «Муй батеньку,

Продай мене молоденьку,

Продай мене молоденьку,

Купи собі седелечко».

Третя каже: «Муй батеньку

Пускай мене молоденьку!

А я сяду да й поїду

До короля на війноньку»

Усі коні посідлали,

Усі сини посажалі.

Романув кунь той таки йде,

Його дочка в ручци веде,

Таке дітя робочеє,

До ділечка охочеє»[46].

Якщо в польській хронографії поступово склався вкрай негативний образ Романа, який, можливо, у давньоруському літописанні можна, хіба що, порівняти з найтемнішою постаттю давньоруської житійної літератури Святополком «Окаянним», то зовсім іншу тенденцію можна спостерігати щодо галицько-волинського князя в давньоруській політичній думці, де склалася чергова парадигма ідеального державного володаря – Романа Мстиславича.

Яскравим проявом виникнення та існування такої парадигми є преамбула до Галицько-Волинського літопису, яку є всі підстави розглядати як окрему пам’ятку давньоруської літератури. В ній прославляється державна діяльність Романа, який порівнюється, особливо за вдалу боротьбу з половцями, з Володимиром «Мономахом»: «Одолевша всим погнаньскым языком ума мудростью, ходяша по заповедемь Божим: устремил бо ся на поганыя яко лев, сердит же бысть, яко и рысь, и губяша и коркодил; и прехожаше землю их, яко и орел, храбор бо бе, яко и тур. Ревноваше бо деду своему Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци...»» [47].

Створення парадигми нового ідеального володаря є свідченням розвитку в нових умовах державної еволюції Русі ідейно-політичної думки східних слов’ян. Важливо нагадати, що князь Роман Мстиславич – політичний діяч і полководець – в ті ж самі часи яскраво представлено і на сторінках «Слова о полку Ігоревім», де також відзначається його успішна боротьба проти сусідів – литовців, ятвягів та половців[48].

Складанню преамбули до Галицько-Волинського літопису сприяли важливі події в історії Південно-Західної Русі ХІІІ ст., а саме тривала, широкомасштабна діяльність князів Данила та Василька по поверненню батьківської спадщини, відновленню держави Романа Мстиславича. В таких умовах, безумовно, треба було ідеологічно і політико-юридично довести історичну правочинність претензій Романовичів на роль політичних лідерів у Південній Русі. Галицько-Волинський літопис, який створювався з метою прославлення Данила, Василька та їх родини, постійно підкреслює цей зв’язок.

Порівняння статей Галицько-Волинського князя, де згадується князь Роман Мстиславич[49], дає всі підстави стверджувати, що протягом першої половини ХШ ст. в ідеології Південно-Західної Русі створилася парадигма князя Романа Мстиславича, що і знайшло відбиття, перш за все, у першій частині Галицько-Волинського літопису – повісті про князя Данила Романовича – у формі преамбули[50].

На відміну від Володимира Святого та Володимира Мономаха постать князя Романа мала набагато більш «приземлене» значення в контексті ідейно-політичного розвитку Південно-Західної Русі майже всього ХІІІ ст. Залишившись напівсиротами його сини Данило та Василько, спираючись на допомогу соратників загиблого князя, використовуючи практичний досвід батька, майже все життя присвятили реалізації його політичної програми[51].

Апогеєм розвитку політичної думки Русі, де спостерігається ставлення давньоруських книжників до «Ромейської імперії» та ромейських теорій, була «Повість временних літ». Необхідно зразу ж зазначити: в цьому творі візантійці ніде не називаються «ромеями», а лише тільки греками. Відзначимо, що така тенденція характерна і для пам’яток інших країн, які вели ідеологічну полеміку з візантійськими мислителями.

В літературі вже неодноразово відзначалася антивізантійська спрямованість норманської теорії давньоруського літопису[52]. Важливе місце в цьому творі займала лінія підкреслювання виключного походження представників князівської влади Русі у порівнянні з іншими верствами населення. Нагадаємо, що історія Русі знає лише один факт узурпації князівської влади представником некнязівського походження – могутнім галицьким боярином Володиславом Кормильчичем, «князювання» якого продовжувалося зовсім недовго[53].

В правління Володимира Мономаха редактором «Повісті временних літ» в її текст була внесена легенда про прихід на Русь під час подорожі по Східній Європі апостола Андрія. Цей факт слід розглядати в контексті боротьби, яку вели два релігійних центри, дві християнські столиці – Рим та Константинополь – з метою утвердження власної апостоличності (походження від апостолів)[54]. Відомо, що, згідно християнської традиції, першим єпископом Риму був апостол Петро. Пізніше константинопольськими книжниками була підготовлена легенда про витоки столиці Візантії від апостола Андрія. Поява інтересу до культу св. Андрія слід віднести ще до кінця 80-х років Х ст., коли батьком Володимира Мономаха Всеволодом були побудовані Андріївські церкви в Києві (1086 р.) та Переяславля (1089 р.). Головна ідея розповіді про подорож апостола Андрія в землі слов’ян Східної Європи – це розвиток думки митрополита Іларіона про незалежне від Візантійської імперії походження християнства на Русі.

Ідеологічне змагання відбилося і в сюжеті літопису про походження слов’ян, в думці літописця про зв’язок прабатьківщини русів з давньою Римською імперією («волохами»)[55]. Зокрема, в літопису підкреслюється зв’язок слов’ян з римською провінцією Норик – «нарци, еже суть словене»[56]. В іншому місці, де йде мова про апостольську діяльність Павла і римській провінції Іллірії, підкреслюється: «…ту бо есть Илюрик, его же доходил апостол Павел; ту бо беша словене первое. Там же и словеньску языку учитель есть Павел, от него же языка и мы есмо русь» [57]. Велике місце у вступі до літопису займає розповідь про діяльність слов’янських просвітителів Кирила-Костянтина і Мефодія, вчення яких відіграло провідну роль в становленні ідеології сусідніх з Візантією країн.

Сприйняття та реакція на візантійські ідеологічні канони спостерігаються і безпосередньо в статтях «Повісті временних літ». Так, уславлення столиці Русі, яке ми бачили в творчості Іларіона, знайшло продовження у фразі про зайняття Києва князем Олегом: «Се буди мати градом руським»[58]. Як відзначали ще дослідники ХІХ ст., поняття «мати градом» є калькою з грецького «метрополіс» – столиця. З візантійським «ромейським» впливом слід зв’язувати давньоруський переклад назви Константинополя – «Царград». Перетворення імені Константинополя в номінальне поняття викликано тим, що під впливом виникнення культу князя-християніна на Русі ім’я «Константина» (Костянтина) в певних текстах стає рівнозначним поняттю «цар». На відміну від «Повісті временних літ», де безпосередньо назва «Константинополь» зустрічається один раз, в інших давньоруських джерелах, на що звернув увагу А.С. Львов, воно зустрічається набагато частіше[59].

В щорічних статтях літопису спостерігається тенденція до розвитку образу князя-християнина. Так, в розповідь про княгиню Ольгу літописець особливо звертає увагу на державну мудрість давньоруської княгині (в цьому плані ця характеристика відрізняється від опису Олега, Ігоря та Святослава). З метою уславлення князя-християнина (в цьому випадку княгиню) в твір вводиться легендарна розповідь про намір імператора Константина одружитися з Ольгою і тут знову проводиться паралель між київською княгинею та матір’ю Константина великого Оленою: «Бе же речено имя ей во крещеньи Олена, яко же и древняя цариця, мати Великого Костянтина»[60].

Розповідаючи про князя Володимира Святославича, літописець свідомо протиставляє образ князя-язичника та князя-християнина (див. розд.2). Вельми важлива є оцінка Володимира Святославича, яка дається в посмертній статті під 1015 р.: «Се есть новый Костянтин великого Рима»[61]. Однозначно, що тут Володимир представляється як ідеальний християнський володар, а під «великим Римом», безумовно, слід бачити все християнське співтовариство, весь християнський світ. Нагадаємо, що вже в VII ст. формула «новый Костянтин» використовувалася як частина титулу імператора Іраклія[62].

Завершуючи розгляд цієї теми, необхідно відзначити, що на Русі, починаючи з ІХ ст., поступово починає поширюватися комплекс візантійських ідейно-політичних уявлень. Останні використовувались східнослов’янськими книжниками для створення власних ідеологічних парадигм. Відзначаючи візантійські корені і у значній мірі зміст цих ідей, необхідно зазначити, що вони, в основному, були спрямовані для піднесення авторитету власної держави та її володаря, а тому у значній мірі були спрямовані проти візантійського ідеологічного гегемонізму. Образ самих греків, яких, як ми вже відзначали, ніде не називають «ромеями», на літописних сторінках представлено в вельми негативному плані. Тут достатньо згадати фразу літописця, що «суть бо греки лстиви и до сего дни»[63].

Цілком можливо, що таке ставлення літописця початку ХІІ ст. до Візантії та її мешканців було в чомусь спровоковано давньорусько-візантійським конфліктом 1116-1122 рр. А.А.Горський, зокрема, відзначає, що наведена в «Повісті временних літ» ідея про дунайську прабатьківщину слов’ян обґрунтовувала справедливість боротьби Русі за зміцнення своїх позицій на Дунаї і підкреслювала незаконність підкорення цих земель Візантією[64]. На нашу думку, ця ж інформація дуже гармонійно пов’язується із згаданим свідоцтвом Льва Діакона про претензії Святослава до Візантії в 70-х роках Х ст. Доля дунайських болгар, підкорених візантійцями, турбувала і автора «Слова про осліплення Василька», яке було написане в той же час[65].

Розгляд теми «Ромейська імперія» в уявленнях давньоруських мислителів” дає відповідь або, по крайній мірі, дозволяє підійти до відповіді на запитання, яке вже давно поставлене істориками: як Русь відносилась до Візантійської імперії? На наш погляд, давньоруські книжники з достатнім пієтетом ставились до «ідеальної християнської імперії» та «ідеального імператора», проте це ставлення не розповсюджувалося на конкретних візантійських володарів, їх підданих та державу. Тому, як нам здається, є спрощеним висновок Д.Оболенського про те, що «руські володарі… визнавали, хоч б мовчки, статус імператора (мається на увазі статус реального візантійського василевсу – авт.) як глави християнського світу»[66]. Набагато більш виваженим є думка Ф.Дворніка, який пише, що «київські князі ніколи не були васалами імператора. Вони визнавали його як вищий авторитет на землі, якому кожний християнин мав підкорятися в християнській співдружності»[67].

При певній специфіці політичного розвитку різних реґіонів Русі всі вони перебували в єдиній системі релігійно-ідеологічного життя країни. Означене повністю стосується Волині і Галичини. Належність до православного ідеологічного середовища створювало необхідні ідеологічні аргументи в боротьбі проти зазіхань західних сусідів (поляків та угорців), проти нападів кочівників. Водночас перебування в цьому ж полі давало можливість верхівці краю висловлювати свої претензії щодо розвитку ситуації в інших землях Русі. Зокрема, прикладом цього можна розглядати претензії Данила Романовича на політичну спадщину Русі в післямонгольський час.

Титулатура носіїв державної влади на Русі в контексті середньовічних імперських доктрин. В ідеологічному суперництві, що було характерним для всієї системи міжнародних відносин середньовічної Європи, особливе значення мали, як вище вже відзначали, імперські вселенські доктрини. В основу цих доктрин християнського світосприйняття була покладена створена на підставі «святого письма» періодизація історичного процесу за чотирма імперіями. Вона стала стрижнем візантійсь­ких та західноєвропейських політичних концепцій, поширилася в державних трактатах та історичних працях. Згідно з поглядами одного з «батьків церкви» Євсевія, після Вавілонського світового царства починається панування Персидської держави, яку послі­довно змінюють на міжнародній арені держава Олександра Маке­донського і Римська імперія. Остання, згідно з поглядами христи­янських ідеологів, не загинула в V ст., продовжувала існування після Великого переселення народів в сучасну їм історичну епоху, тобто мав місце процес «translatio imperii»[68].

Візантійські ідеологи постійно проповідували ідею необмеженої влади монархів – василевсів, вимагали підлеглості йому з усіх питань світського та духовного життя церковних ієрархів та усього хрис­тиянського світу, наголошували на гегемонії «Ромейської імперії» (як вони називали свою державу) щодо сусідніх країн. В Конс­тантинополі було розроблено спеціальну систему титулів щодо володарів інших держав, причому найпоширенішим серед них був титул «архонт» («αρχωθ»), який в імперії надавався намісникам «фем»— областей.

Цілком зрозуміло, що подібні ідеї греків викликали серйозний опір у держав, що підтримували відносини з імперією, їх володарі та дипломати виступали за рівність з Візантією не лише у політич­ному, а й в ідеологічному та дипломатико-церемоніальному плані. Так наприклад, в IX – Х ст. під час жорстоких війн з греками Болгарська держава добилася не лише права на незалежність, а й згоди імператорського уряду сплачувати болгарам щорічну данину. Володарі болгар доповнюють свій титул «архонт» предикатом «від бога» («εη θεου αρχωυ»), що наблизило його до офіційного титулу імператорів – «від бога базілевс (εη θεου βασιλευς»). На початку Х ст. князь Сімеон проголошує себе «василевсом болгар та ромеїв» («βασιλευς Βονλγάρωυ χαι Ρομεωυ»)[69].

