Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії

Від розчарування до рутенства й москвофільства.

Думка про Київ серед Українців Галичини в 1848 р., видко, не була така рідка, коли граф Ґолуховський, заступник Стадіона по його виїзді до Відня й губернатор по короткім губернаторстві колишнього видавця українських і польських пісень Вацлава Залєського, дослужився нею в своїм доносі - звідомленню до Відня: „Поконав цісарський уряд польську шляхту, що простувала до окремої держава за столицею у Варшаві, а тепер хоче підпирати українську окремішність, що простує до окремої держави зо столицею в Київі". Про Київ згадав і Вацлав Залєський послові до парляменту Евстахієві Прокопчицові, стрінувши його в Кракові по закриттю державної ради в Кромерижі. Він сказав щиро, що Австрія розлітається й Польща мусить бути. „А ви, Українці, - додав він, - коли не хочете бути з нами, то оглядайтеся на Київ або куди хочете".

І донос Ґолуховського й порада Залєського звязані з бурхливим перебігом справ Австрії в 1848 р., що з нею так тісно звязали свою долю й недолю Українці Галичини. У Відні зібрався 22 липня перший австрійський парлямент. У салі засідань зацікавилися Віденці галицькими селянами в народніх убраннях. Вибори в Галичині випали зле для Українців. Польські агітатори відмовляли наших селян від участи у виборах. Одні говорили: все те брехня, що вам читали комісар і піп у церкві; не вибирайте тому, що кождого, хто попробує поїхати до Відня, будуть там без милосердя бити й уже він певно назад не вернеться, Инші говорили: не йдіть до виборів, добрі люде, й инших відмовляйте, бо у Відні збирають підписи за панщиною. Страх перед панщиною вплинув так на народ, що в деяких околицях вибори не відбулися, наслідком чого до Відня поїхала більшість Поляків: на 96 послів із Галичини було 27 українських селян і 8 священиків. Із послів-селян зробив дуже сильне вражіння Капущак своєю промовою про страшне положення українського селянина.

В жовтні вибухло у Відні повстання. Цісарь Фердинанд шукав захисту в Оломунці, а в грудню зрікся трону в користь Франца Иосифа. Ще перед віденським повстанням зворохобилися Мадяре в часі, коли Австрія була зайнята війною з Сардинією в Італії. Зараз по віденськім повстанню вибухло в листопаді повстання у Львові, здушене коротким бомбардуванням Львова. Для втихомирення держави зібрався австрійський парлямент у Кромерижі на Моравії й вів далі наради над устроєм держави. В 1849 р. прийшлв кінець короткої волі австрійських народів.

Тодіж мусіла закінчити свою діяльність Головна Українська Рада, не зважаючи на свою вірність, що вилилася в приповідку „Тирольці сходу", й на виставлення окремих відділів народньої сторожі. „Тільки вірному псові відважиться пан понакручувати вуха" - напрошуються тут слова з знаменитої брошури Подолинського. Щож торкається народньої сторожі, її командний склад творили в більшости Німці й ужиток її для оборони виключно українських інтересів був виключений. А в тім Рада виховувала українське громадянство в спокою, починаючи звичайно свої оповіщення словами: мир вам, браття! Застрягла найважніша національно-політична справа, що нею займалася Рада, а саме відділення української Галичини від польської Мазурщини, не зважаючи на те, що петиція Ради мала 15 тисяч підписів (контрпетиція Собору зібрала всього 577 підписів). Зробилася, ця справа ще 1846 р. з адмі-ністративно-політичних оглядів. Катедра української мови на львівськім університеті, що її зайняв від грудня 1848 р. Яків Головацький, українські катедри пастирського богословя й катехитики у Львові й Перемишлі, українські катехитури в середніх школах і заведенню української мови як обовязкового предмету науки, а пізніше площа під Народній Дім - от і вся нагорода для Тирольців-рутенців за вірну оборону Австрії в найкритичніших моментах 1848 р.

Правда, й ці здобутки були деяким поступом, у порівнянню з давнішими часами, коли австрійська влада цілком ігнорувала істнування Українців у Галичині, але ці здобутки були нічим у порівнянню з тим, шо здобули для себе инші народи Австрії. А причина цього? „Всі народи на перебіжки о народність свою ся убігают, всі прав своїх ся домагают, оден лише Русин неодважно ся дивит, що з того буде, розмишляє, а може зовсім на Бога спущаєсь" - писав парох Бахура Іван Бірецький на кінці квітня до Якова Головацького. „Що собі уробимо, то будем мати, уже дармо надіятися на других" - додавав щирий патріот Йосафат Кобринський у листі з червня до Головацького.

Робітників і щирих патріотів мала наша справа виключно серед простого провінціяльного духовенства. На перемиську єпископську катедру щойно збирався йти Яхимович, а на митрополичім престолі сидів Левицький, що про нього писав згаданий уже Бірецький у вересні до Головацького: „знаємо ми всі добре, що він нічого для нас не зділав доброго", але не треба огірчувати останніх хвилин його життя, хай умирає собі в спокою. Що було біля митрополита ще не спольщене, те мало викривлені погляди на свою народність, мову, правопис тощо.

Крилошанам зо св. Юра й панам із Ставропигії треба приписати витворення галицької тарабарщини, що про неї в 1848 р. писав Подолинський: „Ті, котрі сьогодні пишуть буцім то по українськи, пишуть якимсь справжнім жаргоном, що ні не істнував на світі ні не існуватиме; пишуть бо якось по чудацьки, варваризмами, макаронізмами, мортуалізмами, занехуючи живі слова, що живуть у цілім народі, а латаючи діри, що наслідком цього повстали, словами, котрих жодин Українець не розуміє, а може й вони самі, і якби для пакости калічать цю бідну й без цього нагу Українку, держачися як видко, засад того селянина, котрий сказав: „Якиї тоті ксєнжа глупиї, що вони так бесідують, же їх каждий і дітина навіть розуміє; та я, кобим був так вчений як вони, то бим так бесідував, жеби мня певно ніхто не розумів"". Слова Подолинського торкаються мови 1848 р., коли все ще звертано увагу на народню мову, а що щойно говорити про мову школи, церкви, преси та книг 50 рр. коли святоюрські й світські псевдо-аристократи погордили цілком народньою мовою?! Прості свяшеники саме згрупувалися коло Головної Ради й потягли за собою масу населення й нечисленних світських інтелігентів українського походження, що в більшости також вийшли з духовенства. Вони й дали головну масу діячів у 1848 р. Алеж це були люде під матеріальним оглядом бідні, щодо свого положення залежні під кождим оглядом: від консисторії, дідичів і світської влади. Добре ще було, поки були плечі австрійського уряду. Але коли Австрія відвернулася від Українців, а за Збручем настав антракт у розвитку українського письменства наслідком трагічної долі Кирило-методіївців, найкращі одиниці були здані на св. Юр із його рутенцями й москвофілами. Рутенство було дитиною українського австролюбства, а москвофільство було вислідом розпуки у виборі між Польщею, що щораз сильніше будувалася в Галичині при помочи завзятого ворога Українців Голуховського, й Московщиною-Росією.

НАРОДОВЦІ -суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. 19 ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії -москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо, духовенства, на Російську імперію. Народовецький рух виник на грунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським Братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Н., виходячи з того, що українці - це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності Н. проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів- «Вечерниці» (1862-63), «Мета» (1863-64), «Нива» (1865), «Русалка» (1866). До Н. належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема, С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич, Ф. Заревич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, К. Устиянович - організували на зразок київської Громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, Н. прагнули пробудити національну самосвідомість в української молоді. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, Н. заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861), а при них - український театр (1864), «Просвіту» (1868). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературно-Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності Н. стали вибори 1879 до галицького сейму, на яких українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників у галицький сейм. Нову роботу Н. розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879) і «Діло» (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи Н.- В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин, Д. Гладилович та ін. У 1885 Н. створили нову політичну організацію - Народну Раду. Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали Н., загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський при посередництві В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському ун-ті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини Н. заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині. В 1890 значна частина Н. об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 радикально настроєна частина Н. на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група Н, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило Н. пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію. В 1899 основна маса Н. з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія отримала назву - Національно-Трудова Партія. Під впливом українців Галичини народовецький рух розгорнувся на Буковині і Закарпатті. В серед, 1880-х рр. у діяльності народовецьких організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну участь брали Ю. Федькович, Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кін. 19 - поч. 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом Н., ідеї якого відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Л. Чопей, А. Волошин, Ю. Жаткович, Г. Стрипський та ін.