Толерантність

Якщо всі попередні власти­вості стосуються безпо­середньо ментальної сфери, особливостей світосприй­няття та світорозуміння українця, то толерантність має відношення до етосу – всього, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом. У психокультурі будь-якої нації наявний своєрідний етноцентризм – намагання пояснювати життя інших, виходячи з універсалій власної ментальності. За аналогією з цим деякі дослідники (В. Янів, М. Шлемкевич, О. Кульчицький) намагаються перенести європейські канони, ціннісні зразки на українську ментальність, приписуючи їй, наприклад, усі ознаки окцидентального психокомплексу (В. Янів). Предметна екстраполяція ознак європейського чи східного етосу на український навряд чи матиме плідні результати. Якщо спробувати скласти приблизний перелік виявів етосу в німця, іспанця, американця, казаха та українця, то в усіх п’яти психотипів він буде приблизно однаковим. Усе, що стосується нормативних зразків, піддається універсалі­зації, отже, не сприяє з'ясуванню відмінностей.

Відмінності, очевидно, стосуються мотиваційного елементу, того, що спонукає бути толерантним, що є рушійною силою терпимості для українця. Ми пропонуємо взяти за точку відліку порівняльний аналіз трьох психокультур: американізму, окциденталізму, візантинізму. У кожній з них закладена певна соціопсихологічна база толерантності, пов'язана з історичними умовами буття регіону. Таке компаративне моделювання розкриє перед нами ментальні диспозиції етосу кожної з психокультур і дасть змогу визначити місце України на умовній шкалі толерантності.

Розпочнемо аналіз із загального визначення. Що таке толерантність? Очевидно, ця категорія введена в епоху розквіту буржуазної моралі і відображає, до певної міри, те, що Ф. Енгельс називав «юридичним світоглядом буржуазії». Крайнощі релігійних воєн та хрестових походів Середньовіччя були відрефлектовані європейською психокультурою на рівні етики релігійної терпимості, що у правових системах європейських держав закріпилося у вигляді принципу свободи віросповідання. Кожен може сповідувати свою віру, не впадаючи в екстремізм і шанобливо ставлячись до інших конфесій. Толерантність, таким чином, корелює з секуляризацією психокультури, яка не сприймає крайнощів вселенської любові й ненависті і є етичною характеристикою дистанційованої, незаангажованої поваги до інтересів інших.

З формального боку все виглядає нібито пречудово. Для аналітика-оптиміста прогнозні розрахунки в Україні стануть рожевою мрією людства: варто лише «перенести» сюди європейський правопорядок – і через рік-два ми вже будемо насолоджуватися плодами вдячного наслідування. Але не поспішаймо з виснов­ками. Адже для нас питання №1 – це мотивації толерантності.

Одна річ, наприклад, якщо мотивом толерантності є потяг до раціоналізації буття, до усунення дисфункцій соціуму, пов’язаних із класово-груповими, становими, конфесійними відмінностями. В синтезі з християн­ським психокомплексом (ідея любові до ближнього) та парадигмою раціонального господарювання створю­ється мотивація дистрибутивної рівності та справедли­вості, що надає етичній вимозі толерантності загально­людського сенсу, іншими словами, мотивом європей­ської толерантності є усвідомлення формальної загальнозначущості вимог соціальної справедливості. Хоча у XVIII-XIX ст. ця позиція на тлі загострення протиріч індустріальної цивілізації здавалася компро­місною, але з часом Європа підтвердила її вже й на рівні міжнародно-правових конвенцій: як визнання можливості мирного співіснування держав з різним соціально-політичним ладом.

Таким чином, генезис європейської мотивації толе­рантності пов’язаний зі становленням авторитету писаного права як аксіологічно-нормативної основи етосу. Формалізм правопорядку в даному випадку підтримує етичний універсалізм; догма суверенітету особи входить до арсеналу мотивацій європейської толерантності, взаємовизнання.

Саме тому у XX ст. ми спостерігаємо деконструкцію парадигми ієрархічної етики й етосу, що висуває на перший план комунікативну дію, спілкування як форму досягнення толерантності. Це вже не ієрархічна толерантність, а толерантність гетерархічна, з усуненим моментом зовнішнього примусу. Толерантність взаємо­розуміння досягається за рахунок того, що в комунікації конституюється не чиста суб’єктивність, а сенс, смисл, загальнозначуще. Така толерантність є свідомим самообмеженням сили в ім’я права, де переконання в необхідності сили як процедурного моменту досягнення справедливості є засадничим щодо різних за походженням ієрархічних мотивацій. Воля, яка детермінує себе культурою, – ось, на нашу думку, лейтмотив толерантності окциденталізму. Для такої волі інша людина ніколи не може бути засобом, а завжди тільки метою; її волевиявлення є одночасно волевиявленням усіх, хто міг би бути на її місці. «Вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла мати силу принципу всезагального законодавства» (І. Кант). Таким чином, окцидентальна психокультура створює вимір толерант­ності, пов’язаний з мотиваціями дистрибутивної справедливості та етики честі.

Яку ж картину бачимо в американській психокультурі? Оскільки американський соціум – відносно молодий і достатньо динамічний, то аксіологічно-традиціоналістична основа американізму не є такою потужною, як у Європі. Високогенералізовані прин­ципи етики в цій психокультурі відсутні, домінує етичний релятивізм. Недарма найпопулярнішою серед американців уважається позитивістсько-прагматична школа (Ч. Пірс, В. Джеме, Дж. Дьюї, Г. Спенсер), яка розглядає весь комплекс психологічних знань як науку про поведінку в нормативно заданій ситуації.

Феноменологічному світосприйняттю і брутальному емпіризмові американців цілком відповідає відома теза Дж. Берклі: «Esse percipi» («Існувати означає бути сприйнятим»). Іншими словами, усе, що не сприйма­ється безпосередньо, як певне матеріально-фізичне обмеження для суб’єкта-одинака, і не потребує того, щоб з ним рахуватися. Створити тут свідому мотивацію самообмеження в ім’я справедливості не вдається, оскільки немає аксіологічної бази. Психокультура, побудована на основі чистої нормативності, визнає лише чистий примус. Чим же тоді є толерантність для американця?

По-перше, ця категорія в американській психокультурі відображає ієрархію силових переваг. Найсильніший (у матеріальному, фізичному відношенні), очевидно, буде найнетолерантнішим щодо нижчих верств. Адже вони не справляють відчутного впливу на політику, бізнес тощо, значить, не сприймаються.

По-друге, неможливість досягнення толерантності на основі мотивів свідомого переконання (етичний релятивізм) компенсується толерантністю, яка забезпе­чується за рахунок групового тиску (конформізм).

Отже, толерантність для американця виведена з рівня ratio. Це категорія чистої нормативності (сили) або підсвідомого навіювання з боку групи (конфор­мізм). Американець виявляє толерантність не з мотивів свідомої поваги і визнання самоцінності іншого, а виходячи з суто економічних міркувань зіставлення виграшу та витрат. У цьому калькулятивному світогляді толерантність редукована до визнання відчутних обмежувальних рамок-норм.

Можна стверджувати, що розуміння толерантності в американізмі перекликається з розумінням свободи. Подібно до того, як свобода є відсутністю перепон, так і толерантність випливає з наявності відчутних перепон. Цей етос сили полонить і приваблює і російську психокультуру, але має тут трохи інше походження.

Зіставляючи критерії толерантності в окциденталізмі й американізмі, не можна не побачити, що їх відмінність визначена різним розумінням суті люд­ського буття, як і людини взагалі.

У європеїзмі людина – субстанція, суб’єкт, що саморозвивається за законами власної метафізики, всупереч фізиці природи та соціуму. Визнання цієї метафізичності людини й експлікує мотивацію толе­рантності. Толерантність є умовою збереження мета­фізичних засад людської суб’єктивності, її автономії.

В американця закладається релятивістичне розумін­ня людини; оскільки існувати тут означає бути сприйнятим, то й людина є не суб’єктом (оскільки її метафізична суб’єктивність не сприймається безпо­середньо), а мінливим іміджем (образом). Щоразу перед громадськістю виставляється очікуваний імідж, а не суб’єкт у всій повноті його індивідуальних проявів. Для європейця бути толерантним означає бути собою; терпимість авансується іншому як жест визнання його самості. Для американця бути толерантним означає не відрізнятись, бути як усі.

Тепер спробуємо з’ясувати мотивацію толерантності в українській психокультурі. Замкнена суб’єктивність українця дещо подібна до американської, його сенсорика працює майже в режимі американізму, але на іншій аксіологічній основі. Які ж мотиви спонукають українця до толерантності?

1. Резиґнація. Фактично тут ми бачимо вплив архетипу анігілятивної рівності. Візантинізм як традиціоналістична психокультура з екстернальним локусом відтворює самооб’єктивацію, постійне невдоволення собою. Врешті-решт невдоволення переростає в апатію. Навколишній світ сприймається не як онтологічна цілісність (європеїзм), не як ситуація (американізм), а як густе небуття. Толерантність тут є виявом апатичності особи, що спричинена дистресом.

2. Історично детерміноване почуття страху перед винищенням. Драматична національна доля наклала відбиток на покоління українців, які через психо­культуру засвоюють страх перед усім новим (архетип домінування уречевленого над процесуальним, мину­лого – над майбутнім). Це паралізує інтенціональність і породжує терпимість до всього наявного (маємо те, що маємо). Водночас така толерантність була для українців фактором виживання в історії, інакше б їх давно винищили. Страх примушує терпіти будь-якою ціною. Толерантність самоприниження, відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності є чинником слабкої національної самосвідомості. Індивід, відчу­ваючи беззахисність перед активним соціумом, погоджується на все, щоб тільки зберегти себе і свою сім’ю. Його підсвідоме ніби нагадує йому про власну самотність, замкненість у світі (архетип монарності) й одночасно про зрадливість співвітчизників, для яких колективні форми виживання ніколи не були прийнятними.

3. Психологічна маргінальність. Серед мотивів толе­рантності не останнє місце належить гетерархічності (поліцентричності) психокультури, що робить українця заручником поточного моменту часу, «людиною без центру».

Істинна толерантність є продуктом свідомого переконання, а не збігу обставин. На відміну від неї маргінальна толерантність пов’язана зі слабкістю волі, постійними ваганнями під час прийняття рішення. Якщо ситуативні фактори несприятливі для індивіда, то він схиляється на користь ситуації. Страх перед силою й одночасно заздрість до її носія, децентрація волі та слабка рефлексивність роблять українця поступливим: тут він зраджує себе, оскільки не може нікому відмовити. У двобої між українцем і світом світ сильніший, тому він втікає і перевтілюється, що на феноменологічному рівні оцінюється як толерант­ність.

4. Потреба в безпеці й захисті. Відразу нагадаємо, що безпека й захист у даному випадку мають суто вітальний, а не соціальний зміст. Самоізольованість індивіда, підсилена апатією до інших, потребує таких форм безпеки, які умовно можна назвати соціофобічними. Біологічна соціофобія і толерантність пов’язані через те, що толерантність стає інструментом убезпечу­вання середовища, в якому немає ні ворогів, ні друзів, а є суцільна анонімність.

Українець ладен закрити очі на всі негаразди соціального буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано – через окремих носіїв, політику – через політичних лідерів (психологічний номіналізм), а решту інших – як нуль. Він не займає позиції, знаючи, що її відстоювання потребує більших зусиль, ніж відмова від будь-якої позиції. Одночасно нульова позиція є найбільш безпечною і в соціальному, і в психологічному аспектах.

Толерантність до жорстокості, зла, насильства, злиднів переростає у всетерпимість, у самоапологетику.

Обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою вітальну безпеку, оцінюючи принцип екзистенційно: як джерело виживання, а не ідею, яку потрібно відстоювати.

Ми часто на побутовому рівні запитуємо себе: чому наша держава (і ми самі) не може створити оптимальної правоохоронної системи, яка б захищала всіх і кожного? Можливо тому, що наша терпимість до зла сильніша за власну гідність. Можливо тому, що абстрактні принципи закону обслуговують інтереси конкретних осіб, а не соціуму, що влада, захищаючи себе, вважає це достатнім для повноцінного право­порядку. А можливо й тому, що влада і народ уражені спільною хворобою маргінальної байдужості; адже немає ні влади, ні народу для тих, у кого немає «Я»; для них життя ніколи не буде об’єктом «роблення», зате завжди буде тим, що з ними відбувається.

Втрата поваги до себе корелює з внутрішньою агресивністю психокультури візантинізму, яка поглинає індивіда, нав’язуючи йому імперативи авторитарної етики й самооб’єктивації. тут будь-який «внутрішній голос» навіює почуття провини, що гальмує вольову активність. Не можна однак стверджувати, що українець ніяк не протестує проти нав'язаних іззовні етичних канонів. Він поводить себе як неслухняна дитина: втікає від батьків. Це протиставлення зовнішньому «Я» позиції «не Я» говорить про те, що «Я» українця не є остаточно сформованим, що це чистий негатив, аморфне психологічне тло, з якого ще має викристалізуватись самість, національний психотип.

Проте потрібна сила, щоб не пасувати перед авторитетом задля досягнення зручності та комфорту. Простіше, природно, перевтілитися в іншу роль і сказати собі, що це краще, ніж жити на обочині. Але ж власна гідність пробуджується не милістю пана, який кидає копійчину в жебрацьку кишеню, а тим, що жебрак починає ненавидіти власне холуйство і не раціоналізувати його як «толерантність».

Для України, на нашу думку, перспектив розриву з негативами візантинізму набагато більше, ніж для Росії. В російському менталітеті, що тяжіє до Азії, колективістичне світовідчуття цілком поглинає індивідну рефлексивність, а тому й голос протесту тут ніколи не мав чітко вираженого джерела. Мало того, зрозуміти, проти чого протестує Росія, не зміг би ніхто через те, що істина ніколи не артикулюється мовою натовпу. Якщо для українця розчинення в ситуації є явищем взаємозворотним, не систематичним, то для росіянина бути не собою, у зовнішньому – це справжній психокультурний канон механістичного колективізму.

Якщо українець вагається перед вибором (і це дає надію на правильний вибір), то росіянин не обирає, а сліпо кориться фатумові, кидаючись у вир невизначеності. Якщо українець мислить емоційно, без усвідомлення дистанції між «Я» і «не Я», то для росіянина його «Я» вже давно поховане на цвинтарі імперської великодержавності. Це надає російській психокультурі революціонаристичного, вибухонебезпечного пафосу, своєрідного соціального божевілля, без якого просто неможливо уявити собі психопортрет Росії.

Через ці особливості психокультури росіяни є більш інтегрованими у соціум в екстремальних ситуаціях, вони здатні до самозреченого опору й відчайдушної звитяжної боротьби. Але ці ж самі психокультурні властивості спричинюють стовідсоткову екстернальність і відсутність внутрішньої рефлексивності, через що Росія завжди тяжіла до тоталітарно-деспотичних форм правління.

Завершуючи аналіз української толерантності, не можна не зазначити і її реакційно-негативних проявів у політиці, особливо на міжнародній арені.

Інтенціональні соціуми з розвинутими раціональ­ністю і нормативністю використовують різні методи прямого й непрямого тиску на український уряд, що виживає поза народом. І знову історія повторюється: «нові українці» з товстими гаманцями, знаючи про поступливість і безпорадність своїх співвітчизників, купують і продають останніх, про що самі співвітчизни­ки здебільшого і не хочуть знати. Коли наслідки скрути починають душити за горло, кожен із нас наодинці з собою чи в сімейному колі обурюється... Ким і чим? Обурюватись треба собою, своєю непослідовністю, жіночою поступливістю, м’якотілою толерантністю. Якщо ми даємо себе обдурювати, значить ми варті того, щоб з нами поводились як із сировинним придатком Європи. Визволення раба є тільки його справою. Будемо сподіватися, що ми не раби...