Підприємство – основна одиниця галузі

Поняття та особливості підприємства.

Господарська діяльність підприємства.

Сучасні тенденції розвитку підприємства

Суспільне виробництво - складна інтегрована система, яка включає різні організаційно-правові структурні ланки. Основною одиницею підприємницької діяльності в межах суспільного виробництва виступає підприємство.

Кожна галузь народного господарства складається із сукупності окремих підприємств, які виробляють одну або споріднені види продукції, що необхідні для задоволення певних потреб населення та суспільства.
Традиційно під підприємством розуміють завод, фабрику та подібні об'єкти з відповідною системою виробничих відносин.
В умовах ринкової економіки підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки. Слід звернути увагу на те, що саме на підприємстві відбувається поєднання робочої сили із засобами виробництва. Від рівня діяльності підприємства залежить процес виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення, життєвий рівень, результати використання виробничих фондів, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, тобто ефективність господарювання.
Згідно з діючим в Українській державі законодавством, підприємство - це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.
Сутність підприємства найповніше виявляється в принципах його діяльності. Як самостійна одиниця, підприємство користується правами юридичної особи, тобто має право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалізовану продукцію та із якого оплачуються рахунки інших підприємств за постачання сировини, напівфабрикатів, виплачується заробітна плата працівникам підприємства, здійснюються інші платежі.
Принцип самоокупності затрат вимагає точного обліку й зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції. Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.
Суть принципу самофінансування не тільки у самоокупності витрат, а й у закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Тобто розвиток підприємства повністю забезпечується за рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі і за рахунок валютної виручки.
Принцип матеріальної заінтересованості у кінцевих результатах праці передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення найкращих результатів.
Підприємство несе повну економічну, майнову відповідальність за результати своєї діяльності. Кожне підприємство для розв'язання завдань, пов'язаних з виробництвом і реалізацією товарів та наданням послуг, має бути укомплектоване певною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи.
Зайняті суспільною працею на підприємстві робітники, інженери та службовці утворюють трудові колективи цих підприємств. В економічному розумінні трудовий колектив - це сукупний працівник підприємства і водночас суб'єкт економічних відносин, який здійснює спільну діяльність у державних, колективних, кооперативних, приватних підприємствах, установах і організаціях, спрямовану на задоволення суспільних потреб.
Усі ці принципи безпосередньо мають забезпечити організаційну основу інтенсивного характеру індивідуального відтворення на підприємстві.
Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:
--- економічна: задоволення потреб споживача в продукції (роботах, послугах); впровадження досягнень науково-технічного прогресу; забезпечення конкурентоспроможності підприємства; ріст продуктивності праці; розвиток виробничої інфраструктури; самофінансування; отримання прибутку;
--- соціальна: формування трудового колективу; вдосконалення кваліфікаційного складу працівників; покращення житлово-побутових умов працівників; розвиток соціальної інфраструктури;
--- екологічна: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування.
Крім того, що підприємство функціонує в системі національної економіки, воно може вступати у відносини з іншими партнерами в системі світового господарства, що й зумовлює здійснення ним зовнішньо-економічної функції. Вона визначається місцем і роллю даного підприємства в міжнародному поділі праці. Зовнішньоекономічна функція реалізується розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва. Найбільш відомими формами такої спеціалізації і кооперації є міжнародна торгівля, організація спільних підприємств, участь у спільних міжнародних проектах, науково-дослідне співробітництво.
Зазначені функції реалізуються у взаємозв'язку. Недооцінка будь-яких з них може негативно вплинути на загальний стан підприємницької діяльності, її кінцеві результати.

В умовах ринкової економіки виникає безліч різних підприємств. Вони діють у різних галузях і різняться за багатьма ознаками, зокрема за формами власності, характером економічної діяльності, сферою діяльності і т.д.
Найбільший вплив на особливості функціонування підприємств справляє форма власності, оскільки від неї залежать особливості господарювання, система управління, принципи розподілу прибутку, соціальний захист працівників тощо.

За формами власності можна виділити такі види підприємств: державні, колективні, приватні, спільні.
За характером економічної діяльності підприємства поділяються на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-дослідні тощо.
Залежно від сфер діяльності між підприємствами є відмінності, що дають підстави говорити про існування їх форм за такими критеріями. Наприклад, вугільні, нафтодобувні, залізорудні та інші гірничодобувні підприємства можуть створюватись лише в місцях покладів корисних копалин, наявності ресурсів. Отже, такі підприємства мають певну географічну обмеженість створення. Частина підприємств утворюються ближче до споживачів: хлібозаводи, кондитерські фабрики, побутові підприємства тощо.
Підприємства різних сфер господарювання відрізняються і своєю продукцією. Промислові, сільськогосподарські, будівельні підприємства виробляють, як правило, матеріальну продукцію. Але є підприємства, які надають послуги (наприклад, підприємства зв'язку, побуту).
Відповідно до господарського обсягу і кількості його працівників - незалежно від форм власності - підприємства можуть поділятись на: великі, середні та малі.
В ефективно діючій економіці завжди органічно поєднано в оптимальній кількості малі, середні та великі підприємства. У сукупності вони краще задовольняють різнобічні потреби суспільства, оперативніше реагують на вимоги ринку та на досягнення науково-технічного прогресу.
Також можна класифікувати підприємства за масштабами: масового, серійного та індивідуального виробництва.
З точки зору доходності (прибутковості) виділяються: прибуткові (високорентабельні), малоприбуткові (малорентабельні) та збиткові (нерентабельні) підприємства.
Будь-яке підприємство як організаційно-правову форму підприємництва можна розглядати і як виробничо-технічну діяльність, спрямовану на випуск конкретного товару або послуг, і як колектив людей зі своїми економічними інтересами в отриманні прибутку і особистого доходу.

Найважливішим видом підприємства за сферою діяльності у перехідній економіці є підприємства сфери матеріального виробництва, які виготовляють продукцію у матеріально-речовій формі (у промисловості, сільському господарстві, транспорті і зв'язку, будівництві та ін.). Другим видом підприємств за цим критерієм є підприємства, фірми і компанії сфери нематеріального виробництва, які створюють особливий вид продукції у формі послуг. Вони функціонують та розвиваються у сфері освіти, охорони здоров'я та ін. Як третю групу виокремлюють підприємства, що займаються посередницькою діяльністю. Їх основними завданнями є встановлення взаємовигідних відносин між виробниками продукції та споживачами, а такаж між продавцями і покупцями. Найважливішу роль серед цих підприємств відіграють торговельні. Діють також підприємства сфери обслуговування.

Серед підприємств сфери матеріального виробництва виокремлюють підприємства, які спеціалізуються на виготовленні небагатьох видів продукції, і такі, що виготовляють продукцію широкого асортименту. У свою чергу, серед підприємств, які виготовляють спеціалізовану продукцію, розрізняють певні форми спеціалізації. Предметна спеціалізація передбачає випуск готової продукції для виробничого або особистого споживання. Подетальна спеціалізація — це виробництво окремих деталей для створення складнішого виробу. Технологічна спеціалізація означає виконання підприємством певної стадії технологічного процесу (наприклад, виплавлення сталі).

Залежно від структури основних виробничих фондів (з боку суспільної форми — основного капіталу) виокремлюють капіталоємні підприємства (вимагають великих затрат на створення одного робочого місця, з боку речового змісту — це фондоємні підприємства); наукоємні (підприємства, на яких виготовляються інформаційна техніка і технології); трудомісткі (на яких використовується значна кількість робочої сили або лише висококваліфіковані працівники); енергомісткі (споживають багато енергії: сталеплавильні підприємства та ін.) тощо.

Для підприємств сфери матеріального виробництва важливу роль відіграє оптимальний рівень концентрації виробництва, який західні економісти характеризують ефектом масштабу виробництва. Діяльність таких підприємств значною мірою визначає закон масового виробництва, який виражається формулою:

С_Ів = В_зІ + Вп / К,

де С_Ів — собівартість виробництва одного виробу; В_зІ — витрати змінні на одиницю продукції; Вп — витрати підприємства постійні на одиницю продукції; К — кількість одиниць продукції, виготовленої за певний проміжок часу.

Підприємства відрізняються від фірм і компаній. Поняття «фірма» може збігатися з категорією «підприємство» у тому разі, коли вона утворена лише з одного підприємства; якщо до складу фірми входять кілька підприємств, вона є, як правило, багатопрофільною на відміну від підприємства, яке є здебільшого однопрофільним. У західних країнах використовують переважно поняття «фірма».

Сучасна фірма за несприятливої економічної кон'юнктури є стійкішою господарською одиницею, ніж інші. Зміни попиту на різні види продукції вимагають відповідних змін у виробничій діяльності. У такий спосіб фірма може перекривати збитки від виробництва одного виду товару доходами від виробництва інших товарів, які користуються попитом.

На відміну від підприємства і фірми компанія є складнішим утворенням і позначає:

— об'єднання підприємців у різних сферах і галузях економіки (промисловості, транспорту, торгівлі, страхування та ін.), яке базується на пайовій участі окремих його членів;

— корпорацію, товариство або об'єднання;

— групу осіб, об'єднаних певними економічними інтересами.

Сучасними видами компаній є інвестиційні (акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів і вкладають їх у акції, облігації та інші активи акціонерних підприємств своєї країни і за кордоном з метою отримання прибутку); інжинірингові (спеціалізуються на виконанні техніко-економічних обґрунтувань, кошторисів, підготовці креслень та ін.); лізингові (здійснюють посередницьку діяльність щодо надання в оренду майна на умовах лізингу); фінансові (спеціалізуються на кредитуванні окремих підприємств, фірм та галузей, виконують низку функцій банків тощо) та ін.

Сутність підприємства, фірми та компанії сфери матеріального виробництва компексно розкривається у виконуваних ними функціях: виробничій, інноваційній, працеформуючій, комерційній, відтворювальній.

Виробнича функція полягає в забезпеченні ефективного використання засобів виробництва, робочої сили, досягнення вищих темпів зростання та ін.

Інноваційна функція означає впровадження нової техніки і технології шляхом розвитку винахідництва, створення на цій основі якісно нових товарів.

Працеформуюча функція полягає у поліпшенні умов праці, до яких відносяться: психофізіологічні (установлений ритм роботи, тривалість робочого циклу, прив'язаність до робочого місця та ін.); санітарно-гігієнічні (ступінь забруднення повітря, вібрація, освітленість, вологість, рівень температури, наявність кондиціонерів, інтенсивність шуму); естетичні (ступінь комфортності умов праці — якість оформлення робочих місць, зручність і зовнішній вигляд спецодягу, загальне оформлення цеху та інших підрозділів); соціально-психологічні (дотримання працівниками умов охорони праці й техніки безпеки).

Комерційна функція передбачає збільшення частки ринку певного виду продукції, обсягу продаж, маси та норми прибутку. Якщо йдеться про компанії, то комерційна функція означає зростання ринкової вартості акцій, збільшення доходу на одну акцію та ін.

Відтворювальна функція полягає у здійсненні розширеного відтворення економічного потенціалу підприємства, фірми, компанії, зокрема розширеного відтворення основних виробничих фондів з якісно новими властивостями, підвищення кваліфікаційного рівня працівників та ін. Ця функція може бути реалізованою у разі виконання комерційної функції.

2. Господарський кодекс України визначає основні засади госпо-

дарювання і регулює господарські відносини, що виникають у процесі ор-

ганізації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарю-

вання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері

господарювання. Відповідно до ст. 2 цього Кодексу, учасниками відносин у

сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи дер-

жавної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською

компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які висту-

пають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них

організаційно-господарські повноваження на основі відносин гласності.

