З збірки «як вони поживають»

ОЛЕКСАНДР КОПИЛЕНКО

(1900-1958)

 

Народився Олександр Іванович Копиленко в Констянтинограді на Полтавщині у родині залізничника, Босоноге Сашкове дитинство пройшло в Краснограді, де він закінчив школу та учительську семінарію. Полтавська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов'ю до природи, до людей, до життя.

Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 1920-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.

Перші книги Копиленка — «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу» — висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.

Був Копиленко членом літературних об'єднань «Плуг», потім «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», виконував обов'язки редактора журналу «Всесвіт», співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось «Кореліс».

Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі — до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). Їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об'їздив всю Україну, бував у Грузії. Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.

Перша його книжка для юних читачів «Сенчини пригоди» вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.

«Причин того, чому я почав писати для дітей, — згадував письменник, — чимало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І.Франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самому захотілося так написати. Та не бую ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.

Книжковий ринок у перші роки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося дати дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складалася інакше, німе Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив і читав багато».

У 1936 році вийшов роман «Дуже добре», популярність якого спонукала письменника написати його продовження — роман «Десятикласники» (1938 р.).

Коли почалася Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Водночас він писав і оповідання, одноактні п'єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах — у Канаді, США, країнах Латинської Америки.

Після війни Олександр Іванович багато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніх літератур, виступає як публіцист.

У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою — так вважав Олександр Іванович.

Копиленко любив дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов'ю. У школах та Палаці піонерів Копиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу — то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки — байдуже — найкращий пейзаж; аромат квітів — чи польових, чи садових — найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця — найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь — однаково — найкраща пора року.

Кохався Копиленко в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, забував рушницю біля машини, завдавши цим клопоту друзям — шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.

Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду з'являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань «Як вони поживають», виданий окремою книжкою у 1961 році.

Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і до інших, він був «хрещеним батьком» цілої плеяди нині відомих українських письменників. Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, на його погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, але нікому і ніколи не прощав непорядності.

У листі до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: «Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справді найдемократичнішу людину в Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту».

Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники. А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.

Проте жодне з цих захоплень не було самоціллю, всі вони служили одній меті — літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю і свій народ.

Передчасно пішов від нас письменник, та ім'я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О.Копиленка. Існує премія імені Олександра Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям. Ім'я О.І.Копиленка занесено в Енциклопедію світової літератури.

 

З ЗБІРКИ «ЯК ВОНИ ПОЖИВАЮТЬ»

ЇДАЛЬНЯ ДЛЯ ПТАХІВ

Всі хлопці заздрили Василеві. Ще б пак не заздрити! Синичка, яку він вирвав з кігтів шуліки, зовсім звикла до хати. Василь вирубав для неї велику гілку і причепив до стіни. Там синиця і лазила, мов акробат.

Годував її Василь. Насипле насіння конопляного, синичка і клює його. Всіх комах синиця в хаті виловила. Лазить вона всюди, в кожну щілину зазирає. Помітить таргана, то вже не втече! Націлиться своїм довгим, чорним, тонким дзьобом — і немає таргана. Проковтнула його синиця.

Тепло в хаті. А надворі завірюха гуде, снігу намело так багато, що й тинів не видно. Все позамітало. Цілий ранок Василь з батьком сніг одкидали, стежки прочищали.

Прийшов до Василя його товариш Миколка. Дивилися хлопці, як синичка весело стрибає. А Миколка й каже:

— Добре цій пташці. Вона в теплій хаті сидить, і їжа в неї є.

А тим пташкам, що в лісі, тяжко. Бур'яни снігом замело. Голодують пташки. Багато їх до села поналітало, в комори і в хати просто лізуть.

Тоді Василь аж з місця схопився:

— А що, коли для пташок їдальню зробимо?

— Яку їдальню? — не розуміючи спитав Миколка.

Пояснив йому Василь:

— Приладнаємо таку дошку невелику і повісимо на дерево. Щодня будемо туди насипати насіння, крихт, листя з капусти. Нехай пташки їдять собі.

Прийшли хлопці до мене радитись.

Розповів я хлопцям, як зробити їдальню і врятувати пташок від голодної смерті. А діти вже й самі знають, що, коли більше пташок у нас буде, — менше шкідників на полі і в саду. Пташки знищують комах-шкідників.

Хлопці завзято взялися до справи. Знайшли дошку й прибили низенькі борти, щоб вітер насіння не здував. Прив'язали по кутках чотири мотузки, на яких висітиме дошка. От і готова їдальня.

— У нас буде найкраща їдальня. Пташки гуртом їстимуть, дружно, — сказав Миколка.

Хлопці написали на бортах своєї дошки:

Їдальня для птахів

Це на одному боці. А на другому такий напис:

Хижакам і шкідникам тут їсти заборонено

Набрали хлопці в кишеню різного насіння, крихт, обрізків з капусти і пішли на лижах у ліс. Василь зліз на невисоку осику й приладнав там дошку. Насипав поживи для пташок. Потім побігли Василь з Миколкою покататися на лижах, доки пташки злетяться.

Хороше на лижах у лісі взимку! На прогалині, біля яру, гора довга. Летить Василь, а за ним Миколка. Швидко лижі несуть, аж сльози на очах од вітру. Та ось Василь на горбочку не встиг підстрибнути і перекинувся в сніг. І не видно хлопця, так снігом засипало. А Миколка полетів далі, сміючись.

Покаталися хлопці і, додому повертаючись, зайшли до своєї їдальні. А там уже йде справжній бенкет. Налетіли щиглики галасливі, чижі, засмучені чечітки-сирітки, снігур поважно сів на борт, вівсянка полохливо озирається, навіть горобчик, сіренький стрибунець, хитро клює насіннячко. Шум, галас! А синичка собі підлетить обережно до дошки, схопить конопляне насіннячко, потім сяде на гілку, розлущить його, проковтне зернятко і назад.

Приємно хлопцям, що вони стільки пташок нагодували.

Так усю зиму Василь з Миколкою годували птаство.

Всі пташки в лісі знали цю їдальню і щодня зліталися попоїсти.

А про двох хлопців — про Василя з Миколкою — пташки співали веселих пісень.

 

 

ПОКИНУТЕ ГНІЗДО

Скільки з'явилося нових квіток! Уже відцвіли блакитні проліски, а в кущиках свіжої трави між деревами розцвіли фіолетові фіалки. Білі рухливі дзвоники конвалій висять на тонесеньких ніжках. Пахучі, чудові конвалії. Ще багато різних жовтих, рожевих і синіх квітів.

Веселий місяць, цей травень! Збіглися хлопці на вулиці. Куди йти гуляти? Василь каже:

— Ходімо в ліс гуляти, квіток нарвемо.

Микола й собі:

— Уже в лісі хороше, і я вчора ящірку бачив. Зелена і прудка. Втекла в нору. Не наздогнав. Та я в ліс все одно не піду.

— Чому? — спитали діти.

— Тому, що Василь знає гніздо кропив'янки і не хоче нікому показувати.

Закортіло дітям подивитися на гніздо. От цікаво! Почали прохати, щоб Василь показав пташину хатку. Миколка, Яшко і Галя кажуть:

— Ми тільки одним оком глянемо і не будемо нічого чіпати. Подивимося — і зразу назад.

— Не можна знищувати гнізд корисних пташок, бо пташки — наші друзі, — відповів Василь. — Я до гнізда тільки інколи піду, здалека погляну, як мати на яєчках сидить. Батько біля неї співає, розважає її, щоб не нудно було сидіти. А потім вона полетить поїсти на годинку, а він сидить на гнізді, щоб яєчка не захолонули. Скоро виведуться пташенятка, і я буду ходити на них дивитись.

— Покажи й нам, — прохали діти, Василеві товариші.

— Я дам тобі десять разів вистрілити з моєї рогатки, — запропонував Яшко.

— А я подарую тобі цю пружину, — сказала Галя.

— А я подарую тобі заліза на шаблюку. І буде в тебе і пістоль, і шабля. Отоді зіграємо у війну! — промовив Миколка.

Скільки цікавих речей пропонують Василькові! Десять разів вистрілити з рогатки! Пружина! Шаблюка! Не витримав Василь і сказав:

— Ну, давайте зразу всі речі наперед і вистрілити десять разів. Потім я вас поведу.

— А не підманиш? — недовірливо спитали діти.

— Ні, — сказав Василь... Тільки підійдемо, подивимося — і назад. Згодні?

— Згодні!

Василь одержав пружину і заліза на шаблюку. Пішли в ліс. Він дорогою ще вистрілив з рогатки десять разів. А Миколка і всі діти заздрили йому...

Прийшли діти до рівчака, зарослого низькими кущами. Василь пригнувся, принишк. Всі зробили те саме. Василь показав дітям на один кущик, але ніхто нічого не бачив. Пташки-бо вміють так ховати свої гніздечка, що не зразу їх і помітиш. Аж ось із кущика вилетіла сіренька, трохи рудувата пташка, і тоді побачили діти малесеньке гніздечко, сховане в густому листі. Гніздечко трималося на трьох гілках і ловко було виплетене з тоненьких травинок.

Дуже кортіло зазирнути в гніздо, подивитися, які ж там яєчка. Діти підійшли ближче. В гнізді лежало п'ятеро малесеньких блакитно-сірих яєчок.

— Ой, які маленькі яєчка і гарненькі! — не витримала Галя. — Я хочу тіль-тіль пальцем погладити одне яєчко.

Не встиг Василько заборонити їй, як Галя вже тихенько опустила палець в гніздо. За нею Миколка обережно витягнув одне яєчко і розглядав на руці. Воно було тепле, ніжне і майже прозоре.

Навколо них літали дві пташки і тривожно, стурбовано пищали, прохали дітей, щоб вони не чіпали гнізда. Тому діти, надивившись на гніздо, пішли собі геть. Гуляли в лісі, рвали квіти, ловили метеликів.

Минуло кілька днів. Діти потайки одне від одного кілька разів на день ходили до гнізда кропив'янки, розглядали яєчка і турбували пташок. Полохливим пташкам зрештою набридли діти.

Боялися пташки, що виведуться пташенята, а Василеві друзі заберуть їх. Отже, кропив'янки посумували і покинули своє гніздо, хоч як важко було робити їм цю хатку. Всю весну будували, а доводиться покидати. Покинули своє гніздо пташки і полетіли в інше місце, в густий ліс, де їх не знайдуть діти.

Прийшов раз Василь до гнізда. Дивиться, а воно порожнє. Пташок немає коло нього. Попробував яєчка, а вони холодні. Дуже шкода йому стало пташок. Тепер більше ніколи не буде він набридати пташкам і нікому не показуватиме гнізд, навіть за пружину, за шаблюку і за десять пострілів з рогатки.

 

 

ЇЖАЧОК

У дитячому садку є дівчинка Майя.

Тільки це не та Майя, що у Наталочки. У неї дома лялька у червоному платтячку, вона заплющує й розплющує очі. То лялька Майя.

А це дівчинка Майя у синьому платтячку, і ніколи вона й хвилини не всидить на місці. Все бігає ця Майя і про все питає виховательку, тьотю Галю.

Вийшли діти гуляти в парк, що біля самого садка. А парк цей великий-великий, ну просто величезний. А кінець парку десь там, аж на полі губиться.

Майя підбігла до верби, що росте біля фонтана, і низько опустила свої віти в жовтих сережках. Майя миттю зірвала одну квіточку, затиснула в кулачкові і підбігла до тьоті Галі. Раптом Майя закричала:

— Ой, рятуйте! Квітка жива! Вона ворушиться!

— Кинь її, бо ще вкусить! — строго сказала тьотя Галя.

Майя розкрила кулачок, а в неї на долоні поповзла якась жовтенька мушка, що недавно прокинулась після зимового сну і прогулювалась на квітах верби.

А ось прилетів і красивий, веселий жовтий метелик. Він теж сів на сережку верби й бавиться — то розтулить, то знов стулить свої ніжні, прозорі крильця.

Хлопчик Льоня підкрався і хотів ухопити метелика. Але метелик тільки мельк крильцями і полетів собі, виблискуючи на весняному сонці.

Тоді тьотя Галя повела дітей гуляти поміж деревами. Стрункі сосни вже позеленішали. А на осиках, каштанах, липах, березах, берестах, на кущах бузку та черемхи ось незабаром з'явиться справжнє листя. Зараз воно ще малесеньке, скручене, але дуже зелене. Майя питає:

— Тьотю Галю, а що, коли так зробити: скласти у всіх нас пальці на ногах і на руках, та ще скласти і додати всі носики, ротики, очі, вушка і всіх нас разом, тоді це буде більше, ніж дерев у нашому парку?

— Ні, менше, — відповіла тьотя Галя.

— А я все одно зараз буду лічити дерева, — вигукнула Майя, кинулась бігти в бік від доріжки і лічити: — Одне, два, три, чотири, п'ять, вісім, десять, чотирнадцять, одинадцять...

— Е, хіба так лічать! — крикнув Льоня. — Майя все переплутала. Ось я зараз полічу. Значить, так: одне, два, три...

Та не встиг Льоня вимовити «чотири», коли страшенно заверещала перелякана Майя. З усіх сил тікаючи назад до дітей, Майя кричала не своїм голосом:

— Вовк, вовк! Тікайте, вовк нас поїсть.

Деякі діти перелякались і вже хотіли тікати до будинку, але тьотя Галя засміялась і впіймала в обійми Майю. Майя міцно притулилась до ніг тьоті Галі.

— Ану, ходім подивимося на твого страшного вовка, — сміючись промовила тьотя Галя. І всі пішли туди, звідки прибігла Майя, що тепер злякано йшла, ховаючись за виховательку.

— Та це ж їжачок! — вигукнув Льоня. — Хіба ти ніколи не бачила їжачка?

— Я бачила, тільки злякалась, — ображено відповіла Майя, а всі почали сміятись.

Їжачок, мабуть, оце тільки прокинувся після зимового сну. Спав він, видно, міцно, бо й не помітив, що на колючки його понаштрикувалось торішнє жовте листя і він тягнув його на собі. А сам худющий і все нюхає повітря довгеньким блискучим чорним носиком. Дітей він не боявся. Спочатку був скрутився в клубок, а потім покинув цю справу і спокійно поглядав навколо.

Навіть тікати не хотів, напевне, розумів, що від таких моторних дітей нікуди не втечеш.

Та коли Льоня доторкнувся до нього пальцем, їжачок раптом неначе сердито чхнув, отак — чш-ш-ш, і сіпнув колючки вгору. Льоня злякано стрибнув назад, затиснувши палець другою рукою.

— І зовсім і не боляче, — сказав Льоня. А тоді звернувся до тьоті Галі: — Тьотю Галю, давайте заберемо його, нехай у нас на веранді живе. Він буде наш їжачок. Ми йому будемо давати обідати і пирога дамо, і компот, а завтра я йому цукерку принесу.

Діти всі закричали, що й вони принесуть і цукерок, і печива, навіть даватимуть солодкого чаю з варенням.

Тьотя Галя сказала, що їжачок нічого цього не їстиме. А питиме тільки молоко.

Може, й м'яса трохи можна.

Забрали їжачка в хустку і понесли на веранду. Він зовсім і не пручався. Здобули діти гарненький ящичок і посадили туди їжачка.

А потім принесли йому молока в блюдці. їжачок жадібно почав пити молоко, ще й прицмокував. Діти радісно кричали, нахилившись над ним, а він і уваги на них не звертав, бо зголоднів за зиму.

А коли випив усе молоко, глянув на дітей своїми маленькими чорними, мов намистинки, очима.

— Це він добавки просить! — вигукнула Майя і, вхопивши блюдце, побігла і знов принесла молока.

Їжачок і це молоко випив.

Потім скрутився в клубочок і заснув на соломі, яку йому наносили діти.

— Це в нього мертва година, — сказав Льоня, і всі тепер ходили по веранді тихесенько, щоб не розбудити їжачка.

Але він спав увесь день. Діти вже й додому зібрались, а він все спить.

Вони побажали їжачкові на добраніч і пообіцяли, що завтра знов нагодують його з добавкою і навіть пустять погуляти.

Та коли другого дня діти прибігли в садок — їжачка в ящику не було. Бо він хитрющий — вночі виліз з ящика і втік.

 

 

ВЕСНА ІДЕ!

Ще зовсім недавно важко було сонечку пробитися промінням крізь хмари. Вони волохаті, неначе брудні, нависають над землею, а ми поглядаємо на небо, питаємо:

— Коли ж ти, сонечко любе, розтопиш весь сніг і сріблясті ручайки полинуть у річки, в яри?

Та ось повертаєшся з школи і мружиш очі від яскравого світла. Сонце вже бавиться. Ще не припікає як слід, а тільки лагідно доторкається до обличчя.

Це ж березень місяць прийшов — перший місяць весни! А чи ж розвісили ви шпаківні? Десь уже мчать до нас з далеких країв заклопотані, веселі шпаки. їм треба хатину, щоб вивести своїх діток. Спочатку з'являться самці, а через кілька днів і їхні подруги — самички. Так само прилітають по черзі й жайворонки та зяблики. Теж наші перші весняні гості.

Жайворонки поселяються на ланах, на таловинах. Зяблики в лісах, гайках, парках, садах. Незабаром ми почуємо їхні гучні, веселі, весняні пісні. А які чисті голоси в пташок!

На ще вогких пагорках, на схилах, зацвіли наші перші весняні квіти — мати-й-мачуха. В неї квітки яскраво-жовті, ніби краплини вранішнього сонця. З-під торішнього листя соромливо виставить свою фіолетову квітку волохатий сон. Щоб не боятися нічного холоду, сон надів на себе цю пухнасту шубу.

Погляньте, муха вже гріється на сонечку, ще млява, неповоротка, але вже пряде лапками, гладить ними себе по черевцю. Це вона чепуриться.

А по-справжньому сонце почне оживляти все після 21 березня, коли день дорівнює ночі. А далі дні почнуть збільшуватись, а ночі коротшати... Йде справжня весна, щоб враз перемогти зиму.

 

 

У лісі взимку.

Тихо в лісі, тільки поскрипує веселий морозець. Тварини лісові не бояться снігу і морозу. Одяглися в тепле хутро звірятка, в густий пушок – пташки і шукають собі їжу.

Під дуплом старого дуба миша собі ще влітку нірку вирила, наносила тоненьких травинок і моху. Вилізла з нори, озирнулася навкруги. Тихо, очі сліпить білий сніжок.

Засипав сніг стежечку. Вилізла тихесенько мишка на пеньок, дивиться: сухе насіннячко сюди вітерець приніс. Поласувала і почала хутро своє чистити.

Ось під корою сховався на зиму жучок-шкідничок. Схопив дятел жучка і проковтнув. Так і працює дятел цілісінький день.