2015-09-06
413Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулосьсело Семигори. Яр в'?ться гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленимитерасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокiрукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищатьрядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженiстолiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в'?ться оксамитовий зелений пояс,на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Дварядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленомупоясi. Коло хат зеленiють густi старi садки. На високих гривах гiр кругом яру зеленi? старий лiс, як зелене море,вкрите хвилями. Глянеш з високо? гори на той лiс, i зда?ться, нiби на горивпала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала ввузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiсна горах ся?, а в долинах чорнi?. Над долинами сто?ть сизий легкий туман.Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю,манять до себе в тiнь густого старого лiсу. Пiд однi?ю горою, коло зелено? левади, в глибокiй западинi стоялачимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнiросли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садибанiби дихала холодком. Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi наослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густатiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiбинамальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi зширокими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались долiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лицебуло сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобiнабiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало наголовi, як пух, i блищало сивиною. Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправлялиподи пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. СтаршогоКайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини булимолодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi,з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо бувширокий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватимлицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щосьнеласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi. Лаврiнове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселi синi, як небо, очiсвiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi,тонкий нiс, рум'янi губи - все подихало молодою парубочою красою. Вiн бувсхожий з виду на матiр. Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками,морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому,жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йомупо кiлька слiв. - Карпе! - промовив Лаврiн. - А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оцеперед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. - Посватаю, кого трапиться, - знехотя обiзвався Карпо. - Сватай, Карпе, Палажку. Кращо? од Палажки нема на всi Семигори. - То сватай, як тобi треба, - сказав Карпо. - Якби на мене, то я б сватав Палажку, - сказав Лаврiн. - В Палажкиброви, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола,другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована! - Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, стан кривий, як у баби. - То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка. - I вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а якговорить, то носом свистить. - То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мовсопiлка гра?, а тиха, як ягниця. - Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб маласерце з перцем, - сказав Карпо. - То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, - сказав Лаврiн. - Коли в Химки очi, як у сови, а сво?м кирпатим носом вона чу?, як унебi млинцi печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такiвикрутаси виробля?... Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почавприслухатись. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли бездiла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг зстругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже богомiльний, ходив доцеркви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв два разина рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постити; вiнпонедiлкував i постив дванадцять п'ятниць на рiк, перед декотримипразниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого народдуже поважа?. Кайдаш не?в од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде поститьу ту п'ятницю, той не буде в водi потопати. - А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог знащо? - загомонiв Кайдаш до синiв. - Чи то можна в таку п'ятницю паскудитьязики? Ви зна?те, що хто сьогоднi спостить цiлий день, той нiколи непотопатиме в водi i не вмре наглою смертю. - В Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по колiна,- сказав Карпо. - Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то i в калюжiвтопишся, - сказав батько. - Хiба з корчми йдучи... - сердито сказав Карпо i тим натякнувбатьковi, що батько любить часто ходить до корчми. - Ти, Карпе, нiколи не вдержиш язика! Все допiка?ш менi гiркимисловами... Кайдаш плюнув i знов пiшов у повiтку стругать вiсь. Хлопцi трохипомовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi всеголоснiше, а потiм зовсiм голосно. - Карпе! - тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. - Скажи-бо,кого ти будеш сватать? - Ат! Одчепись од мене, - тихо промовив Карпо. - Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, якповний мiсяць; в не? щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, якпраник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить. - Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хочобiддя гни. - Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучкастаном, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губималенькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а самапишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криницi. Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив: - Вже й знайшов красуню! Та в не? лице, як трiска, стан, наче копистка,руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять. - Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, - сказав Лавр iзасмiявся. - Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три днi собакибрешуть, а на виду в не? неначе чорт сiм кiп гороху змолотив. - Ну, то бери Ганну. - Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з'?си, поки кругом обiйдеш,а як iде... Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг зповiтки. Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи. - Господи! Чи в вас бога нема в серцi, що ви в таку святу п'ятницюпаскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святогосонечка на небi? Якого це бiсового батька ви сто?те, згорнувши руки, дiлане робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! - крикнув Кайдаш i почавприсiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом.Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його одсамого ранку й рiсочки не було в ротi. - Тату! - сказав гордо Карпо. - Ви покинули майструвать, а ми вамнiчого не кажемо. Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговоривсинам сiм мiшкiв гречано? вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пiшову повiтку. Сини почали знов розмовлять. - Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка,червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, - сказав веселий Лаврiн. - Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухив спасiвку, - сказав Карпо. - То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохибриклива, i в не? серце з перцем. - сказав Лаврiн. Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його здумки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, iдивилась на його сво?ми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначебачив, як пашiло?? лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли?? дрiбнi зубимiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i незводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiюв червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем. - Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота?- спитав Лаврiн. Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зеленегiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манилайого. Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати iприкрила очi долонею.Вона була вже не молода, але й не стара, висока,рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдимлицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана. куди??взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер?? брали допанiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вонадовго терлась коло панiв i набралась од?х трохи панства. До не? прилиплаякась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать?х вруки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатiпанi? частували?? в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбнулюдину. Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, начедрiбним горохом. До природно? звичайностi укра?нсько? селянки в не?пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохисердилась, з не? спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала наввесь рот. Маруся була сердита. - А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! - крикнулаКайдашиха тонким голосом. Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись назаступ. - Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидаймайструвать. Вже з пiвдня звернуло. - Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, - обiзвався Кайдаш зповiтки, не повертаючи голови. Сини з матiр'ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi тамайстрував. Вiн не обiдав тi?? п'ятницi i не пiшов полуднувати. Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш всепрацював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думавполуднувать. На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розливсяпо селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом,одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далекопонад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь в тихихлiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiвсвиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви. - Омельку! Омельку! - гукнула Кайдашиха тонким голосом. - Не забудьзайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти вБогуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чу?ш? - Та чую, чую! - обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви. - Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'?ш грошi, не матимеш з чимiти на ярмарок, - знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней. Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверейна кам'яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями,вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi,а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотимипасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, якчерез кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижавнад шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев'яний, i найого лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами,одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився. Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню.Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтивсвiчки перед образами й подав священиковi кадильницю... Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабинцi стояли три баби внамiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей зцарських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, яклице в ченця. Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрийстельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i зароблявдобрi грошi, але нiяк не мiг вдержати?х у руках. Грошi втiкали дошинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток. Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок.Кайдаш не?в цiлий день. Голод затяг йому живiт. "Треба випити хоч однучарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить", -подумав Кайдаш i зайшов у шинок. В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною навсю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чаркугорiлки. - Оце, куме, так натомився, аж спина болить, - промовив Кайдаш. - Що ж ти таке важке робив? - спитав його кум. - Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна горапотрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродовугору, то й полiчити не можна. Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась зкрутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягливниз за собою й волiв. - То застав синiв трохи розкопать шлях, - сказав кум. - А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак iтобi не розкопати, - сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку. - Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, - обiзвавсячоловiк, - а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошкинавскоси. - Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од тогочагаря та до мого тину, - сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси. - Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де сто?ть старагруша, та до чагарника, - сказав кум i махнув пальцем навскоси на другийбiк. - От i вози були б цiлi. - Так було б ще лучче... та ще якби взяти заступом поза тим сучимгорбом попiд самим тином, - сказав Кайдаш, випивши чарку i запалившилюльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на тво?й лисинi, куме!Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках. - Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже порухавзяла. Коли не?дь, то все пiдпирай воза спиною, - сказав кум, - всю спинупоколов iк бiсовому батьковi. - Та, зда?ться, куме, i ти сам котився з тi?? гори з сво?ю Ганною,вертаючись з хрестин? - обiзвався з кутка чоловiк. - I як тi люди?здили з тако? гори i не розкопали, одколи Семигористоять, - говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти. Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку,доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому. Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батькозастукав у дверi. - Жiнко, одчиняй! - закричав Омелько й почав лупить з усi?? силикулаком у дверi. - А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? - крикнула Кайдашиха зхати. - Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай тампiд тином. - Одчини, бо вiкна поб'ю! - репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так,що поганенькi дверi аж торохтiли. - Як поб'?ш, то й повставля?ш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, -обiзвалась з хати жiнка. Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг,заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях.Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив??, потрапив на дiжку з водою,скинув кружок i шубовснув у воду обома руками. Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полиласьдодолу. - Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? - кричав Кайдаш. - Чи це явлiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти. Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами iщо вiн шубовснув з греблi у ставок. - Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, - сказала Кайдашиха. - А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу!?й-богу,нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, - говорив Кайдашсам до себе, - оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому безочей? Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiвКайдашевi на голову й гепнув об землю. - Яка це iродова душа кида?ться горшками? Марусю! Та не кидайся-бо!При... присягаюсь, що вже бiльше не буду. Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар,притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився черезодчиненi дверi в сiни. - О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра...я тобi оддячу! I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск.Рукава по лiктi були мокрi, i з?х текла патьоками вода. На землiз'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi йпоплутанi на всi лади. - Побила мене лиха година та нещаслива! - загомонiла Кайдашиха. - З чимже ти по?деш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, требагоршкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Наста? возовиця. Та требадечого накупить iк весiллю. Адже ж дума?ш женить сина. - Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, - сказавКайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. - Дулю вiзьмеш, а негрошi. - От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од нагло? смертiпомирать, - обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом. - А ти чого обзива?шся? Матерi тво?й сторч та й борщ! Спи отам, колилiг, а то я тебе палицею зверху, - сказав Кайдаш, заточившись i впавши налавку. - I годi вже тобi! Ще мало того крику, - спиняла мати Карпа. Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою досвити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, такi захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло iвтихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi крикомта свiтлом у хатi в таку пiзню добу. Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiдзеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червономунамистi з дукачем. II_ Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою по?хав наярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори.Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньомупрузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшовна той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона невиходила в його з думки. Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, деглибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищавмаленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся вчерешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiло? стiни з сiнешнiмидверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, начегустий лiс. Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед нимблиснув вугол бiло? стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiличорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбоюз червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика,добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованiясно-синьою фарбою. Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати зглиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другийглиняник з бiлою глиною стояв коло порога. - Будь здорова, чорноброва! - сказав Карпо, не здiймаючи бриля iлегенько кивнувши головою. - Будь здоров, нечорнобровий! - обiзвалась Мотря. - А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать. - Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому - зась. Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохирудувате. - А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, - сказав Карпо. Мотря стояла пiд хатою проти бiло? стiни. Висока на зрiст, рiвнастаном, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуванимипо лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi.Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, зтемними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах булорозлите. щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохиз злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало?? з одногобоку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на ши?. - Мотре! Чи дома твiй батько та мати? - спитав Кайдашенко з-за ворiт. - Нема, по?хали на ярмарок. А тобi нащо? - Так собi питаю, - сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiзчерез перелаз у двiр. - Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги длятебе дуже низькi, - сказала Мотря. Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим. - Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! - сказавКарпо, подаючи?й руку. Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв?? за руку вищеод лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр. - Оцього я вже не люблю! - крикнула Мотря. - Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники? - Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, - задрiботiлаМотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв. - Та покинь отого глиняника! - сказав Карпо i хотiв однять од не?драного горшка. Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карповихруках. Червона глина полилась по землi. - Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка непiдвела, - сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почаламазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почаламазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi. - Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, -сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа. - Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? - спитав Карпо. - Та вже ж не ти, - сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самогоКарпа; Карпо посунувся ще далi. - А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала? - Не знаю, що б я сказала, - промовила Мотря. Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було. - Вставай, бо зiпхну! - крикнула Мотря. - Ану пхни, чи подужа?ш? - промовив Карпо й осмiхнувся. - Тiкай, бо,?й-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, - крикнулаМотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьомакров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку. Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся йпокотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепивп'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога.Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка,неначе хто простелив од порога бiлий рушник. - Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! - крикнула Мотря на ввесь двiр. - Ойлишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку? Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, яксмiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiтьтодi, як губи осмiхались. - Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це жмати купила на ярмарку вальок отi?? червоно? глини за цiлого п'ятака, -промовила Мотря жалiбним голосом. - Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняникамиплачуть. - Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то тибiльше не будеш менi глиняникiв перевертать. Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вжезамахнулась, щоб кинуть ним на Карпа - Не сердься: найму завтра музики, - промовив Карпо. Мотря бачила, що Карпо залиця?ться до не?, i здержувала свiй гнiв.Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю. Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнськийвiзок. Мотря опустила руку. - Боже мiй!?й-богу, мати з батьком?дуть з ярмарку. Карпо скочив черезперелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок iпiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смугирозлито? глини i два глиняники, що качалися серед двору. - А це, дiвко, що таке? - крикнула мати з воза. - Чи ти п'яна, читвереза, що поперекидала серед двору глиняники? - Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн,проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, -говорила Мотря. - Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скака? через тини,як собака, - промовила мати. - Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, тазаходилась коло призьби? - говорила мати, ввiйшовши в хату. - Оце, господи! Чом та чом? - крикнула й собi Мотря. - Якби не тойкаторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, - сказалаМотря, осмiхаючись до стiни. Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiлькищо вiн увiйшов у двiр, батько спитав його: - Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору? - Через яку гору? - спитав Карпо, не дивлячись на батька. - А через оту-о! Хiба не бачиш? - сказав Кайдаш, показуючи рукою накрутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. - Я ж вам обом казав, щобви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, акопать можна. - Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, - сердито обiзвався Карпо. - А як же ми возитимемо снопи? - сказав батько. - Так, як i возили, - -знехотя сказав Карпо. - А хiба ж мало осiв ми там поламали? - То ще з одну або зо двi полама?