Виконати практичні завдання

ЗМІСТ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

ТЕМА №1

Державна мова – мова професійного спілкування

Мета: усвідомити виняткове значення мови в житті суспільства; виховання почуття патріотизму; поглибити знання про історію, розвиток та становлення української мови на сучасному етапі.

1. Історія становлення української мови як мови національної, державної (наукові обґрунтування походження і розвитку української мови Ю.Шевельова, Г.Півторака, О.Шахматова, А.Кримського, О.Потебні; шовіністичні теорії про походження української мови).

2. Зміст поняття літературна мова, її головні ознаки. Функції та роль мови в суспільному житті.

3. Характеристика трьох основних діалектів української мови.

4. Пояснити зміст понять «державна мова», «офіційна мова», «національна мова», «загальнонаціональна мова» «мова міжнаціонального спілкування», «мова міжнародного спілкування», «білінгвізм», «мертва мова» (навести приклади).

5. Конституція України про функціонування та розвиток мови в Україні, правовий статус української мови. Шляхи вдосконалення чинного законодавства у сфері мовної політики.

6. Автобіографія. Резюме.

Тематика рефератів: «Досвід країн Європи в розв’язанні мовних проблем», «Українська мова серед інших мов світу», «Проблема створення штучних мов», «Мовна політика України: здобутки, втрати і перспективи розвитку».

Основна література: 3, 4, 5, 6, 8, 10, 11, 12, 13, 16.

Додаткова: 21, 24.

Методичні поради

Вивчаючи перше питання, необхідно зазначити, що українська мова є національною мовою українського народу, а з прийняттям незалежності України вона отримала і державний статус. У Статті 10 Конституції України зазначено: „Державною мовою в Україні є українська мова”. Вона є обов'язковою для використання в законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо. Внаслідок асиміляційної політики урядів Російської імперії та Радянського Союзу українська мова протягом трьохсот років зазнала численних утисків і заборон (було видано біля 200 заборон, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.). У ХІХ-ХХ ст. були поширеними різні шовіністичні теорії (О.Соболевського, М.Погодіна) про походження і розвиток української мови (згідно з Погодінською теорією, українська мова – це діалект російської «малорусское наречие».

Готуючись до відповіді на перше питання, потрібно вказати періодизацію походження і розвитку української мови Ю.Шевельова, Г.Півторака, розповісти про дослідження мовознавців О.Шахматова, А.Кримського, О.Потебні стосовно проблеми давності української мови. Українська мова дуже давня, за походженням (генеалогією) вона належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи індоєвропейської родини мов. Джерелом слов’янських мов виступає праслов’янська мова. На думку мовознавця Ю.Шевельова, у розвитку української мови виділяються чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VII-XI ст.); 2) староукраїнська мова (XI-XIV ст.); 3) середньоукраїнська рання: кін.XIV-кін.XVI ст.; середня: кін.XVI-поч.XVIII ст.; пізня: поч.XVIII-поч.XIX ст.; 4) нова українська мова.

Мовознавець Г.Півторак вважав, що до VI ст. в історії становлення української мови був праслов’янський період, який дав у спадок ряд морфологічних ознак; у VI-Х ст. відбулося формування низки переважно фонетичних ознак; у ХІ-ХІІ ст. та пізніший період відбувається процес занепаду редукованих голосних, найбільш показові та специфічні для української мови перетворення. Процес становлення української мови завершився ще в домонгольський період.

Академік А. Кримський писав, що українська мова вже в ХІ столітті існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця». Професор І. Огієнко зазначив: «Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні».

Слід зазначити, що сучасна українська мова сформувалася на основі південно-східного наріччя (а саме середньонаддніпрянських говорів). Зачинателем нової української мови був І. Котляревський (1769–1838), який у 1798 році видав «Енеїду» – це був перший вагомий крок в обробці української народної мови. Основоположником по праву вважають Т. Шевченка (1814– 1861), котрий у 1840 році видав «Кобзар». У цій збірці Т. Шевченко синтезував усе найкраще з давньої мови, запозичень, усної народної творчості, та поповнив словниковий склад, удосконалив і усталив фонетичні та граматичні норми і розвинув синтаксис.

Аналізуючи друге питання, необхідно зазначити, що літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в усному та писемному різновидах обслуговує культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності. Вона утворена на основі середньонаддніпрянських говорів (Полтавська, Київська, Черкаська області – центр громадського, культурного життя, національно-визвольної боротьби). За функціональним призначенням – це мова державного законодавства, освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сфері. Літературна мова реалізується в усній та писемній формах. Основними ознаками літературної мови є унормованість (загальнообов’язковість дотримання мовних норм у слововживанні, фонетиці, граматиці, правописі), наддіалектна форма існування (українська національна мова існує у формах сучасної української літературної мови та територіальних діалектів, але літературна мова є вищою формою національної мови), стилістична диференціація (тобто поділ на стилі), поліфункціональність (виокремлюють комунікативну, номінативну, мислетворчу, гносеологічну (пізнавальну), ідентифікаційну, експресивну (виражальну), волюнтативну, культуроносну, естетичну, етичну, магічно-містичну та ін. функції мови).

Готуючись до відповіді на третє питання, потрібно зазначити, що українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Відмінності виявляються на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, лексичному і т. д. Сукупність усіх особливостей, властивих мовленню людей на певній території їх проживання називається діалектом, у межах якого виділяються менші єдності – говірки. Українській національній мові властиві три діалекти (або наріччя): північний, південно-західний, південно-східний.

Північний (поліський) діалект поширений на території сучасних областей Чернігівської, Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської. Фонетичні особливості: вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі) у закритих складах відповідно до звука [і] літературної мови: стуол, стуел. Морфологічні особливості: вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати. Лексичні особливості: використання слів, що не вживаються у літературній українській мові, зокрема: кукуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля (курча).

Південно-західний діалект поширений на території сучасних областей Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, південної частини Рівненської, Житомирської, західної частини Черкаської. Фонетичні особливості: чітка вимова ненаголошених звуків [е], [и]: село, живу; значне наближення ненаголошеного [о] до [у]: чу°лу°вік, ку°рова; у закритих складах замість давнього [о] в словах книжного походження і споріднених з ними вимовляється [і]: нарід, вирік, порідний. Морфологічні особливості: іменники жіночого роду першої відміни вживаються в орудному відмінку однини із закінченням -оу, -еу замість -ою, -.рукоу, ногоу. Лексичні особливості: значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: гостинець (шлях), бистрець (потік). Мовознавець К. Михальчук у південно-західному наріччі виокремив волинські, подільські говори, галицько-буковинську групу говорів (галицькі, буковинські, покутські говірки) і закарпатську (північнокарпатські, південнокарпатські, середньокарпатські говірки).

Південно-східний діалект поширений на території сучасних Полтавської, Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Херсонської, Одеської, Сумської, Миколаївської областей, більшої частини Черкаської та південної частини Київської областей. Особливості південно-східного наріччя більше відповідають нормам літературної мови, ніж відрізняються від них, адже до цього наріччя належать середньонаддніпрянські говори, на основі яких сформувалась літературна мова. Фонетичні особливості: відсутні африкати [дж], [дз] в першій особі однини дієслів (бжола, сажу, сижу. хожу (і садю, сидю, ходю), зеркало, звоник); ствердіння [р'] на початку складу: радок, радно, ражанка; пом'якшена вимова шиплячих: спі[ш'а]ть, кри[ч'а]ти, [ч'о]го. Морфологічні особливості: відсутність чергування приголосних у формах першої особи однини дійсного способу дієслів другої дієвідміни: просю, носю, возю, платю. Лексичні особливості: відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови (допіру (тільки що), баняк (чавун), ярчак (зграя), пшеничка (кукурудза), слабий (хворий), пакіл (кілок), гасник, гасниця (гасова лампа).

Розглядаючи четверте питання, потрібно розкрити зміст понять «державна мова», «офіційна мова», «національна мова», «загальнонаціональна мова» «мова міжнаціонального спілкування», «мова міжнародного спілкування», «білінгвізм», «мертва мова», а також навести приклади.

Розглядаючи п’яте питання, необхідно зазначити, що державною мовою прийнято називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, обов'язкову для використання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо.

У Статті 10 Конституції України зазначено: «Державною мовою в Україні є українська мова».У радянській політичній доктрині і державницькій практиці до поняття «державна мова» здебільшого ставилися негативно. Виправити становище був покликаний закон про надання українській мові статусу державної, ухвалений 28 жовтня 1989 р. (Закон «Про мови в Українській РСР»).

Питання мовної політики в Україні визначаються також іншими конституційними нормами. У ст. 24 закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками, а у ст. 92 підкреслено, що порядок застосування мов визначається виключно законами України. Ряд статей містять вимоги щодо обов'язкового володіння державною мовою Президентом України (ст. 101), професійними суддями (ст. 127), суддями Конституційного Суду (ст. 148). У законодавстві України також передбачена обов'язкова вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які набувають громадянства України (ст. 17 Закону «Про громадянство України»).

Готуючись до шостого питання, слід пам’ятати, що автобіографія – документ, у якому особа в хронологічній послідовності викладає основні факти свого життя і діяльності; резюме – документ щодо особового складу, адресований роботодавцеві, у якому коротко подаються особисті, освітні та професійні відомості про особу, що бажає обійняти певну посаду. Під час формулювання мети резюме потрібно написати «заміщення вакантної посади» і назву посади, яку ви бажаєте отримати.

Виконати практичні завдання

1. Перекласти слова та словосполучення українською мовою.

Коренное население, на протяжении года, на прошлой неделе, на рубеже векав, на протяжении дня, на следующий день, на страницах газет, находиться при власти, комиссия в составе, согласно данным, беспочвенный, бесспорный, без всякого сомнения, без исключения, быть правым, в высшей степени, в данном случае, в диковинку, вести огонь, вести переговоры, ущемлять права, чинить препятствия, шовинизм, являться исключением, языковая политика.

2. Перекласти текст українською мовою.

Текст № 1

Домашнє завдання:

1. Скласти хронологію заборон функціонування української мови, користуючись літературою:

1.Горбачук В. Барви української мови. – К., 1997.

2.Миронюк Н. Нариси з історії української літературної мови. – З., 1995.

3.Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. – К., 2012.

2. Навести приклади країн, де 2 і більше мов мають державний статус.

3. Навести приклади діалектизмів трьох основних наріч української мови.

ТЕМА №2