Монотеїзм — однобожжя

1. Створюється штучно засновниками, "пророками" як світова (інтернаціональна) релігія.
2. Поширюється на сусідні (чужі) землі з метою їх загарбати та створення світових імперій;нівеляція національних відмінностей.
3. Поширюється через місіонерів іноземців, які часто здійснюють насильницьке навернення до своєї віри.
4. Один Бог, як узурпатор, що проголодує свою єдиність або свою виключність та заперечує існування інших Богів, яких він не визнає.
5. Зневага і ненависть до сповідників іншої віри (особливо язичницької — етнічної), руйнування їхніх святинь, нищення їхнього святого письма, вбивство проповідників.
6. Намагання об'єднати всі церкви, створити світову релігійну імперію з єдиним центром. нетерпиме ставлення до національних відмінностей у богослужінні. уніфікація обрядовості.
7. Регламентація життя через сповідь, заповіді, пости тощо. Пасивність у земному житті через сподівання "царства небесного". Нетерпимість до людей інших віросповідань або конфесій.
8. Пригнічення всіх природних якостей і почуттів ("умертвіння плоті"). Залякування карою божою" чи "страшним судом", приниження людської гідності. Скорботність ритуалів, штучний аскетизм.
9. Перенесення віри з космічного обожнюваного качала на людину ("сина божого" чи "пророка"), якому приписується божественна здатність впливати на людське життя. Довільний календар, неузгоджений зі станом Всесвіту.

ПОЛІТЕЇЗМ — БАГАТОБОЖЖЯ (ПРИРОДОБОЖЖЯ)

1. Етнічна (національна) віра.
2. Поширюється в просторі, який займає даний народ, нація, в своїй країні, як спосіб збереження етнічної неповторності.
3. Передається предками Роду для молодших поколінь свого етносу як заповіт, як морально-етичний закон життя.
4. Відображає світ, як багатопроявність Божественної Істоти в різних стихіях космічного простору, які мають свої назви (імена Богів).
5. Толерантне ставлення до інших релігій та до релігійних святинь сусідніх земель або інших народів.
6. Наявність багатьох б регіональних святинь та громад, поклоніння різним Богам етнічного пантеону залежно від традиції своєї місцевості, повага до їхніх богослужінь та обрядів.
7. Індивідуальна свобода особистості, активне повноцінне життя, впевненість у власних силах, повага до іншої особи незалежно від її релігійної належності.
8. Свобода вищих творчих і природних сил людини, почуття людської гідності. культ радості життя, кохання, родючості. Життєрадісність обрядів, міфів, пісень, ритуалів.
9. Віра в Богів Природи-Космосу (реально існуючих), яка виховує екологічне мислення і поведінку, дає життєвий календарний ритм, синхронний з ритмами Всесвіту.

26) Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як на найбільшу соціальну цінність, створення умов для її повноцінного життя і фізичного та духовного розвитку. Історія, проте, знає чимало кривавих періодів, коли людей масово і без суду розстрілювали, прикриваючись саме ідеалами гуманізму, та ще й "вищого ґатунку". В більшовицькій філософії сформувалося також поняття "нашого" та "їхнього" гуманізму. При цьому поняття "нашого", "соціалістичного гуманізму" увібрало в себе ненависть до інакодумства та культ сили, нібито потрібний для побудови "світлого майбутнього".

Християнський і соціалістичний гуманізм. В основі християнського гуманізму містяться згадані дві заповіді любові: "Люби Господа Бога всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією силою твоєю і всіма помислами твоїми" та "Люби ближнього твого, як себе самого". На перший погляд, ідея безкорисливої любові до ближнього начебто не має прямого зв'язку з першою заповіддю. Але насправді це її опора і фундамент. Бо якщо Бог є втіленням ідеалів добра, то саме відданість їм, любов до них, готовність жити згідно з цими ідеалами є передумовою любові до ближнього. У цьому сенсі правомірним буде стверджувати, що чим людина ближча до Бога, тим вона ближча до людей, які її оточують.

Варто зауважити, що фашистська ідеологія відкидала лише другу заповідь любові. Перша формально зберігалася, оскільки створювала фашизмові образ ідеології цивілізованої, європейської. Комунізм пішов далі, не маскуючи своєї сутності під християнство: у своїй антилюдській ідеології він заперечував саму віру в Бога. Усе "відносне", — стверджували комуністичні ідеологи, — а отже, немає і не повинно бути вічного прагнення людини до ідеалів добра.

У цей спосіб повністю відкидалася морально-етична захищеність людини, заперечувалися самі засади гуманізму. Бо якщо і я, і більшість людей навколо мене — гуманісти, тобто вірять у вічні християнські цінності, то я і всі інші люди почуваємо себе більш-менш захищено і надійно. Якщо ж усі ми втратили зв'язок з ідеалами добра, з вірою в них, то таким способом перетворюємося на потенційних ворогів самим собі. І тоді єдиною силою, котра врятує нас усіх від самих себе, регулюватиме наші стосунки, стає влада тирана, сила "згори". Тому "законодавцем моралі" на довгі роки став партійний керівник: відбувається тотальна деградація моралі.

Відродження суспільства пов'язане з очищенням поняття гуманізму. Головною рушійною силою в процесах оновлення є людина, а тому величезної ваги набуває процес її гуманізації, тобто відродження поваги до неї, її духовності, морально-етичних засад життя, прав. Сутність процесу — у відході від культу сили та реабілітації абсолютних вартостей, котрі становлять "золотий фонд" справжнього гуманізму. Боротьба за їх утвердження є складовою філософії та політики нашого державотворення.

Необхідно зазначити, що християнський гуманізм у європейській культурі трансформувався в гуманізм соціальний. В його основі — ідеали лібералізму і рівності людей, що йдуть від поняття їхньої рівності перед Богом. Як і націоналізм щодо етносу, так і гуманізм стосовно людини є реакцією на підневільне становище. Гуманізм — це найперше піднесення людини, визволення її з рабства і забезпечення їй умов для повноцінної самореалізацїі.

Проте ідеологія гуманізму має також інше обличчя, коли він стосується людини, яка вже здобула свободу і володіє правом рівності. У такому випадку гуманізм приводить людину до самозвеличення і втрати нею відчуття присутності Вищого Авторитету, Бога — до антропоцентризму і самозосередженості. Цей прометеїзм нерідко межує з атеїзмом або й зливається з ним. Людина сьогодні витісняє Бога навіть в енцикліках пал. Самозадоволений раціоналізм підтримує в людині високу думку про себе і штовхає її до найстрашнішого гріха — гордині, відчуження її від своєї сутності.

Любов до ближнього. Чи не найважчим для засвоєння компонентом душі є любов до ближнього. Християнин розв'язує це питання на основі віри: любов, чесність, доброта, справедливість тощо є тими ідеалами, які він все життя намагається утверджувати в собі та в навколишньому світі. Він любить усіх. Людині з матеріалістичним мисленням важко змусити себе полюбити вбивцю, злодія, дармоїда. Однак тут не йдеться про тотальну любов. По-перше, почуття любові взагалі не може бути зреалізованим до кінця. По-друге, не можна ні любити, ні навіть терпіти зло. Воно передбачає осуд, і це — вимога моралі. По-третє, в найгіршій людині є зло і якісь зерна добра. А це означає, що нам може не вистачити сил полюбити бандита чи дармоїда, але добра душа, засуджуючи зло, знайде в ньому і щось добре. І це добре намагатиметься побачити в кожній людині й саме за це полюбити її.

Людина — завжди таємниця, і до неї треба ставитися дуже обережно. Це намагання побачити добро в кожній людині є основою любові до всіх. Вважають, що наша душа вимірюється саме тим, наскільки вона навіть в найгіршій людині вміє відшукати елемент добра і за це полюбити її. Таким чином, простежуємо тут певну роздвоєність предмета і почуття щодо нього— ненавидіти в людині зло і любити добро. Задля тієї краплі добра, котру помічаємо, мусимо допомогти людині переборювати в собі зло, мусимо її розуміти і справедливо, милосердно, шануючи її гідність, ставитися до неї. Активна позиція щодо зла полягає саме в цьому.

Таке намагання є тяжкою працею для душі, і через це так нелегко змусити себе любити людей. Усі ми християни, але бути християнином зовсім не те саме, що бути добрим самарянином. У цьому сум'ятті ми часто сприймаємо світ і людей лише в одному кольорі — чорному або білому. Християнська філософія, однак, бачить усе в розвитку — від чорного до білого. Любити людей — означає допомагати їм долати цей шлях.

У проблемі ставлення до людини, що скоїла зло, є ще й суспільний аспект: якщо людина виховується зовнішнім середовищем, пристосовуючись до життя, яке твориться суспільством, то закон справедливості вимагає вбачати у її злочині також частку вини самого суспільства, членом якого є кожен з нас. Людина — індивідуальна, завжди повинна відповідати за свої вчинки, але існують також "вчинки суспільства", його реальний моральний стан, і воно теж повинно нести відповідальність за скоєний людиною злочин. Ця обставина, серед інших повинна братися до уваги при вирішенні проблеми смертної кари. Не почуттям помсти, а потребою зупинити зло керується християнин у своєму ставленні до злочину. Тому стосовно вбивць граничним заходом можна вважати довічне ув'язнення.

27) Аксіолóгія (від грец. αξια ­ — цінність) ­— наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.

Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.

Аксіологія виховання ­— орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню потреб людини та відповідають особистим запитам і нормам у певній історичній та життєвій ситуації.

28) Сакральный = священный. Десакрализация = лишение святости.
Например, сопровождаемая антирелигиозной пропагандой конфискация и вскрытие ковчега со святыми мощами и демонстрация содержимого, превращение священных икон и книг в музейные объекты, переплавка колоколов и пр.
В условиях диктатуры радикальных сторонников какого-либо одного культа десакрализация применяется как прием борьбы с другими культами и средство завладения культовыми зданиями и ценностями.

29) Основные идеи[править | править вики-текст]

· Критика общечеловеческой цивилизации.

· Концепция культурно-исторического типа, состоящего из четырёх основ: религия, культура (наука, искусство, техника), политика, общественно-экономический уклад. Культурно-исторические типы или цивилизации противостоят этнографическому материалу.

Биография[править | править вики-текст]

Уроженец Орловской губернии, сын заслуженного генерала, Данилевский воспитывался в Царскосельском лицее (1836—1843), а затем был вольным слушателем на факультете естественных наук в Санкт-Петербургском университете. Занимаясь специально ботаникой, он также изучал социалистическую систему Фурье^[1].

Получив степень кандидата и выдержав магистерский экзамен, он был в 1849 году арестован по делу Петрашевского. Проведя 100 дней в Петропавловской крепости, он представил оправдательную записку, в которой доказал свою политическую невиновность, и был освобождён от суда, но выслан из Петербурга и определен в канцелярию сначалавологодского^[2], а потом самарского губернатора.

В 1853 году он был командирован в учёную экспедицию под начальством академика Бэра для исследования рыболовства по Волге и Каспийскому морю. В 1854 году начинает работу над монументальным трудом «О климате Вологды», в котором нередко опирается на труд А. Ф. Фортунатова «Метеорологические наблюдения и разные физические замечания, сделанные в Вологде»^[3]. В 1857 году, причисленный к департаменту сельского хозяйства, он был отправлен для таких же исследований на Белое море и Северный Ледовитый океан. После этой экспедиции, продолжавшейся три года, он совершил много менее значительных поездок в различные края России. Данилевским было выработано законодательство по части рыболовства во всех водах европейской части России.

Творческая деятельность[править | править вики-текст]

Основной труд Данилевского, «Россия и Европа», печатался сначала в журнале «Заря». Первое отдельное издание (ошибочно показанное вторым) вышло в 1871 г, второе (ошибоч. 3-е) в 1885 и третье (ошиб. 4-е) в 1887 г.

Другой обширный труд Данилевского, «Дарвинизм», появился в 1885. В двух толстых книгах (к которым после смерти автора присоединён ещё дополнительный выпуск) Данилевский подвергает теорию Дарвина подробному разбору с предоставленною целью доказать её полную неосновательность и нелепость. К этой критике, вызвавшей восторженные похвалы H. H. Страхова, безусловного приверженца Данилевского, специалисты-естествоиспытатели отнеслись вообще отрицательно. Кроме горячего нападения со стороны известного ботаника, московского профессора Тимирязева, вступившего в резкую полемику со Страховым, сочинение Данилевского было разобрано академиками Фаминцыным и Карпинским.

Первый, рассмотревший всю книгу по главам, приходит к следующим заключениям: «Из числа приводимых им возражений сравнительно лишь весьма немногие принадлежат автору „Дарвинизма“; громаднейшее большинство их, и притом самые веские, более или менее подробно заявлены были его предшественниками (далее указываются Негели, Агассис, Бэр, Катрфаж и в особенности трёхтомное сочинение Виганда); Данилевским же они лишь обстоятельнее разработаны и местами подкреплены новыми примерами…» «Книгу Данилевского я считаю полезною для зоологов и ботаников; в ней собраны все сделанные Дарвину возражения и разбросаны местами интересные фактические данные, за которые наука останется благодарною Данилевскому».

Академик Карпинский, разбиравший палеонтологическую часть «Дарвинизма», дает следующую её оценку: «в авторе можно признать человека выдающегося ума и весьма разнообразных и значительных знаний; но в области геологии сведения его, нередко обнимающие даже детали, не лишены и крупных пробелов. Без сомнения, это обстоятельство, а также предвзятое, утвердившееся уже до рассмотрения вопроса с геологический стороны, убеждение в несправедливости теории эволюции было причиной, что Данилевский пришёл к выводам, с которыми нельзя согласиться» (см. «Вестник Европы», 1889, кн. 2).

Сочинение Данилевского, представленное в Академию наук для соискания премии, не было её удостоено.

В XX веке «Дарвинизм» был высоко оценён родоначальником номогенеза Л. С. Бергом:

Книга эта, конечно, всем естествоиспытателям по наслышке известна, но из людей моего возраста, я думаю, найдется в России едва пять-шесть человек, которые её читали бы: за ней имеется слава Герострата. <…> Прочитав её, я с радостным удивлением убедился, что наши взгляды во многом одинаковы. Труд Данилевского, результат обширной эрудиции автора, есть произведение, заслуживающее полного внимания. В нём заключена масса дельных соображений, к которым независимо впоследствии пришли на Западе.

— Номогенез, или Эволюции на основе закономерностей. Пг., 1922. С. III-IV.

Кроме двух названных книг Данилевский напечатал в различных периодических изданиях много статей, частью по своей специальности, частью публицистического характера. Некоторые из них изданы H. H. Страховым в 1890 году под заглавием «Сборник политических и экономических статей H. Я. Данилевского»; там же и подробный перечень всего им написанного.

30) Теория локальных цивилизаций Тойнби[править | править вики-текст]

Тойнби рассматривал всемирную историю как систему условно выделяемых цивилизаций, проходящих одинаковые фазы от рождения до гибели и составляющих ветви «единого дерева истории». Цивилизация, по Тойнби — замкнутое общество, характеризующееся при помощи двух основных критериев:^[3] религия и форма её организации; территориальный признак, степень удалённости от того места, где данное общество первоначально возникло^[4].

Тойнби выделяет 21 цивилизацию:^[3]

1. египетская,

2. андская,

3. древнекитайская,

4. минойская,

5. шумерская,

6. майянская,

7. сирийская,

8. индская,

9. хеттская,

10. эллинская,

11. западная,

12. дальневосточная (в Корее и Японии),

13. православная христианская (основная) (в Византии и на Балканах),

14. православная христианская в России,

15. дальневосточная (основная),

16. иранская,

17. арабская,

18. индуистская,

19. мексиканская,

20. юкатанская,

21. вавилонская.

Также, кроме перечисленных, Тойнби выделяет неродившиеся цивилизации (дальнезападная христианская, дальневосточная христианская, скандинавская, неродившаяся сирийская «эпохи гиксосов» — середины II тысячелетия до н. э.), а также особый класс задержанных цивилизаций, которые родились, но были остановлены в своём развитии после рождения (эскимосы, кочевники Великой степи, османы, спартанцы, полинезийцы).^[5]

Учёным были выдвинуты критерии оценки цивилизаций: устойчивость во времени и пространстве, в ситуациях Вызова и взаимодействия с другими народами. Смысл цивилизации он видел в том, что сопоставимые единицы (монады) истории проходят сходные этапы развития. Успешно развивающиеся цивилизации проходят стадии возникновения, роста, надлома и разложения. Развитие цивилизации определяется тем, способно ли творческое меньшинство цивилизации находить ответы на вызовыприродного мира и человеческой среды. Тойнби отмечает следующие типы вызовов: вызов сурового климата (египетская, шумерская, китайская, майянская, андская цивилизации), вызов новых земель (минойская цивилизация), вызов внезапных ударов от соседних обществ (эллинская цивилизация), вызов постоянного внешнего давления (русская православная, западная цивилизация) и вызов ущемления, когда общество, утратив нечто жизненно важное, направляет свою энергию на выработку свойств, возмещающих потерю.^[6] Каждая цивилизация даёт сформулированный её «творческим меньшинством» Ответ на Вызов, бросаемый ей природой, социальными противоречиями и в особенности другими цивилизациями. На стадиях возникновения и роста творческое меньшинство находит ответ на вызовы окружения, авторитет его растёт и происходит рост цивилизации. На стадиях надлома и разложения творческое меньшинство утрачивает способность находить ответы на вызовы окружения и превращается в элиту, стоящую над обществом и управляющую уже не силой авторитета, а силой оружия. Большинство населения цивилизации превращается во внутренний пролетариат. Правящая элита создаёт универсальное государство, внутренний пролетариат — вселенскую церковь, внешний пролетариат создаёт мобильные военные отряды.^[7]

В центре историософских построений Тойнби лежит концепция эллинской цивилизации^[8]. Учёный принципиально отвергал категорию общественно-экономической формации^[8].