Міжнародні договори у сфері трудових відносин

Тема 6. ТРУДОВІ, СІМЕЙНІ ТА СПАДКОВІ ВІДНОСИНИ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

1. Міжнародні документи у сфері трудових відносин.

2. Колізійні норми трудового права відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право».

3.Трудові права українських громадян за кордоном та іноземців в Україні.4. Сімейні відносини у міжнародному приватному праві. 5. Спадкові відносини у міжнародному приватному праві.

 

Міжнародні договори у сфері трудових відносин

Трудові відносини з іноземним елементом, поряд з цивільно-правовим відносинами, входять до предмету міжнародного приватного права. Однак, разом з цим трудові відносини включають в себе і публічно-правову сферу, тому застосування іноземного права до них обмежується. До трудових відносин з іноземним елементом відносяться правовідносини щодо роботи українських громадян за кордоном, іноземців в Україні, іноземних роботодавців (наймачів) в Україні, в дипломатичних і консульських установах за кордоном, у міжнародних організаціях. Існує низка відносин, які не є трудовими, але тісно пов’язані з ними (наприклад, сфера соціального забезпечення).

Міжнародні приватні трудові правовідносини – це правовідносини ускладнені «іноземним елементом», які пов'язані із діяльністю щодо надання, прийняття, виконання, звільнення з роботи та гарантій пов’язаних з цим.

Міжнародні приватні трудові відносини регулюються як за допомогою уніфікованого матеріально-правового методу так і колізійно-правового.

«Іноземний елемент» може виявитися в:

1) суб’єкті правовідносин (суб'єктом може бути іноземний роботодавець або ж іноземний працівник);

2) об'єкті правовідносин (робота за кордоном);

3) юридичному факті (тривала робота за кордоном та обчислення трудового стажу, пов’язаного з такою роботою).

Міжнародно-правове регулювання трудових відносин – це регулювання умов праці міжнародно-правовими актами. Підґрунтям правового регулювання трудових відносин є Загальна декларація прав людини 1948 р., яка проголосила право кожної людини на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та захист від безробіття, на рівну оплату праці за рівну роботу (ст. 23) тощо. Важливе значення має і Міжнародний пакт про економічні та соціальні права 1966 р., який також визнає право на працю та оплачувану відпустку тощо.

Міжнародно-правовим документом у галузі трудової міграції є Конвенція ООН про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх родин від 18.12.1990 р. Україна не бере участі у цій Конвенції. У ній йдеться про права людини загалом, всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх родин, містяться положення, які можуть застосовуватися до різних категорій трудящих-мігрантів та членів їхніх родин, що дозволяє забезпечувати індивідуальний підхід до регулювання правового статусу різних категорій іноземців, а також дається визначення самого поняття «трудящий-мігрант». «Трудящий-мігрант» – це особа, яка займається, займалася чи буде займатися оплачуваною діяльністю в державі, громадянином якої дана особа не є і проживає в ній тимчасово чи постійно. Конвенція не застосовується: до осіб, направлених міжнародними організаціями чи найнятих будь-якою державою поза її територією для виконання офіційних функцій, статус яких регулюється загальним міжнародним правом чи конкретною міжнародною угодою; до осіб, направлених чи найнятих державою поза її територією, що беруть участь у здійсненні програм співробітництва і статус яких регулюється угодою з державою про найм і які в зв'язку з цією угодою не вважаються трудящими-мігрантами; до осіб, які виступають як інвестори; до біженців і осіб без громадянства, якщо інше не передбачено в національному законодавстві чи міжнародних документах; до учнів і практикантів; до моряків і працівників, зайнятих на прибережній установці, яким не був виданий дозвіл на проживання й участь в оплачуваній діяльності в державі найму.

Існує низка конвенцій Міжнародної організації праці (МОП): Конвенція про права трудящих-мігрантів (переглянута 1949 р.) № 97; Конвенція про рівноправність громадян держави та іноземців і осіб без громадянства у галузі соціального забезпечення № 118, Конвенція про зловживання у галузі міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівності можливостей і ставлення № 143; Конвенція про охорону заробітної плати № 95; Конвенція про захист права на організацію та процедурах визначення умов зайнятості на державній службі № 151, Конвенція про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень № 47, Конвенція про максимальний вантаж, допустимий для перенесення одним працівником № 127, Конвенція про оплачувані відпустки № 132, Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138, Конвенція про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця № 158 та ряд інших.

Найважливішою із міжнародних договорів МОП є Конвенція про права трудящих-мігрантів від 01.07.1949 р. № 97. