Поняття стилю, напряму, течії

Особливості організації формозмісту лежать у понятті стилю.

Стиль у широкому значенні – це відносно усталена система чинників художньої виражальності, що притаманна творчості письменника, літературному напрямові, культурній епосі (стиль тотожний синтезові). Стиль у вузькому значенні – це спосіб організації формальних проявників художнього змісту, що надає творові цілості, певного тону, колориту, своєрідності (стиль тотожний аналізові на мікрорівні поетики).

(1) за О. Галичем

Художній (творчий) метод – сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу. Поняття “метод” вживається на позначення способу пізнання світу; “художній метод” – спосіб образного пізнання дійсності. Як термін з’явився у 20-30-их рр. ХХ ст. виключно у радянському літературознавстві. Вживання дуже суперечливе.

Інший підхід – метод тотожний типові творчості. У такому значенні можна говорити про позачасовість методу: романтичний і реалістичний методи літератури ХІХ ст., реалістичний і модерністичний – у літературі ХХ ст. Класифікації: 1) Ф. Шіллера: наївна (наслідування реального світу) та сентиментальна (зображення ідеалу) поезія; 2) Л. Тимофеєва: реалістичний – нереалістичний тип художньої творчості; 3) Д. Наливайка: класицистичний, реалістичний і романтичний типи творчості. Ідея типів творчості дає змогу співвідносити особливості певного стилю (і людини) із психологічною типологією мислення-відчуття та художнього бачення, і з найзагальнішими філософськими підвалинами, і з мистецькими виявами гри-змагання. В основі поділу на типи творчості – 1) світорозуміння та світовідчуття: позитивізм/інтуїтивізм; матеріалізм/ідеалізм; 2) естетична характеристика: пізнавальність/розважальність.

Літературний напрям – конкретно-історичне втілення художнього методу, що виявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу.

Літературна течія – різновид, розгалуження напряму: штюрмерство у німецькому просвітництві.

Літературна школа – вужча категорія літературної течії – об’єднання послідовників певного письменника: “метафізична школа” барокової поезії.

Літературний стиль: 1) вузьке значення (тотожний індивідуальному стилеві) – сукупність художніх особливостей літературного твору; 2) широке значення (“великий” стиль, тотожний культурно-історичній добі) – система художніх засобів і прийомів у творчості письменника, групи письменників, літературної доби. Стиль – багатозначне поняття: це і стиль доби, і стиль напряму, стиль письменника, стиль певного періоду творчості письменника, стиль твору. Найпоширеніше поняття – стиль – це індивідуальна творча манера.

В. Жирмунський: стиль літературного твору включає не лише мовні засоби, а й теми, образи, композицію твору, художній зміст, сюжет і жанр. Усе це є носіями стилю. Поняття стилю означає не лише фактичне співіснування різних прийомів... а внутрішню взаємну зумовленість, органічний/систематичний зв’язок, що існує між окремими прийомами.

(2) за А. Ткаченком

(1) мистецтвознавче розуміння: стиль – естетична категорія, система принципів і закономірностей організації художньої структури творів і цілих напрямів та течій;

(2) філологічне розуміння: стиль – мовна категорія, принципи і форми використання мови у художній літературі, організація її зображувально-виражальних засобів і можливостей.

Д. Наливайко: стиль – це “формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію, характер образотворчості й інтонацію, всю складність “художньої мови” творів, що не зводиться до мовностилістичних засобів, а включає й “надмовні” елементи”. Стиль виявляється як на рівні окремого твору, так і на рівні творчості митця і цілих течій та напрямів, хоча і не з такою чіткістю та послідовністю.

А. Ткаченко: індивідуальний стиль – естетично значуще відкидання/дотримання канонів макропоетики, що виявляється через форму художнього твору; спосіб організації форми, що виявляє новий художній зміст. Із синтезу мікростилістики основних творів письменника постає уявлення про його індивідуальний стиль. У взаємодії – свідомих і позасвідомих перегуках, запозиченнях, суперництві – формуються стилі угруповань, шкіл, напрямів, епох та їх естетичні системи.

Літературний напрям – категорія літературного процесу, основна форма стильової єдності. Це історико-типологічна спільність літературних явищ, зумовлена подібністю духовних, культурно-історичних, індивідуальних та соціальнопсихологічних чинників естетичної еволюції. Виникнення напряму у творчій практиці, його розвиток, теоретичне обґрунтування, поступове завмирання і можливе відродження зумовлене повторюваністю психологічних реакцій, мислення-відчуття та художнього бачення, їх словесної реалізації.

Літературна течія – вужча (у межах напряму) спорідненість творчих принципів на основі схожих естетичних засад.

Літературні школи, угруповання – об’єднання найближчих творчих однодумців, що декларують теоретичні підвалини своєї спільноти, обстоюють їх у дискусіях і суперництві з опонентами.

(3) за Р. Гром’яком

Літературний напрям – відносно монолітна і внутрішньо упорядкована сукупність літературних тенденцій, усталена в низці визначних чи епохальних творів, що з’вилися приблизно в один і той самий час. Літературний напрям є важливим чинником літературного періоду. В межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів; назва домінантного напряму нерідко стає назвою цілого літературного періоду, а його часові межі – межами періоду. Чинниками літературного процесу є: (1) світоглядний фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини у суспільстві і Всесвіті. Сюди також належать переконання та моральні ідеали, а одночасно і погляди на роль та значення літературної творчості; (2) поетика як система відносно нормативних правил, що виросли на філософському фундаменті і безпосередньо пов’язані з літературною творчістю. Власне поетика зосереджує в собі всі специфічні художні особливості літературного напряму, визначає його літературну суть; (3) спільність домінантних для літературного напряму мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем; це пов’язано із філософськими та естетичними ідеалами конкретного напряму; (4) сукупність художніх засобів, які регулює поетика: стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у літературному напрямі.

Літературна течія – стильова тенденція меншого масштабу.

Літературний період (літературна доба / епоха) – фрагмент історико-літературного процесу, окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури, що виразно відрізняють його від попереднього і наступного. Характерні ознаки літературного періоду: літературні напрями і насамперед домінантний напрям того чи іншого періоду; певне суспільне і кульурне призначення літератури; панування певної літературної традиції; більш-менш однорідні форми літературного життя, певний тип літературної публіки і певний вид літературної культури. Хронологічні рамки літературного періоду значною мірою є умовні.

Мистецькі течії останньої третини ХІХ ст.

Естетизм як мистецьке явище сформувалося в англійській літературі у 1870-80-х рр. періоду Вікторіанської доби. Це формальне об’єднання різнорідних, проте яскравих особистостей, як-от: Раскін, Морріс, Пейтер, Свінберн, Россетті, Берн-Джонс та інші – навколо певної ідеї – ролі та значення мистецтва в житті. Термін “естетизм” в історію літератури впровадив Волтер Пейтер. Сягаючи своїм корінням естетики романтизму, а також творчості “прерафаелітів” та маючи спільні риси з літературою французького символізму, естетизм як мистецьке явище окреслює нову віху у творчості сучасних митців. Він акцентує на чуттєвій, а не раціональній сфері сприйняття, на домінуванні культу Краси та відчуття насолоди. Духовним спадкоємцем основних ідей теоретиків естетизму – Джона Раскіна і Волтера Пейтера стає Оскар Вайльд. Свої погляди письменник висловив у низці есе, проте найцікавішою з точки зору естетичної системи Оскара Вайльда є передмова автора до власного роману “Портрет Доріана Грея”, яка у максимально сконденсованій та водночас парадоксальній формі зуміла передати основні теоретичні засади, що лежать в основі сучасного мистецтва. Сутність мистецтва полягає у ключовому для естетиків понятті – культі Краси. Крізь призму краси мистецтво розглядається у його стосунках із дійсністю, причому пріоритетним залишається власне мистецтво, а не реальність, що є лише звичайним матеріалом: Тому завдання літератури, на думку митця, полягає в тому, аби із грубого матеріалу безпосереднього буття створювати інший світ, більш чудовий, нетлінний та істинний, ніж той, що відкривається буденному зору і спонукає буденну душу шукати в ньому для себе досконалості. Відштовхуючись від поняття краси як вихідного елемента своєї естетики, Оскар Вайльд торкається питання співвідношення мистецтва та моралі. Вважаючи, що моралі належать ділянки нижчі та менш інтелектуальні, оскільки мистецтво має справу з прекрасним, безсмертним та вічно мінливим, він підносить мистецтво над мораллю.

Паралельно до естетизму у 1870-1890-х рр. англійської літератури розвивається напрям неоромантизму. Нове покоління письменників відкрито виступило проти моралізатоства і практицизму вікторіанської свідомості, стверджуючи право на індивідуальне, суб’єктивне, емоційне або художнє бачення світу. Їй протиставлялася сила почуттів, інтенсивність переживань, духовно-естетичні риси людини, що підносили її над повсякденністю. Література була покликана розбудити в людях вроджене прагнення діяльності, активного ставлення до життя. Джерелом нових естетичних віянь, що виникли на той час в англійській літературі, були ідеї недавно минулого романтизму.

В центрі уваги англійського неоромантизму – романтичне потрактування людини, значущість якої стверджується у вигляді абсолютної самоцінності людської особистості та її необмежених можливостей; ідеал необмеженого саморозкриття та саморозвитку особистості. Основні постулати романтичного мистецтва зазнають характерної видозміни: розрив зв’язку особистості з існуючим світом та самотність призводять до поглибленого процесу морально-психологічного стану відчуження. Очевидною стає неминучість духовної драми людини, чия індивідуальність перебуває під загрозою повного знищення. Традиційні теми двійника, роздвоєності людини, зіткнення його справжньої та несправжньої суті; інтерес до зображення відчужених сил, що полягають у законах, нормах моралі і правилах поведінки; драма усвідомлення та переживання стану відчуження; розкриття обмеженості конкретних можливостей особистості у сучасній повсякденності стають провідними мотивами творчості основних виразників естетики неоромантизму – Р.-Л. Стівенсона, Р. Гаґґарда, Р. Кіплінга, Дж. Конрада, А. Конан-Дойля та інших.

Натуралізм – домінантний напрям останньої третини ХІХ ст. французької літератури. Формування естетики натуралізму визначали розвиток природничих наук та їхньої методології, що застосовувалася при пізнанні суспільства і людини, поширення ідей дарвінізму; основні ідеї відомого на той час мистецтвознавця І. Тена з його тезою вирішальної ролі середовища, що формувало людину як соціальну істоту. На становлення натуралізму беззаперечний вплив мала філософія позитивізму, що виявлялася у зосередженні уваги письменників на вивченні “незмінних відношень послідовності і подібності” (О. Конт) та відсутності завдання пізнання внутрішніх причин явищ. В основі натуралізму лежала філософія “природо-наукового монізму”: підпорядкування загальним законам природи усіх сфер людського буття. Людина вважалася часткою природи, що розвивається за її законами та відношеннями.

Принцип літератури полягав у розкритті взаємозв’язку людини і середовища, наповнення їх природно-науковим та біологічним змістом. Людина мислилась як біологічна істота, яку поглинає довколишнє “життєве середовище”, вона повністю підпорядкована його потребам та законам. Принцип об’єктивного, “наукового” підходу до дійсності та перенесення його у сферу мистецтва призводив до “безособового”, об’єктивізованого зображення дійсності у мистецтві (відчутне вигнання уяви із сюжетотворення), до розуміння твору як “людського документу”: твір будувався за документами, про які розповіли авторові, або які він сам спостерігав у дійсності. Визначальною рисою літератури натуралізму стає її фактографічний характер: література зводилася до вивчення фактів, їх рис, властивостей, причин та функціональних зв’язків.