Підприємництво, відповідно до ст. 42 ГК, – це самостійна, ініціативна,

систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється

суб’єктами господарювання (підприємництва) з метою досягнення еконо-

мічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Однією з ознак підприємницької діяльності є самостійність. Це означає,

що підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організацій-

них формах, визначених законами України, на вибір підприємця. Також фі-

зичні особи мають можливість зареєструватись як громадяни-суб’єкти під-

приємницької діяльності і проводити таким чином діяльність без створення

жодної організаційно-правової форми. Підприємці мають право без обме-

жень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що

не суперечить чинному законодавству. Тобто вони мають право здійснювати

самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний роз-

суд приймати відповідні рішення.

Другою ознакою підприємницької діяльності є систематичність. Однак

чітких кількісних критеріїв систематичності законодавством не встановлено.

У цьому випадку є можливість застосувати норму Декрету Кабінету Міні-

стрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел»,

за змістом ст. 1 якого систематичним вважається продаж вироблених, пере-

роблених та куплених продукції, речей, товарів, який здійснюється більше

чотирьох разів протягом календарного року. Цей кількісний критерій є дещо

умовним, адже, наприклад, за нормами кримінального права систематичною

діяльністю вважається така, що відбувалася три і більше разів.

Ще однією ознакою підприємництва є діяльність на власний ризик. А це

означає, що за порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової

та податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здій-

снення господарської діяльності підприємство та приватний підприємець

самостійно відповідають, що передбачено законодавством України. Це озна-

чає, що суб’єкт підприємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і

негативні наслідки підприємницької діяльності.

І нарешті, метою підприємницької діяльності є отримання прибутку. Як-

що метою тієї чи іншої діяльності не є отримання прибутку, вона не може бу-

ти віднесена до підприємницької. Мета діяльності фіксується в установчих

документах суб’єкта підприємницької діяльності і простежується, виходячи

з характеру його діяльності.

Під господарською діяльністю, в Господарському кодексі (ст. 3), розумі-

ється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва,

спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи на-

дання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і

соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом

(п. 2 ст. 2 ГК), а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Господарська ді-

яльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна

господарська діяльність). Право громадян на підприємницьку діяльність за-

писано в Конституції України, стаття 42 проголошує, що кожен має право

на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Підприємницька

діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади

та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Держава забез-

печує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються

зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження

конкуренції та недобросовісна конкуренція. Конституційні основи господа-

рювання закріплені в праві власності українського народу на землю, її надра,

атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах

території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної

(морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу

органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах,

визначених Конституцією України. Конституційне право кожного громадя-

нина користуватися природними об’єктами права власності народу відповід-

но до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права влас-

ності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення

використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного воло-

діти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї

інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб’єктів права власності

рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопу-

щення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність,

право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визна-

чення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва, є непо-

рушним.

Господарський кодекс (ст. 6) встановлює загальні принципи господарю-

вання:

1) забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист

державою усіх суб’єктів господарювання;

2) свобода підприємницької діяльності у межах, визначених за-

коном;

3) вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

4) обмеження державного регулювання економічних процесів у

зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості

економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, еколо-

гічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки

суспільства і держави;

5) захист національного товаровиробника;

6) заборона незаконного втручання органів державної влади та

місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські

відносини.

Господарським кодексом встановлюються засоби державного регулюван-

ня господарської діяльності. Основними засобами регулюючого впливу дер-

жави (п. 2 ст. 12 ГК) на діяльність суб’єктів господарювання є:

1) державне замовлення, державне завдання;

2) ліцензування, патентування і квотування;

3) сертифікація та стандартизація;

4) застосування нормативів та лімітів;

5) регулювання цін і тарифів;

6) надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7) надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Господарська комерційна діяльність (підприємництво) в Господарському

кодексі висвітлена в главі 5. Ми уже наводили визначення підприємництва,

що закріплене в статті 42. До цього слід додати, що підприємці мають право

без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність,

яку не заборонено законом. Особливості здійснення окремих видів підпри-

ємництва встановлюються законодавчими актами. До них належать види ді-

яльності, що ліцензуються (Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ

«Про ліцензування певних видів господарської діяльності»), а також перелік

видів діяльності, підприємництво в яких забороняється.

