Тенденції, що виявилися в розвитку філософської думки в країнах Сходу знайшли своє відображення і в філософських переконаннях Стародавньої Греції

Лекція 2.

Філософія стародавнього світу.

Давньоіндійська філософія.

Філософія Стародавнього Китаю.

Антична філософія.

Перші філософські школи виникли у найдавніших регінах людської цивілізації на початку УІ ст. до н.е. в Стародавній Індії,Стародавкьому Китаю та Греції.

Передумови виникнення філософії були такі:

1. Стрибок у розвитку виробничих сил, внаслідок переходу від бронзи до заліза.

2. Поява товарно-грошових відносин.

3. Виникнення держави.

4. Зростання опозиції традиційної релігії.

5. Розвиток науки, нагромадження емпірічного матеріалу, необхідність його логічного осмислення.

Філософія Ста­родавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед чиновницько-бюрократична система в Ки­таї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традицій­них релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філо­софських течій. Це, в свою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійио-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму — над матеріалізмом.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000р. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди – збірники віршованих гмнів, молитв та заклинань на честь богів. Принципи, закладені у Ведах стали основою таких світоглядних систем як:1) брахманізм, 2) буддизм, 3) джайнізм.

Брахманізм був одним із найдавніших ідеалістичних вчень. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу " брахмана", що не має ні початку ні кінця.Брахманісти розрізняли душу і тіло.

Тіло – це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив"язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана всеж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності – кармі. Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу пясля смерті тіла переселятися до іншого тіла і душа людини завжди входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перетврень триває нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсякденних турбот, її душа перестає бути зв"язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.

Буддизм – це водночас релігійне і філософське вчення. Воно виникло у УІ-У ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.

Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Буд­да, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навча­вся у брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пі­знав вічні істини:

1) Життя — це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання — жадоба до життя.

4) Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдоскона­лення, кінцевою метою якого є стан вічного блаженства — «нір­вана».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття: з точки зору буддизму, світ - це єдиний потік матеріальних та духовних елементів –" дхарм". Дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного та матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. Цей вічний процес прирівнюється до полум"я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене бут­тя пов'язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буд­дизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує рі­зниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

Проблема людини. Буддизм запе­речував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана по­за п'ятьма групами елементів, які становлять людську особис­тість, її психічні і матеріальні якості. Ці п'ять елементів такі: сві­домість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.

У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і на­слідку. Окремішнє людське життя — це результат попередніх існу­вань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — зем­не життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.

На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, ствреджуючи, що смерть живої істоти є не що інше як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою – сумою всіх гріхів та добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом є досягнення нірвани – повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином земних страждань. В цьому і вбачався сенс людського життя.

Поряд з ідеалістичним напрямом в індійській філософії існував і матеріалістичний напрям, представлений школою чарваків (чарвака-локаята). За основу світу вони визнавали наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря.Звідси і назва ("чар"- чотири, "вак" – слово). В терії пізнання істинним вважали тільки те, що дається людині у відчутті.Особливістю школи є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла - ілюзорні, створені людською уячвою. За вченням чарваків реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного життя, чарваки стверджували єдину мету людського життя – в щасті, а щастя розуміється як насолода, що має добуватися через діяльність людини, тобто людини сама має це щастя створити.

Висновки:

1. В давньоіндійській філософії відбувається пошук загальної перщооснови світу (брахман, дхарми).

2. Сформульована ідея єдності душі та тіла, духовного та тілесного, свідомості та матерії, людини та світу.

3. Сенс людського життя вбачається в досягненні щастя, яке людина може сама створити в процесі самовдосконалення.

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Поява грошей, розвиток наукових знань в астрономії, медицині, математиці створили умови для розвитку філософії.

В стародавньому Китаї також починається філософія з міфологічних уявлень. Так впорядкування хаосу та організація всесвіту пов»язані з велетнем Паньгу.

Він видихнув вітер та хмари, зголови утворився грім, з лівого ока – сонце, з правого – місяць, з тулуба з руками та ногами – чотири частини світу, з крові - річки та інше.

Людина в умовах міфологічного світогляду відчуває нерозривність світу, але все ж намагається з»ясувати його першопричину, виходячи з озуму. Пошуки Абсолюту призводять до появи культу Тянь – це Небо, яке все родить і всім керує. «Родить на світ рід людський та надає йому правило життя.» Захист суспільного порядку - головна соціальна функція культу Тянь. В той час в Китаї існує сильна деспотична влада та сільська община. Ідеал людини виводиться як наслідування ьтрадицій, дотримування етикету.

Основні положення китайської передфілософії зібрані в П»ятикнижжі. Одним з головних питань цього періоду була проблема зла. Звідки воно? «Нехай т ой, хто зло творить і несе за нього відповідальність. Але хто ні в чому не винний – за що потерпає в безодні лиха?»

Найвпливлвішим ідеалістичним напрямом, що виникає і УІ-У ст. до н.е. було філософське вчення Конфуція (559-479 р.р. до н.е.), яке дістало назву конфуціанства. Центральне місце в ньому посідали питання природи людини, її етики, моралі, життя сім"ї та управлянні державою. Конфуцій розробляє кнцепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в собі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття "жень" – гуманність.

Гуманність – визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком, або вищих за соціальним становищем. Згідно з цим принципом правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Велику увагу Конфуцій приділяв музиці, вважав її найкращим засобом вдосконалення людини, а головну роль відводив етикету – правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях.

