Кардинальні світоглядні й епістемологічн зрушення розпочалися ще у ХVІІ-ХVІІІ ст.: великі природничо-наукові відкриття цих століть ґрунтовно підірвали віру в телеологічну гармонію світобудови і центральне місце у ній людини. Водночас вони формували нову парадигму світосприйняття: морально-етичні концепції світорозуміння, що мають релігійно-міфологічну основу й базуються на протиставленні Добра і Зла як першоначал буття, витісняються природничо-науковими, що будуються на відкриттях і законах механіки, фізики, а згодом хімії, біології та інших наук. Таким чином, у світоглядну сферу проникає науково-дослідне знання. Наука стає домінантною у духовній культурі ХІХ ст. (у Середньовіччі такою була релігія, а у добу Просвітництва – філософія). У системі реалізму саме вона визначає засадничі принципи його естетики і поетики: література починає наслідувати науку та її методику, основною функцією мистецтва стає пізнавальна.
Реалізмові властиве ставлення до дійсності як до предмета вивчення, пізнання і достовірного зображення з наміром вираження об’єктивно існуючої суті зображуваного, що ідентифікується з правдивістю. Для реалізму характерна орієнтація на емпіричну дійсність; він іде шляхом спостережень, вивчень та аналізів її явищ; творчість базується на цих спостереженнях і вивченнях, на досвідному знанні і мислиться як їх художнє узагальнення. На передній план виходить настанова “достовірності” у відображенні дійсності, суть якої полягала у збереженні дійсних масштабів і пропорцій у змалюванні життєвої емпірії, персонажів та обставин. Засадничо світ, людське буття сприймалися як щось складне, але єдине, що існує на основі іманентних закономірностей і відносин, що піддається пізнанню й адекватному витлумаченню до останніх своїх глибин, до першооснов і першопричин. Домінантою стає тенденція об’єктивізації дійсності, що існує за іманентними законами. Об’єктивність стає однією з основних категорій реалістичної естетики: предметом мистецтва стає об’єктивно існуюча дійсність, водночас визнається можливість її об’єктивної художньої репрезентації.
|
|
Звертаючись до тієї чи іншої теми, реаліст мислить та здійснює її як художнє дослідження певної проблеми чи життєвого феномену; відтак реалістична література набувала витонченості в аналітичності, натомість втрачала в розповідальності і живописності. Автор набуває рис деміурга, який наділяє себе всезнанням і роллю абсолютної креаційної сили у створюваному ним художньому світі: “Автор знає усе!” стає гаслом. Роль деміурга-письменника з його гносеологічним оптимізмом і впевненістю у необмежених можливостях художнього пізнання і вираження спрацьовувала, незважаючи на присутність чи відсутність автора безпосередньо у творі.
|
|
Реалізм як літературний напрям, на відміну від романтизму, виникає у 30-40-і рр. ХІХ ст., утверджується лише в літературі і свого розквіту набуває в англійській та французькій літературах. Найповніше виявився у жанрі роману – вільному від канонічності, з пластичною та рухомою структурою, що внутрішньо відповідала незавершеній дійсності; також у жанрі повісті на новели. Становлення реалізму починалося з фізіологічного нарису – відтворення уламку дійсності, перенесеного на папір, моментального знімку обмеженого в собі і тому доступного для огляду життєвого образу – людського портрету, побутової сценки, міського чи сільського куточка.
В основі реалізму лежить розуміння мистецтва як наслідування природи, а відтак і життя у всіх його найтиповіших формах вияву. Поняття “реаліста”, що складається на поч. ХІХ ст., передбачає митця, творчість якого звернена не до абстрактних ідеалів та норм, а до емпіричної дійсності, вона (творчість) заснована на вивченні цієї дійсності, на співвіднесеності ідей та образів з її законами та вимогами. Значний вплив на становлення реалізму мав розвиток науки: у свідомості людей займає місце розуміння сутностей життєвих явищ і процесів, їхньої “моделі”, що впливають на сприйняття емпіричних образів та форм. Показовим для реалістів є висунення насамперед пізнавальної функції мистецтва, що викликає зв’язок з аналітичністю як важливою рисою реалістичного мистецтва: ставлення до дійсності набуває ознак вивчення, аналізу та зображення тої дійсності з метою встановлення її справжньої сутності. Життєподібність розумілася як відповідність сутності зображуваних явищ і процесів реальності їхньої внутрішньої логіки та структури.
Основоположними принципами реалізму вважаються соціальність та історизм: інтерес до сфери соціально-історичного, до стосунків людини та суспільства, до соціального середовища, прагнення до розкриття їх складних взаємозв’язків та взаємозумовленості. Головним джерелом руху життя та самого героя у творах стають стосунки людини із середовищем; характер і психологія героя, мотиви його інтересів, його прагнення та вчинки продиктовані обставинами та соціальним середовищем, до якого належить герой. Водночас зображення повсякденного життя окремих осіб відбувається через занурення в історичні процеси, через які проступає залежність долі людського життя від “великої історії”. Провідними намірами реалістів стають довіра до життя, прагнення до повноти і достовірності його відтворення, гостре відчуття конкретного, зануреність у матеріально-чуттєву стихію буття. Об’єктом вивчення та відтворення реалістів стає оточуюча дійсність, характери і долі героїв нерозривно пов’язані із законами та відносинами, властивими дійсності. Велику увагу приділено речам, предметно-матеріальному середовищу, оскільки зображення “речей”, “тіл” мало на меті відтворити матеріальну поверхність світу, його домінуючу прозу. Людина осмислювалася як соціальний продукт, вона подавалася у своїй соціальній функції, залежна від соціальних та суспільних факторів, що її формували як особистість. Таким чином, реалізм відкрив для себе низку соціальних законів: історичного мислення; залежності буття людини від буття світу; сприйняття світу як складної, суперечливої цільності.