У ст. 44 «Принципи підприємницької діяльності» визначено основні прин-

ципи, на яких ґрунтується підприємницька діяльність. Це, по-перше, прин-

цип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності. По-

друге, принцип самостійного формування підприємцем програми діяльності,

вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення

матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання

яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відпо-

відно до закону. По-третє, вільного найму підприємцем працівників. Далі по-

дано ще такі принципи: комерційного розрахунку та власного комерційного

ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця

після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; само-

стійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, викорис-

тання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Варто звернути увагу на дві важливі статті Господарського кодексу, це

ст. 47 «Загальні гарантії прав підприємців» та ст. 48 «Державна підтримка

підприємництва». У першій зазначено, що держава гарантує усім підпри-

ємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької

діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання

матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та

інших ресурсів. У другій статті йдеться про державну підтримку підприєм-

ництва, яка виражається в наданні підприємцям земельних ділянок, передачі

державного майна, необхідного для здійснення підприємницької діяльності;

сприяння підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та

інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів та інше.

Українська держава ще 19 жовтня 2000 року з прийняттям Закону України

«Про державну підтримку малого підприємництва» (№ 2063-ІІІ) проголоси-

ла, що підтримка підприємництва є стратегічною державною політикою.

Мале підприємництво є невід’ємною складовою ринкової економіки.

Зростання підприємницької активності у цій сфері сприяє наповненню рин-

ку товарами та послугами, вирішенню проблеми зайнятості, створенню но-

вих робочих місць.

3. Умови функціонування сучасних підприємств будь-якої форми власності, організаційно-правової форми господарювання та галузевої належності характеризуються невизначеністю та динамічністю соціально-економічного середовища. Ефективне протистояння підприємства змінам зовнішнього середовища можливе тільки за умов здійснення випереджувальних заходів, спрямованих на збереження його життєздатності та забезпечення конкурентоспроможності, тобто за умов постійного розвитку підприємства.

Розвиток підприємства означає якісні зміни та оновлення його господарської системи та організаційної структури, підвищення ефективності функціонування на основі вдосконалення техніки, технології та організації праці у всіх структурних підрозділах, підвищення якості продукції та послуг, що ним надаються. [1]

Слід зазначити, що поняття «розвиток» та «зростання», хоча й взаємопов’язані, однак за своїм змістом часто можуть не співпадати. Під зростанням підприємства часто розуміють збільшення його розмірів та обсягів виробництва. Про зростання підприємства свідчать показники випуску продукції, обсягу продаж, чисельності працівників тощо.

Зростання розмірів підприємства може бути:

Горизонтальним. Воно відбувається шляхом збільшення обсягу випуску та продажу одних і тих же товарів на старих і нових ринках. Може приймати вигляд географічної експансії, поглинання інших товаровиробників тієї ж галузі тощо.
Вертикальним. Таке зростання відбувається шляхом організації нових або об’єднання вже існуючих технологічно взаємопов’язаних виробництв. Здійснюється з метою наближення до кінцевого споживача або до постачальника ресурсів.
Диверсифікованим. Такий вид зростання передбачає об’єднання різнорідних виробництв, що належать до різних галузей в єдиний конгломерат. Як правило, такий вид зростання забезпечує підприємству міцні конкурентні позиції та зменшує негативний вплив галузевих ризиків.

Зростання є складовою економічного розвитку підприємства. В той же час, розвиток підприємства можливий не тільки за одночасного його зростання, а й за незмінних масштабів його діяльності, тобто відсутність зростання не є перешкодою для розвитку підприємства.

Найбільш часто поштовхом до змін на підприємстві є кризові ситуації. Необхідні зміни у стратегії, виробничих процесах, організаційній структурі можуть здійснюватись поступово, у вигляді низки кроків, або ж радикально, у вигляді великих стрибків. Відповідно до цього розрізняють «революційну» та «еволюційну» моделі розвитку на підприємстві.

«Революційна» модель змін була запропонована американськими фахівцями у галузі менеджменту М. Хаммером та Дж. Чампі у 1991 році. Вона набула ще назву концепції реінжинірингу бізнесу. Вони розглядають реінжиніринг бізнесу як принципове переосмислення та радикальне перепроектування підприємства і його найважливіших процесів з метою кардинального поліпшення найважливіших кількісно вимірюваних показників сучасної ефективності: вартості, якості, сервісу та оперативності. [2]

«Еволюційна» модель змін ( або концепція організаційного розвитку) базується на концепції планування, ініціювання та здійснення процесів зміни соціальної системи, що передбачає залучення великої кількості учасників. Тобто, організаційний розвиток розглядається як довготерміновий, ретельний та всеохоплюючий процес зміни та розвитку підприємства та людей, які в ньому працюють.

Концепція організаційного розвитку передбачає здійснення змін у структурному та кадровому аспектах. В межах структурного підходу робиться спроба за допомогою організаційного регулювання створити сприятливі умови для досягнення підприємством поставлених цілей. В межах кадрового підходу проводяться заходи із підвищення кваліфікації працівників підприємства (розвитку персоналу) та стимулювання їхньої готовності до сприйняття змін.

Серед наукових підходів до організаційного розвитку найбільшого поширення набули концепції розвитку підприємства через зміну його структури, тобто взаємозв’язків між окремими сферами бізнесу, відділами та підрозділами підприємства. Так, нова корпоративна модель управління сучасним бізнесом (табл. 1) означає розширення коопераційних зв'язків між конкурентами, постачальниками і споживачами. Науково-технічний прогрес, автоматизація виробництва та управління на основі широкого використання обчислювальної техніки і засобів телекомунікації змінили традиційні уявлення про межі підприємств, руйнують їхню замкненість і роблять малоефективними тих з них, які базувалися переважно на ієрархічних структурах.

Таблиця 1. Трансформація моделей ведення господарської діяльності

Об’єкт зміни	Сучасна модель	Майбутня модель
Організація управління	Ієрархія, бюрократія	Мережі
Головний принцип діяльності	Функціональна спеціалізація	Інтеграція, інтелектуальне співробітництво
Критичний фактор конкурентної переваги	Матеріальні та фінансові активи (капітал)	Інтелектуальні активи (знання)
Організаційна структура управління	Вертикальне підпорядкування	Адаптивні (органічні) структури
Стиль керівництва	Автократичність (зосередження влади в одних руках)	Демократичний (формування групи однодумців, допомога у розкритті ними їхніх здібностей)
Об’єкт зосередження уваги	Вартість	Час
Орієнтація діяльності	Прибуток, підвищення ефективності виробництва	Задоволення конкретного споживача
Реакція на зміни зовнішнього середовища	Реактивність	Проактивність

На рис. 1. наведено найважливіші тенденції розвитку підприємств в сучасних умовах [3,4].

Рис. 1. Сучасні тенденції розвитку підприємств

Основною характерною рисою сучасних систем внутрішньофірмового управління є орієнтація на довгострокову перспективу, зосередження уваги на фундаментальних дослідженнях, диверсифікацію діяльності, активне впровадження інновацій, максимальне використання творчої активності персоналу підприємства.

Серед сучасних напрямків модифікації підприємств та структур управління можна виокремити:

1. перехід від вузької функціональної спеціалізації управлінської роботи до інтеграції в змісті та характері управлінської діяльності;

2. дебюрократизація, тобто відмова від формалізації відносин та ієрархії, відокремлення функціональних та штабних ланок структури управління;

3. скорочення кількості ієрархічних рівнів шляхом реорганізації великих централізованих підприємств у декілька невеликих або створення мережі підприємств;

4. трансформація організаційних структур підприємств із ієрархічних (пірамідальних) у пласкі, із мінімальною кількістю рівнів управління між керівництвом та безпосередніми виконавцями;

5. здійснення децентралізації низки функцій управління, насамперед виробничих і збутових. Для цього в структурі підприємства створюються напівавтономні або автономні відділення, стратегічні бізнес-одиниці, що несуть відповідальність за прибутки і збитки;

6. підвищення ролі інноваційної діяльності. Для цього в межах великих підприємств створюються інноваційні підрозділи що орієнтуються на виробництво та самостійне просування на ринках нових виробів та технологій, а також підрозділів, що діють на принципах «ризикованого фінансування»;

7. організація філіальних форм зв’язку між самим підприємством та іншими підприємствами, у тому числі шляхом створення внутрішніх ринків;

8. створення автономних груп (команд), діяльність яких спрямована на розв’язання конкретних завдань, постійне підвищення творчої та виробничої віддачі персоналу.

Таким чином, основними варіантами розвитку підприємства є:

1. внутрішнє зростання за рахунок використання власних ресурсів;

2. злиття, поглинання інших господарюючих суб’єктів з метою збільшення ресурсів та виходу на нові ресурсні ринки та ринки збуту;

3. перерозподіл внутрішніх ресурсів, зосередження їх на пріоритетних напрямках діяльності;

4. припинення здійснення неефективних напрямків діяльності, не забезпечених ресурсами. Може відбуватись шляхом продажу пакету акцій та активів, внутрішньої ліквідації або переорієнтації;

5. відокремлення, передача видів діяльності, не забезпечених ресурсами, іншим виконавцям на договірній основі, через продаж або виділення активів.

Слід зазначити, що вибір варіанту розвитку тісно пов’язаний із цілями, які стоять перед підприємством.

Якщо переслідуються цілі розвитку організаційних характеристик підприємства відповідними напрямками дій їх досягнення є:

1. Постійне удосконалення структури управління.

2. Підвищення гнучкості.

3. Реорганізація.

4. Реструктуризація.

5. Створення організації, побудованої «вершиною донизу».

6. Децентралізація управління, делегування відповідальності.

7. Створення інноваційної структури.

8. Результатна департаментизація, формування дивізіональних організацій з виділенням незалежних підрозділів.

9. Створення міжфункціональних команд, використання горизонтальних зв’язків, інформа ційних технологій.

10. Створення мережі альянсів, партнерств, обо лонкових, віртуальних організацій.

Якщо за ціль розглядається зниження операційних (трансакційних) витрат необхідними заходами будуть:

1. Активізація інноваційної діяльності

2. Удосконалення продукції, технології, методів роботи, обліку та контролю

3. Підвищення якості продукції, послуг

4. Підвищення кваліфікації працівників

5. Створення нової моделі бізнесу, що ґрунтується на розподілі робіт, функцій та передачі їх зовнішнім виконавцям.

У випадку, коли ціллю є усунення антагоністичних суперечностей, соціальний розвиток підприємства потрібними є:

1. Створення єдиного статусу для всіх працівників, рівність у відносинах: «усі – члени однієї родини»

2. Соціальне партнерство.

3. Пропаганда прямого зв’язку між інтересами працівника та підприємства

4. Установлення тотожності інтересів власника та найманого працівника

5. Рівність у можливостях просування по кар’єрних сходах

6. Турбота про потреби працівників.

7. Соціальні заходи, спрямовані на матеріальну та нематеріальну стимуляцію працівників

8. Підвищення професіоналізму працівників, менеджерів.

На підприємстві, як у будь-якому соціальному середовищі, нерідко зустрічаються випадки конфліктів інтересів: власників, менеджерів, працівників. Для зближення їхніх цілей можна застосовувати такі дії:

1. Створення індивідуалістичної організації

2. Розвиток та навчання персоналу

3. Розвиток співробітництва.

4. Створення єдиного корпоративного духу.

5. Делегування відповідальності.

6. Розвиток самомотивації.

7. Розвиток системи мотивації.

Якщо метою є розвиток соціального партнерства, потрібними діями будуть:

1. Укріплення суспільного іміджу підприємства.

2. Створення сприятливого соціального середовища.

3. Поліпшення екологічної обстановки.

Зміцнення конкурентних позицій тісно повязано з розвитком зовнішніх господарських зв’язків. Відповідні заходи будуть передбачати: