Найпоширенішою масовою власністю є державна власність, що являє собою вияв суспільної власності. У різних країнах державна власність становить певну частку, але таку, котра має гарантувати суспільству стабільність.
Як власник держава володіє усіма повноваженнями власника й управляє своєю власністю на двох рівнях: загальному (шляхом прийняття законів, податковою, кредитною, інвестиційною політикою тощо) і конкретному – через свої органи, інститути (міністерства, адміністрацію, підприємства та ін.).
Державна власність – це власність надіндивідуальна, абстрактна власність „усіх разом”, що набула державного вираження. Як висловився відомий угорський економіст Янош Корнаї, „державна власність належить усім і нікому”. Ті, хто працює на державних підприємствах, є найманою робочою силою у держави.
Щоб державна власність належала не „усім разом і нікому”, а кожному окремо, її слід роздержавити. Це означає зміну власника. Її власником має стати народ, трудові колективи, приватні особи, теріторіальні спільноти.
|
|
Така наявність власників означає, що роздержавлення власності далеко не завжди передбачає оприватнення її. Якщо державна власність передається, наприклад, народові, то тим самим вона демократизується, а не оприватнюється. Тут маємо зміну одного сукупного суб'єкта власності (держави) іншим (народом). Якщо ж державна власність переходить до трудових колективна, то це є ніщо інше, як її колективізація. Оприватнення державної власності відбувається тоді, коли вона передається або продається приватним особам (В. Тарасенко).
Нарешті, державна власність — це не лише економічний фундамент існування всього адміністративного й управлінського апарату, бюрократії, а й засіб їх постійного відтворення. Якщо вона не є монопольною, тобто обмежується іншими формами власності, й органічно вплітається у господарський механізм, то проблем з нею в суспільстві не виникає. Якщо ж державна власність стає монопольною, всеохоплюючою, то суспільство одержавлюється, різко посилюється бюрократизм, зникають притватна ініціатива, демократія. Таке траплялося з господарською системою колишнього Радянського Союзу, яка сформувалася на засадах монопольної державної власності, централізованого планування, директивно-командного управління за відсутністю ринку.
Серед оцінок доринкової економіки СРСР переважають негативні. Її кваліфікують як таку, що грунтується на затратному механізмі господарювання з повторним обліком предметів праці, вона не здатна самонастроюватися на потреби людини й суспільства. Ця економіка, до того ж, дефіцитна. Так і не було знайдено ефективного способу розв’язання ключового питання – формування тривалої зацікавленості підприємств та їх працівників в оптимальних пропорціях споживання і нагромадження, в оновленні і збільшенні виробничого потенціалу. Усе це позначилося на зниженні темпів розвитку радянського суспільства. Виникла потреба у здійсненні економічної реформи, наприклад, передати державні підприємтсва у власність або користування трудових колективів.
|
|
За результатами соціологічного моніторингу станом на 2005 рік окреслилася стійка тенденція збільшення частки опитаних, які негативно ставляться до приватизації великих підприємств (в 1994 році скоріше негативно до цього ставилося 38,4%, у 2000 – 51,4 %, у 2004 – 56,1 %, у 2005 – 60,9%). Приблизно ж така ситуація і з приватизацією землі (1994 – 26,8 %, у 2000 – 37,3%, у 2004 – 31,4 %, у 2005 – 45,2%).