У ранньосередньовічній Західній Європі «імперські» концепції також визнавались, але до кінця VIII ст. юридичною главою існуючих тут держав вважався візантійський василевс[70]. Під час утворення так званих варварських держав на території колиш­ньої Римської імперії титул місцевих племінних вождів «dux» («герцоґ» або «князь») поступово стає титулом глави ранньофео­дальної держави. З появою великих територіально-політичних утворень на базі кількох герцогств починає вживатися значніший в ієрархічному відношенні титул «rex» («цісар», «цар»). В слов'янській літературі він перекладається як «король», бо ця назва походить від імені наймогутнішого франкського монарха – пер­шого середньовічного західноєвропейського імператора Карла Ве­ликого, постать якого стала підставою для виникнення на Заході парадигми ідеального володаря, – «Carolus». З поширенням титулу «rex» («король»), титул «duх» зберігається другим за значенням, носіями якого були могутні феодальні господарі – герцоґи. Так, в Германії титул герцоґа мали володарі Франконії, Саксонії, Швабії, у Франції – Аквітанії, Нормандії, Бургундії та ін. Проте слід за­значити, що титули «герцоґ», «граф», «маркіз», «барон» значно відрізнялися від титулу «король», тому що лише останній відпові­дав статусу суверенного володаря, влада якого – як монарха, помазаника божого – освячувалась християнською церквою.

З часів правління Карла Великого (768 – 814 рр.) внаслідок за­войовницьких війн франкських феодалів набуває реального політичного змісту тенденція до «renovacio imperii» («відродження імперії»), що відбивало претензії Франкської імперії щодо євро­пейського панування. В 800 р. у Римі в Латеранській церкві папа Лев III коронував Карла імператорською короною, а в 812 р. цей акт вимушені визнати і в Константинополі[71]. З цього часу коронація в Римі стає обов'язковим атрибутом в інвеститурі західних королів імпе­раторськими інсігніями.

Імператорський титул недовго проіснував у нащадків Карла Великого: на межі Х ст. послаблення франкських державних утво­рень, що виникли після Верденського договору 843 р., призвело до зменшення політичної влади їх монархів.

«Імперська ідея», яка завжди пов'язувалася з реальними планами володарів, залишалася життєздатною і подалі. Перед носі­ями імператорської корони відкривалися широкі можливості для успішної між­народної діяльності (наприклад, в дипломатичній конфронтації із Візантією), вони могли претендувати на владу над церквою, яка була не лише ідеологічною опорою феодального ладу, а й великим землевласником. Слід, однак, зазначити, що світські монархи Західної Європи (навіть в період найбільшої могутності) не зуміли повністю підкорити собі папство, хоч спроби в цьому напрямку ними робились постійно. Ідеологічним забезпеченням такої політики ста­ла концепція «цезарепапізма», тобто залежності римської курії від імператора. В свою чергу папський престол, особливо з сере­дини XI ст., створює свої вселенські теологічні концепції, що відбились у відомому документі папи Григорія VII «Dictatus papae» і теорії «папоцезаризму», де «Римська імперія» трактуєть­ся як світський меч в руках церкви божої і її глави римського папи[72].

В середині Х ст. претензії на одержання імперської корони висувають італійські та германські королі. В 962 р. папа Іоанн XII коронував представника саксонської династії Оттона І. З цього часу кожен новий германський король повинен був протягом свого правління здійснити подорож до Риму: без цього він не міг вважатись «римським імператором». Така нестійкість імпера­торської корони на голові саксонських, а пізніше (з XI ст.) франконських королів, безперервна боротьба з герцоґами в самій Германії, незадоволення італійського населення постійними вторгненнями з півночі германських військ, опозиція римських пап, інших монархів Західної Європи зростаючим претензіям германських монархів на світове панування багато в чому пояснюють прискіпливе ставлення Оттона І та його нащадків до титулатури сусідніх з Германією держав: Польщі, Чехії та Угорщини, що знаходились в церковній належ­ності від Риму.

Володарі цих країн, які мали титул «dux» (герцог, князь), прагнули отримати титул суверенного монарха – «rex» («король»), що викликало незадоволення не лише верховного володаря Германії, який до­вгий час був королем, а й германських герцоґів, котрі не бажали зростання суверенітету сусідніх країн в умовах їх «натиску на Схід» («Drang nach Osten»). Правда, в 1002 р. угорському князю Стефану (Іштвану) І все ж вдалося отримати королівську корону, яка стала спадковою для володарів цієї держави, але такий крок-поступка германсь­кої дипломатії був викликаний занепокоєнням, що угорський князь одержить корону з Константинополя. Про можливість подібного перебігу подій свідчить той факт, що у тому ж XI ст. угорський король Гейза І (1074 – 1077) отримав корону від візантійського василевсу Михайла III Дуки, в зв'язку з чим у візан­тійських документах зустрічається титул «король торків (угорців. – авт.» («κραλυς Τουκιας»). 3 цього часу угорський володар вважався васалом василевсу, хоч королі Германії і Франції розглядались візантійсь­кими політиками лише як брати візантійського монарха[73]. Такі ж «коливання» характерні і для міжнародного життя інших країн Центральної Європи та Балкан: Болгарії, Сербії, Венеції, Хорва­тії, монархи яких залежно від власних інтересів брали титулатуру як західного, так і грецького типу[74].

Проблему отримання суверенної титулатури володарі західнослов'янських країн доводилося вирішувати складним шляхом. Князі Чехії, які довгий час були союзниками германських імпера­торів в боротьбі з полабськими слов'янами, папством, Угорщиною та Польщею, стали королями лише в 1086 р., за умов, коли їх держава фактично стала залежати від влади германського імператора. Означена коронація чеського князя Владислава IV була викликана умовами дипло­матичної гри, яку вів імператор Генріх IV проти Польщі. На з'їзді в Майнці Генріх об'явив Владислава «королем Чехії та Польщі», намагаючись зіштовхнути дві західнослов'янські країни[75].

З великими труднощами в питанні коронації своїх правителів зіткнулася Польська держава – головний суперник Германії в Центральній Європі. Навесні 1025 р. польський князь Болеслав, а згодом і його син Мешко II здійснили самостійні (без санкції імператорської влади) коронації, але це викликало різкий осуд в Германії[76]. Наприкінці 1076 р., використовуючи підтримку з боку папи Григорія VII, інший польський князь Болеслав II Сміливий також проголосить себе королем[77], проте через три роки представники проімперських сил у Польщі позбавили його і корони, і трону. Названі коронації польських князів в ХІ ст. не створили через протидію германської імперської влади підґрунтя для виникнення спадкової королівської влади у Польщі. Лише на початку XIV ст., за умов створення централізованої Польської держави, після коронації її монарха, польського князя Владислава Локетка, Польща стає спадковою монархією – королівством.

Молода східнослов’янська державність у Середньому Придніпров’ї на початку свого існування зіткнулась не з імперськими доктринами Візантії і Західної Європи, а вела сувору боротьбу з експансією могутньо­го державного утворення на півдні Східної Європи – Хазарсько­го каганату. Під його впливом перебувала значна частина слов'янських племен – східних сіверян, радимичів, в'ятичів, що змусило ранньополітичне утворення у Середньому Подніпров’ї («Руську землю») вести війни за їх визволення[78]. В ході її давньоруські правителі активно використовують в дипло­матичній практиці титул хазарського монарха «каган». Згідно з повідомленням Бертинських анналів, під час зустрічі з східнофранкським імператором Людовиком Благочестивим у 839 р. по­сли з країни «Рос» називали свого князя титулом «Сhacanus» («хакан», «каган»), який автор західноєвропейської пам'ятки Пруденцій пояснює за допомогою звичного на Заході титулу «rex» («король»), що уособлював монарха-суверена[79].

В літературі справедливо наголошується, що вико­ристання давньоруськими князями за походженням тюркського титулу «хакан» або «каган» свідчить про те, що князі «Руської землі» були в той час, тобто в першій половині IX ст., незалежні від Хазарії і претендували на рівність своєї держави з каганатом[80]. На наш погляд, використання слов'янськими політиками цього титулу має пояснення і з ідеологіч­ної точки зору, оскільки у тюркських народів були поширені уявлення про небесне походження влади володарів від найвищого бога Тенгрі – каганів, ханів і ін. Така тенденція, наприклад, була поширена у протобулгар, про що свідчить зміст ранньосередньовічних написів, знайде­них в Болгарії[81].

В обігу на Русі, а також у відносинах з іншими країнами давньоруська знать звичайно використовувала загальнос­лов'янський титул «князь» (польський – «kniaz», чеський – «kniźe», сербохорватський – «knеz»), який згодом набув нового соціального змісту, а саме означав вже не вождів племінних союзів, а глав ранніх державних об'єднань. На наш погляд, не можна погодитись з думкою І. П. Шаскольського про те, що володарі «Руської землі» спочатку носили титул «каган», який з утворенням Давньоруської держави змінив титул «князь»[82]. Безумовно, на Русі більш поширеною остання форма титулу глави держави, що існувала паралельно з назвою «каган». Форма «каган» трапляється в давньоруській практиці і в XI ст.

Із зростанням могутності Русі, яка поступово приєднує все більшу кількість східнослов'янських, а з другої половини Х ст. і неслов'янських (фінно-угорських та балтійських) племен, почи­нає змінюватись і зміст титулу київського князя, який отримує форму «князя рускаго», тобто володаря всіх східних слов'ян. Цю форму вперше вжито у важливому дипломатичному документі – русько-візантійському договорі 911 р. Цей договір дає певну інформацію про ієрархічну структуру східнослов'янської держави. Він містить відомості про «светлых й великих князей», які перебу­вали «под рукою» Олега[83]. Назва «светлые и великие князья» характеризувала глав племінних союзів, що увійшли до складу Київської держави або знаходились в зоні її політичного впливу, але не загубили остаточно своєї автономії.

