2015-06-30
568
Українське письменство домонгольської доби свідчить, що шкільна освіта на Україні стояла не нижче, ніж у Візантії у відповідні часи. Через те що наші землі ввесь час були під культурним впливом останньої, політичний та економічний занепад Візантійської держави в XII ст. шкідливо відбивається на освітньому становищі України. До того прилучаються ще й місцеві історичні обставини — князівські усобиці та половецькі напади, що руйнують політичне та економічне життя, ще більше шкодять освіті на Україні. Тому й бачимо в XIII ст., а особливо після татарської навали, як наше культурне життя поволі підупадає. Осередки його з наддніпрянських земель переходять далі на захід, на Волинь та Галичину. Культурний зріст Західної Європи XIII — XIV ст. не проходить безслідно й для українських земель, що злучаються почасти з Литвою, а почасти з Польщею. Вони потрохи, в міру занепаду Візантії та ослаблення її культурного впливу, піддаються культурним впливам Європи. Але ж сама освіта на Україні та школи ще довго, мало що не до самого кінця XVI ст., зберігають форми й дух попередніх часів, раніш утворену традицію. Представники нашого духовенства, як і раніше, є шкільними вчителями, церковно-богослужебні книги — підручниками. Тепер ще більше значення має наш дяк, що поруч із колишньою назвою «дідаскал» (або «даскал») і «маістер» носить ще назву «бакаляр». Він учить всіх дітей, незалежно від їх матеріального та соціального положення. Ці дяки вчили дітей або коло церкви, в школі, або дома в заможних людей, що спеціально брали їх до себе для навчання дітей. На жаль, і тепер від XIV — XVI ст. маємо дуже мало звісток, та й ті йдуть тільки від XVI ст. Надзвичайно цікавим щодо цього є заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського (волинського шляхтича), заповіт, писаний в 1577 р. в кримській неволі. Він мав жінку й двох маленьких хлопців. Почуваючи наближення смерті, він у своєму заповіті призначає опікунів для своїх синів і просить їх подбати про те, щоб діти дістали освіту. Коли діти досягнуть семи літ, тоді треба знайти «дяка, добре вченого й цнотливого або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене [Загоровського] служив, і віддати їх вчитися руській науці в Св. Письмі або в мойому домі, або в церкві святого Ілії в Володимирі, і, не пестячи їх, пильно та порядно приводити їх до науки так, щоб потім вони в науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій». Отже, з цього видно, що, як і в домонгольську добу, в нас учили молитвам та Св. Письму, прищеплювали релігійну свідомість, вміння читати богослужбові книги і цією наукою виховували добрих християн та корисних служителів батьківщині та господареві (голові держави, що ототожнювалася з Річчю Посполитою). Тому що діти Загоровського були шляхетського походження й мали через те обіймати урядові посади, для них була ще потрібна поширена в державному діловодстві (Польщі й Литви) та у взаємовідносинах культурних станів латинська мова, то Загоровський просить опікунів (власне, свою дядину) подбати й про те, щоб хлопці навчилися й латинської мови, до якої вони мали приступити вже тоді, коли засвоять руську науку, навчаться молитвам і читанню Св. Письма. Тоді необхідно знайти «статечного бакаляра, який би міг їх [синів] добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі».
Що в нас тоді традиційне навчання продовжувалося по церковно-богослужбових книгах, про те свідчить і славний письменник український Іван Вишенський. Обороняючи в одному з своїх листів стародавній спосіб навчання дітей (проти поширеного в кінці XVI ст. західноєвропейського способу, власне єзуїтського), він послідовно перелічує ті церковно-богослужебні книги (з похвальними епітетами до кожної з них), по яких вчилася тоді українська молодь. Часословець, Псалтир, «Апостол», «Октоїх» — ось ті наші підручники, без яких неможливо було засвоїти книжної премудрості. Так само як і в домонгольську добу, очевидно, і круг знання був однаковий, як і методи засвоєння науки.
Історичні відомості з другої половини XVI ст. свідчать виразно, що в нас, як і на Білій Русі, при церквах існували школи, де дяки вчили дітей. Пастор Одерборн, що був у Литовській державі 1581 р., свідчить про те, що православні завжди мають при церкві школи. В такій школі, як писав М. Грушевський, «тридцятилітня людина вчить дітей перших початків наук; катехізиса не вживають, але дають дітям молитви до Богородиці й св. Миколая, списані в книжках, а Апостольський символ вчать з деякими змінами; до цього додають Давидові псалми, які вони читають і вдень і вночі». З заповіту Загоровського знаємо, що той забезпечив духовенство св. Іллінської церкви у Володимирі помешканням і утриманням (натурою й грішми), в тому числі дякові чотири копи та півтори копи на сукно й півкопи на кожух (більше, ніж священикові й дияконові), «бо дяк має бути добрий». «А то для того дяку доброму більше», щоб він, мешкаючи в білій хаті, коло чорної шпитальної хати, вчив дітей, яких будуть давати йому в науку, «Богу й людям добрим вдячно», щоб він «гаразд» читав і співав із книг, книги, яких потребує церков, аби «уставично» писав з доброго зводу. Ходкевич у своєму Заблудові призначає певну фундацію як для православної церкви, так і для латинського костьолу і, між іншим, призначає православному дякові й латинському органістові десятину з 25 кіп жита й 25 кіп ячменю (в 1562 р.) з тим, щоб вони «на науці дітей держали». Князь Острозький, забезпечуючи в Острозі дяка («уставника»), ставить йому в обов’язок «школу держати». Від 1550 р. маємо відомості про існування при Красноставській церкві православній шпиталя й школи. Такі звістки виразно говорять за те, що при наших парафіяльних церквах в XVI ст. існували для навчання дітей школи й що серед світських людей було чимало письменних. Про те саме свідчить і поучення митрополита Сильвестра (від 1562 р.) новопоставленому ієреєві, щоб він не дозволяв читати й співати людям «простим», не прийнятим до кліру; очевидно, поміж світських парафіян були грамотні, охочі до церковного читання й співу, чому вони навчилися в церковних школах. Такі школи були й в монастирях. Так, дяк Васько підучується в монастирі Св. Михаїла в Києві. В біографії Іова Княгиницького оповідається, що по першому його навчанню книгам батьки віддають його до Унівського монастиря «болшого ради научения», і він там жив, «внимая чтенію Божественного Писанія». Отже, виходить, що монастирські школи були школами вищими, куди поступали для удосконалення вже по закінченні школи парафіяльної.
Учителями в церковних школах були згадані вище дяки, що іноді звалися уставниками. Назва ця говорить за те, що вони були нижчими церковнослужителями, помічниками священика у відправах. Дяк повинен був не тільки вчити дітей, а, як бачили з заповіту Загоровського, і переписувати книги, був і переписувачем; як людина освічена, очевидно, виконував і всякі інші справи як приватного, так і громадського характеру, згідно з вимогами часу та обставин того оточення, де йому доводилося працювати.
З різних джерел довідуємося, чого вчилися в школах наші діти в XIV — XVI ст. Перш за все вчили азбуку й склади (різні комбінації голосних і приголосних звуків, що зустрічаємо в словах), себто те, що пізніше звалося букварем, а потім переходили до читання богослужбових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга — Часословець, третя — Псалтир і т. п. Перехід од одної книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями, що дає підставу такий перехід прирівнювати в наші часи до переходу з нижчого класу до вищого. Вчили ще й співати, по-церковному, звичайно. Додавали до того ще й писання, причому писали каліграфічним письмом, великими літерами, т. зв. «уставом», себто тим письмом, що тільки з кінця XV ст. стало витіснятися з державного та приватного вживання т. зв. скорописом. Але ж останній спосіб писання вживався виключно в канцеляріях державних установ, а в шкільну практику входив слабко.
Із сказаного видно, що й тепер шкільна освіта носила виключно церковно-релігійний характер (конфесійний) — молитва та богослужбові книги є головними предметами студій. Для тих, хто підготовляв себе до служіння церкві в священному сані, треба було ще засвоїти порядок церковних служб, бо перед висвяченням вони мусили виявляти перед єпископом знання церковного уставу. Є підстава твердити, що в нас після початкової освіти вчили ще й мову грецьку та латинську, про що свідчать переклади з грецької мови та документи, писані латинською мовою. Збереглися згадки про те, що поодинокі представники української та білоруської молоді в XV — XVI ст. їздили до Кракова, Праги, Падуї, Болоньї та інших університетських міст, щоб там здобувати освіту. Та, на жаль, звістки ці занадто скупі. Франциск Скорина, доктор вільних наук Краківського університету й доктор медицини Падуанського університету (останнє здобув 1612 року), — найбільш відома особа, про яку дещо знаємо (завдяки його виданням слов’янських книг).
Для того, хто одержав початкову освіту, самостійне читання того, що існувало на слов’янській мові, було єдиною можливістю придбати якесь знання. Література наша в XIV — XVI ст. зросла, збільшилася, бо до попередніх книжних записів додано було нові, головним чином перекладні, а почасти й оригінальні. Через те, що українські та білоруські землі входили до складу Литви й Польщі, наша православна людність вступила в безпосередні різноманітні стосунки з населенням римо-католицьким, і представники латинської церкви робили спроби накинути православним русинам латинство. В інтересах оборони своєї батьківської релігії представники нашої людності писали полемічні твори проти панства, і ці твори належать до оригінальних пам’яток українського письменства» Як і в добу домонгольську, Русь вважала Візантію чи, правдивіше, греків своїми культурними провідниками і в міру можливості підтримувала з ними зв’язки. Та турецьке панування над греками (з 1453 р.) остаточно придушило грецьку освіту, що почала підупадати ще в попередні століття, і через те Русь небагато могла запозичити в справі освіти від греків. Між тим Гуманізм та Реформація спричинилися сильному розвитку науки й освіти на заході Європи, і там виникло багато університетів та шкіл взагалі. Польща захоплюється цим освітнім рухом. Заснований в 1400 р. Краківський університет на довгий час стає культурно-освітнім осередком для ПольськоЛитовської держави. Реформація збільшила інтерес до освіти, бо й лютерани й кальвіністи (спільно з соцініанами) школам надавали особливе значення в справі поширення своїх визнань. Ще раніше, ніж у Польщі та Литві, виникли протестантські школи в Німеччині (Віттенберг, Кенігсберг) та Швейцарії (Женева, Базель). Русинська молодь охоче вступала до цих шкіл як у Польщі, так і за кордоном й звідти виходила не тільки освіченою гуманітарно, з науковим знанням, а часто й з протестантськими релігійними поглядами. Та ще сильніше впливали на нашу молодь школи латинські, куди вона вступала ще в XV ст., а особливо школи єзуїтські, коли вони в другій половині XVI ст. з’явилися на території Польсько-Литовської держави. Заснована у Вільні в 1569 — 70 рр. єзуїтська колегія незабаром придбала собі таку добру репутацію, що слава про неї лунала навіть на Волині, і згаданий вище Загоровський висловлює в 1677 р. бажання, щоб сини його по одержанні православної освіти в доброго дяка та вивченні латинської мови вступили до Віленської єзуїтської колегії, бо він чув, що хвалять ту науку, що єзуїти дають дітям у Вільні. Знання, що давали католицькі й протестантські школи, було значно вище того, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більше відповідало практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств нашого громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад. Чужа конфесійна школа — і протестантська, і католицька — відривала їх від православної віри. Православ’я ж служило найголовнішою національною ознакою руського народу (в XV — XVII ст. слово «русин» було цілком різнозначним слову «православний»), а через те втрата молодою людиною старобатьківської релігії тягла за собою й втрату своєї національності. Наша молодь в таких школах полонізувалася, бо латинські й протестантські школи в Польщі були суто польськими. Таке негативне й шкідливе з православното погляду явище мусило звернути на себе увагу руського (українського й білоруського) громадянства, а разом із тим і викликати в ньому бажання запобігти такому лиху, вжити заходів, щоб наша молодь не відступала від своєї віри та національності. Єдиний засіб рятувати від цього молодь — це заснування своїх власних шкіл, що давали б науку й виховували б учнів в національному дусі. Думка про такі школи справді виникає й поширюється серед нашого громадянства. В одному з пам’ятників кінця XVI ст. говориться про велику шкоду «панству руському» від того, що в нас не було шкіл «посполитих», де б молодь наша одержувала освіту й виховувалась в національному дусі, і ця школа полягає ось у чому. «Русь, сполучившись з ними [поляками], позаздрила їх звичаям, їх мові та наукам і, не маючи своїх наук, почала віддавати своїх дітей в науки римські, а діти разом з науками призвичаїлись і до їх віри, і так мало-помалу своїми науками [поляки] все панство (державу, землю) руське довели до римської віри, довели настільки, що нащадки руських князів з православної віри перехрестилися на римську й перемінили собі імення, нібито вони ніколи й не були нащадками благочестивих (православних) прародителів своїх». Про сильне окатоличення та ополячення в XVI ст. руської шляхти свідчить і Іван Вишенський у своїх листах («всі від Бога святого й від віри в нього відступили»), і Мелетій Смотрицький у своєму славному «Треносі», де перелічено ті великопанські православні родини, що перейшли на латинство.
