Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Належне нормативне регулювання інституту кримінальної відповідальності та наявність узгодженої концепції його розуміння є безумовно важливими для кримінально-правової політики держави.

Названий інститут став об’єктом дослідження багатьох вчених: Ю.В. Бауліна, Я.М. Брайніна, О.В. Васильєвского, В.О. Глушкова, В.К. Грищука, Т.А. Денисової, М.П. Карпушина, Л.Л. Круглікова, В.І. Курляндського, Т.О. Леснієвскі-Костарєвої, М.О. Огурцова, В.В. Похмелкіна, І.С. Ретюнських, О.І. Санталова, М.О. Стручкова, О.М. Тарбагаєва, А.Н. Трайніна, В.М. Хомича, О.О. Чистякова, С.Д. Шапченка, С.С. Яценка та ін. Однак, незважаючи на пильну увагу до цієї проблеми, вчення про кримінальну відповідальність і досі залишається складним і суперечливим.

Кри­мі­наль­не пра­во Ук­ра­ї­ни зна­хо­дить своє ві­доб­ра­жен­ня в кримінальному за­ко­но­давс­тві, яке яв­ляє со­бою єди­ну нор­ма­тив­ну сис­те­му. Кри­мі­наль­не за­ко­но­давс­тво Ук­ра­ї­ни скла­да­єть­ся з кри­мі­наль­них за­ко­нів, які зве­де­ні в Кри­мі­наль­ний ко­декс.

В нор­мах кри­мі­наль­но­го за­ко­ну сфор­му­льо­ва­ні під­ста­ви і прин­ци­пи кримі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті. Згід­но з Ос­нов­ним За­ко­ном Ук­ра­ї­ни кримінальній від­по­ві­даль­нос­ті і по­ка­ран­ню під­ля­гає ли­ше осо­ба, вин­на у вчинен­ні зло­чи­ну, тоб­то та­ка, що умис­но або з не­о­бе­реж­нос­ті вчи­ни­ла передбаче­не кри­мі­наль­ним за­ко­ном сус­піль­но не­без­печ­не ді­ян­ня.

В даний час, коли в суспільних науках, у тому числі й у юридичної, одержала визнання ідея пріоритету загальнолюдських цінностей, дослідження кримінально-правових відносин здобуває особливе значення. Зараз можна з упевненістю сказати, що взаємини між злочинцем і державою в нашій країні будуються на основі закону.

Реалізація задачі охорони інтересів особистості, чи суспільства держави від злочинних зазіхань припускає застосування судом до осіб, винних у їхньому здійсненні, передбачених законом покарань. Однак, можуть скластися такі умови, при яких не потрібно, щоб винна особа перетерпіло покладання мір кримінальної відповідальності (у тому числі і покарання).

Зрозуміло, реалізація кримінально-правових відносин кримінальної відповідальності допускається тільки при наявності основ, передбачених діючим карним законодавством. У цьому зв’язку, представляється важливим розгляд і аналіз таких основ. Після цього необхідно розглянути ряд норм, що містяться в діючому карному законодавстві.

У даній курсовій роботі представляється надзвичайно актуальним розгляд питання про кримінальну відповідальність, форми її реалізації та її підстави. При постановці питання кримінальної відповідальності першорядно треба дати визначення поняття кримінальної відповідальності.

Мета курсової роботи – дослідити теоретики-правові засади функціонування інституту кримінальної відповідальностів Україні.

Відповідно до поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

- охарактеризувати поняття інституту кримінальної відповідальності;

- навести підстави кримінальної відповідальності;

- навести форми реалізації кримінальної відповідальності.

Об’єктом курсової роботи є інститут кримінальної відповідальності за кримінальним правом України.

Предметом курсової роботи стали положення Кримінального кодексу та інших нормативно-правових України, а також положення доктрини кримінального права щодо кримінальної відповідальності.

Ме­тоди дос­лід­жен­ня – струк­тур­ний та порівняльний ана­ліз. Під час написання роботи був проведений описовий аналіз правового змісту поняття кримінальної відповідальності, форм її здійснення та підстав кримінальної відповідальності.

Структура роботи: дана курсова робота складається зі вступу, основної частини – трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

1. ПОНЯТТЯ ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Загальна характеристика інституту кримінальної відповідальності. У КК нерідко говориться про кримінальну відповідальність (наприклад, ст. 2 називається «Підстава кримінальної відповідаль­ності», розділ II – «Закон про кримінальну відповідальність», роз­діл IX – «Звільнення від кримінальної відповідальності»). При цьо­му КК ніде не розкриває поняття «кримінальна відповідальність», хоча й відрізняє її від покарання (наприклад, розділи X, XI і XII За­гальної частини КК відповідно називаються «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування») [6].

В науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кри­мінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відпові­дальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідаль­ність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений зло­чин із призначенням покарання або без нього тощо [14, с. 21].

Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходи­ти з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузь­кому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відпові­дальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод люди­ни, передбачених законом.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим озна­кам відповідальності юридичної і водночас характеризується свої­ми видовими, Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) криміналь­на відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціаль­них органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність – це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинуваль­ним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових по­збавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого харак­теру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визна­чені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний ха­рактер. оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповнова­жених органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відпові­дальності [12, с. 32].

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідаль­ності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави стосовно особи, що вчинила злочин. Поняття "кримі­нальна відповідальність" законодавчо не визначено й у теорії криміналь­ного та кримінально-процесуального права трактується по-різному.

Кримінальна відповідальність (Я. Брайнін, П.Матишевський, В. Осадчий) – урегульований нормами права обов'язок особи, що вчини­ла злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та терпіти передбачені законом обмеження [15].

Кримінальна відповідальність (Л. Багрій-Шахматов, С. Келіна, П. Дагель) – це врегульовані кримінально-правовими нормами суспільні відносини [15].

Кримінальна відповідальність (Н. Загородніков, О. Лейст) - це реальне застосування кримінально-правової норми та реалізація санкції [15].

Кримінальна відповідальність (Ю. Баулін) – це передбачені КК вид і міра обмеження прав та свобод злочинця, що індивідуалізуються судом і здійснюються спеціальними органами держави [15].

Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реаль­ну) та позитивну (перспективну, потенційну) [13, с. 66].

Позитивна кримінальна відповідальність – це обов'язок особи не вчиняти злочинів.

Негативна кримінальна відповідальність – це обов'язок особи піддатися кримінально-правовим обмеженням.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність – це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відо­бражує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеці­альних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кри­мінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з мо­менту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кри­мінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою ви­никають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і Держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'я­заний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обме­жень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків дав­ності притягнення до кримінальної відповідальності і строків пога­шення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана за­безпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчине­ного злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідноси­нах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки дав­ності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обви­нувального вироку не породжують і не створюють кримінально-пра­вових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні від­носини.

Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого – держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (напри­клад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкрит­тю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т. ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок ураху­вати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певно­му етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинен­ня злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної ви­значеності.

Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшо­му, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що предста­вляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають ор­гани, які відають виконанням призначеного судом покарання. Пара­лельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Суб'єктами правовідносин є особа, що вчинила злочин і держава в особі своїх органів. Між цими суб'єктами виникають права й обов'язки.

Таким чином, як ми бачимо, у науці кримінального права немає однаковості в розумінні кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням, хоча КК відрізняє ці два поняття (наприклад, ст. 2 КК); інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов’язок; треті – розглядають її в якості конкретного кримінально-правового відношення; четверті – розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію кримінально-правової норми; п'яті – вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання чи без нього і т.д.

У коментарі до статті 3 КК кримінальна відповідальність визначається як особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється офіційна оцінка поведінки особи як злочинної. Кримінальна відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і зазвичай включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо [23, с. 235].

З даного визначення випливає, що:

1) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію спеціальних органів держави й особи, визнаного винним у здійсненні злочину, у результаті чого ця особа перетерплює певні позбавлення;

2) кримінальна відповідальність – це державний примус, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;

3) вид і міра позбавлень визначені тільки в кримінальному законі;

4) кримінальна відповідальність можлива лише за здійснений злочин, що виступає як підстава такої відповідальності.

Крім того, з ч. 1 ст. 3 КК випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права – це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також, від колишнього кримінального законодавства, яке припускало застосування інших, крім КК, кримінальних законів.

Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України [1]. незважаючи на те, що вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Проте, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони України, у т.ч. закони про кримінальну відповідальність, мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Невідповідність законів про кримінальну відповідальність Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституційним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ці положення мають обов'язково враховуватися під час тлумачення і застосування норм КК.

КК ґрунтується не тільки на Конституції України, а й на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Гарантією цього є положення ч. 5 ст. 3 КК. До вказаних принципів і норм можна віднести такі, що стосуються верховенства прав людини, суверенітету держав, дипломатичного імунітету, права міжнародних договорів мирного розв’язання спорів, міжнародного морського, повітряного, екологічного, економічного і гуманітарного права, боротьби зі злочинністю, правової допомоги і видачі злочинців тощо. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права закріплені у відповідних пактах, деклараціях, конвенціях та інших документах.

КК поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв'язку. При цьому норми Особливої частини порівняно з нормами Загальної частини є більш конкретними в частині кожного окремого складу злочину, який описано в диспозиціях цих норм, і в частині застосування покарань, які описані в їх санкціях. Жоден закон про кримінальну відповідальність не може діяти автономно, окремо від КК. Адже такий закон, запроваджує він кримінальну відповідальність, скасовує її чи вносить інші зміни до КК, відразу ж після набрання ним чинності у порядку, визначеному ст. 94 Конституції України і ст. 4 КК, автоматично включається до КК. Це означає, що при застосуванні цих законів посилання слід робити не на них, а безпосередньо на відповідні норми КК. У ч. ч. 3 і 4 ст. 3 відображено принцип законності, який стосовно кримінального права означає, що: 1) кримінально-правові норми не існують поза КК у зв'язку з їх повною кодифікацією; 2) тільки КК і ніяким іншим законом чи підзаконним актом визначається, що є злочином, а також повторністю, сукупністю і рецидивом злочинів, співучастю у злочині, готуванням до злочину і замахом на злочин тощо. Встановлюються види і розміри покарання за злочин, а також умови, за яких є можливими звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання, визначаються інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину; 3) забороняється застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією, тобто заповнення прогалини у КК шляхом застосування його до випадку, який прямо ним не передбачений, але є подібним, схожим [6].

Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до принципів і норм міжнародного права. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Із цього положення випливає, що частиною національного законодавства України не є: 1) нечинні міжнародні договори України, навіть якщо згода на обов'язковість їх надана ВР (наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням. фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.); 2) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких ВР не надала (скажімо, Європейська конвенція про запобігання тероризму від 27 січня 1977 р.). Крім того, невідповідність положень міжнародних договорів України Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури надання ВР згоди на обов'язковість цих договорів тягнуть за собою визнання їх у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ті положення чинних міжнародних договорів, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Відповідно, і закони України про кримінальну відповідальність не повинні відповідати вказаним положенням міжнародних договорів.

Згода на обов'язковість міжнародних договорів може бути надана у формі ратифікації або приєднання. Оскільки Україна є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР і Української РСР, то до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, прирівнюються й інші відповідні договори.

Чинними є лише опубліковані міжнародні договори України, їх офіційне опублікування має здійснюватися в газеті "Голос України", журналі "Відомості Верховної Ради України" або в "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Із ч. 5 ст. 3 КК випливає, що під час прийняття нових законів України про кримінальну відповідальність принциповим є дотримання положень, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Кримінальна відповідальність реалізується, тобто має свої моменти виникнення, розвитку, припинення – етапи реалізації. Це не статичне поняття, а процес, що проходить певні етапи, до основного з який відносяться:

· перший етап – виникнення кримінальної відповідальності. Вона виникає з часу, з моменту здійснення злочину особою. Злочин і є підстава кримінальної відповідальності;

· наступний етап настає в ході попереднього розслідування і зв'язаний з залученням особи в справі в якості обвинувачуваного. Особі пред'являється обвинувачення в здійсненні конкретного злочину;

· наступний етап – винесення обвинувального вироку і призначення покарання (ч. 2 ст. 2 КК);

· далі, кримінальна відповідальність реалізується при виконанні покарання;

· але і після відбуття покарання (його виконання) може мати місце судимість. До погашення чи зняття судимості особа ще перетерплює несприятливі наслідки, зв'язані з кримінальною відповідальністю [12, с. 99].

Проте кримінальна відповідальність може бути реалізована не тільки у всіх цих стадіях, на всіх етапах. Вона може бути припинена на більш ранніх етапах:

а) на підставі закону України про амністію чи акта помилування (ч. 1 ст. 44 КК);

б) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям. Мова йде про випадки, коли особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 45 КК). Це стаття передбачає повий, невідомий КК 1960 р. вид звільнення від кримінальної відповідальності:

в) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК);

г) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК);

д) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК);

е) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК) [6].

Може бути і така ситуація, коли, відбувши покарання, особа не вважається судимою. Судимість погашається самим фактом відбуття покарання.

Кримінальна відповідальність реалізується тільки через кримінально-правові відносини (кримінально-процесуальні, виправно-трудові правовідносини).

Кримінальне-правове відношення – є вольове відношення між суб'єктами, урегульоване нормами кримінального права. Це відношення припускає 4 (чотири) елементи: а) повинні бути правові норми, що регулюють ці відносини – норми кримінального права; б) юридичний факт, із яким це відношення зв'язане – злочин; в) суб'єкти правовідносин (особа, що вчинила злочин, з одного боку, і держава в особі уповноважених органів, з іншої); г) повинні бути взаємні права й обов'язки цих суб'єктів.

Питання про те, коли, і з якого моменту виникає це правовідношення, спірне. Висловлено три точки зору: 1) кримінальне правовідношення виникає з моменту здійснення злочину; 2) виникає з моменту залучення особи в якості обвинувачуваного. Ця позиція змішує два моменти: момент виникнення правовідносини і момент його констатації державним органом; 3) виникає з моменту винесення вироку [12, с. 123].

Виходить тут, що весь процес розслідування позбавлений яких-небудь правових підстав.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття – до моменту погашення або зняття суди­мості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків дав­ності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відпо­відальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, криміналь­на відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на мо­мент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авто­рів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях – з моменту вчинення злочину, порушення криміналь­ної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. [5], яким дано офіційне тлумачення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кри­мінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинуваль­ним вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відпові­дальності: момент припинення кримінально-правових відносин, від­буття покарання, погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом пока­рання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і ви­значає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цьо­го особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кри­мінально-правові наслідки (ст. 88 КК).

Вдосконалення інституту кримінальної відповідальності. Після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року пройшло майже 13 років і його вживання виявило певні прогалини, які вимагають законодавчого вирішення.Кримінальній відповідальності підлягають не лише осудні, але і обмежено осудні особи (ст. 20 КК), проте ця ознака не вказана в ст. 18 КК, яка визначає поняття суб'єкта злочину. Вважаємо за доцільне доповнити ч. 1 ст. 18 КК вказівкою на цю ознаку, виклавши цю частину статті в такій редакції: “суб'єктом злочину може бути фізична осудна або обмежено осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність”. Крім того, вважаємо, що у визначенні обмеженої осудності необхідно замінити “психічні розлади” на “патологію психіки”, оскільки психічні розлади є медичним критерієм неосудності.Деякі норми розділу XV “Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх” потребують вдосконалення. Згідно з ч. 1 ст. 100 КК суспільні роботи можуть бути призначені неповнолітнім у віці від 16 до 18 років, але ст. 56 КК не вказує на обмеження віку при вживанні суспільних робіт, тому необхідно погоджувати зміст ст. 56 КК із ст. 100 КК, відносно обмеження віку, тобто доповнити ч. З ст. 56 КК вказівкою на те, що суспільні роботи не призначаються особам, які не досягли 16 років.У ст. 97 КК “Звільнення від кримінальної відповідальності” необхідно внести уточнення відносно осіб, які звільняються від кримінальної відповідальності. Частина 2 ст. 97 КК суперечить положенням ст. ст. 18, 22 КК, в яких встановлено, що кримінальна відповідальність настає з 16 років, а в окремих випадках – з 14 років. На підставі ч. 2 ст. 97 КК звільняються від кримінальної відповідальності особи, які не досягли віку кримінальної відповідальності; до цих осіб застосовуються примусові заходи виховного характеру. Доцільно виключити із ст. 97 КК частину другу, де йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності. Вважаємо, що відносно цієї категорії осіб необхідно встановити заходи соціального захисту або заходу безпеки.Пропонуємо внести зміни до ст. 98 КК, яка закріплює перелік видів покарань, вживаних до неповнолітніх: по-перше, доповнити цей перелік обмеженням свободи, яке може бути застосоване до неповнолітніх осіб у віці від 16 до 18 років; по-друге, з ч. 2 ст. 98 КК виключити такий вид додаткового покарання, як “позбавлення права обіймати певні посади”, залишивши лише можливість “позбавлення права займатися певною діяльністю” [20]. 2. ПІДСТАВИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особа, наділена свідомістю і волею, повинен бути здатним співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і тільки тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх недотримання. Однак, щоб обґрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. У зв'язку з цим варто з'ясувати, у якому ступені взагалі людина вільна у виборі свого поводження, зокрема в тім, щоб утриматися від здійснення злочину чи учинити його.

При визначенні підстав кримінальної відповідальності необ­хідно відповісти на три питання: 1) як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин? 2) за що особа підля­гає кримінальній відповідальності? 3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?

Що стосується першого питання, то йдеться про філолофсько-етичне обґрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка по­рушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір. Відповіді на друге і трете питання припускають з'ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи,яка вчинила злочин.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки й вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу [6].

1. На відміну від КК 1960 р., у тексті чинного КК прямо закріплюється положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину.

Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільне небезпечне діяння визнається злочином.

Для вирішення багатьох питань застосування кримінального закону, кваліфікації злочинів, а також з навчальною метою наукою кримінального права визначено риси, притаманні складові будь-якого конкретного злочину. На цій основі будується узагальнена абстрактна модель складу злочину. Ця модель, хоча вона й є науково-теоретичною, має водночас важливе практичне значення – вона вказує на обов'язкові (універсальні) елементи складу будь-якого злочину. Такими елементами є: 1) об'єкт злочину; 2) об'єктивна сторона злочину; 3) суб'єктивна сторона злочину; 4) суб'єкт злочину.

Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії (бездіяльність) особи, поведінка якої оцінюється у даному конкретному випадку, не є злочином. Кожен із елементів складається, як показано нижче, із певних ознак.

У конкретних статтях (частинах статей) КК описуються не елементи складу злочину взагалі, а елементи складу того чи іншого конкретного злочину. Відповідно, опис елементів складу кожного злочину конкретизується шляхом опису конкретних ознак, із яких складаються ці елементи. Так, якщо йдеться про розбій – злочин, передбачений ст. 187, – то об'єктивна сторона його складу має вигляд дій, які є нападом на потерпілого і застосуванням щодо нього насильства, небезпечного для його життя та здоров'я, або погрози таким насильством [23, с. 239].

Законодавець, формулюючи ознаки конкретного злочину, може передбачити наявність не тільки основних елементів, а й додаткових (у т.ч. факультативних) ознак. Ці додаткові ознаки можуть включатись до складу певного елемента складу злочину або ж бути ознаками всього складу і знаходитися поза його елементами (наприклад, предмет). Для ст. 187 додатковою ознакою, яка є частиною суб'єктивної сторони, буде мета заволодіння чужим майном. Окрім цього, для констатації вчинення деяких злочинів (наприклад, злочину, передбаченого ч. 2 або 3 ст. 187) необхідно встановити і кваліфікуючі ознаки складу, вказані законодавцем у відповідних нормах.

У КК склад злочину завжди викладається як склад конкретного злочину, і так само конкретно передбачаються ознаки складу. Такий склад конкретного злочину іноді іменується юридичним складом злочину.

Однак в одній статті Особливої частини КК не завжди вказуються всі ознаки даного складу злочину, оскільки це може бути нераціональним, зокрема з точки зору законодавчої техніки. Наприклад, у тексті статті може не бути спеціальної вказівки щодо суб'єкта злочину, досить часто немає прямої вказівки і на форму вини. У низці статей Особливої частини КК застосовуються поняття, зміст яких розкрито законодавцем у його Загальній частині. Тому для встановлення повного комплексу і змісту ознак того чи іншого складу злочину необхідно враховувати не тільки зміст конкретної норми Особливої частини КК, а й положення його Загальної частини.

Вчинення суспільне небезпечного діяння потребує правової оцінки з боку компетентних правоохоронних органів з точки зору дотримання КК. Якщо буде встановлено, що ознаки вчиненого діяння повністю відповідають ознакам складу конкретного злочину, передбаченого КК, то вчинене вважається злочином і вирішується питання про притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Юридичну оцінку діяння з точки зору відповідності його ознакам конкретного злочину називають кваліфікацією злочинів. У тих випадках, коли процес кваліфікації завершився встановленням наявності у конкретному діянні ознак конкретного складу злочину, такий склад іменують фактичним складом злочину.

2. Аналіз окремих норм КК свідчить, що сформульовані у них склади конкретних злочинів можна поділити на: 1) основний; 2) склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікований склад злочину); 3) склад злочину з пом'якшуючими обставинами (привілейований склад злочину).

Основний склад злочину не містить ані обтяжуючих, ані пом'якшуючих обставин. У нормі про відповідний злочин законодавець передбачає не посилене чи знижене, а нормальне, "стандартне" покарання за нього. У статтях, які мають кілька частин, основний склад, як правило, викладається у першій частині статті.

Склад злочину з обтяжуючими обставинами включає в себе всі ознаки основного складу злочину і, крім цього, вказівку на певні обставини, які законодавець вважає такими, що обтяжують відповідальність за вчинення цього злочину: Вчинене діяння підпадає під цей склад злочину лише за наявності всіх ознак основного складу і зазначених в нормі обтяжуючих (кваліфікуючих) обставин.. У зв'язку з цим за злочини, які передбачені нормою про кваліфікований склад, встановлюється більш суворе покарання. Інколи/виокремлюють і особливо кваліфіковані склади злочинів. Ними вважаються склади, які зазвичай формулюються у третій чи наступних частинах відповідної статті КК і в яких за наявності певних обтяжуючих обставин передбачається ще більш суворе покарання, ніж в нормі, яка описує просто кваліфікований склад злочину.

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами. Такі склади злочинів містяться в окремих частинах відповідних статей або окремих статтях Особливої частини КК. Наприклад, ст. 115 передбачає відповідальність за умисне вбивство, а ст. ст. 116 та 117 – за таке саме вбивство, але вчинене за обставин, що пом'якшують відповідальність [6]. У нормі про привілейований склад злочину передбачається більш м'яке покарання, ніж в нормі про основний склад відповідного злочину,

3. Об'єкт злочину – це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.

У кримінальному праві розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкти злочину. Під загальним об'єктом розуміють усю сукупність суспільних відносин та соціальних благ, що охороняють, ся Кримінальним законом. Родовий об'єкт – це група схожих (однорідних) суспільних відносин та соціальних благ, на які посягає відповідна група злочинів. Розміщення злочинів по розділах в Особливій частині КК провадиться, як правило, саме за родовим об'єктом. Безпосередній об'єкт – це комплекс суспільних відносин чи певне соціальне благо, на які безпосередньо посягає той чи інший конкретний злочин. Як родовий об'єкт є частиною загального, так і безпосередній - частина родового об'єкта, хоча іноді (як, наприклад, у більшості статей КК про злочини проти власності) родовий та безпосередній об'єкти можуть збігатися.

У кримінальному праві виокремлюють основний та додатковий безпосередні об'єкти. Основний безпосередній об'єкт – це об'єкт, проти якого головним чином, насамперед спрямовано злочин, а додатковий – це об'єкт, шкода якому завдається у зв'язку з посяганням на основний. Наприклад, при розбої (ст. 187) основним безпосереднім об'єктом є право власності, а додатковим – життя чи здоров'я особи. Наявність додаткового безпосереднього об'єкта нерідко дає можливість відмежувати один злочин від іншого, правильно кваліфікувати вчинене діяння. Безпосередній додатковий об'єкт може бути обов'язковим та факультативним: в останньому випадку шкода або загроза для такого (факультативного) об'єкта за конкретних обставин вчинення злочину може виникнути, а може і не виникнути. Прикладом є ст. 296, яка передбачає відповідальність за хуліганство – злочин проти громадського порядку, при вчиненні якого може бути, а може і не бути заподіяна шкода здоров'ю потерпілого.

4. Об'єкт злочину необхідно відрізняти від предмета злочину. Предмет злочину – це матеріальний предмет, з приводу якого або шляхом дії (впливу) на який скоюється злочин. Він є факультативним елементом складу злочину; в описах більшості злочинів, передбачених статтями КК, про нього не згадується. Від предмета злочину слід відрізняти знаряддя і засоби вчинення злочину, які є ознаками об'єктивної сторони складу злочину. Не може розглядатись як предмет і потерпілий – особа, якій злочином завдано фізичної, матеріальної чи моральної шкоди.

5. Об'єктивна сторона злочину – це зовнішній акт суспільне небезпечного посягання на охоронюваний законом об'єкт, яким цьому об'єкту заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння.

Основними ознаками об'єктивної сторони злочину є: 1) суспільне небезпечне (злочинне) діяння; 2) його наслідки; 3) причинний зв'язок між діянням і наслідками. Наслідки та причинний зв'язок не є обов'язковими ознаками об'єктивної сторони злочину. Склади злочинів, обов'язковою ознакою яких не передбачено настання певних наслідків, називаються формальними, а склади, де наслідки є обов'язковою ознакою, – матеріальними.

Злочинне діяння – це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об'єкту злочину.

Злочинна дія завжди є вчинком, проявом активності особи. Як правило, під дією розуміють тілесні рухи. Проте іноді закон розуміє як дію і слова (наприклад, ст. ст. 129, 295). В одних випадках злочинним діянням визнається одна фізична дія, в інших – певний комплекс із кількох дій.

Дія повинна мати свідомий характер, бути невимушеною. У випадках, коли особа вчинила дію не з своєї волі, вона не підлягає відповідальності через відсутність вини в її поведінці. Це характерно для випадків: а) вчинення рефлекторних чи інших мимовільних дій; б) вчинення дії під впливом непереборної сили, під якою розуміється вплив природних, технічних чи інших незалежних від суб'єкта факторів (наприклад, автомобільна аварія сталася внаслідок конструктивних вад автомобіля або неякісності його вузлів, про які водій не знав); в) вчинення дії під фізичним примусом, який позбавляє особу можливості діяти правомірно (ст. 40).

Злочинна бездіяльність – це пасивна поведінка, яка полягає в невиконанні або неналежному виконанні обов'язку діяти, покладеного на відповідну особу законодавством, трудовими (службовими) обов'язками, обумовленого її попередньою поведінкою або загальновизнаними морально-етичними правилами. Проте навіть у тих випадках, коли особа не виконала покладеного на неї обов'язку, вчинити певні дії, її бездіяльність буде злочинною лише у разі, коли її прямо визнає такою відповідна стаття КК.

Наслідки злочину – реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об'єкті, що охороняється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати матеріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров'я, позбавлення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психологічна, інша шкода) характер.

У статтях КК, як правило, прямо вказується лише на матеріальні наслідки злочинного діяння. Проте загроза настання нематеріальних суспільне небезпечних наслідків нерідко є мотивом для криміналізації дій шляхом прийняття кримінально-правових норм з формальними складами: тут наслідки прямо не вказуються у статті, але мається на увазі, що вони завжди або дуже часто виникають у разі скоєння відповідного діяння.

Причинний зв'язок між діянням та його суспільне небезпечними наслідками для наявності складу злочину має бути необхідним, оскільки інакше не можна виключати, що наслідки виникли не через діяння, яке інкримінується винній особі, а через якесь інше діяння або ж подію. Тому випадковий причинний зв'язок не дає підстав констатувати наявність об'єктивної сторони злочину, а отже, свідчить про відсутність складу злочину.

Необхідний причинний зв'язок між діянням і наслідками характеризується тим, що діяння: 1) має передувати наслідкам; 2) має бути умовою, без якої не було б наслідку (принцип conditio sine qua nоn); 3) за своїми властивостями, як правило, має спричиняти саме такі наслідки, тобто наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.

Факультативними, тобто такими, що не є обов'язковими для більшості злочинів, ознаками об'єктивної сторони є: 1) місце – територія чи інше місце, де вчиняється злочинне діяння та/або настають його наслідки; 2) час – період, протягом якого скоюється злочин; 3) спосіб – методи чи прийоми вчинення злочину; 4) обставини – сукупність умов, за яких скоюється злочин; 5) засоби – предмети, документи, речовини, з використанням яких створюються умови для вчинення злочину; 6) знаряддя – зброя та інші предмети, документи, речовини, за допомогою яких здійснюється вплив на потерпілого чи предмет злочину або іншим чином полегшується досягнення злочинного результату. У передбачених КК випадках вони виступають кваліфікуючими ознаками злочину. Якщо зазначені ознаки передбачені в конкретних статтях КК як обов'язкові ознаки складу злочину, то їх відсутність свідчить про відсутність складу даного злочину.

6. Суб'єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв'язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Ознаками суб'єктивної сторони злочину є: 1) вина; 2) мотив злочину; 3) мета злочину.

Основною та обов'язковою для кожного злочину ознакою суб'єктивної сторони є вина. Її відсутність завжди означає відсутність в діях особи складу злочину. Заподіяння шкоди без вини (коли особа, завдаючи своїми діяннями суспільне небезпечні наслідки, не передбачає і за обставинами справи не може передбачити настання таких наслідків) називається казусом.

Мотив і мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину. Мотив злочину – це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета – це той уявний результат, якого домагався винний, коли скоював злочин. Мотив і мета у разі передбачення їх у статтях Особливої частини КК визнаються обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони складу злочину.

7. Поняття суб'єкта злочину дано у ст. 18. Про ознаки суб'єкта злочину у ст. ст. і 9 та 22.

8. Ч. 2 ст. 2 відтворює основний зміст принципу презумпції невинуватості, закріпленого у ч. 1 ст. 62 Конституції України. Цей принцип головним чином стосується процесуальних аспектів, проте правило, яке ним закріплене, має важливе значення і при застосуванні норм матеріального кримінального права.

Із змісту ч. 2 ст. 2 також випливає, що питання кримінальної відповідальності особи може вирішувати тільки суд. Однак у даному випадку йдеться лише про остаточні рішення з цих питань, а саме: про визнання особи винною та призначення їй покарання за вчинений злочин. Що ж стосується попередніх рішень, які приймаються у процесі кримінального судочинства (як-от рішення про пред'явлення обвинувачення та застосування до обвинуваченого запобіжного заходу), то деякі з них згідно з КПК можуть прийматися та санкціонуватися не лише судом, а й слідчим чи прокурором.

9. Ч. З ст. 2 є реалізацією у кримінальному праві положення ч. 1 ст. 61 Конституції України про те, що "ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення". Відповідно до цих норм не допускається повторне притягнення до кримінальної відповідальності як тоді, коли особа вже зазнала раніше покарання за той самий злочин, так і тоді, коли за цей злочин у першому разі вона була виправдана. Ч. З ст. 2 поширюється і на випадки, коли особа з тих чи інших підстав була безумовно звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання.

Положення ч. З ст. 2 застосовується і тоді, коли за той самий злочин особу було раніше притягнуто до кримінальної відповідальності, покарано, виправдано чи звільнено від покарання в іншій країні.

Ч. З ст. 2 не стосується тих випадків, коли згодом вироки та інші рішення судів у кримінальних справах на законних підставах скасовуються чи змінюються судами вищого рівня, а рішення слідчих чи прокурорів (зокрема, про закриття кримінальної справи) – прокурором чи судом. Не можуть вважатися повторним притягненням до кримінальної відповідальності також і випадки уточнення, розширення обсягу раніше пред'явленого особі обвинувачення [25, с. 368].

3. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Цілком очевидно, що виділення окремих форм реалізації кримінальної відповідальності можливе лише за умови попереднього визначення самої кримінальної відповідальності. Відомо, що дефініція цього поняття в законодавстві відсутня, а в літературі викликала гостру дискусію [28, с. 140-143]. Усвідомлюючи, що визначення поняття кримінальної відповідальності є предметом окремого дослідження, я виходжу з того, що кримінальна відповідальність – це передбачені кримінальним законом обмеження прав і свобод особи за вчинення нею кримінального правопорушення. Зміст кримінальної відповідальності становлять ті види правообмежувальних заходів, які володіють всіма ознаками, що притаманні кримінальній відповідальності. Це, зокрема: покарання, заходи, що застосовуються замість покарання при умовному звільненні від нього, й судимість [28, с. 144-148].Натомість не є кримінальною відповідальністю окремі заходи впливу на особу, яка вчинила злочин, що хоч і передбачаються кримінальним законодавством, проте не полягають в обмеженні її прав чи свобод. Так, Законом України від 18.04.2013, що набув чинності 16.01.2014 [3], до КК України введене поняття «інших заходів кримінально-правового характеру», до яких віднесені спеціальна конфіскація, примусові заходи медичного характеру та примусове лікування. Зокрема, спеціальна конфіскація «полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна за умови вчинення злочину у випадках, передбачених в Особливій частині цього Кодексу» (ст. 961) і може відповідно до ч. 1 ст. 962 застосовуватися «у разі, якщо гроші, цінності та інше майно:1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна;2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення;3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, – переходять у власність держави;4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законномуволодільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання».Цілком очевидно, що в переважній більшості з описаних у ст. 962 КК випадків спеціальна конфіскація застосовуватиметься до майна, на яке у його володільця право власності не виникає. Так, майно, що одержане внаслідок вчинення злочину або є доходом від такого майна (п. 1 ч. 1 ст. 962), у тому числі майно, що було предметом злочину (п. 3 ч. 1 ст. 962) не стає власністю злочинця, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) право власності набувається виключно на підставах, що не заборонені законом. У багатьох випадках майно, що було предметом злочину (п. 3 ч. 1 ст. 962) або засобом чи знаряддям вчинення злочину (п. 4 ч. 1 ст. 962), належить до видів майна, що, відповідно до ч. 2 ст. 325 ЦК України, не може перебувати у власності приватних осіб [4]. Оскільки право власності на майно, що підлягає спеціальній конфіскації, не виникає, то й обмежувати його при її застосуванні не доводиться. У зв’язку з викладеним спеціальну конфіскацію не можна вважати кримінальної відповідальністю.Так само не є заходами кримінальної відповідальності окремі, передбачені КК України правообмежувальні заходи, які можуть застосовуватися у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення, але не за його вчинення. Сказане стосується низки заходів, окремі з яких належать у т.ч. до т.зв. «інших заходів кримінально-правового характеру». Зокрема, примусові заходи медичного характеру в окремих випадках можуть застосовуватися до осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності (ч. 2 ст. 20, п. 2 ст. 93 КК України) або після вчинення злочину, у т.ч. в процесі відбування покарання, втратили здатність усвідомлювати свої дії чи керувати ними (ч. 3 ст. 19, ч. 1 ст. 84, п. 3 ст. 93 КК України). Однак підставою їх застосування є не вчинення злочину, а необхідність лікування наявного в особипсихічного захворювання. Те ж саме можна стверджувати й про такий правообмежувальний «інший захід кримінально-правового характеру» як примусове лікування, яке, відповідно до ст. 96 КК України, може застосовуватися незалежно від призначеного покарання у зв’язку із наявністю в особи хвороби, що становить небезпеку для життя інших осіб. В окремих випадках до неповнолітніх, які вчинили злочини, можуть застосовуватися примусові заходи виховного характеру (ч. 1 ст. 97, ст. 105 КК України). Однак сама сутність цих заходів свідчить про те, що застосовуються вони у зв’язку із необхідністю усунення прогалин у вихованні неповнолітнього, а не за вчинення ним злочину. Підтвердженням цій тезі є й той факт, що до такої особи примусові заходи виховного характеру застосовуються або при звільненні від кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 97 КК України), або у випадках, які формально називаються звільненням від покарання (ст. 105 КК України), але фактично є звільненням від кримінальної відповідальності, оскільки жоден її захід при цьому не застосовується.Нарешті не за вчинення злочину застосовується й спеціальна конфіскація у тих виняткових випадках, коли вона стосується майна, відносно якого в особи існує право власності. Йдеться, зокрема, про випадки, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 961 КК України (законно надбане майно, що призначалося (використовувалося) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення) та п. 4 тієї ж статті (засоби чи знаряддя вчинення злочину, які не вилучені з цивільного обороту). В даному випадку спеціальна конфіскація виступає як «захід безпеки», який переважно застосовуються до особи для запобігання вчиненню нею нових злочинів [27, с. 63-67].Твердження про те, що кримінальна відповідальність настає лише при вчиненні кримінального правопорушення дає можливість відмежовувати її від тих заходів впливу, у т.ч. й т.зв. «інших заходів кримінально-правового характеру», що хоч і передбачені кримінальним законодавством, однак застосовуються у випадках, коли таке правопорушення відсутнє. Маються на увазі, передусім, примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч. 2 ст. 97 КК України), та примусові заходи медичного характеру, які застосовуються до неосудних (п. 1 ст. 93 КК України). Сказане також стосується й т.зв. «заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб», запровадження яких передбачене Законом України від 23.05.2013, який має набути чинності 01.09.2014 [2]. Позаяк юридична особа, навіть після набуття названим законом чинності суб’єктом злочину у вітчизняному законодавстві не визнається, то й заходи, які до неї застосовуються у разі вчинення злочину від її імені чи в її інтересах фізичною особою, не можна вважати кримінальною відповідальністю.Викладене дає підстави стверджувати, що навіть і після набрання чинності законами про запровадження «інших заходів кримінально-правового характеру», до заходів кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством України належать лише покарання, заходи, що застосовуються замість покарання при умовному звільненні від нього, та судимість.Виходячи саме з такого змісту кримінальної відповідальності, й необхідно виділяти форми її реалізації. Відомо, що в науці вони виділяються за різними класифікаційними критеріями [9, с. 116-127; 10, с. 145-150; 21, с. 77-85]. Інколи формами реалізації кримінальної відповідальності називаються окремі визначені нами вище заходи, що входять до її змісту [10, с. 127]. Інші автори в основу виділення кримінальної відповідальності кладуть розрізнення її проявів на законодавчому, правозастосовному та виконавчому рівнях. Тому, перш ніж визначати форми реалізації кримінальної відповідальності, слід попередньо дати відповідь на питання про те, який саме прояв кримінальної відповідальності підлягає реалізації?З нашого погляду, кримінальна відповідальність може мати різні прояви(Ю.В. Баулін називає їх видами кримінальної відповідальності [7, с. 30-35]) залежно від «ступеня наближеності» тих правообмежень, в яких вона полягає, до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (злочин).Перший прояв – це кримінальна відповідальність, визначена кримінальним законом, тобто обмеження прав, що передбачені за вчинення злочину для невизначеного кола осіб (так звана потенційна кримінальна відповідальність). В цьому прояві кримінальна відповідальність є найбільш віддаленою від особи, вона як певний «дамоклів меч» загрожує всім і кожному, хто потенційно може вчинити злочин. Така кримінальна відповідальність, як правило, відносно визначена, тобто закон допускає певну варіативність як за видами прав і свобод, які можуть бути обмежені, так і за розмірами (у т.ч. строками) їх обмеження. Вона виникає з моменту набрання чинності законом, що її передбачив, і зникає в момент втрати ним чинності.