З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо " - це прабатько світу, найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Пізніше в китайській філософії створилось протистоянні конфуціантців та законників. В центрі уваги - взаємовідносини людей, проблеми виховання. Ідеал конфуціанства не в майбутньому, а в минулому, основа суспільного ладу – норми, правила, ритуали, індивідуальність повинна підкорятися владі, але це – свідоме підкорення, засноване на повазі, в той час як законники твердили, що люди повинні виконувати свої обов»язки та підкорятися владі за будь- яких умов.

У 1У- Ш віках значне поширення досягає "даосизм"- філософія матеріалістичного напряму, започаткована Лао-Цзи.У цьому вченні відстоювалася думка, що всі зміни в природі і житті людини підлеглі єдиному загальному закону "Дао", який є природною основою всього сущого.

" Дао" – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформене, невичерпне і безкінечне у русі, воно основа життя всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковується не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "дао", згідно з яким кожна річ досягши певного ступеня розвитку перетворювалася на свою протилежність: скривлене ставало прямим, пусте наповненим, повне неповним.

Ця зміна протилежностей визначалася як загальна закономірність розвитку речей, як єдиний потік, як вічне виникнення і зникнення.

Погляди даосів є протилежними конфуціанству, т ому що вони заперечують підкорення людини державі і замість суспільного порядку висувають порядок природний.

Якщо Конфуцій «мандрівник в людяному», то даоси – мандрівники поза людяним. Прагнення даосів вирватися за межі суспільного життя, в космос, відображало прагнення особистості звільнитися від тяжіння влади.

Китайська філософія, як і індійська виходили з концепції нерозривності взаємозв"язку людини з природою, проповідувала захист природи, висувала принцип " ву вей", що в перекладі означало невтручання у її розвиток, наслудування її законів.

Таким чином, характерною особливістю філософських переконань древнього Сходу був поворот до людини, яка починала усвідомлювати свою специфіку, своє місце в світі, відношення до нього.

Тенденції, що виявилися в розвитку філософської думки в країнах Сходу знайшли своє відображення і в філософських переконаннях Стародавньої Греції.

Фундатором древньогрецький філософії вважається Фалес (УП-У1 повік до н.э.),якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 днів, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р., також довів ряд математичних теорем. Фалес першим поставив задачу виявити єдиний основоположний початок даного людині різноманітного світу. Такий початок він вбачав у воді.Вода – джерело життя, основа і першоначало всього сущого. Таким чином формується течія в філософській думці, яка отримала назву стихійного або наївного матеріалізму. Починаючи з Фалеса відбувається відставка міфологічного мислення, олімпійських богів, оскільки визнання єдиною першоосновою чогось речовинного, матеріального дозволяє затверджувати єдність різноманітних речей, що спостерігаєюься, незнищуваність першооснови буття і протиставлення конкретних речей і стихій. Услід за Фалесом на шляхах пошуку загального початку філософи обгрунтовують то повітря (Анаксимен), то вогонь (Геракліт), то найдрібніші і неподільні частки -атоми (Демокріт), то сукупність чотирьох стихій - вогню, повітря, води і земель (Емпедокл).

Згідно теорії Демокріта, світ це єдине ціле, яке складається з нескінченної кількості найменших, небачимих неподільних часток, які " рухаються, метушаться у всі боки, трясуться у всіх напрямах".

Атомістична теорія Демокріта пояснювала явища природи природними причинами і тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед надприродними таємничими силами природи. Демокріт вчив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається і перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню і роз'єднанню атомів.

Великим діалектиком античного світу є Геракліт (біля 520-460 рр. до н.э.) Все існуюче, вчив він,постійно переходить з одного стану в інше: "все тече, все змінюється"; " в одну і ту ж ріку не можна увійти двічі;". У світі немає нічого нерухомого: холодне тепліє, тепле холодніє, вологе висихає, сухе зволожується. Виникнення і зникнення, життя і смерть, народження і загибель - буття і небуття - пов'язані між собою, вони обумовлюють один одного.

В противагу матеріалістичної концепції в філософській думці древньої Греції формується ідеалістична концепція. Родоначальником її вважається Платон.

Згідно з вченням Платона лише світ ідей являє собою істинне буття, і в цьому божественному царстві знаходиться безсмертна душа людини задовго до народження самої людини. Потім вона попадає на грішну землю, де, тимчасово знаходячись в людському тілі, тужить як в'язень в клітці і "згадує" про світ ідей. Пізнання по Платону є спогад душею свого доземного існування. Платон вважав, що почуття обманюють людину, тому радив для пізнання істини " закрити очі і заткнути вуха" і довіритися душі,що згадує про своє божествене минуле.

Будучи джерелом як матеріалістичної так і ідеалістичної ліній в філософії, античність створила і перші спроби їх примирення в межах єдиної філософської системи. Однією з вершин філософської думки Древньої Греції в цьому відношенні були твори Арістотеля (384 -322 рр. до н.э.). Свої переконання він почав розробляти з критики ідеалізму. Саме йому приписується вислів: " Платон мені друг, але істина дорожче. " Аристотель вважав матерію об'єктивно існуючою, вічною, нестворюваною і незнищуваною. Однак в більш пізніх роботах Арістотель частково повертається до визнання світу платонівских ідей і говорить, що сама по собі матерія пасивна, вона містить в собі лише можливість виникнення дійсного різноманіття речей, як мармур - можливість статуй. Щоб цю можливість перетворити в дійсність треба додати матерії відповідну форму. Функцію формообразования здійснює розум - першодвигун, бог. Бог визначався як форма всіх форм, як причина і одночасно вершина світобудови.

Таким чином, антична філософія містила в собі прототипи всіх основних видів світогляду і в цьому її незаперечне значення для усього свідомого людства.