Найпомітнішим наслідком війни на урядовому рівні стала несподівана, хоч і дуже обмежена, поява України на міжнародній арені

У квітні 1945 р. за наполяганням Сталіна Україна та Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн — засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна, як правило, вважають його прагнення отримати додаткові голоси в ООН (спочатку він вимагав надати право голосу кожній із 16 радянських республік). Однак є свідчення того, що цим кроком Сталін зреагував на гордість українців тією роллю, яку вони відіграли у розгромі нацистської Німеччини. Так чи інакше, але з 1945 р. при ООН діє українська місія.

Згідно з радянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних організацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР. Коли у 1947 р. Великобританія звернулася до Радянської України з пропозицією встановити прямі дипломатичні стосунки, вона так і не отримала відповіді. Західні вчені дійшли висновку, що функції українського міністерства закордонних справ є чисто «церемоніальні, декоративні та символічні».

- Радянізація Західної України

Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР про­ходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин:

1. значними руйнаціями, завданими фашистською агресією;

2. слабкістю економіч­ного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення);

3. особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціа­лістичні перетворення, що відбувалися водночас з проце­сом відбудови;

4. пасивним та активним опором нововве­денням значної частини місцевого населення та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну пере­будову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик 0. Субтельний, привести західних українців у відповід­ність з радянською системою та їхніми співвітчизника­ми.

З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів дикта­тури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) за­хідноукраїнського регіону до СРСР. Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла до­корінна модернізація економічного потенціалу регіону, в роки четвертої п'ятирічки в західних областях України було:

- здійснено суттєву реконструкцію старих заводів фабрик.

- відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств.

- обсяг вало вої продукції промисловості протягом 1946—1950 рр. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у «возз'єднаних» землях мав свої особливості:

По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємст­ва західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).

По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова про­мисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лі­сову сировину в непереробному або напівпереробному виг­ляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку міс­цевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Уж­городський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фаб­рика у Львові та ін.).

По-третє, поява нових галузей промисловості: маши­нобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін.

По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише рес­публіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава—Київ, а 1951 р. за­хідноукраїнський газ почала отримувати Москва.

Помітний прорив у промисловому розвитку західноук­раїнських земель супроводжувався і негативними чинника­ми. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю пе­реймала й успадковувала традиційні її вади:

1 диспропор­ційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості,

2. домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого техно­логічного циклу,

3. залежність від союзного центру та ін.

Економічна модернізація потребувала значної кількос­ті освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приді­лялася питанням освіти. Активна боротьба з неграмот­ністю, розширення мережі початкової та вищої освіти да­вали змогу радянській владі не тільки завоювати сим­патії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення.

У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоп­лено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5—10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 раза більше, ніж 1940 р. Кількість студентів за цей час збіль­шилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: 1953 р. нав­чання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах міс­цевого населення, яке, як правило, висувалося на друго­рядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністич­ної партії і тому 1950 р. із 23 тис. членів львівської облас­ної організації воно становило лише 10%. З огляду на це, глибоко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії Західної України, у чиїх руках фактично зосереджувала­ся вся повнота влади в регіоні, місцеві працівники стано­вили тільки 12,1%.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбува­лися в сільському господарстві західноукраїнських облас­тей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової фор­сованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. — 1762, 1949 р. — 6098, 1950 р. — 7190 (колгоспи об'єднували за одними джерелами 93%, за іншими — 98% селянських господарств).

На початку 50-х років суцільна колективізація в за­хідноукраїнських землях була в основному завершена. І хоча з високих трибун і в офіційних державних та пар­тійних постановах неодноразово наголошувалося на не­обхідності дотримуватися принципів поступовості та доб­ровільності, застерігалося проти надмірної поспішності, на практиці домінували форсовані темпи і примус. Ситу­ація ускладнювалася і тим, що колективізація здійсню­валася без врахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації в ре­гіоні. Звичними методами здійснення соціалістичних пе ретворень стали тиск, терор, масові репресії, депортації населення.

Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку за­хідноукраїнського населення, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах три­валої української бездержавності УГКЦ поступово пере­творилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, духовну опору і натхненника націо­нально-визвольної боротьби, зв'язуючу ланку між захід­ноукраїнським регіоном і Заходом. Вона була впливовою, широкорозгалуженою структурою. До встановлення ра­дянської влади в Західній Україні греко-католицька цер­ква складалася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн віруючих.

Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть мит­рополита А. Шептицького (листопад 1944 р.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово пере­росло в «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Мос­кви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ра­ди в справах релігійних культів при РаднаркомІ СРСР полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зу­стрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям цер­кви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вер­нутися з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструю­чи свою лояльність до режиму, один з представників гре­ко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи всту­пати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керів­ництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.

Проте вже в середині березня 1945 р.- з'являється де­тальна інструкція ліквідації УГКЦ, під якою стояв під­пис: «Со всеми мероприятиями согласен И. Сталий». Ді­ючи за інструкцією, органи держбезпеки у квітні заареш­тували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Проведено арешти се­ред монахів, монашок та духовенства — понад 2 тис, осіб.

При сприянні НКВС було створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький, що мала на меті роз­рив унії з Римом та возз'єднання греко-католицької цер­кви з Російською православною церквою. 8—10 березня 1946 р. «ініціативна група» скликала Собор у Львові в храмі св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання Брест­ська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька цер­ква «возз'єднувалася» з Російською православною церк­вою.

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населенн я.

Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. її діяльність у повоєнний період умов­но можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняють­ся один від одного тактичною лінією. Якщо змістом пер­шого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння ве­ликих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноук­раїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км², на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні струк­тури. Формування повстанців мали у своєму складі кава­лерійські та артилерійські частини.

Активність УПА бу­ла ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим про­вів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У крива­вому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — коман­дувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник ко­мандувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступ­ник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимага­ли суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово пар­тизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, про­рив та ін.)

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Ра­да приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час роз­почався перехід «від форм широкої повстанської бороть­би до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсь­ко-американську війну, ОУН і командування УПА на по­чатку 1947 р. переходять до тактики партизанської вій­ни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних те­рористичних акцій проти представників правлячого ре­жиму.

У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 міль­йонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає»¹. За офіційними дани­ми оунівцї здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже ЗО тис. військовослужбов­ців, працівників державних та охоронних органів, місце­вих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресив­ної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, без­законня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ У Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західно­українських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у за­хідних областях України полягала в продовженні та за­вершенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» зе­мель. Шляхом активної «радянізації» планувалося від­тіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, сус­пільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з ме­тою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.