Детермінізм як такий стає абсолютним: включення людини у подвійну систему причинно-наслідкових зв’язків і зчеплень, як соціальних, так і природних, і прагнення розкрити обумовленість не лише людських характеру і долі, а й її біологічної природи та фізіологічної побудови. Герой позбавлявся активної ролі, він діяв внаслідок певних законів, від яких залежав і діям яких підпорядковувався; це до певної міри зумовлювало натуралістський фаталізм у зображенні людських доль. Образи позбавлялися своєї типізованості, це були замальовки “з натури”. Водночас письменники прагнули створити образи-типи, що спиралися б на “глибинну” фізіологічну основу – темперамент, пристрасть, спадкові риси. У літературі цього напряму відбувалося розширення тематичного діапазону, демократизація мистецтва, оскільки вводилася робітнича тематика. Визначними письменниками-натуралістами були Е. Золя, частково брати де Гонкур (Франція), Дж. Еліот (Велика Британія).

Імпресіонізм – явище, що виражає певні іманентні закономірності і тенденції художнього розвитку, які становлять певний його етап; його представники прагнули відтворити реальний світ у його рухливості й мінливості, передати свої враження. Як такої теоретичної основи не мав; світоглядно був споріднений із філософією сенсуалістичного матеріалізму. Імпресіонізм виростає з реалістичного живопису середини ХІХ ст., яскравого вираження набуває у 1870-80-і рр. Течія охопила різні країни та усі сфери мистецтва: Франція: живопис (найповніший вияв – Е. Мане, К. Моне, О. Ренуар, А. Сіслей), скульптура (О. Роден), музика (К. Дебюссі), література (П. Верлен, М. Пруст); Німеччина й Австрія: малярство (М. Ліберманн, Л. Коринт), музика (Р. Штраус), література (А. Шніцлер); Англія: живопис (Дж. Вістлер), література (О. Вайльд, Дж. Мур, К. Менсфілд). Розглядаючи світ як об’єктивну данність, імпресіоністи вважали, що передані засобами мистецтва враження здатні виражати істини буття. Імпресіонізм наголошував на питанні художнього бачення та його втілення. Вихідними засадами митців-імпресіоністів були: 1) довіра до природи і життя як об’єктивної даності; 2) невідокремлення світу від його сприйняття; 3) лише передача враження у всій його конкретності, точності і неповторності може бути правдивою і здатною виразити істину, що є у речах та явищах світу; 4) митець – посередник між світом і людьми, вони розкривають людям красу світу.

Імпресіонізм – це мистецтво відображення; визначальним був принцип спостереження і точного відображення спостережуваного. Найповніше імпресіонізм розвинувся і досяг свого розквіту у французькому живописі. Художники створили нову живописну техніку (пленер – малярство на відкритому повітрі), що дозволяла безпосередньо передавати життя природи, її всепроникний спонтанний рух. Локальний колір ставав умовністю, кожен об’єкт містив кольорову гаму, яка змінюється залежно від освітлення і повітряного середовища; через кольорові поєднання і відтінки, їх вібрацію та рух здійснювалася спроба відтворити світ у його мінливості, всеохопному русі, подати світ як процес становлення. Людина включалася в акт, у потік відтворювання життя, що виявлялося у “незробленості” зображення, фрагментарності образу, його кадровості. Оптимізм живопису, його життєрадісна і життєутверджувальна тональність виключала відображення темної, тіньової сторони життя. З особливою силою радість буття передає пейзаж, що відтворює динаміку і красу життя та природи.

У літературі імпресіонізм виявився на пізньому етапі його розвитку. Вихідним принципом творчості вважалося відтворення дійсності, що базувалося на баченні, а не на знанні митця про дійсність. Характерними рисами літературного імпресіонізму були: вишуканість сприйняття, підвищена вразливість, тонкість і своєрідна точність при, здавалося б, недбалій приблизності, відтворення як руху і фарб зовнішнього світу, так і внутрішнього життя людини. Представниками літературного імпресіонізму були: брати де Гонкур: бачити, відчувати, виражати – у цьому полягає усе мистецтво; мистецтво, на їхню думку, це увіковічнення у вищій, абсолютній формі якогось моменту, певної скороминущої, швидкоплинної людської особливості чи риси. Яскравим представником імпресіонізму у поезії був П. Верлен, зокрема у своїй зб. “Романси без слів”: єдність зовнішнього та внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного; вільно струменіючий потік відчуттів, вражень, переживань, переданих зі щирістю та безпосередністю – визначальні риси його поетики. Шедевром Верлена-імпресіоніста є поезія “Поетичне мистецтво” (1874). Риси імпресіонізму властиві новелістиці Гі де Мопассана.

Авангардистські напрями літератури ХХ ст.

Футуризм – авангардистський напрям у літературі перших десятиліть ХХ ст.

Футуристи у тенденціях розвитку суспільства вбачали наближення нової індустріальної ери, безпрецендентний розквіт науки і техніки. Відтак пізнання світу і створення нового світу повинно доповнюватися втіленням динамічної і технічної “сутності сторіччя”. Наукові відкриття стають основою для ідеологічних надбудов. Принциповий антиестетизм веде до практики хаосу композиції і дисгармонії кольору. Шляхом розкладу, ламання природних життєвих форм футуристи йшли до поступового знищення образного людського начала, що мало наслідком безпредметність і абстракцію. Течія характеризується появою низки літературних маніфестів Томмазо Марінетті. Зміст маніфестів зводився до таких ідей: віталізм, хвала енергії, життю і дії; революційний дух змін, привітання війни; знищення старої культури; відмова від суспільної моралі обивателів; бунтівний дух, сміливість та відвага; потреба нової естетики, нової краси, викликаної приходом нових часів та нової людини; створення нового поетичного синтаксису. Кредо футуристів містилося у визволенні слова; у любові до нового, швидкого темпу життя, змінності людських почуттів.

Основна тематика футуристів: урбанізм, еротизація, відвертість людини; хвала війні як запереченню старого через руйнацію, деструкцію естетики: відмова від ритміки, від пунктуації; через уведення термінологічних фраз, телеграфічного (лаконічного) ліризму, в якому відобразилося зрощення людини з технічним світом. У тексті потрібно використовувати найвіддаленіші іменники, рідкісні прикметники, які створювали б не логічний дискурс тексту, а відчуття протяжності життя.

Арденґо Софічі – один із найцікавіших футуристів у західноєвропейській літературі.

Дадаїзм (1916-1922) – авангардистський напрям у літературі й образотворчому мистецтві. Виник у 1916 р. у Швейцарії, поширився у Франції, Німеччині. Основні представники і виразники естетики дадаїзму: Т. Тцара, Л. Араґон, А. Бретон, П. Елюар, Ф. Супо; П. Пікассо, В. Кандінський.

Дада – слово, запропоноване Трістаном Тцарою: на мові негритянського племені Кру дада означало хвіст священної корови; у деяких областях Італії – це мама; французькою мовою це означає дерев’яний коник; у румунській та російській мовах – подвійне ствердження (да-да); дитяче белькотіння – у будь-якому випадку – це щось цілковито безглузде. Дада стає богинею, культом поетів. Бретон ввважає, що дада – це духовний стан людини, це свобода думки митця.

Його настроєм було засудження І світової війни та цивілізації, протест проти політики уряду і норм благочестя, проти вбогої бездуховності міщанина і проти традицій літератури і мистецтва. Заперечення усіх естетичних цінностей, доведення їх до абсурду; ствердження хаотичної сваволі і творчості, що відкидає розум, відмовляється від законів суспільства, моралі, релігії, етики; прийняття форм відвертого антимистецького хуліганства; заперечення будь-якої дійсності, відкидання культурної спадщини людства стають основними засадами дадаїстів. Із суспільним безглуздям вони боролися безглуздям творчості. Примат підсвідомого, примітивно-інфантильного ставлення до реальної дійсності. Для дадаїзму характерні сарказм, пародія, антипародія; незвичність, розкріпачення, зняття табу, дитинячість; їхнє мистецтво було спрямоване на провокацію, епатування, шок, несподіванку, нігілізм (майбутнього нема).

У поезії превалюють принципи алогічного мислення, “автоматизм письма” (механічне поєднання не пов’язаних між собою не пов’язаних і часто вигаданих безглуздих слів); “правила випадковості” заміняли світ стійких, об’ктивних та необхідних зв’язків світом неприродних, суб’єктивних і несумісних (зв’язків), що своєю чергою створювало враження “новизни”, “вибухової сили” бунту дадаїзму проти традиційних, стертих, звульгаризованих і скомпроментованих у час війни основ офіційної ідеології.

Сюрреалізм виростає на основі дадаїзму, його розвиток як літературного напряму пов’язаний із післявоєнним періодом. Сюрреалісти успадкували основні риси дадаїзму: анархічний дух бунтівництва, спрямований проти прийнятих устоїв цивілізації; нігілістичне заперечення розуму, логіки, культури і національної традиції; “автоматизм письма”; “правила випадковостей”. Для світовідчуття сюрреалістів характерні песимізм, відчуття скінченності життя. Сюрреалізм означає надреалізм, передбачає створення мистецтва надреального, надприродного. Уперше термін “сюрреалізм” вжив Ґ. Аполлінер 1917 р. теоретиком напряму був А. Бретон.

Літературна течія сюрреалізму формується на основі ж-лу “Література”, який видавали у 1919 р. Анрі Бретон, Луї Араґон і Філіп Супо; окрім уже згаданих митців, вона об’єднувала Поля Елюара та Ґійома Аполлінера. В основі сюрреалізму лежала заборона звертатися до злободенних політичних тем; техніка асоціативного монтажу; переконання в магії слова; ідея виняткової для долі світу ролі митця-творця. Вихідним у творчості поетів були положення психоаналізу З. Фройда: звернення до снів як до скарбниці образів, незаплямованих буденним “міщанським” здоровим глуздом. Оспівувалося визволення людини з пут розуму і повернення її до джерел несвідомого, яке через вільну гру образів нічим нескутої фантазії дає людству справжню свободу. Таким чином, оголюючи першооснови людського буття, сюрреалісти прагнули вивільнити духовну енергію особистості, приглушувану “штучними” нормами логіки, стереотипами соціального мислення; утвердити в правах інтуїцію, безпосередність. Відкриття техніки “автоматичного письма” розширило сфери тематичного матеріалу: галюцинації, маячня, видіння психічно хворих проникають у поетичну структуру творів. Автоматизм письма – це писання без контролю свідомості, ніколи не повертаючись до тексту. Таким чином, думка, позбавлена естетичного і морального контролю, яка абсолютизувала свободу, бунт проти всього, вивільняла людську психіку. Принцип психоаналізу – принцип “вільних асоціацій”, що становив внутрішню підсвідому взаємозалежність різних і суперечливих одне одному, беззв’язних думок, що приходять до голови психічно хворого, вплинув на основний прийом сюрреалізму – “правило невідповідностей”, “поєднання непоєднуваного”: зближення зображень і образів, цілковито чужих одне одному, в абсолютно відстороненій, далекій для них ситуації, що створює враження протиприродності.

Сюрреалізм утверджував ниці, руйнівні інстинкти збоченої еротики і патологічних порушень людської психіки. Образна система сюрреалізму зазнає руйнації природних зв’язків і явищ, заміни їх абсурдними, маячними/мареними взаємосполученнями, що диктуються не просто “автоматизмом”, а глибокими підсвідомими процесами, ірраціональними уявленнями, станом важкого хворобливого сну.

Першим програмним твором сюрреалізму, написаним у техніці “автоматичного письма”, стала збірка А. Бретона і Ф. Супо “Магнітні поля” (1919).

Модерністичні напрями літератури ХХ ст.

Символізм – одна із стильових течій модернізму. Виник у 70-х рр. ХІХ ст. у Франції, згодом поширився у Німеччині (тотожний німецькому неоромантизмові). Був реакцією на позитивізм (у плані світогляду) і натуралізм (у плані естетики). У символізмі спостерігаються три тенденції: 1) суть символізму міститься в ідеалізмі, здатності виражати і утверджувати вищу, ідеальну сторону буття; 2) інтерес до підсвідомості – символізм розглядається у плані його художнього вираження; 3) зосередженість на створенні нової естетики й поетики, що мають на меті виразити бачення і переживання у сутності реального світу.

Засадничим принципом мистецтва символізму став закон “відповідностей”, сформульваний Ш. Бодлером: розімкнутість у безкінечному, постійно оновлюваному світі, де відбувається синтез внутрішнього і зовнішнього. Мистецтво – це пізнання, подібне до осяяння, яке втілюється шляхом інтуїтивного проникнення в таємницю речей і явищ. Символізм прагне наближення до таємниці буття, загадкової глибини світу і людської душі. Активність символістів замикалась у сфері “духа”, релігії, філософсько-метафізичної площини передбачення або у сфері витончених суб’єктивістських настроїв і переживань, нерідко естетських. Концепція символа передбачала нетотожність між предметним образом символа і смислом, його багатозначність, поглиблення в раціонально непояснені глибини буття і поля свідомості, у стихію їх “первнів”. Характерними ознаками символа стають: а) спонтанність виникнення образів, без рефлексій чи аналізу: символи виражають смисли, властивості, стани, які не мають прямих визначень у мові; б) суґестивність: метою стає не опис фактів та аналіз почуттів, а передавання сприйняття, переживань, станів у їх духовно-емоційній цільності і нерозчленованості, в їх своєрідній адекватності. Завданням символізму є створення мистецтва, здатного навіювати, підказувати враження і настрої, переживання і стани; справжнє мистецтво має стати “суґестивною магією”, в якій зливаються об’єкт і суб’єт, зовнішній світ із самим митцем.

До найбільших поетів-символістів зараховують Шарля Бодлера, Артюра Рембо, Поля Верлена, Стефана Малларме, Е. Вергарна, Р.-М. Рільке, С. Ґеорґе.

Експресіонізм ( 1912-1922 рр.) – напрям у літературі, що охопив головно німецькомовний ареал творчості. Експресіоністи сприймали дійсність як дегуманізований світ, в якому людина цілком зведена до рівня механічної сили. Вони беззастережно відкидали думку про можливість прогресу в рамках суспільства; це мистецтво усвідомлювало себе як бунтівне та антибуржуазне, воно виходило з відчуття неспроможності буржуазного світу.

Головний творчий принцип експресіонізму – це вираження суб’єктивного бачення світу через авторське “я” та узагальнені образи; творення “справжнього світу” зусиллям духу, який протистоїть дійсності. Катастрофічність умонастрою, профетизм і візіонерство, волання до духовних і моральних потенцій людини, загострено-експресивний стиль і “вибухове” слово, емоційність та ірраціональність, схильність до контрастності зображення, гіперболізація художніх деталей, фрагментарність – характерні риси поетики експресіонізму. Йому притаманне своєрідне поєднання інтелектуалізму й інтенсивної емоційності, що виявляється у граничній узагальненості образів, масштабності образного мислення; сміливих метафорах і вражаючих синтаксичних конструкціях, схильності до міфологізування й символізації; у абстрактному проповідницькому пафосі і візіонерській пристрасності, нахилі до символіки та алегорії. Мотиви занепаду, смерті, абсурдності людського існування, мотиви самотності, людської беззахисності; абстрактний протест проти існуючого порядку стають провідними. Страждання стає невід’ємною частиною і основним джерелом будь-якої творчості. Помітна перевага урбаністичної тематики. Напрям не мав єдиної світоглядної та естетико-художньої програми, відтак не був однорідним. Його поділяють на правий та лівий експресіонізм (поміркований та радикальний).

Праві експресіоністи, а це: Г. Тракль, Г. Гайм, Ф. Верфель, А. Деблін, А. Еренштайн, О. Кокошка – гуртувалися навколо ж-лу “Буря” (1910-1932). Активність духу, подолання існуючої дійсності зводилося до візіонерського “проникнення” в іншу дійсність, що лежить за поверхнею речей і явищ, до вираження праоснов буття й одвічних сутностей. Конкретно таке проникнення означало занурення в стихію підсвідомого, що її в екстазі відкриває митець. Приділяли увагу формотворчим пошукам. Згодом перейшли до модернізму.

Ліві експресіоністи – Е. Толлер, Й. Бехер, Г. Кайзер, Р. Леонгард, Л. Франк – згуртувалися навколо ж-лу “Дія” (1911-1933, Німеччина); для них характерним є соціально-критичний і революційний пафос. Надавали великого значення суспільній функції літератури й мистецтва, їх громадсько-політичній дієвості. Своєю творчістю вони прагнули не лише захистити людину, жертву дегуманізованого суспільства, а й будити в ній свідомість своєї цінності й самодостатності, порив до щасливої прийдешності. У лівих експресіоністів твір – це крик душі, що має найболючіше вдарити по нервах читача, викликати в ньому емоційний вибух, протест проти зла й насильства.

Екзистенціалізм – філософська течія, позбавлена виробленої цілісної доктрини, яка, однак, об’єднує філософів: С. К’єркеґора, А. Камю, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра, Г. Марселя, М. Бердяєва та ін. Це інтелектуальна формація із певним набором філософських, літературних і моральних мотивів, які ґрунтуються довкола низки питань: абсурдність буття, беззмістовність і злиденність життя та неможливість вирватися з нього. Статус особистості, сенс життя, можливості вибору, межі свободи – основні філософські теми екзистенціалізму. Зосередження на особистості емпіричній, вилученій з будь-яких систем її інтегрування (релігійних, метафізичних, соціальних, політичних) і залишення її наодинці з існуванням, як і ідея самотності і вдчуженості особистості, її приреченості є однією з провідних ідей. Саме особистість, її існування приймається за достовірну реальність, основу і відправну точку осмислення буття. Особистість самотня і самоцільна, її буття – це переважно протидія середовищу, іншому, суспільству, державі, що нав’язують їй свою мораль, волю, закони, відчужують її, прагнуть перетворити її у знаряддя.

У межах цієї течії виокремлюють атеїстичну (А. Камю, Ж.-П. Сартр) та християнську (С. К’єркеґор, Г. Марсель, М. Бердяєв) підтечії. Крах світу стабільних цінностей, хаос, безглуздість, відчай і безнадія, трагізм буття, відчуття порожнечі і тривоги, відраза до самого себе і до світу, постійне усвідомлення неминучості смерті – типові мотиви екзистенціалізму.

Питання літературного процесу: традиції і новаторство

Літературний процес не тотожний розвиткові, прогресу. Він має справу як із високими взірцями, так і з епігонством і масовою літературою, її функціонуванням і рецепцією, не завжди відповідними художній вартості. Важливими чинниками можуть бути непримітні для національної літератури явища і навпаки – художньо значущі твори випадають зі свого часу. Це пов’язано як із загальнокультурним рівнем сприймаючої сторони (читач + фаховий критик), так і з особливостями індивідуальних стилів, новизною ідей.

Таким чином, літературний процес постає у взаємозв’язку художнього творення та сприймання, як і функціонування різнорідних явищ у своєму часі і співвідносно з попереднім і наступним культурно-історичним контекстом (митці вступають у полілог не лише із визнаними попередниками, а й авторами масової літератури). Відтак в основі літературного процесу лежать творчі, рецепційні і функціональні чинники та зв’язок між ними. Літературний процес зумовлений як внутрішньолітературним, так і загальнокультурними, естетичними, соціопсихологічними, історичними та іншими факторами. Попри неоднорідність літературного процесу у часопросторовому вимірі є певні загальні закономірності літературного процесу; взаємопроникнення в ньому національного і загальнолюдського; проблема періодизації літературного процесу.

Рушієм літературного процесу є взаємодія традицій і новаторства, канонів і деканонізації, а отже, оновлення постійно змінного мистецтва.