Туреччина

Вже в перші повоєнні роки Туреччина почала зміцнювати своє співробітництво зі Сполученими Штатами Америки. За угодою зі США від 1948 р. Туреччина почала отримувати істотну допомогу в рамках плану Маршалла. Навзамін вона надала США право створювати на своїй території військові бази. У 1952 р. Туреччина вступила до НАТО, а 1955 р. підписала Багдадський пакт (згодом — Організація центрального договору, СЕНТО).

Наприкінці 70-х рр. криза політична, що спричинювала часту зміну урядів, доповнювалась економічною. Спостерігався розгул релігійного фанатизму. В умовах кризи, що наростала, у вересні 1980 р. владу в свої руки знову взяла армія. Голова Ради національної безпеки (РНБ) генерал Еврен запровадив воєнний стан, розпустив парламент, діяльність політичних партій було заборонено. Економіка країни в той період перебувала в занепаді.

Визначальними для долі країни стали економічні реформи, розроблені заступником прем'єр-міністра країни (з 1980 р.) Тургутом Озалом. Насамперед радикальним чином було змінено роль фінансово-кредитної системи, поставлено завдання домогтися зростання виробництва і загальмувати інфляцію.

Грудня 1983 р. Тургут Озал сформував перший після перевороту 1980 р. цивільний уряд, до якого увійшли шість інженерів і п'ять економістів. Програма уряду передбачала повернення до громадянського демократичного режиму, боротьбу проти тероризму, економічні реформи. У зовнішній політиці ставилося завдання підтримувати дружні взаємини із Західною Європою та США, зберігаючи членство в НАТО.

Удосконалення фінансово-кредитного механізму дало можливість перейти до другого етапу реформ. Було переглянуто попередній закон "Про іноземні інвестиції". Закордонні інвестори дістали право набувати у власність нерухомість, створювати змішані компанії у різних галузях економіки. Швидко зростали приватні внески у турецьку економіку. У І985 р. в Туреччині було відкрито вільні економічні зони — спершу в містах Анталья та Мерсін, а потім на західному узбережжі Анатолії та в Чорноморському регіоні. Держава почала підтримувати тільки ті підприємства, які виробляли продукцію на експорт. При цьому перевагу віддавали приватному секторові.

У 80-ті рр. Туреччина зробила потужний ривок у своєму економічному й соціальному розвиткові. Введення в дію понад двох десятків гідроелектростанцій дало можливість Туреччині, що отримувала раніше електроенергію з-за кордону, розпочати продаж її Болгарії та Румунії. Було також споруджено сучасну мережу телекомунікації.

Уряд Тансу Чиллер, яка продовжила курс реформ у 90-ті рр., наразився на опір з боку ісламських фундаменталістів — Партії благоденства (ПБ) на чолі з Н. Ербаканом, яка виступала проти орієнтації Туреччини на західні країни.

На виборах у грудні 1995 р. перемогу здобула Партія благоденства, Н. Ербакан сформував перший за 73 роки ісламський уряд. Інші партії не підтримали Ісламістів. Постала загроза нового політичного конфлікту. Навесні 1996 р. було сформовано коаліційний уряд, до якого, крім ПБ, увійшли Партія вірного шляху (лідер Тансу Чиллер) і Партія вітчизни (лідер Масут Йилмаз). Посаду прем'єра лідери партій коаліції обіймали по черзі. Визначні досягнення Туреччини в економічному розвиткові у 80 - 90-х рр. іще раз довели всьому світові, що економічне процвітання можливе лише на базі політичної стабільності, демократії та ринкових відносин.