Література для самостійного опрацювання

1. Блинников Л.В. Великие философы: Учеб. словар-справоч. – М., 1997.

2. Боргош Ю. Фома Аквинский. – М., 1975.

3. Веселовский И.Н., Белый Ю.А. Коперник 1473–1543. - М., 1974.

4. Гребеников Е.А. Николай Коперник. - М., 1982.

5. Гуревич А.Я. Средневековый мир. – М., 1990.

6. Долгов К.М. Диалектика и схоластика. – М., 1983.

7. Еразм Ротердамський. Похвала Глупоті. - Вид. 2-е. – К., 1993.

8. Йосиф Сліпий. Нарис історії середньовічної (схолястичної) філософії. Том ХV. – Рим: Український Католицький Університет ім. Св. Климента папи, 1991.

9. Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії. – Львів, 2001.

10. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. – К., 1997.

11. Майоров Г.Т. Формирование средневековой философии: Латинская патристика. – М., 1979.

12. Обер Жан-Марі. Моральне богослов’я. – Львів, 1992.

13. Пришляк М. Філософія святого Томи з Аквіну // Науковий вісник Українського Університету в Москві. – 2005. – Т. ІХ. – С. 12-32.

14. Пришляк М. Філософи попередники святого Томи // Науковий вісник Українського Університету в Москві. – 2006. – Т. Х. - С. 87-89.

15. Пришляк М. Історична концепція філософського погляду св. Томи з Аквіну на проблеми етики, моралі і права, спільноти та держави // Українознавець. – 2006. – Вип. ІІ. – С. 60-63.

16. Пришляк М. Еволюція філософії від початків до епохи Відродження – ХV ст. // Науковий вісник Українського Університету в Москві. – 2006. – Т. ХІІ. – С. 67-69.

17. Соколов В.В. Европейская философия ХV-ХVІІ века. – М., 1984.

18. Соколов В.В. Средневековая философия: Учеб. пособие. – М., 1979.

19. Татаркевич В. Історія філософії: Т. 1. Антична і середньовічна філософія. – Львів, 1997.

20. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Є

Вропейська філософія ХVІІ ст.

«Природу перемагають,

підкоряючись її законам».

Ф. Бекон

Визначальними протилежними напрямами цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувалися у гносеології при намаганні з’ясувати, яка з двох здатностей пізнання – чуттєвість чи розум – відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання.

Емпіризм (гр. досвід) – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Засновником емпіризму є Френсис Бекон. Найвідоміші праці:

Френсіс Бекон 1561 - 1626 рр.

«Новий Органон, або істинні вказівки для тлумачення природи», «Спростування філософій». Філософ усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить вислів «Знання - це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямував на пошук методу наукового пізнання. Першим кроком у цьому плані має бути очищення

розуму від похибок («ідолів»), які постійно його затьмарюють. «Ідоли роду» пов’язані із схильністю розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми; «ідоли печери» - відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини; «ідоли площі» - підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов’язані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.); «ідоли театру» - викривляючи дія хибних вчень і філософських теорій.

Мета пізнання – збагачення життя справжніми відкриттями, зміцнення влади людини над силами природи; об’єкт пізнання – природа, а основний метод – індукція. Індукція – це метод, за допомогою якого здійснюється сходження від окремих спостережень, одиничних фактів до узагальнень. Загальні, отримані через індукцію судження слід перевіряти фактами, зокрема експериментом.

Ідеї Ф. Бекона були продовжені Томасом Гоббсом. Його основні думки викладені у працях: «Левіафан», «Про людину». Світогляд Гоббса є суто механістичний. Основа теоретичного знання – це чуттє-

Томас Гоббс 1588 - 1679 рр.

вий досвід людини. Об’єктові чуттєвого сприйняття не притаманні ніякі субстанційні властивості, окрім протяжності. Сприйняття людиною будь-якого матеріального тіла спирається насамперед на показники її органів почуття. Гоббс відомий і як один з творців договірної концепції походження держави. На його думку, люди-

на за природою є егоїстичною істотою, і в природному стані відбувається війна всіх проти всіх. Для того щоб уникнути стану постійного розбрату, люди йдуть на укладання договору. Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові, який забезпечує мир та право на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, то людська спільнота може і повинна укласти новий договір.

Системності й цілісності емпіризм набув у працях Джона Локка.

Джон Локк 1632 - 1704 рр.

Його відомими працями є: «Дослід про людський розум», «Два трактати про державне правління». Локк стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tаbulа rаsа) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Всі ідеї походять з досвіду. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній -

чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній – самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам’яті тощо). Внутрішній досвід Локк називає рефлексією.

В основі будь-якого знання знаходяться прості ідеї, які виникають в результаті дії на людський розум первинних (протяжність, фігура, щільність, рух) та вторинних (колір, запах, смак, звук) якостей.

Емпіризму протистоїть раціоналізм. Раціоналізм – (лат. розумний) - філософський напрям, визнає центральну роль в пізнанні розум, мислення.

Засновником раціоналістичного напряму у філософії є Рене Декарт. Основні твори «Міркування про метод», «Основи філософії» та ін. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціональної дедукції, а експеримент визнає лише як

Рене Декарт 1596 - 1650 рр.

передумову пізнання. Суть дедуктивного методу Декарт сформулював у чотирьох правилах. 1. Піддавай усе сумніву! За істинні можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення. 2. Кожну складну проблему слід ділити на простіші (аналіз) і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. 3. Треба

«дотримуватися певного порядку мислення»,починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. 4. треба орієнтуватися на досягнення повноти знання, на послідовність та реальність дедуктивного виведення, мати повний перелік і детальний огляд усіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати перешкод у своєму сходженні до істини.

Вважаючи вихідним правилом вимогу чіткого та очевидного знання, Декарт піддав сумніву всю сукупність знання, яку до нього виробило людство, висунув вимогу, щоб все це знання обґрунтувало себе, довело свою істинність, пройшло перевірку критерієм чіткості та очевидності. Єдиною абсолютною очевидністю, в якій принципово не можна сумніватись, є істина «Я мислю». Відштовхуючись від цієї само очевидності, Декарт намагався поновити в правах весь світ, все суще і, відповідно, на принципі очевидності розбудувати наукове знання про нього. Перший його висновок: «Я мислю, отже, я існую». Отже від акта мислення він доходить до висновку про існування «Я» як особливої духовної субстанції. Вона неподільна, позбавлена просторової визначеності, її реальним виявом (атрибутом) є мислення. Беручи за відправну точку цю субстанцію, він намагався довести існування всього сущого.

Ідеї раціоналізму розвивав також Вільгельм-Готфрід Лейбніц.

Вільгельм-Готфрід Лейбніц 1596 - 1650 рр.

Його основні праці «Міркування про метафізику», «Монадологія». Реальний світ складається із сукупності субстанцій – монад. Кожна монада неділима, індивідуальна і неповторна, світ різноманітний до безконечності. При цьому кожна монада віддзеркалює в собі весь Всесвіт. Відмінність між монадами полягає в чіткості сприймання і прагнення. В нижчих монад вони

нечіткі й неусвідомлені. З наближенням до людини ступінь усвідомлення зростає, але тільки людині дано розум – свідомі сприймання і прагнення, хоча більшість з них проходить поза свідомістю. Простір і час – видимий вияв монад, породжені співвідношеннями монад, а не є чимось вихідним, субстанційним.