Православна Церква у литовській державі

У XIII-XIV століттях українські та білоруські землі посту­пово підпали під владу Литви, окремі племена якої об'єд­налися у Велике Литовське князівство. Галичину та Холм­щину у 1340 році, невдовзі після смерті останнього князя Галиць­ко-Волинського князівства Юрія II, завоювала Польща і почала ополячувати народ та насаджувати римо-католицтво. Тоді Литва перебувала на значно нижчому ступені розвитку, ніж Україна, і не втручалася в життя, закони та звичаї українсько-білоруських зе­мель, а навпаки, засвоювала їх. Руська мова була державною. Православне віросповідання - панівним. Литовсько-Руське кня­зівство утворилося фактично як федерація литовського, українсь­кого та білоруського народів. Перемога литовсько-руських військ на річці Синюсі у 1363 р. поклала кінець татарському пануванню. Православна Церква відігравала й надалі важливу роль у житті країни, незважаючи на те, що Київські митрополити постійно пере­бували на півночі. В умовах фактичної незалежності церковне життя проходило усталеним чином. Церкву шанували великі кня­зі та шляхта, в цьому середовищі були щедрі меценати. Діяли мо­настирі, поширювалася освіта. Але литовські князі, володарі мо­гутньої держави, були незадоволені тим, що Церкву очолює митро­полит, який живе у чужому Московському князівстві. Вони праг­нули створити власну митрополію. Боротьба за це тривала десяти­літтями. Найбільші перешкоди ставила Москва. Вона тиснула на Константинопольського Патріарха, щоб не допустити створення окремої митрополії у Литві. А після того, як вона була таки засно­вана, домагалася її ліквідації. Царгород займав двояку позицію: то погоджувався на окремого митрополита Литовського, то вимагав, щоб був лише один митрополит Київський і всієї Руси (фактично митрополит Московський). Але від цього сила і вплив православ­ної Церкви у Литовсько-Руській державі не зменшувалися.