Процесах

характерні ознаки:комунікативні
ролі, міжособистісні стосунки, власні інтереси комунікантів та інші комбінації, що виникають під час
спілкування; предмет спілкування; обставини, навколишнє оточення, можливість безпосереднього чи
опосередкованого зв‟язку та інші мовленнєві ситуації, що можуть виникати під час комунікації;
екстралінгвістичні чинники.

Судовий розгляд – у цивільному і кримінальному процесі – стадія процесу, в якій суд першої інстанції
безпосередньо розглядає і вирішує справу [Юридичні терміни 2004, с. 266]. Судовий розгляд виступає
матеріалом для усних та письмових прикладів судово-процесуального дискурсу.
Судово-процесуальний дискурс можна вважати таким, оскільки він відповідає всім універсальним рисам,
притаманним будь-якому дискурсу. Цілісність судово-процесуального дискурсу виявляється в безперервній
смисловій зв‟язаності його компонентів і складається з певних структурно-змістових компонентів, що
пізнаються в результаті сприйняття дискурсивної події як комплексу. Його зв’язність обумовлена
специфічними закономірностями, правилами, що лежать в основі формування комплексних комунікативних
одиниць мови. Хронотопність судово-процесуального дискурсу виявляється в репрезентації та сприйнятті
просторових й темпоральних відношень. Інформативність, як чинник цілісності, є однією з обов‟язкових умов
здійснення комунікативного акту в судово-процесуальному дискурсі. При цьому інформативною виступає й
поведінка партнерів мовленнєвої комунікації, й, навіть, відсутність інформації (небажання спілкуватися) з боку
одного з учасників комунікації. Інтертекстуальність судово-процесуального дискурсу виявляється у його
зв‟язках із попередніми та наступними мовленнєвими діями.

Судово-процесуальний дискурс є авторитарним, оскільки авторитарність диференціюється як одна з
прагматичних категорій, що апелює до загальновизнаних істин та авторитетів (у даному випадку цитування
законів і т.п.).

Для того, щоб якнайточніше висловити думку, в судово-процесуальному дискурсі використовуються
збірні терміни, які відображають сутність і найбільш широко охоплюють видові способи злочину, пор.:
«незаконне оволодіння майном», «незаконне придбання майна».
Кліше тяжіють до монолітності, до нівелювання внутрішньої форми мовної одиниці [Загнітко 2008], що
повністю відповідає вимогам документування в судовому процесі.
Професіоналізмами (від лат. рrоfessio – заняття, спеціальність) називаються слова, вживання яких
обмежене вузькоспецифічними потребами представників певної професії [Великий тлумачний словник 2003, с. 995].
До професіоналізмів звичайно належать назви знарядь виробництва, назви трудових процесів, різні професійні
означення загальномовних понять і т. ін. Через обмеженість їх вживання більш-менш вузьким колом людей, а
також в силу того, що в більшості випадків професіоналізми є неофіційними розмовними замінниками термінів,
їх інколи називають професійними діалектизмами.

Однією з основних характерних рис судово-процесуального дискурсу можна вважати те, що він виражає
не індивідуальну волю і суб‟єктивні уявлення тієї чи іншої особи, а волю суспільства, відображаючи її владний
характер.
Усна дискурсивна взаємодія під час судового засідання характеризується тим, що, при досить суворій
регламентації судового дискурсу, мовець повинен постійно вибирати стратегії мовленнєвої поведінки. Від
цього вибору в багатьох випадках залежить характер рішень, що виносяться судом. Тому ще одним
характерним чинником судово-процесуального дискурсу можна вважати комунікативну компетенцію суб‟єктів
судового процесу.
У судово-процесуальному дискурсі можна виділити дві пари комунікантів: юрист–юрист (до яких
належать, у будь-яких поєднаннях, суддя, адвокат, прокурор) та юрист – неюрист (до останніх належать
підсудний, потерпілий, свідки, експерти). Юристів можна віднести до числа комунікантів-фахівців, оскільки у
переважній більшості випадків їхня діяльність безпосередньо пов‟язана не просто з комунікацією, а з
аргументативною комунікацією. В суді їхня робота виявляється фактично змагальним діалогом, в якому
надзвичайно важливу роль відіграє правильний відбір мовних засобів, адекватних поставленій меті.
Комунікативний рівень неюристів, комунікантів-нефахівців, що є «вимушеними» учасниками судового
процесу, залежить від освіти, життєвого досвіду, вправності опитувача та екстралінгвістичних факторів, які
зумовлюють вибір стратегій і тактик.
Кількість учасників усного судово-процесуального дискурсу дозволяє віднести його до публічного
адресатного поліологу. За класифікацією [GeiЯner 1981], яка враховує інтерактивність діалогової комунікації,
судово-процесуальний дискурс є естетико-риторичним, оскільки він не тільки інтерпретує дійсність, а й
спрямовує до змін, корекції певних дій.
Право здатне впливати на волю і свідомість людей тільки за допомогою мови. Саме мова виступає
засобом передавання інформації про зміст правових розпоряджень, репрезентує думку законодавця зовні, тобто
оформлює її і робить придатною для зовнішнього використання, для розуміння конкретними адресантами.