мо. Цiлий куток?здить через гору, а ябуду?? розкопувать. Оце справдi штука! - А хто ж?? розкопа?, як ми не почнемо? Комусь треба почать, - сказавбатько. - Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, - сказавКарпо i пiшов у хату. - I я так само, - обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату. Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляхуне розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний. - Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдутьу йому смак, - бубнiв сам до себе Кайдаш. На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричiперехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози зрублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались?хать на поле поснопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю йпразники i не роблять нiяко? роботи, але не мають за грiх одного дiла:возити в недiлю та в празник снопи. В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви.Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала?хпо столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонiсап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, аподруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу,схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку ззолото? парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од друго? так, що над лобомбуло видко пружок од кожно? стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вонаобтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок.За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi тапавинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок досамого пояса. - Нащо це ти, Мотре, так прибира?шся? - спитала в не? мати. - Тепер жене велике свято. Нащо ти надiва?ш всi квiтки та стрiчки? - Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, - сказала Мотря,але в не? була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для не? найнять музики.Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi. Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезаласьдовгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одягласьв зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiладобре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся??голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало ймиготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краситонким чорним бровам та блискучим очам. Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з'?жджалидва вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдашз двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи?х в спинугострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору таповитрiщали здоровi очi. - Карпе! Держи-бо цабе! - крикнув батько на сина. - Поминай колесомотой каторжний горбок. - Цабе, сiрий! Цабе, моругий! - крикнув Карпо i крутнув батогом надрогатими головами. Але саме в той час вiн глянув униз. Проз?х двiр iшла Мотря в квiткахта стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс - все блищало йсяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво,а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик. - Держи цабе! - крикнув не сво?м голосом старий Кайдаш, побачивши, щовiн нахиля?ться на один бiк. - Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-боцабе! Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батькокинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе,сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Переднявiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку. - Ой, лиха моя година та нещаслива! - крикнув Кайдаш. - Це ж менепокарала свята недiля. I нащо було сьогоднi?хати по снопи? Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй iперекинувся. Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли колоцеркви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль,на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почавхреститись. - Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, йсвята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! - говорив Кайдаш i трохи неплакав. - Вас, тату, все кара? як не п'ятниця, так недiля, - сказав Карпонасмiшкувато. - Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раззаступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божомуробити? - бiдкався старий Кайдаш. - Кидаймо снопи та ходiм до церкви, - сказав Карпо. В старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись засвiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, якМотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiдзеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат. Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу. Вже задзвонили на "Достойно", як Кайдаш з синами впорався коло воза,одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз. Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiйгрiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю. Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Воназумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу??гострi, як нiж, очi, вхопив?? блискучий погляд з-пiд вiнка квiток тазеленого листя. Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою.?? довгi стрiчки маялина вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотрязатулила губи хустиною, але зараз?х одтулила й смiливо спитала: - Чи вийдеш по обiдi на музики? - Вийду! А ти, Мотре, вийдеш? - Вийду, хоч би й мати не пускала, - одказала Мотря i побiгла на греблюта й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленимлистом. "Ой, важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона мо?ю:в'?ться, як в'юн у руках, та коли б не вислизнула з рук", - подумав Карпота й пiшов у хату. По обiдi на вулицi вдарили тро?стi музики i пiшли через все село докорчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках,висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчились, настававвiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стоялаколо греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки вчервоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчатазглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубкамизачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Усiдiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однi??Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатамипiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку запояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився наМотрю, як на?? плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях?? червонi чоботи, як бряжчало на ши? добре намисто з дукачами. Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать.Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив до не?, нерозмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почалирозходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав?? i пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчкилузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок iзадимлений верх. Вони пiшли греблею. - Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще йвила?, - сказала Мотря, не дивлячись на Карпа. - А як я свисну за садком, чи вийдеш? - Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть. - Чому ж так? - Хто тебе зна?, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я незнаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смi?шся. Ще й слави на все селонаробиш. Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала. - Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблюi з тебе не смiюся. Мотря стала якась добрiша i ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянулаКарповi просто в вiчi.?? блискучi очi неначе легка роса присипала. - Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часоку садок. Прощай, Карпе! - сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко,що?? стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом. "Ой ти, дiвчино, з кучеряво? рути-м'яти звита та з гостролисто?шельвi?!" - подумав Карпо i повернув назад до дому. Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпозаслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цураласяКарпа. На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазухупаляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з сво?ю жiнкою до Довбишiв у гостi.Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлусвиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, iКайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями. Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом.Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерлаполою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi,?? руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд?? руками, як сучка, дрiбно таголосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в?? руцi неначелисячий хвiст. - Добридень, моя дитино! Боже, поможи! - промовила Кайдашиха до Мотрiтоненьким голосом. - Доброго здоров'я! Спасибi! - обiзвалась Мотря з садка, i?? руки непереставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору iзнов спустила очi на терницю. - Чи батько та мати дома? - спитала Кайдашиха. - Дома. Вони в хатi, - обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилинута й знов загавкала на ввесь садок. Довбишка виглянула в вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть нарозглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб,накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку iнакинув на себе свиту. Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнiдверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйкапопросила?х у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всiвони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазя?нами. Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки,поцiлувала й знов поклала на стiл. - Як вас, свахо, бог милу?? Чи живi, чи здоровi, мо? серденько? -говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи. - Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сiдайте, свахо,щоб старости сiдали, - просила хазяйка. - Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть господь милосердний,то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, - говорила Кайдашиха,втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько небуло. - Чи це ви, свахо, запилились? - спитала в Кайдашихи хазяйка. - Еге, мо? серденько. Надворi душно, неначе серед лiта, - сказалаКайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись iдержала себе дуже чисто. Все на?й було чистеньке, неначе нове. Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазя?ном. - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! - просила хазяйка. Кайдашиха пересiлаз ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи наслужбi в панiв, вона набралась од?х чимало пишання. - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви,свату, чого це сто?те? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашiспротивляться. Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась по лавi достола й очi спустила додолу. - Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви жтаки наша сваха! - припрошувала хазяйка Кайдашиху. Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, втерла губи хусточкою iпосунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату. - Де це моя Мотря? Оце загаялась за тi?ю роботою. Вже й часполуднувать, - говорила хазяйка, вештаючись по хатi. - Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильну?коло роботи, що й не розгина?ться. Ото, мо? серце, гарну невiсточкуматиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, - заговорилаКайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi. Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i стала коло порога.Мати загадала?й зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйканакраяла хлiба, а хазя?н внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив настiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирванийна городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла. Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною й тарiлку з шматочкамисала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать всю??душу.?? очi з м'якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, аосмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати. - Спасибi тобi, мо? серце кохане, що ти нас вiта?ш, - промовилаКайдашиха до Мотрi, i знову на?? уста прилинув осмiх, а з словами неначеполилась патока з уст. Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилася й прийшлаз церкви. Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi очi й постерегла ту патокусво?м пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi. Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i спрягтия?чню. Мотря почала поратись коло печi. Хазя?н налив чарку перцiвки. ВКайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався. Хазя?н пiдняв чарку вгору i почав приказувать: "Даруй же, боже, нам щастя й здоров'я, а помершим пошли, господи,царство небесне. Поможи нам, боже, довести дiло до кiнця, а ти, дочко,будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та свекрусi покiрненька, будетвоя голiвонька веселенька". Хазя?н випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози,знов налив i подав Кайдашевi. Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька слiв i швидко вкинув у ротгорiлку. Хазя?н знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чаркуi наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату. - Даруй же, боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моядоню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб ти закрасиламою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила мою старiсть. Пошлитобi, боже, вiк веселий, як рибi в морi. Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч i любила горiлочку. Кайдаш глянув на жiнку i подумав: "I на якого нечистого вона розпустилаязика!" Йому дуже заманулось випити по другiй. - Що це ви, свахо, так мало випили? - припрошувала хазяйка. - Ой, буде, буде? - залепетала Кайдашиха. - Така гiрка, як полин! Я незнаю, як тi п'яницi?? п'ють. - Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце ви зоставля?те стiльки насльози? - просила хазяйка. Кайдашиха знов притулила губи до чарки i трохи не помилилась та нехильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток i дужескривила губи. - Та випийте-бо, свахо, повну! - знов просила хазяйка. - Ой, буде, мо? серденько! Коли б не впиться, - сказала Кайдашиха iоддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом. Довбиш налив чарку i покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледвепромовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще швидше??одвела, неначе губи чаркою попекла, i одвернулась, втираючись рукавом.Гостi й хазя?ни почали полуднувать, знов випили по чарцi й розговорились.Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, щостояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почаларозказувать, як?? шанували пани та попи. - Оце недавно, серденько мо?, просили мене готувать обiд аж у Дешки: усвященика були хрестини. Господи милосердний! На?хало гостей повнiсiнькiхати, а я на всiх настачила. Вже як пороз'?здились гостi, а матушка йкличе мене в поко?, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiда? зо мноювечерять. Так мене частувала, спасибi?й, та все припрошу?: та випийте-бо,панi Марусю, та?жте-бо, панi Кайдашихо.?й-богу, правду кажу, п р о ш евас. Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того п р о ш е смiялись повсьому селi i дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею. - Коли б менi тiльки господь вiку продовжив, а я вже доведу до путтятебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi! Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сумна всiх. Кайдашиха примiтила те? i звернула на iншу стежку. - А що вже за сво?х синiв, то,?й-богу, грiх буде не хвалити?х. В менедва сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють менеорлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за любадитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiнбув i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, авiн лежить - анi писне. Мо? сини неначе пахучi васильки на городi. Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, аКайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота тащоб хазя?н наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його,неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн невидержав. - I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова сво?х дiтей, що немакращих на свiтi, а яка ж там совина краса? - сказав Кайдаш. - Авжеж, що правда, то не грiх, - притакнула Довбишка й неначе пiдлиламасла в вогонь. - Я не хвалю сво?х синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигоринема? таких хлопцiв, як мо?. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi, то дай,боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна. п р о ш е вас, хоч у пазухусховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають. Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухавне тiльки??, але навiть батька, а покiрним вiн не був навить малимхлопцем. Мотря напрягла я?чнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей.Кайдашиха випивала вже по повнiй, не кривила рота й губiв не втиралахусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днiтiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вонивстали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашихаспiткнулась на порозi. - Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, -сказав Кайдаш, виходячи за ворота. - В мене синами не поле засiяно. Лаврiнзостанеться в мо?й хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi. - О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як несхотять, то як схотять! - сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота. - Де вже, щоб мо? сини та не помирились! На цiлому свiтi нема такихслухняних дiтей, як мо? сизоперi орли! - хвалилась Кайдашиха, виходячичерез ворота на вулицю. - Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та завашу ласкавiсть! - прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми. III _ Пiсля друго? пречисто? Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi гралимузики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша. В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашихапрокинулась i збудила невiстку. - Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладатьдрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, мо? серденько,товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп,то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди. Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить??розкладать дрова в печi, неначе?? й того мати не навчила. Мотря встала,розпалила в печi й приставила чавун з водою. - Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось янездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! - застогнала на печiКайдашиха, укриваючись рядном. В хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видо?ла корову, процiдила на цiдилокмолоко й погнала до череди корову. Верта?ться вона в хату, а свекрухаспить на печi, аж хропе. - Чи одiгнала до череди? - спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. -Вiзьми ж, мо? серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я осьзараз встану та покажу тобi, як борщ накидать. Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала напечi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось. Вона вмилась, сталаперед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплi,бурякiв та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала наневiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба поглядала на свекруху йпостерегла той косий погляд. Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невiстку, як наливатьборщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрi,наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду. - Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш салана вишкварки до кашi, - знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далiзнов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать. Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за?? руками. "Алечом оце свекруха не береться до роботи?" - подумала вона. Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона була рада,що взяла в свою хату добру робiтницю, i почала залежуватись. В печiзашкварчав горщик. - Мотре! - крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печi. -Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хочсобакам вилляти. Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi. - Якби я могла розiрватися надво?, то я б i сiни мела, i коло печiстояла, - промовила Мотря неласкавим голосом. В хату перегодя ввiйшов Кайдаш з синами i звелiв подавать обiд. Мотряподавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом неначе в гостях. - Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, - сказала Кайдашиха йпочала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу. По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почалавишкрiбать вiнця старого засаленого горщка. Горщик завищав пiд ножем, начецуценя. - Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, -сказала Кайдашиха. - А як же його шкребти, щоб не було чуть! - не видержала Мотря йпiдняла свiй твердий голос. - Не дуже дави ножем, мо? серденько любе, то горщик не буде скавучать,наче собака, що зав'язла в тину. Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiлькискоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови. По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинитьдiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла досусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладенихуподовж ночовок. Вона догадалась, що?? свекруха недобра i що пiд??солодкими словами хова?ться гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських,щоб комусь покорятись. Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась зголовою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Воназварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, начемуха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хатувимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядалана свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб,посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекрухатiльки ложку вмочила й не?ла борщу. - Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi салозбiгло, - сказала Кайдашиха. - Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, атiльки двi, - одрiзала Мотря. - Хто видав так говорить матерi! - сказала Кайдашиха навчаючим голосом.- Коли не вмi?ш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але пани вивчилимене на економi?. - Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, - зноводрубала Мотря. Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря незамовчуватиме. Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела тай сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазалакомин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки заспину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiсткапомазала. - Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, атак, мо? серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiмупоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, - сказалаКайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiлькиде-не-де було знать вiхоть. - Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, - несмiливообiзвалась невiстка. - Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажупанськi поко?, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухатита будеш пильнувать, то й собi навчишся, - сказала Кайдашиха та й зновсiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла. - Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? - обiзвався Кайдаш. -Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла. Кайдашиха замовкла.?й було сором перед невiсткою. Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вжеорудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала?й робити роботу,третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотрянасилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком. Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селiпочали вставати вдосвiта прясти. - Мотре! - кричала з печi Кайдашиха. - Вставай прясти. Чи ти не чу?ш?Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чити спиш? Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла колопечi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м'ятиконоплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напрялапiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi йсiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки звiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела. Дiло нiби горiло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разомпоралась коло печi. Кайдашиха разiв зо два одсунула горщик од жару,вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злiсть. "Не будузамiтать хати, - подумала вона, - ану, чи вимете свекруха". Вже сiли за обiд, а хата була незаметена. - Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? - сказала Кайдашиха. - Чи тихочеш, щоб з нас люди смiялись? Мотря натомилась коло роботи,?? взяла злiсть. Вона вилила з ночовок упомийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись iполетiли на землю. - Легеньку руку ма?ш! Легенько ставиш, невiстко! - крикнула Кайдашихана Мотрю. - Однi ночви ма?мо, а ти й тi розбий. - Як розiб' ю, то купите другi, - одрубала Мотря. Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на не?.?? саму взяла злiсть. Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашихастала й собi оджимать сорочки, а хати не замела. - Чому це у вас i досi хата не метена? - спитав Карпо, увiйшовши вхату. - Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, - сказала вже сердитоКайдашиха. - Не знаю, кого напали перелоги, - ледве обiзвалась Мотря й такскрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризкихлюпнули Кайдашисi в очi. - Якого це ти нечистого так ляпа?ш? Ще мало смiття в хатi, то нехайбуде грязь, - крикнула Кайдашиха. - Чом ти сво?й жiнцi нiчого не скажеш? -сказала Кайдашиха до Карпа. - Хiба ти не бачиш, що вона мене не слуха? тадiла не робить. - А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, - крикнула й собi Мотря. - Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? - промовив Карпо до жiнки. - Не замела, бо гуляю од само? пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, такнатанцювалась, - промовила Мотря. - Та чого це ти кричиш, як на батька! - крикнула Кайдашиха. - Менi вухне позакладало: чую. - Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш навсю сiм'ю сама. - А хiба ж ти робиш сама? - спитала Кайдашиха. - А хто ж менi помага?, коли хата й досi не заметена, - крикнула Мотря. - Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злийрозум, а на добрий, - обiзвався Карпо. Мала розум, а в вас, мабуть, оце загубила, - сказала через зуби Мотря.Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались. Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. В хатiстало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни. - Ти, Карпе, не потурай сво?й жiнцi, а то вона мене не слуха?, ще йла?. Вона мене зовсiм не ма? за матiр. Що з того, що вона робоча, колихата три днi сто?ть неметена? - Не три днi-бо, а тiльки один день, - сказав Карпо. - Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi всво?й хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вжестара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вонай над тобою далi коверзуватиме. Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi. Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставилавечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала?х на лавi. По хатiпiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiсткадостала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл:хата була заметена. "Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, - думала Кайдашиха, стоячиколо печi, - не одпочину я на старiсть од роботи". I Кайдашиха важкозiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi. Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипатьгалушки в миску. - Геть! - крикнула Кайдашиха. - Сама зумiю насипать. Не ти напартолила.Сiдай та запихайся! Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула. - Чого це ви гризетесь? - обiзвався старий Кайдаш. - Чи вже непомиритесь коло однi?? печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бомати старша в хатi, - почав навчать старий батько, - треба ж комусьпорядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю через сiни хату,тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити... Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона несiла вечерять. - Годi тобi, дочко, гнiватись, - знов почав батько, - сiдай та вечеряй,бо ти натопилась. Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, детлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить сво? очi веселим вогнем. Всiвстали з-за стола, подякували боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла наодному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм'?. Карпо сiв на лавi й насупив сво?рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густатiнь. В хатi стало тихо, як у вусi. Керосинова невеличка лампа без склаблимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами йпочали молиться богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коломисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись утемрявi. Мотря чула, що на?? душу лягло щось важке, але нi одна сльоза невиступила на?? очах. Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чу? вона, Кайдашиха говоритьнадворi з якоюсь жiнкою та все за не?. Мотря виглянула крадькома з сiней:Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти не? за ворiтьми стояла??кума, голова проти голови, неначе вони цiлувались. Кайдашиха почалаговорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр'я. - От, мабуть. Довбишi надавали за Мотрею всякого добра, - говорилакума, - ще й ти, кумо, забагатi?ш за невiсткою. - Де там, мо? серденько! Я думала, що такi багатирi наженуть менiповний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й першевовну обстригли. Щось моя невiстка не одчиня? при менi сво?? скринi;мабуть, тим, що порожня. - Чи робоча ж твоя невiстка? - спитала кума. - Чи тямить хоч трохи вхазяйствi? - Хлiб?сти добре тямить, - сказала Кайдашиха. - Я думала, що тiбагатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось всьому вчитиневiстку. Та то, мо? серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нiзварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такогоборщу, що й собаки не?дять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вжелаятись та мене не слухати, мабуть, учив?? сам Довбиш укупi з Довбишкою.Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна.Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, яккобила, та тiльки сопе... - Од кобили чую! - крикнула Мотря. висунувши голову з сiней. - Що йодно? сорочки менi не справили, а судите на все село. Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначекрiзь землю провалилась. Мотря поралась в хатi й разу не глянула на свекруху. Вона вибраласорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi. - Потривай же, свекрухо! - говорила голосно Мотря сама до себе,розвiшуючи сорочки по тину. - Будеш ти в мене цигансько? халяндри скакати,а не я в тебе. На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю: - Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чу?ш? Мотря прокинулась, алене обзивалась. - Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски. - Ох-ох-ох! - застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, якстогнала Кайдашиха. - Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану. Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась. - Чого це ти дражнишся зо мною? Ти дума?ш, що мене пiддуриш? Годi тобiбрехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй. - Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! - крикнула йсобi Мотря з полу. - А я трошки покачаюсь! - Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од сво?х дiтей,-промовила Кайдашиха. - Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай уста? дороботи. В хатi всi спали, аж хропли. - Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть таварять. Кайдашиха прикусила язика, але?? розбирала злiсть. - Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене з свiту звести? Омельку! -крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. - Чи ти чу?ш, що витворя? твояневiстка? Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i важко дихав. Вiн звечоратаки добре випив у шинку й спав як убитий. Жiночий крик, гострi жiночiголоси стривожили його, i вiн почав кричать через сон диким, чуднимголосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза з червонимиочима, з вогнем у ротi, освiтила огнем хату, вхопила в переднi лапикочергу й почала поратись коло печi та все клацала до його червонимиогняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки сталиненаче залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi почала танцювати,висолопивши язика на пiваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози сталакобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, зогняним язиком. Кайдаш закричав не сво?м голосом. Сини повскакували зпостелi й кину- лись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться iсобi повставали. Карпо перекинув батька на бiк, i вiн тiльки тодiпрокинувся й опам'ятався. - Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? -питав батька Карпо. Кайдаш пiдвiвся, сiв на лавi й довго протирав очi. Страшний сонперелякав його. Вiн устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йомувсе здавалось, що його кара? свята п'ятниця за те, що вiн не додержувавпосту в п'ятницю i ввечерi в шинку напивався горiлки. Такий несподiваний випадок зав'язав рота свекрусi й невiстцi. Вониобидвi кинулись до роботи, але Мотря не вимiтала хати та все поглядаласкоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на вiник, то наневiстку, а далi витягла з скринi сорочку й сiла коло вiкна шити. Мотряодiмкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собi сiла латать колодругого вiкна. Обiд докипав у печi. Борщ, приставлений до жару. дув бульки й клекотiввряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекрухаглянула на невiстку спiдлоба й промовила: - Чого це ти, Мотре, сiла шити? Хiба ти не бачиш, що в печi обiднедоварений, а хата сто?ть i досi неметена? - Та вже ж бачу, не повилазило, - обiзвалася Мотря затягуючи нитку ввушко. - Гляди лиш, щоб тобi й справдi не повилазило. Сядеш собi шити пообiдi, як упора?шся. - Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, - почала Мотрятонесеньким голосом, передражнюючи свекруху. - Дражнись, дражнись! - сказала свекруха. - Кидай лишень сорочку тавимiтай хату, кажу тобi. Я хазяйка в хатi, а не ти. Роби те, що тобiзагадують. - А я вам, мамо. не наймичка. Я й в сво?? матерi не була наймичкою.Коли пiшлось на колотнечу, то нам треба робити дiло пополовинi. Поганять iв мене стало б хисту, аби було кого. - Не видумуй чортзна-чого. Як була я в панiв, то робила за двох таких,як ти: варила обiд на двадцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся. - Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв. - Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як вiзьмукочергу, то й зуби визбира?ш, - крикнула Кайдашиха й скочила з мiсця. - Ви менi не рiдна мати: не давали зубiв, не ма?те права й вибивать. Вкоцюби два кiнцi: один по менi, другий по вас. - Карпе! Чи ти чу?ш, що твоя жiнка витворя?? Чом ти?й нiчого нескажеш? Карпо слухав усю ту розмову й не знав, що?м казать. В хату ввiйшовКайдаш. Кайдашиха почала йому жалiтись на невiстку. - I хто нараяв нам брати невiстку з тих багатирiв? - крикнулаКайдашиха. - Лучче було взяти циганку, нiж багачку з порожньою скринею. - Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлiбом з сiллю неходила, порогiв ваших не оббивала. Ви самi до мене прийшли. - сказалаМотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра. Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на не? гримати. - Мотре! Коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж донас привезена. Наш хлiб?си, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимослухати. - Хiба ж я дурно?м ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю... - А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась? Та ятобi не подивлюся в зуби! - крикнув Кайдаш, i його темнi очi заблищали:вiн замахнувся на Мотрю рукою. - Тату, в Мотрi? чоловiк, - сказав понуро Карпо. - ви не дуже на не?махайте кулаками. Кайдаш спахнув полум'ям. - А ти чого оступа?шся за сво?ю жiнкою? - крикнув вiн на Карпа. - Колихочеш, то я тобi носа втру. - Ба не втрете! Я вже не маленький, - одрубав Карпо. Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск. Вiн кинувся до Карпа.Карпо встав з лави й став, неначе стовп. - Що ви менi цвiка?те в вiчi, неначе змовились. Хiба я не ваш батько?Хiба менi не можна в сво?й хатi порядок дати? - Тату! Не махайте не мене руками, бо й у мене руки?! - сказав Карпо йсобi зблiд на виду. Його червонi губи побiлiли, неначе полотно. - Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете менiпокорятись. - Тату! Оступiться, прошу вас, - сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, -бо й я налигача знайду. Кайдаш побачив, що Карпо не жарту?. Вiн не мовчав батьковi й маленьким,а тепер по всьому було видно, що вiн говорив не на вiтер. - Пху на тебе, сатано! - плюнув набiк Кайдаш i хрьопнув дверима так, щоз полицi полетiло горня й розбилось на шматочки. - Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жiнку свою навча?ш! Тивiзьми ремiннi вiжки та загнуздай?? так, щоб вона й не поворухнулась. Ну,взяла собi невiсточку! Взяла собi в хату бiду! Мотря сидiла коло вiкна, червона, як жар, i плутала ниткою вздовж iпоперек, i по комiрi, й по пазусi. Карпо вийшов з хати й собi хрьопнувдверима так, що вiкна задзвенiли. Кайдашиха й Мотря зостались у хатiвдвох. сидiли коло вiкон одна проти друго? й нiби шили, не пiдводячи очейод шитва. В хатi стало тихо, тiльки борщ бризкав вряди-годи здоровимибульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала в горшку,пiдiймаючи затужавiлий вершок угору. А зимн? сонце глянуло весело в вiкной заграло рожевим свiтом на бiлому коминi, на бiлiй грубi й намалювалодолi чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простогоприщуватого скла. Молодицi все сидiли одна проти друго?, все шили йпонашивали од злостi таких безконечникiв, що потiм прийшлось?м довговипорю-вать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на тогокапосного вiника, що стояв у кутку, пiд мисником. В хату ввiйшов Лаврiн, узяв вiник i почав мести дiл. Од вiкон до само?печi простяглися нiби огнянi стовпи, витканi з сонця та дрiбного пороху,котрий ворушивсь в ясному промiннi, неначе дрiбнiсiнька мошка. Чоловiки посходились в хату. Моря стала насипать борщ. Чоловiкипосiдали за стiл; сiла й Кайдашиха. - Чи помирились? - спитав батько, обертаючись до молодиць. Свекруха й невiстка мовчали. Карпо сидiв за столом i обiдав мовчки.Пiсля того, як вiн оженився, вiн нiби вирiс у сво?х очах. Кожний батькiвдокiр здавався йому тепер удво? важчим. Його думка лiтала коло яко?сьхати, в котрiй вiн живе сам з сво?ю жiнкою, сам господарю? без батька, безматерi i нi од кого не чу? нiякого приказу та загаду. Од того часу вже не було ладу мiж свекрухою та невiсткою. Вонипоглядали одна на другу спiдлоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху йКайдаша, але для не? все здавалось, що в хатi чогось тiсно, неначе??душать стiни, душить стеля, душить пiч. Вже було недалеко до рiздва. Роботи було ще бiльше. Мотря вимазаласiни, помила лави, мисник, полицi. Перед празниками закололи кабана.Почався в хатi гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря нiколи незмовчувала свекрусi. - Мамо! Не кричiть на мене, - говорила Мотря, пораючись коло ковбас. -Я й сама пороблю дiло й без вас. Лучче лягайте
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