Протягом Х ст. відбулося послаблення влади східнослов’янських племінних династів і, одночасно, посилення влади київського князя, що і позначи­лось на зникненні інформації про них в дипломатичних угодах вже в часи Святослава (про це див. розд. 2). Частина колишніх племінних князів стали намісниками або зайняли інші адміністративні посади в системі управління держави Русь, інші увійшли до давньоруської боярської верстви.

Вступ Русі до кола християнських країн зміцнив владу верхов­ного суверена країни – київського князя. Як зазначав відомий польський вчений Г.Ловмяньський, якщо до прийняття нової віри державна влада багато в чому визнавалась через систему «князь-дружина», то тепер влада глави держави щодо підлеглих стає фактично необмеженою[84]. Значною мірою з метою піднесення його авторитету наприкінці Х – на початку XI ст. на Русі карбуються златники та срібляники, на яких давньоруського монарха зображено з усіма ознаками імператорської влади[85]. Але до цього необхідно додати, що в ідеологічному житті Русі титул «князь» був найвищим і цілком самодостатнім. Він не потребував підсилення, а тому використання формул «цар», «самодержець» книжниками було літературним прийомом для підкреслювання авторитетності носія державної влади – князя. Доказом цього є переклади грецьких книг, де грецьке слово «василевс (βασιλϊευς)» переκладалося, коли мова йшла про конкретну історичну персону, як «цар (цесар, цісар)», і у випадках, коли мова йшла про абстрактне поняття володаря, монарха, як «князь» [86]. Цікаво, що аналогічну тенденцію ми спостерігаємо і в скандинавських джерелах, які називають князів Русі «конунгами», але це найменування розуміється норманами досить широко – від визначення племінного вождя до титулування наймогутнішого володаря[87].

Митрополит Іларіон у «Слові про за­кон та благодать» не тільки порівнює Володимира Святославича з імператором Костянтином Великим, а і називає князів Володимира та Ярослава «великими каганами», підкрес­лює, що слава про них «слышима еєсть всеми четырьми конци земли»[88]. Середньовічні написи на стінах Софійського собору в Києві зберегли додаткове свідчення про використання на Русі східної титулатури щодо князів. Так, одне з графіті закликає: «Спаси господи, кагана нашего»[89]. Вивчення цього напису дало можли­вість С.О.Висоцькому зробити висновок, що напис в храмі зроб­лено про сина Ярослава Володимировича, Святослава, а також висунути тезу про спадковість титулу «каган» на Русі. Аргумен­том на користь останнього, за думкою вченого, є використання назви «каган» і сином Святослава Ярославича, Олегом, про що повідомляє «Слово о полку Игореве»[90]. На нашу думку, таке припущення не зовсім обґрунтоване. Ймовірно, що серед членів князівської родини цей титул носили лише ті, хто був зв'язаний із Сходом[91].

В зв'язку з цим, слід також заперечити проти категоричності точки зору на користь офіційного вико­ристання на Русі титулу «цар» («цісар»)[92]. Справді, під 1054 р. серед графіті є дуже важливий запис: «В лето 6562 месяца феврари в 20-е успения царя нашего...» (про Ярослава Мудрого). Низку відомостей про «царів» на Русі містять літописи XII ст., але всі вони лише відбивають панегіристичне ставлення їх авторів до своїх володарів і не можуть вважатися доказом офіційного використання цього титулу на Русі[93]. На Русі визнавали владу лише одного «царя» – візантійського імператора, хоча це визнання не принижувало міжнародного авторите­ту країни і її князів і мало суто «книжковий» характер[94].

В літературі поширена думка, що на Русі головним титулом глави держави був титул «великий князь» або «великий киевский князь»[95]. Але, як доводить польський дослідник А. Поппе, титул «великий князь» став офіційним лише за князювання владимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича[96]. Визнаючи ймовірність такої позиції, необхідно зазначити, що, по-перше, погляд польсько­го вченого дещо категоричний: титулатура носіїв державної влади в інших країнах, у тому числі і у Візантії, не мала чіткої системи; по-друге, в силу специфіки київського княжіння на Русі його володар не мав потреби в особливому визначенні в ієрархічно-титулярній «табелі про ранги» давньоруських князів. Ця проблема постала в удільну добу, коли володарі потужних земель-князівств вимагали для себе особливого визначення у порівнянні з іншими князями. Тоді ж у взаєминах між князями саме до таких князів стала використовуватися дефініція «старійшина». Зокрема, при описі історії першого зіткнення Русі з монголами в 1223 р. літописець називає «старійшинами» київського, чернігівського та галицького князів[97].

Дослідники не мають джерел, де чітко визначалися б титули представників феодальної ієрархічної східнослов'янської держа­ви. Але можна припустити, що в офіційному церемоніалі київські та деякі інші князі використовували титул «князь руський» або «князь Руси». На користь такого припущення свідчать офіційні документи – русько-грецькі договори Х ст. й матеріали сфрагіс­тики. Так, на печатках давньоруських князів часто зустрічається назва «архонт Росіі» («αρχωυ Ροσιας»), тобто «руський князь». Цей титул, запозичений з візантійського офіційного церемоніалу, цілком задовольняв володарів Русі, тому що тут значення мала не основа «архонт», а її предикат «руський»[98], так само, як у згаданій вище болгарській формулі «від бога архонт». Щодо Тмутаракані, то тут також зустрічається назва «архонт», з іншим предикатом — «архонт Матрахії, Зіхії і всієї Хазарії (αρχωυ Ματραι Ζιχας χαι πασης Cαξαριας)»[99].

Дуже важливим для визначення міжнародного становища і престижу Русі є питання про сприймання східнослов’янської держави західноєвропейськими хроністами. Автори західних хро­нік постійно використовують щодо монархів Русі титул «rex» – «король». Такий підхід, на думку В. П. Шушаріна, озна­чає, що Русь сприймалася ними як самостійна суверенна держа­ва – «королівство». Проте щодо володарів Польщі ті ж джерела використовують виключно титул «dux» («князь», «герцоґ»)[100]. Як довів німецький історик М.Хельман, критерієм при найменуванні володарів у германських хроністів завжди була одна обставина: чи був той чи інший володар залежним від германського імператора[101]. В польських джерелах також, незважаючи на численні факти конфронтацій Русі і Польщі, володарі східнослов'янської держави часто іменуються «королями».

Для розгляду цієї теми важливим є розгляд обставин перебування в 1073 – 1076 рр. поза Руссю в країнах Центральної Європи князя Ізяслава Ярославича разом з дружиною Олісавою-Гертрудою та сином Ярополком. Ця подія сталася внаслідок серйозних конфліктів, що мали місце наприкінці 60-х – в 70-х роках ХІ ст. в князівській династії Русі. У зв’язку з цим згаданий Ізяслав, старший нащадок Ярослава Володимировича Мудрого, вічі втрачав владу в столиці. Причому, якщо в першому випадку ця втрата володарського столу сталася внаслідок поразки від половців та заворушень у столиці при відносному нейтралітеті братів Ізяслава – Святослава і Всеволода, то в другому, які втрьох були у певній мірі співволодарями на Русі (тріумвірами), то в другому випадку конфлікт виник саме між Ізяславом і згаданими братами. Внаслідок цього зіткнення Ізяслав вимушений був шукати притулок у польського князя Болеслава ІІ Сміливого спочатку у Польщі (до зими 1074 – 1075 рр.), а в січні марно домагався прихильності у германського імператора Генріха ІV, а його син відвідав авторитетного римського папу Григорія VII.

Історія вигнання Ізяслава і його родини не пройшла поза увагою дослідників[102]. При розгляді цієї теми вчених перш за все цікавили взаємини Ізяслава з Болеславом, Генріхом та Григорієм, а також вплив цих контактів на релігійну ситуацію на Русі (Подорож сталася через двадцять років після розколу церков в 1054 р.). Щодо останнього аспекту не зайвим буде нагадати, що тривале мандрування по чужих краях Ізяслава серйозно турбувало печерських ченців[103].

Для нас важливим є питання про офіційно-протокольне ставлення на Заході до руських князів. Про перебування Ізяслава Ярославича в Германії декілька цікавих фраґментів збереглося в хроніці Ламберта Герсфельдського. Зокрема, цей автор повідомляє, що в січні 1075 р. до Майнцу до імператора Генріха прибув «король руський Димитрій»[104]. Зазначимо, що Димитрій – це християнське ім’я Ізяслава. Дещо пізніше, розповідаючи про наслідки переговорів посольства імператора Генріха на чолі з графом Бурхардом, Ламберт титулом «король» називає на той час справжнього київського князя (а не князя-вигнанця, як було у випадку з Ізяславом) Святослава[105]. Тісні взаємини Русі із західноєвропейським світом виключає випадковість застосування титулатури. Отже, можна зробити висновок, що Русь на Заході розглядалася як королівство, а її володарі, що правили у Києві сприймалися як королі. Ще більш конкретні уявлення про ставлення у католицькому світі про Русь дає листування папи Григорія VІІ. Зокрема, у своєму посланні до Ізяслава та його дружині («Димитрія, короля Русі, та королеви, дружині його») папа відзначав, що передає «управління Вашим королівством як часткою володінь св. Петра» Ярополку[106]. Отже, Русь цілком у дусі тодішньої ідеології розглядалася як частина всесвітньої конфесійної держави на чолі з папою і мала офіційний статус королівства. Ця подія не дає підстав для твердження, що переговори Ярополка та папи несли серйозну загрозу суверенітету Русі, що можна інколи прочитати в літературі[107]. Перш за все всі монархи західноєвропейських держав, згідно тодішнім ідеологічним уявленням, що активно насаджувалися римською курією, вважалися підданими римських понтифіків, проте це не означало фактичного підкорення означених держав курії. До цього слід зазначити, що вказаний поодинокий епізод взаємин руського княжича з папою не мав якихось серйозних зовнішньополітичних наслідків для Русі.

