Тема 11. Виникнення і розвиток маржиналізму

• Історичні умови виникнення маржиналізму та його методологія

• Австрійська школа маржиналізму: основна проблематика досліджень

• Кембриджська школа маржиналізму та поява неокласичного аналізу

• Американська школа маржиналізму й теорія граничної продуктивності

• Математична школа економічної науки

• Лозаннська школа маржиналізму: пошуки загальної рівноваги

Маржиналізм (від marginal – граничний), відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетво­рився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій поло­вині XIX ст. Виникнення маржиналізму зумовлювалось передусім об'єктивними чинниками: поглибленням поділу праці, розширенням капіталістичного ринку, зростанням взаємозалежності та конкурент­ної боротьби між економічними суб'єктами. Головна функція під­приємця була пов'язана з вибором правильного рішення щодо роз­міру ресурсів і продаж, рівня ринкових цін. Теорії маржиналізму ста­ли формою відображення первинних економічних потреб і прагнень приватних підприємців. Крім того, нова течія виконувала й ідеоло­гічну функцію, протиставляючи свої концепції марксизму й виступа­ючи проти трудової теорії вартості. Для маржиналізму характерна нова методологія, основними ознаками е такі:

1) психологізація економічного аналізу – участь індивіда в еконо­мічних процесах зумовлюється психологічними, суб'єктивними чинниками й оцінками;

2) суб'єктивно-ідеалістичний підхід – погляд на систему вільного підприємництва з боку ізольованого господарюючого суб'єкта;

3) принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб'єктивних уявлень;

4) позаісторичний підхід – предмет дослідження однаковий і віч­ний для будь-яких суспільств (раціональний розподіл обмежених ресурсів);

5) примат обміну та споживання над виробництвом – корисність блага може оцінити лише споживач;;

6) принцип рідкісності – обмеженість пропозиції того чи іншого ' блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залежність від по­питу, пов'язаного з суб'єктивними оцінками;

7) оперування граничними величинами – граничною корисністю, ' граничною продуктивністю;

8) ідеологічна нейтральність економічного аналізу – спроба побудувати теорію "чистої економіки" без урахування політичних чинників.

Маржиналізм не був абсолютно однорідною течією, він складався з кількох шкіл – австрійської, кембриджської (англійської), американ­ської та лозаннської. Психологічні мотиви індивідуальної економічної поведінки, споживчий попит, ціна – питання, які перебували в центрі уваги економістів австрійської школи. Ідеї, співзвучні цій школі, паралельно висунув англійський теоретик Вільям Стенді Джевонс (1835–1882), який увійшов у історію економічної думки як один з перших економістів-математиків. Складніший мотивований аналіз взаємодії ціни, попиту та пропозиції характерний для праць Альфреда Маршалла (1842–1924), який очолював кембриджську школу маржиналізму. Проблеми ефективності використання факторів виробництва й розподілу вартості продукту між їх власниками стали головними в дослідженнях американської школи, представленої Джоном Бейтсом Кларком (1847–1938). Засновники маржиналізму не мали єдиної позиції щодо того, яким має бути економічний аналіз – причинно-наслідковим чи функціональним. Економісти австрійської школи – перші та єдині – виступали з ідеями встановлення причинно-наслідкових зв'язків між економічними явищами. Теоретики кембриджської та американської шкіл, як і економісти-математики, категорично за­перечували цей принцип, розглядаючи тільки функціональні взаємо­зв'язки об'єктів аналізу незалежно від того, який з них є причиною, а який – наслідком.

У концепціях австрійської школи провідну роль відіграє суб'єктив­но-психологічний підхід. Спираючись на нього, австрійці прагнули побудувати послідовну, вільну від внутрішніх суперечностей еконо­мічну теорію, спрямовану на вивчення причинно-наслідкових взає­модій. Видатними представниками цього першого великого маржиналістського угруповання були Карл Менгер (1840–1921), Фрідріх Візер (1851–1926), Ойген фон Бем-Баверк (1851–1914). Теорія вартості трансформувалася в їхніх дослідженнях у теорію граничної ко­рисності (першим категорію "гранична корисність" увів у науковий обіг Ф. Візер, тоді як К. Менгер, наприклад, оперував категорією "кінцева інтенсивність"), обґрунтуванню якої приділялося найбіль­ше уваги. Ціни, за визначенням маржиналістів, залежать не від вар­тості, яка зумовлюється витратами праці, і не від споживної вартості (корисності), а виключно від суб'єктивних оцінок цієї корисності, точніше – від граничної корисності. Під граничною корисністю вони розуміли суб'єктивну оцінку корисності останньої одиниці за­пасу певного споживчого блага. Головні принципи теорії граничної корисності сформулював К. Менгер у праці "Начала політичної еко­номії"" (1871). На його думку, гранична корисність блага визначається двома чинниками – інтенсивністю індивідуальної потреби й рідкіс­ністю (або запасом) цього блага. Чим більша інтенсивність потреби при певному обсязі запасу, тим вища оцінка блага індивідом, тим більша його гранична корисність, і навпаки. Обсяг запасу впливає протилежно: якщо він зменшується при постійній інтенсивності по­треби, то гранична корисність блага збільшується. К. Менгер кате­горично не визнавав будь-який вплив цін на граничну корисність. Оскільки він аналізував ринок з фіксованою пропозицією певного товару, у нього виходило, що ціну диктує попит (останній ставився в залежність від граничної корисності).

Дещо іншу концепцію ціноутворення висунув найвідоміший теоре­тик австрійської школи О. Бем-Баверк. Граничні корисності, на його думку, визначають ціни не опосередковано (через попит), а прямо, встановлюючи межі їх коливань. Верхня, максимальна межа зміни ринкової ціни будь-якого товару залежить від суб'єктивної оцінки його корисності покупцем; нижня, мінімальна межа ціни зумовлюєть­ся суб'єктивною оцінкою корисності вказаного товару, яка є в про­давця. Перед О. Бем-Баверком постала проблема пояснити механізм вимірювання і порівняння цих суб'єктивних оцінок. Вирішити її він спробував за допомогою поняття граничної корисності грошей, при­рівнюючи її до суми граничних корисностей товарів, які індивід може купити на останню одиницю свого грошового доходу. Проте такий суб'єктивний механізм встановлення ринкових цін погано узгоджу­вався з капіталістичною високотоварною економікою.

Оригінальною можна вважати теорію відсотка, розроблену О. Бем-Баверком. Вона побудована на ідеї про те, що для раціонального суб'єкта, зокрема для власника грошового капіталу, певне благо має більшу граничну корисність тепер, ніж у майбутньому. Індивідуум, вважав учений, розраховує на те, що в перспективі запас блага збіль­шиться, і тому прогнозує зменшення своєї оцінки його граничної ко­рисності. Походження відсотка О. Бем-Баверк пов'язував із впливом фактору часу на граничні корисності.

О. Бем-Баверк, розвинувши ідею Ж.Б. Сея про продуктивність факторів виробництва, дослідив, як формується відсоток на капітал і як він впливає на інші категорії доходів. Нове в дослідженні капі­талу – це оцінка теперішньої цінності майбутніх благ (дисконтуван­ня), необхідність якої спричинюється розривом у часі між авансу­ванням коштів на виробництво й отриманням кінцевого продукту. Чим довший цей період, тим більша різниця в оцінках блага "тепер" і в "майбутньому", тим усвідомленішою стає потреба приведення цих оцінок до одного моменту часу. Обстоюючи тезу про власну про­дуктивність капіталу, О. Бем-Баверк визначив відсоток на капітал як частину цінності майбутнього граничного продукту, що вироб­ляється із застосуванням теперішніх засобів виробництва (капіталу). Заробітна плата й рента – це цінність майбутнього граничного про­дукту відповідно до праці чи землі, помножена на кількість продукції й дисконтована відносно цього моменту часу (у ролі дисконту висту­пає ринкова норма відсотка). Сучасна економічна теорія, сприйняв­ши ці висновки, пропонує таке формулювання: продуктивність капі­талу визначається шляхом віднімання з продукту виробництва всіх альтернативних витрат; одержаний залишок тяжіє до рівня річної норми відсотка. Таким чином, характерна для класичної школи ка­тегорія "прибуток на капітал" замінюється в неокласиків терміном "відсоток на капітал".

Раціональні суб'єкти в австрійській теорії маржиналізму формують свої оцінки граничної корисності лише стосовно предметів спожи­вання (споживчих благ). Індивідууми неспроможні оцінити корис­ність факторів виробництва (виробничих благ). Це означає, що ціни останніх визначаються не прямо, а опосередковано, через граничні корисності споживчих товарів, вироблених за допомогою капіталу та праці. Це явище відзначав ще К. Менгер, сформулювавши теорію вмінення: блага першого порядку (споживчі товари) самі наділяють цінністю блага вищих порядків (фактори виробництва), що беруть участь у їх виробництві. Це означає, що не цінність і ціна залежать від витрат виробництва, а навпаки, завдяки тому, що споживчі благ, мають цінність, виникає оцінка факторів виробництва, яка й форму витрати виробництва. Проте одне й те саме виробниче благо може використовуватися для випуску різних споживчих благ, які характеризуються неоднаковими граничними корисностями. Ціну ж цього виробничого блага, на думку Ф. Візера, визначає найменша граничні корисність споживчого блага. Це твердження пояснювалося так: якби ціна виробничого блага залежала не від найменшої граничної корисності, то відповідне зростання витрат виробництва спричинилося збиткове до виготовлення ряду споживчих товарів.

В економічну науку саме Ф. Візер увів поняття "альтернативні вит­рати", без якого неможливо уявити жодне сучасне дослідження. Ідея альтернативних витрат полягає ось у чому: виробляючи (купуючи) певний продукт, підприємець (споживач) ураховує цінність усіх аль­тернативних шляхів застосування матеріальних або грошових ре­сурсів, від яких необхідно відмовитися в разі їх використання обра­ним шляхом. Будь-який ресурс може використовуватися в різних ви­робництвах, тобто мати альтернативну вартість. Витрати на вироб­ництво цього продукту залежать від альтернативних можливостей, якими нехтують унаслідок його виробництва. Аналіз концепції аль­тернативних витрат показує, що Ф. Візер відходить від суб'єктивних оцінок індивіда (як це було у К. Менгера) і розглядає господарські закономірності, що складаються з багатьох індивідуальних оцінок і переваг. Разом з тим умовою альтернативних витрат є наявність кон­куренції – за володіння запасом та за варіанти використання ре­сурсів, а також між виробниками й споживачами, продавцями й по­купцями. І останнє: поняття альтернативних витрат втрачає свій еко­номічний зміст і роль регулятора споживання блага тоді, коли кіль­кість блага необмежена.

Суб'єктивно-психологічна теорія австрійської школи маржиналізму не змогла досягти мети, яку ставила перед собою, а саме: знайти кінце­ву основу ціни. Теорія кембриджської школи представлена дослід­женнями Альфреда Маршалла, Френсіса Еджворта, Артура Пігу. Найбільший внесок у розвиток концепції англійського маржиналізму зробив А. Маршалл, основи теорії якого викладено в книзі "Принци­пи економіки" (1890). Він подолав обмеженість маржиналістських концепцій австрійської школи, об'єднавши їх з деякими положення­ми пострікардіанської англійської політекономії й додавши певну кіль­кість математичного аналізу. Це дає змогу вважати А. Маршалла засновником нового напрямку економічної науки – неокласичного аналізу, який означає компромісне поєднання різних теоретичних концепцій. А. Маршалл і представники кембриджської школи зроби­ли розгорнутий опис системи вільного підприємництва та розробили підходи до вирішення проблем, з якими стикаються на ринку вироб­ники та споживачі.

У центрі уваги економістів кембриджської школи був механізм ринкового формування цін. А. Маршалл визнавав лише функціо­нальний аналіз, тому всі три параметри ринку (ціну, попит, пропози­цію) він розглядав разом, у їх взаємодії. Свій висновок А. Маршалл сформулював так: ні попит, ні пропозиція не мають вирішального значення з погляду визначення ціни; попит і пропозиція – рівноправ­ні елементи механізму ринкового ціноутворення. З одного боку, рин­ковий механізм, що діє в умовах необмеженої конкуренції, встанов­лює залежність попиту та пропозиції від ціни. Якщо, наприклад, на певному товарному ринку ціна зростає, то попит знижується, а про­позиція збільшується. З іншого боку, ринкова система діє в проти­лежному напрямі, визначаючи рух ціни співвідношенням попиту та пропозиції. Кембриджська школа широко використовувала поняття ринкової рівноваги – такого стану ринку, коли попит на певний то­вар дорівнює його пропозиції, тобто існує стала ринкова ціна – ціна рівноваги.

Активно використовуючи частково-рівноважний аналіз і графіч­ний метод дослідження, А. Маршалл уперше поєднав в одній системі координат графіки попиту та пропозиції, що дістали назву "хрест" Маршалла (рис. 1).

Крива D – графік попиту (demand) відображення закону спадан­ня граничної корисності товару для споживачів; крива S – графік пропозиції (suply), відображення закону зростання граничних вит­рат для виробників. Рівноважна ціна р і кількість q задовольняють як споживачів (покупців), так і виробників (продавців). За вищою ціною (р₁) виробники могли б продати більшу кількість товару, але споживачі не куплять цієї кількості, і виробникам доведеться змен­шити ціну від p₁, в напрямі p. Нижча ціна (p₂) спонукає споживачів до збільшення покупок, але виробники не відповідають адекватним зро­станням кількості вироблюваної продукції, вони збільшать ціну від р₂ у напрямі р. Ринкова вартість (цінність) визначається рівновагою попиту та пропозиції, граничної корисності продукту та граничних витрат виробництва.

Згідно з позицією А. Маршалла ідеальною є така картина ринко­вої взаємодії, коли попит і пропозиція однаково впливають на зміну ціни. Проте характер цієї взаємодії змінюється залежно від трива­лості відрізку часу, що розглядається. У межах короткотермінового інтервалу пріоритет отримує попит, тому що пропозиція більш інер­ційна, потребує впровадження нових виробничих потужностей або нових умов виробництва. Величина пропозиції, таким чином, має по­стійний характер, а попит перетворюється на вирішальний ціноутворюючий фактор. У межах довготермінового інтервалу роль головної ціноутворюючої сили виконують пропозиція та пов'язані з нею вит­рати виробництва. Чим довший період, тим сильніший їх вплив по­рівняно з дією фактора попиту. Причину такого становища в довго­тривалій перспективі А. Маршалл вбачав у тому, що саме вироб­ництво визначає рух потреб, які потім набирають вигляду граничних корисностей і попиту. Концепція формування ринкових цін була ло­гічною та збалансованою, тому вона суттєво вплинула на подальший розвиток економічної теорії. Ідея про вирішальну роль попиту в ко­роткотерміновому регулюванні цін стала одним з принципів кейнсіанської системи макрорегулювання. Інший висновок – про пере­важне значення пропозиції в довготерміновій динаміці цін – розви­нули теоретики сучасного консерватизму.

А. Маршалл, у цілому позитивно сприймаючи методологічну сис­тему маржиналізму, обґрунтовано критикував позицію австрійців і відмовився від примату суб'єктивних оцінок граничної корисності під час аналізу цін, трактуючи їх як один із факторів, що впливає на попит. Він відхилив точку зору англійських економістів (наприклад, Дж. Мак-Куллоха), які бачили остаточну основу ціни у витратах виробництва.

Прагнучи поєднати теорію граничної корисності з теорією витрат ви­робництва, А. Маршалл провів реформу всередині маржиналізму – граничні характеристики почали застосовуватися не тільки для по­питу та споживання, а й для пропозиції та виробництва. Було впро­ваджено поняття граничних витрат – витрат на виробництво остан­ньої одиниці певного товару, які ототожнювалися з мінімальною ціною (ціною пропозиції). У граничних витратах теоретики кем­бриджської школи бачили суму доходів, які розподіляються між власниками окремих факторів виробництва, а саме: заробітної пла­ти, відсотка на грошовий капітал і підприємницького доходу. При цьому останній поділявся на дві частини: перша розглядалась як ком­пенсація витрат праці підприємця з управління, а друга – як плата за ризик, пов'язаний з невизначеністю ринку.

Попит на певний товар лідер кембриджської школи поставив у за­лежність від трьох факторів – граничної корисності, ринкової ціни та грошового доходу, який використовується на споживання; вирі­шальне значення він надавав першому з них. А. Маршалл досліджу­вав проблеми попиту на окремі товари й розробив концепцію елас­тичності попиту. Рух попиту визначається еластичним щодо ціни, якщо при зміні ціни на 1 % попит на товар змінюється більш як на 1 %. Формула еластичності щодо ціни має такий вигляд:

Показник еластичності інтерпретується у практиці господарюван­ня так (рис. 2):

1) якщо еластичність попиту щодо ціни (на певному відрізку кри­вої попиту) дорівнює одиниці (Е = 1), то підвищення чи знижен­ня ціни не вплине на попит (рис. 2а);

2) якщо Е > 1 (попит еластичний), то незначне зниження ціни знач­но збільшить обсяг реалізації, а одержане зростання сукупного доходу перекриє збитки від зниження ціни (рис. 26);

3) якщо Е < 1 (попит нееластичний), то підвищення ціни суттєво не зменшить обсягу реалізації й забезпечить додатковий прибуток (рис. 2в).

З ім'ям А. Маршалла пов'язана розробка неокласичної теорії гро­шей, викладеної в його праці "Гроші, кредит і торгівля" (1923). Ос­новне рівняння цієї теорії виражає потребу у грошах з точки зору ви­користання доходу:

де М – обсяг грошової маси; k, – коефіцієнт Маршалла, що визна­чає частину доходу, яку люди прагнуть залишити в готівковій формі (він обернено пропорційний до швидкості обігу грошей V, тобто k = 1 /V); Р – загальний рівень цін на товари; Y– обсяг валового на­ціонального продукту (ВНП).

З кембриджських реформ почався масовий перехід економістів на шлях вивчення функціональних співвідношень економічних явищ та досліджень конкретних товарних ринків. Ідеї кембриджської школи панували в економічній науці до початку 30-х роківXX ст. Наступні кризові потрясіння показали необґрунтованість розрахунку А. Мар­шалла на високу ефективність ринкового механізму та його здатність забезпечити саморегулювання капіталістичного господарства. Ста­ло зрозумілим, що явища капіталістичного відтворення не можна пояснити тільки мікроекономічно, з позицій ізольованого раціональ­ного суб'єкта.

Головною відмінністю американської школи маржиналізму від роз­робок австрійської та кембриджської шкіл став аналіз проблем вироб­ництва й розподілу, що спирався на концепцію граничної продуктив­ності праці й капіталу. Засновником цієї школи був Дж.Б. Кларк, який вніс нові моменти в методологію маржиналізму, передусім ідею про статику й динаміку господарської системи. Під статикою Дж.Б. Кларк розумів певні умови, необхідні й достатні для встанов­лення рівноваги ринкової системи. На його думку, економіка має не один, а кілька станів рівноваги, тому в будь-який момент може пере­йти від статичного стану до динамічного. Динаміку вчений уявляв як повільний, безкризовий перехід від одного стану рівноваги до іншого. Таким чином, принципи статики й динаміки, що застосовуються у фізичних дослідженнях, було перенесено на вивчення економічних явищ, які багато в чому є породженням суспільних відносин.

Процеси виробництва й розподілу Дж.Б. Кларк розглядав з по­зицій маржиналізму, тобто у вигляді діяльності раціональних суб'єк­тів: робітника, грошового капіталіста та підприємця. Робітник вкла­дає у виробництво свою працю, розраховуючи на заробітну плату, а власник грошового капіталу сподівається на отримання відсотка. Прибуток підприємця в статичній ситуації дорівнює нулю, і тільки в умовах динамічного розвитку підприємець має додатковий доход.

Лідер американської школи не обмежився новою інтерпретацією теорії факторів виробництва. Він прагнув вирішити реальну пробле­му, яка має велике значення для окремого підприємства – як визна­чити найкращу пропорцію між витратами факторів виробництва, що відповідає стану рівноваги? Пошук відповіді потребував упровад­ження понять граничної продуктивності факторів виробництва на основі законів спадної продуктивності праці й капіталу. Граничну продуктивність ДЖ.Б. Кларк поставив у залежність від обсягу фак­торів виробництва. Наприклад, закон спадної продуктивності праці діє так: якщо обсяг грошового капіталу постійний, а кількість робіт­ників збільшується, кожен новий робітник вироблятиме дедалі мен­шу, спадну кількість продукту. Рано чи пізно черговий робітник стає граничним: він виробляє продукт, ціна якого дорівнює ринковій за­робітній платі. Саме його продуктивність ДЖ.Б. Кларк назвав гра­ничною, а отриманий результат – граничним продуктом. У цьому разі кількість робітників досягла оптимального значення, яке відпо­відає рівновазі; граничний робітник має стати останнім, хто зайня­тий на підприємстві.

Економісти американської школи стверджували, що в кожній ви­робничій одиниці статичної економіки можливе встановлення опти­мального співвідношення витрат виробництва, яке забезпечує максимізацію випуску продукції. Це співвідношення, коли гранична про­дуктивність праці та гранична продуктивність капіталу дорівнюва­тимуть відповідно ринковим значенням заробітної плати та відсотка.

Місце американської школи маржиналізму в сучасній економічній теорії визначають ті її положення, що належать до факторного ана­лізу витрат виробництва в межах окремого підприємства. Маються на увазі виробничі функції й подібні економіко-математичні моделі, за допомогою яких визначаються кількісні залежності між витратами виробництва й обсягом виготовленої продукції.

Математична школа представлена працями Антуана Курно (1801– 1877), Германа Госсена (1810–1858), Вільяма Стенді Джевонса (1835– 1882), Леона Вальраса (1834–1910), Вільфредо Парето (1848–1923), які базувалися на теорії суб'єктивної корисності та граничної продук­тивності факторів виробництва. Концепції А. Курно й Г. Госсена, у яких відчувається значний вплив ідей маржиналізму, займають про­міжне становище між австрійською та математичною школами. Го­ловна відмінність цієї школи від інших полягає у використанні мате­матичного методу як для викладення теоретичних поглядів, так і для дослідження економічних явищ. Економісти-математики єдині в тому, що капіталістична економіка здатна досягти становища рівноваги, під яким розуміється рівність попиту та пропозиції. Ідеальним госпо­дарським механізмом визнавалося вільне приватне підприємництво, коли однакові раціональні суб'єкти прагнуть отримати максимум ко­рисності.

Математична школа бере початок з праць французького економі­ста А. Курно, який у центр своєї теорії поставив проблему ціни, роз­глядаючи її з боку попиту. А. Курно послідовно вивчав три ринкові ситуації: абсолютну монополію, обмежену конкуренцію та необмеже­ну (вільну) конкуренцію; він вирішив питання, якою має бути ціна рів­новаги в усіх цих випадках.

Одержані ним результати можна підсумувати так:

1) максимальний доход досягається монополістом при такому об­сязі продукції, коли граничні витрати дорівнюють граничному доходу;

2) у теорії дуополії (двох конкуруючих продавців) А. Курно враху­вав як пристосування виробників до цін покупців, так і взаємну реакцію фірм на прийняті конкурентом рішення; учений довів, що в точці рівноваги формується ціна, нижча від монопольної, але вища від конкурентного рівня;

3) максимізація прибутку в умовах вільної конкуренції передбачає максимально можливий обсяг виробництва, тоді як у монополь­них умовах пропонується найменша кількість продукції. У теорії німецького економіста-математика Г. Госсена провідну роль відіграє раціональний суб'єкт. Досліджуючи його поведінку, Г. Госсен обґрунтував два закони, які присутні в більш пізніх економіко-математичних теоріях. Перший – принцип спадної корисності, згідно з яким під час індивідуального споживання певного блага ко­рисність кожної його наступної одиниці знижується. Коли йдеться про сукупність споживчих благ, застосовується другий закон Госсена – принцип оптимальності структури споживання. Він формулю­ється так: максимальну насолоду суб'єкту принесе така комбінація благ, коли граничні корисності будь-якого з благ збігатимуться (в умовах обмеженого грошового доходу).

Г. Госсен (а потім С. Джевонс) прагнув показати взаємовплив насо­лоди (корисності), важкості праці (негативної корисності) та кількості блага. Оптимальна кількість блага виробляється тоді, коли гранична корисність продукту та гранична важкість праці зрівнюються. Про­стіше: коли задоволення від праці врівноважується негативними аспек­тами праці (монотонністю операцій, утомою тощо), роботу необхідно завершувати, а одержану кількість продукції (грошового доходу) роз­глядати як найвигіднішу. Графічно це пояснює рис. 3.

Крива 1 – функція граничної корисності продукту праці; крива 2 – функція граничного задоволення від трудового процесу. Згідно з першим законом Госсена, гранична корисність благ зі збільшенням кількості продукту зменшується, що пояснює крива 1. Криву 2 по­ділимо на кілька відрізків: ab – невдоволення від праці через її незнан­ня з набуттям навичок і вмінь перетворюється на задоволення; bc – продовження роботи, навпаки, знижує задоволення, збільшуючи вто­му й важкість праці. У точці рівноваги Q₀ (при оптимальній кількості продукту) приріст невдоволення від праці дорівнює граничній корис­ності продукту (N₀Q₀=Q₀P₀). Після точки Q₀ корисність нової кількості продукту не компенсує збільшення важкості праці, тобто N₁Q₁>Q₁P₁..

Багато спільного з ідеями Г. Госсена мають праці англійського економіста С. Джевонса: ототожнювання рівноваги з балансом на­солод і страждань раціонального суб'єкта, прагнення в математич­ній формі виразити цей баланс. Саме з ім'ям С. Джевонса пов'язаний поступовий розрив математичної школи з традиціями маржиналізму, перетворення математики з методу викладення на метод досліджен­ня. С. Джевонс оперує вже не суб'єктивним, а математичним понят­тям граничної корисності.

За С. Джевонсом, сукупна корисність U певного набору благ (x₁,x₂,…,x_n) є функцією типу U=f(x₁,x₂,…,x_n), а гранична корисність од­ного блага з набору (наприклад, х₁) є частковою похідною цієї функції . Використання принципу максимізації корисності дозволило С. Джевонсу визначити, що оптимальне співвідношення обміну двох товарів досягається, якщо їх ціни пропорційні, а кілько­сті обернено пропорційні до їх граничних корисностей.

Провідним економістом-математиком XIX ст. вважається заснов­ник лозаннської школи маржиналізму Л. Вальрас. На основі принци­пу максимуму корисності він перший побудував модель загальної еко­номічної рівноваги, яка базується на аналізі попиту й пропозиції та складається з кількох систем рівнянь. Основне місце посідають систе­ми, які описують рівновагу двох ринків – виробничих послуг і пред­метів споживання. На першому ринку роль продавців відіграють власники факторів виробництва (землі, праці й капіталу). Покупця­ми є підприємці, які виробляють споживчі товари. На другому ринку власники факторів виробництва та підприємці міняються місцями.

Рівновагу ринку виробничих послуг описує така система рівнянь:

O_t=a_tD_a+b_tD_b+…

O_p=a_pD_a+b_pD_b+…

O_k=a_kD_a+b_kD_b+…

де O_t, O_p, O_k – розмір пропозиції відповідно земельних послуг, тру­дових послуг і грошового капіталу; D_a, D_b – обсяг сукупного попиту на продукт відповідно а і b, що у стані рівноваги дорівнюють обсягам їх пропозиції; a_t, a_p, a_k, b_t, b_p, b_k– кількість виробничих послуг, що ви­трачаються на виробництво одиниці продукту відповідно a і b.

Таким чином, Л. Вальрас розподілив раціональних суб'єктів на дві великі групи: з одного боку, земельні власники, грошові капіталісти й робітники, з іншого – капіталісти-підприємці. Ці групи, на думку вче­ного, мають спільний економічний інтерес. За умови рівноваги си­стеми Л. Вальрас припускає можливість нульового безробіття, повно­го використання виробничих потужностей, чого в реальному житті не може бути. Зазначена математична конструкція має статичний харак­тер, не враховує технічного прогресу та нагромадження капіталу.

Ще одна помітна постать лозаннської школи – В. Парето, який остаточно розбігся в поглядах з теоретиками математичної школи щодо концепції суб'єктивної корисності. На відміну від інших він заперечував факт існування причинно-наслідкових зв'язків. Як і більшість сучасних учених-математиків, В. Парето визнавав лише функціональні зв'язки між явищами, а своє завдання вбачав у виз­наченні кількісних співвідношень між ними. Для нього не існувало питання, чим визначається ціна – граничною корисністю, попитом і пропозицією чи витратами виробництва. Виходячи з цього він мо­дифікував індивідуальну функцію корисності Джевонса–Вальраса та змінив її на порядкову функцію надання переваг.

В. Парето остаточно відійшов від кардиналістської (від англ. cardinal – кількісний) концепції раннього маржиналізму, представленої всією суб'єктивною теорією граничної корисності, коли раціональний індивід виходячи з певних переваг і уподобань визначає для себе кіль­кісну оцінку корисності в умовних одиницях (балах, ютилях тощо). В. Парето (до нього ці ідеї розробляв Ф. Еджворт, 1881) здійснив пе­рехід до ординалістської концепції маржиналізму (від ordinal – по­рядковий), пропонуючи користуватися теорією порядкової корис­ності. Остання не вимірює корисність абсолютними показниками, а оперує поняттям "надання переваг" певному набору благ. Кількість благ, з погляду раціонального суб'єкта з обмеженим грошовим до­ходом, безмежна (тобто комбінацій благ (наборів) безліч). Набори благ різняться за кількістю окремих благ. Не можна виміряти ко­рисність кожного набору чи сказати, наскільки один набір корисні­ший від іншого. Але функція, яка відображує послідовність, порядок надання переваг цим наборам раціональним суб'єктом, може бути достатньо повним описом його поведінки.

В. Парето став першим економістом, який дослідив питання про існування розв'язку системи загальної рівноваги Л. Вальраса. Він сформулював критерій найкращого розподілу ресурсів, який увій­шов в історію економічної думки як оптимум Парето: розподіл ре­сурсів є оптимальним, якщо не можна поліпшити стан одного яко­гось учасника економічного процесу, одночасно не погіршивши стан хоча б одного з решти учасників. Розвиток у напрямку оптимуму передбачає такий рух ресурсів, який збільшує добробут як мінімум однієї людини, не заподіюючи шкоди іншому.

Математична школа в цілому суттєво вплинула на економічну нау­ку, примусила її більше уваги приділяти кількісному аналізу явищ гос­подарського життя. Було закладено основи економіко-математичного моделювання економічних явищ і процесів, яке з плином часу пе­ретворилося на один із провідних методів політичної економії.

Контрольні запитання та завдання

1. Охарактеризуйте методологію маржиналізму. Як виникла назва цієї течії?

2. Чому австрійська школа характеризується крайнім суб'єктивіз­мом і психологізмом?

3. Поясніть взаємозв'язок граничної корисності та ціноутворення.

4. У чому полягає сучасне значення теорії відсотка О. Бем-Баверка?

5. Що таке "альтернативні витрати"? Наведіть приклади.

6. Чому А. Маршалла вважають засновником неокласичного ана­лізу? У чому полягає відмінність його поглядів від попереднього маржиналізму?

7. Доведіть справедливість теорії ціноутворення А. Маршалла.

8. Визначте поняття еластичності попиту та його економічний зміст.

9. Як у теорії А. Маршалла враховується фактор часу?

10. У чому полягає специфіка американської школи маржиналізму?

11. Сформулюйте закон спадної продуктивності факторів вироб­ництва.

12. Розкрийте основну проблематику математичної школи політ­економії.

13. Поясніть формулювання першого та другого законів Г. Госсена.

14. Охарактеризуйте теорію загальної економічної рівноваги Л. Валь­раса.

15. Що таке оптимум В. Парето?

16. Визначте сутність кардиналістської та ординалістської концеп­цій маржиналізму.

17. Чому маржиналізм наприкінці XX ст. перетворився із самостій­ної течії економічної думки на найпоширеніший метод дослід­ження?