Преса після революції 1905 Р

Указ від 18.V.1876 р. щодо української преси фактично лишився в силі аж до революції 1905 р. Тільки революційні події між іншими здобутками знесли й заборони на українське друковане слово. На основі маніфесту від 17.X.1905 р. російський уряд виробив нові правила про пресу (24.ХІ.1905), в яких не було вже нічого про обмеження українських видань. В умовах заведеного тоді в Росії «конституційно-демократичного» ладу починається розвиток й української преси. Але розвиток цей посувався в тяжких обставинах — без досвіду, в умовах боротьби, без контингенту читачів, без економічної бази й т. п. Все це треба було творити, виробляти й здобувати, поборюючи різні перешкоди. До того ж і «конституційні вольності» на практиці існували дуже недовго — незабаром на українську пресу в Росії посипалися нові удари в формі заборон, конфіскацій, штрафів, арештів діячів преси й т. ін. Треба було великої праці й жертовності окремих діячів і цілих груп, щоб і в цих умовах пощастило все ж дечого досягти.

В листопаді 1905 р. в Лубнах на Полтавщині появилося перше число тижневої газети «Хлібороб». Цей часопис почав виходити «явочним порядком» ще до видання нових правил щодо друку (перше число — 12.ХІ. за старим стилем). Це був перший на Наддніпрянщині часопис українською мовою. Виходив він заходами місцевої української громади. Про видання його багато дбала родина Шеметів (особливо В. Шемет), яка ще перед революцією 1905 р. проектувала видання щоденної газети «Поступ», але не дістала дозволу міністра внутрішніх справ. «Хлібороб» був живо й талановито редагований у національному дусі, мав кількатисячний тираж і робив велике враження. Але життя його не було довговічне. Четверте число «Хлібороба» підпало конфіскації, а на п’ятому видання було заборонене. В. Шемет у 1906 р. заходжувався відновити «Хлібороб» під назвою «Хліборобська Справа», але видання не здійснилося. Та ще в тому ж таки 1905 р. в Полтаві починає виходити українською мовою популярний тижневик «Рідний Край». Видавався він також заходами місцевої громади. Перше число його вийшло 24.XII. за редакцією М. Дмитрієва й Г. Коваленка. «Рідному Краю» пощастило вижити. В 1908 р. він був перенесений з Полтави до Києва й згодом перетворився в місячник (під редакцією О. Пчілки). В тому ж 1908 р. при ньому почав виходити додаток для дітей під назвою «Молода Україна».

З інших задумів і проектів щодо видання українських органів на початку революції нічого не вийшло. «Временння Правила о періодической печати», видані в Петербурзі 24.ХІ.1905 р., ніби дозволяли українські видання, а в той же час не був скасований і указ 1876 р. На його основі деякі провінціальні начальники не давали дозволу на українські часописи. Адміністрація ж заборонила видавати в Києві «Вільне Слово». Так само з адміністративних причин не здійснився й намір Є. Чикаленка видавати щоденну радикально-демократичну газету «Громадське Слово», яку мав редагувати С. Єфремов і яка мала видаватися стотисячним тиражем по копійці за число. Є. Чикаленко ж оголосив у Києві видання місячника «Нове Життя» за редакцією С. Єфремова, але київська адміністрація його також заборонила. Придушена була й спроба видавати в Києві соціал-демократичну щоденну газету «Праця». І таких заборон із боку адміністрації можна було б згадати багато. Та вони все ж не в силі були знищити зовсім українську пресу. В 1906 р. провадиться завзята боротьба за їх розвиток. У цій боротьбі українська сторона. виявила багато завзяття й упертості. Коли адміністрація припиняла якесь періодичне видання, українці починали заходи, щоб відновити його під іншою назвою, з іншими видавцями й редактором. Преса українською мовою в Росії поволі розвивається — збільшується кількість органів, зростає число працівників і читачів; її впливи стають чимдалі ширшими і значнішими. В 1906 р. появляється вже кілька часописів на самій Україні, а деякі навіть у російських столицях. У Києві починає виходити перша щоденна українська газета «Громадська Думка» (перше число 1.I.1906 р.), що потім аж до війни виходила під назвою «Рада». Тоді ж у Києві почав виходити під редакцією В. Грінченка місячник «Нова Громада», а в 1907 р. його заступив перенесений сюди зі Львова «Літературно-Науковий Вістник». Останній об’єднав у Києві письменників цілої України й став всеукраїнським органом. Інші українські часописи, що почали виходити в 1906 р., не продержалися довго. Занепад їх пояснюється різними причинами, серед яких не останньою були нагінки з боку уряду й адміністрації. І все ж, незважаючи на тяжкі репресії, яких зазнавала в цей час українська преса, в 1906 р. в Росії виходило українською мовою 23 органи. З них 9 було припинено з наказу генерал-губернатора, а частина припинилася сама, не витримуючи високих штрафів (200 — 300 руб.). Крім того, багато органів і не почало виходити внаслідок адміністративних заборон. Особливо переслідував уряд соціал-демократичні часописи. Протягом 1906 р, з наказу адміністрації були заборонені такі: соціал-демократична га зета «Боротьба» в Києві на четвертому числі; місячник «Вільна Україна» в Петербурзі, якого вийшло 4 числа, а 5-е та 6-е були конфісковані; київська газета «Громадська Думка» була припинена на 21-му числі, катеринославська «Добра Порада» — на 4-му числі; в Катеринославі ж на 1-му числі припинили тижневик «Запорожжя» що його почав видавати Д. Яворницький; на першому ж числі припинили в Одесі тижневик «Народна Справа» д-ра І. Луценка, «Слобожанщину» в Харкові і т. д. Заборони мотивувалися різно (здебільшого неблагонадійністю!), але ще частіше українські періодичні видання заборонялися або припинялися без пояснення причин.

Українська преса на Наддніпрянщині розширялася й територіально. В 1905 р. пресові органи українською мовою появилися в Лубнах, Полтаві й Києві, в 1906 р. — в Катеринославі, Одесі, Харкові, Прилуках на Полтавщині *, Звенигородці ** на Київщині й Хотині на Поділлі, а в 1907 р. — ще й на Холмщині. [* Нині — Чернігівської області. — Ред. ** Нині — Черкаської області. — Ред. ] Головними осередками української преси все ж залишаються Київ, Полтава й Катеринослав. В перших роках по революції (1905 — 07) особливо розвивається партійна соціал-демократична преса. В цей же час з’являються видання типу літературно-наукових місячників (як «Нова Громада»), виходять журнали-тижневики (напр., московська «Зоря») й навіть сатирично-гумористичні журнали (як київський «Шершень», що виходив у 1906 р.).

Майже водночас із розвитком преси українською мовою на Наддніпрянщині українці подбали й про видання інформаційного часопису українського в російській мові. Для ознайомлення російського громадянства з українською справою в 1906 р. в Петербурзі почав виходити «Украінскій ВЂстникъ» (під редакцією М. Славінського). Проіснував цей часопис недовго, але роль його — особливо за першої Державної Думи — була дуже велика. В 1912 р. у Москві почала виходити «Украинская Жизнь» — місячник типу товстих журналів.

Розвиток преси українською мовою в Російській Україні, почавшись із революції 1905 р., не припинявся аж до світової війни, хоч деякі пізніші роки й були для нього досить тяжкими. Перед світовою війною на Наддніпрянщині виходили одна щоденна газета («Рада» в Києві), п’ять місячників (також усі в Києві: «Літературно-Науковий Вістник», радикальніша «Українська Хата» з 1909 р., педагогічно-шкільне «Світло» з 1910 р., соціал-демократичний «Дзвін» із 1913 р., ілюстрований мистецький місячник «Сяйво» — також із 1913 р.)- Крім того, у Києві ж виходили: два наукових органи — записки Українського Наукового товариства (з 1908 р.) й того ж товариства квартальник «Україна» (з 1914 р.); тижневик «Маяк» (із 1913 р.); згадуваний уже «Рідний Край», перенесений в 1908 р. з Полтави, й додаток до нього — «Молода Україна»; два популярних економічних двотижневики — «Рілля» (з 1911 р.) — замість давнішого «Українського Бджільництва» — й «Наша Кооперація» (з 1913 р.). Київ у цей час був визнаним осередком української преси. Але й поза ним виходило дещо українською мовою. Так, ще з 1906 р. виходила в Могилеві на Поділлі (потім перенесена до Києва) тижнева «Світова Зірниця», в Катеринославі з 1909 р. двічі на місяць виходили «Дніпрові-Хвилі», в Полтаві з 1913 р. — також півмісячник «Життя й Знання», а в Петербурзі виходив неперіодичний орган українського студентства — «Український Студент». Всього українською мовою перед світовою війною виходило 17 часописів. Із них значна частина була досить добре організована — мала своїх сталих співробітників, між якими були й видатні журналісти, й придбала собі певний контингент читачів. Гірше стояла справа з матеріальним забезпеченням видавництв, особливо таких, як щоденник «Рада», що вимагали більших витрат. Десятитисячні дефіцити видань покривалися пожертвами українських меценатів (найбільше Є. Чикаленка, В. Симиренка та ін.).

З українських часописів, що виходили перед світовою війною, але припинилися раніше 1914 р., крім згаданих уже, треба назвати ще тижневик «Сніп» у Харкові (1912); «Село» (1909 — 10) і його продовження «Засів» (1911 — 12) — добре редаговані популярні часописи для селянства — спинилися через урядові переслідування. Були й інші.

У багатьох часописах, що виходили перед світовою війною на Наддніпрянщині російською мовою, містилися також і матеріали українською мовою. В деяких кооперативних та земських часописах українські матеріали складали аж до половини видання. З таких треба назвати кооперативний часопис у Києві «Муравейник — Комашня», орган сільськогосподарського товариства в Харкові «Хлібороб». «ВЂстник Золотоношскаго Сельско-Хозяйственного Общества». «Газету Гадячскаго Земства», «Полтавскую Земскую Газету», часопис «Огни» в Києві й багато інших.

У цих же роках не припинявся розвиток української преси й на Наддністрянщині, де він відбувався в умовах австрійського парламентаризму. Числовий розвиток преси українською мовою на цілій Україні в десятиліття перед світовою війною представляється такою табличкою (див. табл. на с. 163).

Нею ілюструється великий зріст цієї преси в порівнянні з попередніми часописами. В. Ігнатієнко, який зібрав ці дані, вирахував, що темп розвитку преси українською мовою в 1905 — 14 рр. був у 105 разів швидший, ніж у перший період (до 1834 р.), і в 14 разів жвавіший, ніж у 1834 — 1905 рр. Особливо сильно зросла в цей час преса на Наддніпрянщині, хоч загальна кількість українських органів її ще далеко не дорівнюється кількості українських органів західноукраїнських земель. Дуже значно зросла в цей час також преса поза межами української етнографічної території. На чужині найбільше пресових видань (аж до 75 %) виходило в Сполучених Державах Північної Америки й Канаді.