Матеріальне становище населення

Яросла́в Олекса́ндрович Гала́н (* 27 липня 1902, Динів, нині Підкарпатського воєводства, Польща — † 24 жовтня 1949, Львів) — радянський письменник, журналіст, громадський і політичний діяч. Народився у сім'ї службовця. Закінчив гімназію у Перемишлі. Навчався у Віденському університеті (1922—1926) та Краківському університеті (1926—1928).Від 1924 — член Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).Викладав польську словесність в українській приватній гімназії в Луцьку. 1929 позбавлено права на педагогічну роботу в межах тогочасної Польщі як члена КПЗУ. 1932—1939 жив із випадкових заробітків. Письменник брав активну участь у комуністичному підпіллі, в підготовці та проведенні Антифашистського конгресу діячів культури (Львів, 1936). Перебував під наглядом поліції. Галана двічі заарештовували — 1936, 1937. Після приєднання Західної України до СРСР працював кореспондентом львівської обласної газети «Вільна Україна» (1939—1941), республіканських газет — «Правда Украины» та «Радянська Україна» (1942—1948). Під час війни був коментатором на радіостанції імені Тараса Шевченка (Саратов, 1942), на радіостанції «Радянська Україна» (Москва, 1943) та на пересувній прифронтовій радіостанції «Дніпро» (1943), працював у групі журналістів при ЦК КП(б)У. Від листопада 1945 до квітня 1946 — спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. У воєнні та повоєнні роки Ярослав Галан засуджував ідеї української державності, засуджував ОУН, УПА, а також греко-католицьку церкву. Його стаття «Плюю на Папу» стала відповіддю на відлучення його від Церкви папою Пієм XII. Загинув у робочому кабінеті, ймовірно від рук бойовиків націоналістичного підпілля. Вважається, що приводом для вбивства стали антиклерикальні памфлети письменника, проте деякі сучасні дослідники припускають, що замах був організований співробітниками КДБ з метою дискредитації націоналістичного підпілля в очах громадськості. П'єси: «Дон-Кіхот із Еттенгайму» (1927), «Вантаж» (1930), «Вероніка» (1930), «99 %» (1930), «Осередок» (1932), «Недоспівана пісня» («Під золотим орлом», 1947), «Любов на світанні» (1949).

Оле́ксандр (Оле́сь) Тере́нтійович Гонча́р (*3 квітня 1918, Ломівка^[1] — †14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченківської (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). До 1938 навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові. У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт (був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї). Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Г. Шевченка. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів, новел, передусім «Прапороносців». У 1959—1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.). У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці. Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін. Доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Ще в роки свого життя у Дніпропетровську, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був зруйнований собор. Цей собор стояв недалеко від того місця де жили його батьки. У 90-их роках собор був відбудований, який у Дніпропетровську пов'язують з образом собора у книжці «Собор».Твори Гончара перекладалися на 67 мов. Помер 14 липня 1995 року.

Кардинал Йосип Сліпий (справжнє прізвище Коберницький-Дичковський; Сліпий - прибране ним сільське прізвисько діда *1892, с. Заздрість, Теребовельського повіту, тепер Тернопільської обл. — †7 вересня 1984, Рим), — первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч. 1911 р. з відзнакою закінчив Тернопільську семінарію та вступив до Греко-католицької Львівської духовної семінарії. Богословські студії у Львові, Інсбруці й Римі, завершені докторатом 1918 року та габілітаційними працями в Інсбруці (1923) та Римі (1924).З 1922 року професор догматики Греко-католицької духовної семінарії у Львові, з 1926 року — її ректор. Став організатором Богословського наукового товариства, з 1926 р. був його незмінним головою. Був засновником та редактором квартальника «Богословія» з 1923р. Розбудував 1929 року за дорученням митрополита Андрея Шептицького семінарію. 14 квітня 1929 р. став ректором Львівської Богословської академії, а з 1931 заступник голови Українського католицького союзу. За наукові заслуги в 1930 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. 30 червня 1941 році Й.Сліпий підтримав Акт відновлення Української держави. По смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року він перебрав провід над Галицькою митрополією. Разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року був ув'язнений радянською владою і засуджений на 8 років важких робіт. Відкидаючи постійні радянські пропозиції переходу на православ'я, Сліпий був далі засуджений у 1953, 1957 і 1962 роках. Відбув разом 18 років заслання у таборах Сибіру та Мордовії. На клопотання папи Івана XXIII митрополита Сліпого звільнено з ув'язнення: 9 лютого 1963 року він прибув до Риму й оселився у Ватикані, а 25 січня 1965 року папа Павло VI іменував його кардиналом. Як Верховному архієпископу йому належав титул «Блаженніший». З весни 1975 року Й.Сліпий користувався титулом патріарха, — та Рим його таким не визнав.У 1992 році прах кардинала перезахоронено зі собору святої Софії в Римі до крипти собору св. Юра у Львові.