Децентралізація Русі в середині XII ст. вносить певні коректи­ви в титулатуру її князів. Так, Оттон Фрейзінгенський називає численних давньоруських князів специфічним титулом «regulis» («корольок»)[108]. Цим, з одного боку, як і в назві «rex» («ко­роль»), підкреслювався суверенітет князів Русі до імператорської влади, а з іншого – вказувалось, що ці монархи були володарями невеликих держав. Проте і в період феодальної роздробленості щодо наймогутніших князів традиційно застосовувався титул «rex» («король»). Королями, наприклад, в західноєвропейських хроні­ках названо перемишльського князя Володаря Ростиславича і галицько-волинського Романа Мстиславича[109].

Через десять років після смерті Романа (1205 р.) на Русі з'явля­ються «справжні» (короновані) королі, що було значною мірою наслідком втручання потужного Королівства Угорщина та римської курії в справи західноруських князів. В 80-х роках ХІІ ст. в одному з церковних документів король Бела ІІІ (1172 – 1196 рр.) називається «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галації»[110]. В 1206 р. син Бели ІІІ Андрій ІІ включив землі Південно-Західної Русі до свого титулу, а саме оголосив себе «королем Галичини і Волині»[111]. В 1215 р. королем Галичини та Волині був коронований Коломан, син угорського короля Андрія II, а в 20-х роках його брат Андрій, зятя галицького князя Мстислава Мстиславича. Цікаво, що в Угорщині, не дивлячись на претензії власних монархів на Галичину, королем задовго до коронації у 1253 р. сприймався князь Данило Романович. Зокрема, в одній з угорських грамот, де розповідається про битву 17 серпня 1245 р. під Ярославом, Данило названий як «король Русі (rex Ruthenorum)», а його суперник князь Ростислав лише як «князь Галичини (dux Galliciae)»[112]. Вірогідно, що таке сприйняття було наслідком тривалої традиції, яка стала оформлятися в Центральній Європі ще в другій половині ХІ ст., під впливом подорожі сюди Ізяслава Ярославича та його сина Ярополка. В грудні 1253 р. в Дорогичині відбулася коронація галицько-волинського князя Данила, який став першим визнаним західним світом офіційним королем Русі (докладно про це див. розд.7).

Таким чином, у внутрішньому житті давньоруського суспільства титулатура носіїв державної влади не досягла розвинутої форми. Водночас під впливом візантійських, а з XIII ст. західноєв­ропейських ідеологічних теорій та уявлень в дипломатико-політичному вжитку на Русі використовується іноземна титулатура.

Давня Русь та хрестові походи. Відмінності у віросповіданні за доби середньовіччя мали величезний вплив на розвиток міжнародних відносин. В той час фактично сформувалися угруповання держав, що сповідували одну релігію, та відбувався поділ світу за конфесійним принципом за системою «своїх» і «чужих». Конкретніше, для народів Європи світ ділився на християнський та нехристиянський, де серед останніх в силу впливу та потуги особливе місце займали мусульманські держави. З наростанням протиріч між католиками і православними останні («схізматики») попали для перших до команди «чужих».

Хрестові походи – величезний тривалий конфлікт християнських держав з «іновірцями» в історіографії Росії та СРСР довгий час трактувалися спрощено. На трактування діянь хрестоносців істориками Російської імперії природно впливав релігійно-ідеологічний фактор, перш за все позиція православної церкви. За радянський час хрестові походи представляли як грабіжницькі війни європейських феодалів проти вільнолюбних народів Сходу.

Зрозуміло, що в тих умовах сама постановка питання про участь Русі в хрестових походах не могла довгий час не розглядатися спочатку як крамольна, а пізніше в часи певної «відлиги» – сприймалася з певним «патріотичним» скепсисом. На це впливала і та обставина, що тодішній православний «старший брат» Русі – Візантія – представлявся в нашій літературі не як один з активних учасників хрестоносного руху, а лише як країна, що постійно потерпала від хрестоносців та зазнала жахливих втрат внаслідок проведення четвертого хрестового походу. Це ж саме слід говорити і про християнську Кілікійську Вірменію, якій прийшлося в цей час вести жорстоку боротьбу з країнами мусульманського світу, перш за все з турками-сельджуками.