Другий прояв – це кримінальна відповідальність, що визначена вироком суду для конкретної особи, засудженої за вчинення злочину (конкретизована кримінальна відповідальність). У цьому випадку обмеження прав людини, що загальним чином, як правило, відносно визначені у законі для не персоніфікованого кола осіб, для конкретної особи конкретизуються до певного конкретного виду (видів) і міри (мір) обмежень. Конкретизована кримінальна відповідальність за своїм обсягом знаходиться в межах потенційної, не може бути ні більшою, ні меншою за неї. Вона виникає з моменту набрання вироком законної сили й припиняється в момент закінчення реалізації всіх заходів, що її складають. За загальним правилом таким моментом має бути погашення судимості, але фактично вона може припинитися й раніше, наприклад при достроковому знятті судимості, при декриміналізації вчиненого особою діяння, у випадку смерті особи та в деяких інших випадках.Третій прояв – це кримінальна відповідальність, якої реально зазнає особа, засуджена за вчинення злочину (реальна кримінальна відповідальність). В даному випадку, на відміну від другого, де кримінальна відповідальність розуміється як вид і міра зафіксованих вироком правообмежень, вона розглядається як реальне перетерпіння, зазнавання обмеження прав конкретною особи, що вчинила кримінальне правопорушення (злочин). Реальна кримінальна відповідальність за своїм обсягом знаходиться в межах конкретизованої, ніколи не може бути більшою за неї, але за певних умов може бути меншою за неї. Моментом її початку є обернення вироку, що набув законної сили, до виконання. Момент же закінчення реальної кримінальної відповідальності співпадає з моментом закінчення конкретизованої кримінальної відповідальності.Запропоноване розуміння змісту й меж різних проявів кримінальної відповідальності потребує певного застереження у зв’язку з відомим рішенням Конституційного Суду України, в якому він визначив, що «кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду» [5]. На наш погляд, таке тлумачення жодним чином його не заперечує запропонованого мною визначення аналізованого поняття та його проявів. Даючи таке тлумачення, Конституційний Суд виходив із конкретних обставин справи, що розглядалася, а тому розглядав кримінальну відповідальність лише як реальне зазнавання конкретною особою обмеження її прав. Таке реальне правообмеження, дійсно, можливе лише з моменту набрання законної сили вироком суду. Це, однак, не свідчить про те, що таке правообмеження не існує потенційно, коли воно передбачене кримінальним законом для невизначеного кола осіб, які можуть вчинити злочин (потенційна кримінальна відповідальність), і не існує як правообмеження, встановлене у вироку суду для певної особи (конкретизована кримінальна відповідальність). Очевидно, що потенційна та конкретизована кримінальна відповідальність є видом та розміром правообмежень, що зафіксовані у документі (законі чи вироку). Власне кажучи, вони взагалі не мають моменту настання, а існують лише доти, доки є чинним закон чи має законну силу вирок суду, у яких вони передбачені.Таким чином, слід погодитися з Ю.В. Бауліним у тому, що виділення форм реалізації кримінальної відповідальності може здійснюватися лише при їїіндивідуалізації [29, с. 345], тобто стосовно конкретизованої, і, як наслідок, – реальної кримінальної відповідальності. Критерієм виділення таких форм може слугувати обсяг правообмежувальних заходів, що включаються до змісту такої відповідальності. Як слушно стверджує І.В. Красницький, форми кримінальної відповідальності – це передбачені кримінальним законом можливі варіанти поєднання елементів змісту кримінальної відповідальності [11, с. 152]. Обрання саме такого критерію дає підстави підтримати позицію Ю.В. Бауліна [29, с. 345-346], який виділяє наступні три форми реалізації кримінальної відповідальності.Перша форма полягає в осуді особи, яка вчинила злочин, без призначення їй покарання. Така форма реалізації кримінальної відповідальності передбачена ч. 4 ст. 74 КК України, відповідно до якої «Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною». Крім того, відповідно до ч. 5 тієї ж статті «Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу».В даному разі до змісту конкретизованої і, відповідно, реальної кримінальної відповідальності особи не включається головний її правообмежувальний захід – покарання. Відповідно він не може бути й замінений іншим заходом – заходами, що застосовуються замість покарання при умовному звільненні від нього. Кримінальна відповідальність при такій формі її реалізації представлена лише одним заходом – осудом, однак і він з’являється й одночасно втрачає своє кримінально-правове значення в момент набрання вироком законної сили. В цих випадках особа знаходиться в стані засудженої лише мить – нікчемно малу точку в часі (момент набрання вироком законної сили), після якої вона знову вважається не судимою і не може бути не те що піддана правообмеженням, характерним для судимості, а й навіть докорена за факт вчинення злочину. Викладене свідчить, що при першій формі її реалізації кримінальна відповідальність особи фактично відсутня, у зв’язку з чим, положення ч.ч. 4 і 5 ст. 74 КК України мають бути, на мій погляд, або реформовані в напрямку перетворення їх на умовну підставу звільнення від покарання зі встановленням іспитового строку, або трансформовані в інститут звільнення від кримінальної відповідальності, або ж виключені.Друга форма реалізації кримінальної відповідальності, яка за задумом законодавця повинна була стати найбільш типовою, полягає в засудженні особи з призначенням їй покарання і його реальним відбуванням. У даному разі до змісту конкретизованої та реальної кримінальної відповідальності належать два її заходи: покарання та судимість. При цьому перший, будучи за змістом своїх правообмежень, як правило більш суворим за другий, за строком їх реалізації, як правило, є коротшим. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК України, особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання обвинувальним вироком суду законної сили, протягом усього строку відбування покарання та ще, як правило, певний час після його відбуття – до моменту погашення або зняття судимості. Втім, дані судової статистики останніх років свідчать про те, що ця форма реалізації кримінальної відповідальності не стала найбільш поширеною. Суди наразі віддають перевагу наступній, тертій формі її реалізації.Третя форма реалізації кримінальної відповідальності полягає в засудженні особи з призначенням їй покарання, від реального відбування якого вона звільняється і яке замінюється їй іншими заходами. Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних, робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Відповідно до ч. 2 тієї ж статті, суд також приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку затвердження угоди про примирення або про визнання вини, якщо сторонами угоди узгоджено таке ж покарання, як назване вище, а також узгоджено звільнення від його відбування з випробуванням. У цих випадках суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК України.В цьому разі конкретизована кримінальна відповідальність особи, окрім осуду, містить як покарання, так і заходи, що застосовуються замість нього, при умовному звільненні від покарання. Реальна ж кримінальна відповідальність особи в оптимальному для неї варіанті (ч. 1 ст. 78 КК України) містить виключно заходи, що застосовуються замість покарання (ст. 76 КК України), а також судимість (пункти 1 і 2 статті 89 КК України).Однак, у разі якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє його для відбування призначеного покарання (ч. 2 ст. 787 КК України). В цьому разі реальна кримінальна відповідальність особи доповнюється покаранням і фактично включає в себе усі три заходи.Інколи в літературі виділяються й деякі інші форми реалізації кримінальної відповідальності. Так, наприклад, В.К. Грищук відносить до форм реалізації кримінальної відповідальності також і звільнення від неї [8, с. 96-97]. Погодитися з таким твердженням не уявляється за можливе, оскільки при звільненні від кримінальної відповідальності жоден її захід не застосовується до особи, яка вчинила злочин. В тій моделі, в якій інститут звільнення від кримінальної відповідальності реалізований у чинному кримінальному законодавстві України, при застосуванні його норм держава, фактично, відмовляється від кримінального переслідування особи, яка вчинила злочин, не вирішуючи питання про її винуватість. Таким чином, навіть осуду з боку держави при звільненні від кримінальної відповідальності особа не зазнає, не говорячи вже про інші заходи кримінальної відповідальності. ВИСНОВКИ

Тільки зако