Важливою особливістю романо-германської правової системи є кодифікація, тобто наявність кодексів з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства.
Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами.
Основними особливостями кодифікації в країнах романо-германської правової системи є по-перше, те, що кодекси мають галузевий характер. По-друге, у кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це пояснюється суттєвою роллю делегованої правотворчості. По-третє, створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для регулювання відносин в конкретній сфері промисловості, господарства чи культури.
Часто вважають, що кодифікація стала причиною розчленування європейського права, розпаду романо-германської правової сім'ї.
|
|
Це, однак, важко доказово, так як кодифікація місцями сприяла єднанню правових систем європейських країн (наприклад, при поширенні на початку XIX століття кодексу Наполеона). Крім того, кодифікація стала чудовим знаряддям поширення, як у Європі, такі поза її систем романо-германського права. Швидше за все, мала місцеідеалізація юристами кодексів. З'явилася думка, що право і законзбігаються.
Юристи прагнули лише до тлумачення національних кодексів, а не до їх удосконалення. Єдність сім'ї, однак, зберігалося і свідчитьпро це той факт, що для вироблення кодексу однієї країни часто брався за основу кодекс інший.
Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.
Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст.