Оформлення права спадщини

1.Прийняття спадщини.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Прийняття спадщини та відмова від неї — це односторонні правочини, в яких висловлюється воля однієї особи — спадкоємця.

Закон передбачає три способи прийняття спадщини. Перший спосіб полягає у фактичному прийнятті спадщини спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Вважається, що такий спадкоємець висловлює свою волю щодо прийняття спадщини своєю фактичною поведінкою — він продовжує проживати у тому самому приміщенні, користується речами, які належали спадкодавцеві, зберігає їх тощо. Проте такий спадкоємець може й відмовитися від прийняття спадщини. Для цього треба висловити свою волю певним чином — подати заяву про відмову прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини.

Другий спосіб прийняття спадщини стосується окремих категорій осіб, інтереси яких потребують підвищеного захисту. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину в силу прямого припису закону. Як і в попередньому випадку, це правило має диспозитивний характер. Тому ці особи можуть відмовитися від прийняття спадщини за згодою відповідних осіб (батьків, опікунів і піклувальників), органу опіки та піклування. Це пояснюється тим, що прийняття спадщини не завжди може бути пов'язано тільки з надходженнями майнового характеру. До спадкового майна можуть належати певні обов'язки спадкодавця (борги), внаслідок чого прийняття спадщини не буде відповідати інтересам малолітньої, неповнолітньої або недієздатної особи, обтяжувати її, створювати проблеми майнового характеру.

Третій спосіб прийняття спадщини стосується спадкоємців, які бажають прийняти спадщину і не належать до першої та другої категорії (є дієздатними особами та на час відкриття спадщини не проживали постійно із спадкодавцем). Ці особи мають подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Законодавство встановлює спеціальне правило щодо прийняття спадщини у випадках, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини, але не встиг її прийняти.

Отже, йдеться про випадки, коли після смерті спадкодавця й відкриття спадщини ще не сплив шестимісячний строк. У цей час спадкоємець мав би можливість висловити свої наміри щодо прийняття спадщини, але не встиг цього зробити внаслідок своєї смерті, право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Це правило не поширюється на спадкування обов'язкової частки у спадщині, тобто коли спадкодавець усунув від права на спадкування особу, яка має право на обов'язкову частку. Вказана особа померла під час дії шестимісячного строку для прийняття спадщини і не встигла її прийняти. У такому разі право на спадкування не переходить до спадкоємців померлої особи. Це пояснюється тим, що на обов'язкову частку мають право лише окремі категорії спадкоємців — діти спадкодавця, його непрацездатні батьки та вдова (удівець). Тому право на спадкування за правилами спадкової трансмісії не може переходити до інших категорій осіб, які не належать до цього кола.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. У цей строк особа має визначитися щодо прийняття чи неприйняття спадщини та здійснити у необхідних випадках певні дії, спрямовані на реалізацію свого права.

Як уже зазначалося, особа має право відмовитися від прийняття спадщини. Вона може це зробити безвідносно до іншої особи або відмовитися на користь конкретного спадкоємця. Так, спадкоємець за заповітом має право відмовитися від спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом; спадкоємець за законом — на користь будь-кого зі спадкоємців за законом незалежно від черги; якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем. Відмова спадкоємця від прийняття спадщини має важливі наслідки, тому важливими є визначення дійсних намірів спадкоємця. Якщо відмова від спадщини була зроблена під впливом помилки, обману, насильства та іншого, вона, як і будь-який інший правочин, може бути визнана недійсною судом.

2.Виконання заповіту.

Інститут виконання заповіту є одним з найдавніших інститутів спадкового права. Останній широко використовувався в дореволюційному законодавстві, проте з проголошенням СРСР і переходом до адміністративно-командної економіки втратив свою колишню вагу і майже не застосовувався. ЦК УРСР 1963 року присвячував відносинам щодо виконання заповіту всього дві статті (546 та 547), які в загальному вигляді встановлювали коло суб'єктів правовідношення по виконанню заповіту та встановлювали їх повноваження. Новий ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і на принципово інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. Зокрема, це відбилося і на структурному розташуванні норм книги "Спадкове право". На відміну від ЦК УРСР, в ЦК України норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. Це дозволяє стверджувати, що інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль стосовно спадкування за заповітом, адже норми першого застосовуються лише тоді, коли фізична особа не визначила посмертну юридичну долю свого майна шляхом складання заповідального розпорядження.

Реалізація права фізичних осіб на розпорядження своїм майном на випадок смерті шляхом складання заповіту значною мірою залежить і перебуває у нерозривному зв'язку з тими засобами та механізмами, за допомогою яких відбувається здійснення волевиявлення заповідача. Одним із таких засобів виступає інститут виконання заповіту, який надає спадкодавцеві можливість доручити певній особі (фізичній або юридичній) здійснення заповідальних розпоряджень у точній відповідності з його волею.

У ЦК України правовідносини щодо виконання заповіту регулюються окремою главою 88 ("Виконання заповіту"), яка включає 10 статей (1286-1295). Деякі новели, закладені в зазначеній главі ЦК України, докорінно змінюють або оновлюють суспільні відносини у сфері виконання заповіту. Важливою перевагою нового ЦК вбачається закріплення у ст. 1286 підходу до призначення виконавця заповіту як до суб'єктивного права заповідача - елемента цивільної правоздатності особи. Це створює додаткові гарантії для заповідача, оскільки згідно з ч. 1 ст. 27 ЦК правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

Поняття та правова природа інституту виконання заповіту. Новий ЦК не містить визначення виконання заповіту. Водночас, спроби дати таке визначення, а також окреслити правову природу досліджуваного інституту були зроблені в літературі. Так, ще наприкінці XIX ст. відомий цивіліст А. X. Гольмстем зазначав, що "виконання заповіту являє собою ряд дій, які можуть бути розглянуті з формальної (процесуальної) і матеріальної сторін. У першому випадку дії ці здійснюються незалежно від змісту заповідального акту і полягають у виконанні певних процесуальних форм з метою надати заповіту законної сили, надати спадкоємцям можливість прийняти спадщину тощо. З матеріальної сторони це виконання полягає у здійсненні дій, заснованих на змісті заповіту".

Іншими словами, А. X. Гольмстем відстоював думку, відповідно до якої процедура виконання заповіту складається з двох етапів. Перший полягає у контролі за додержанням самим укладачем заповіту всіх передбачених законодавством формальностей при складанні заповіту і здійснюється нотаріусом. Він слугує необхідною передумовою реалізації волі заповідача. Безпосереднє виконання волевиявлення відбувається вже на другому етапі, після відкриття спадщини, і покладається на виконавців, призначених у тексті заповіту.

Слід зауважити, що, якщо заповідач не скористався правом на призначення виконавця заповіту, виконання покладається на спадкоємців за заповітом. У такому випадку виконання певних процесуальних дій, пов'язаних з реалізацією волевиявлення заповідача, покладається на нотаріуса вже після відкриття спадщини (сповіщення спадкоємців про факт відкриття спадщини і залишення на їх користь заповіту, вжиття заходів до охорони спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями тощо).

Правова природа правовідношення, що виникає у зв'язку з призначенням виконавця заповіту, є складною і неоднорідною. Якщо виконання заповіту здійснюється самими спадкоємцями за згодою між ними (ч. 2 ст. 1287 ЦК України), такий виконавець (виконавці) виступає одночасно і як спадкоємець за заповітом, і як представник інших спадкоємців за заповітом, який діє за їхнім дорученням. Представником спадкоємців виконавець заповіту може бути визнаний і в разі призначення його за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК України), проте лише тоді, коли мало місце звернення самих спадкоємців до нотаріуса із заявою про призначення виконавця заповіту.

Якщо виконання заповіту здійснюється особою, призначеною заповітом (у тому числі - і одним із спадкоємців), незважаючи на наявність у цих правовідносинах зовнішньої схожості з представницькими відносинами, таку особу не можна визнати ні представником заповідача, оскільки дана особа стає виконавцем заповіту лише після і внаслідок його смерті, ні представником спадкоємців за заповітом, які взагалі не пов'язані з цією особою договірними відносинами і, відповідно, не наділяли її жодними повноваженнями, не згадуючи вже про те, що виконавець заповіту іноді здійснює дії щодо виконання заповіту ще до явки спадкоємців (у разі вжиття заходів щодо охорони та управління спадковим майном).

У такому випадку правомочності виконавця заповіту засновуються на односторонньому правочині, що вчиняється спадкодавцем, - заповідальному розпорядженні, і мають своєю метою вчинення допоміжних дій в інтересах спадкоємців та інших осіб, причетних до спадкування (кредиторів, відказоодержувачів).

Таким чином, виконання заповіту можна визначити як цивільне правовідношення, ініціатором якого виступає, як правило, заповідач, за яким на фізичну чи юридичну особу (виконавця заповіту) покладається обов'язок щодо здійснення цілого комплексу дій, спрямованих на реалізацію положень, що містяться у заповідальному розпорядженні.

3. Виконавець заповіту, його повноваження.

Заповідач має право призначити виконавця заповіту — особу, яка стежитиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, і виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не дізнатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, перебуваючи у відрядженні, проживаючи в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії щодо охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів для охорони інтересів спадкоємця.

Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст.ст.31, 32 ЦК) або юридична особа. Правоздатність останньої виникає з моменту її створення та реєстрації в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України і припиняється з моменту її ліквідації або реорганізації та виключення із зазначеного Реєстру (ст.91 ЦК).

Згода бути виконавцем заповіту від особи, яку призначає виконавцем заповідач, може бути отримана у момент призначення, тобто за життя спадкодавця. Проте якщо йдеться про секретний заповіт або виконавець заповіту призначається після смерті заповідача-спадкодавця, то згода бути виконавцем заповіту може бути отримана після відкриття спадщини, тобто після смерті спадкодавця. У кожному разі така "наступна" згода має бути подана до нотаріуса за місцем відкриття спадщини у письмовій формі.

Повноваження виконавця заповіту:

1. Повноваження виконавця заповіту в ст.1290 ЦК визначаються як сукупність обов'язків цієї особи, що є дещо незвичним (адже повноваження у приватноправовому сенсі — це право однієї особи діяти від імені, в інтересах і за рахунок іншої особи — ст.ст.237, 240, 241, ч.З ст.1290 ЦК), але загалом припустимим.

При цьому на виконавця заповіту покладаються обов'язки двох видів:

1) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців;

2) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб.

2. Зокрема, виконуючи обов'язки першого виду, виконавець заповіту відповідно до обсягу наданих йому повноважень (покладених на нього обов'язків) повинен:

1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть полягати у встановленні місцезнаходження всього майна, вжитті заходів для охорони спадщини, а саме: в описуванні та передачі майна на зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх спадкоємців з метою запобігання можливого псування, загибелі чи розкрадання майна. При цьому виконавець заповіту вживає заходів щодо охорони всієї спадщини, а не лише того майна, яке зазначене у заповіті-

2) вжити заходів до повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини. З цією метою він розшукує спадкоємців, виявляє кредиторів та боржників спадкодавця. Своєчасне повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів про відкриття спадщини має важливе значення для реалізації їх прав, оскільки законом встановлений 6-місячний строк для прийняття спадщини, пропущений якого без поважних причин спричиняє втрату права на отримання спадщини;

3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);

2. Виконуючи обов'язки, спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб, виконавець заповіту повинен:

1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК);

2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (щодо заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо — ст.ст. 1237-1240, 1246 ЦК).

Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає у заповіті додаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця з часу відкриття спадщини.

4.Оформлення права спадщини.

Оформлення спадкових прав становить сукупність правових дій, після вчинення яких встановлюється частка кожного спадкоємця у спадковому майні, і спадкоємці набувають права розпоряджатися цим майном.

Завершується оформлення спадкових прав видачею свідоцтва про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину не створює нових прав у спадкоємців на майно, а тільки підтверджує вже існуюче право на нього, оскільки право на спадкування в них виникає з моменту відкриття спадщини.

Для видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус встановлює: І) факт смерті і час відкриття спадщини; 2) коло спадкоємців за заповітом та/або за законом; 3) факт прийняття спадщини; 4) спадкову масу, тобто майно, що належало спадкодавцеві і яке є в наявності на день відкриття спадщини.

Свідоцтво про право на спадщину - це спеціальний документ, що видається на ім'я всіх спадкоємців разом або, за їхнім бажанням, кожному окремо. В останньому випадку в кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно, перелічуються всі спадкоємці та визначається частка спадщини спадкоємця, якому видано свідоцтво про право на спадщину. Крім того, за бажанням спадкоємців їм можуть бути видані окремі свідоцтва про право на певний вид спадщини.

Видача свідоцтва про право на спадщину є загальним порядком оформлення спадкових прав. Разом із тим спадкоємці не обов'язково подають заяву про прийняття спадщини, а мають право прийняти спадщину в інший спосіб - шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном (ст. 1268 ЦК). У цьому випадку вони не обов'язково отримують свідоцтва про право на спадщину (ст. 1296 ЦК).

Зміна власника майна, що підлягає обов'язковій державній реєстрації, неможлива без перереєстрації права власності. Тому свідоцтво про право на спадщину є обов'язковим, якщо об'єктом спадкування є нерухоме майно, що підлягає обов'язковій державній реєстрації, транспортні засоби тощо.

На майно, яке не підлягає державній реєстрації, нотаріальне оформлення спадкових прав не є обов'язковим. У цьому разі достатньо простої передачі майна.

Якщо спадщину прийняло кілька осіб, то свідоцтво про право на спадщину видається кожному із них із зазначенням при цьому частки інших спадкоємців.

Видача свідоцтва про право на спадщину строком не обмежена. Воно може бути отримане спадкоємцями в будь-який час, але, як правило, після закінчення 6 місяців від дня відкриття спадщини (ст. 1298 ЦК).

Разом із тим у деяких випадках свідоцтво про право на спадщину може бути видане нотаріусом до закінчення 6 місяців з часу відкриття спадщини. Умовою дострокової видачі є наявність доказів про відсутність інших спадкоємців, крім тих осіб, що звернулися за свідоцтвом.

Особиста явка спадкоємців для отримання свідоцтва не обов'язкова. Воно може бути отримане представником спадкоємця за дорученням або на прохання спадкоємця вислане поштою.

Якщо серед спадкоємців може опинитися дитина, яка зачата, але ще не народилася на час відкриття спадщини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини можуть проводитися тільки після народження такої дитини. Для охорони інтересів дитини до участі в розподілі має бути запрошений представник органу опіки та піклування.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу: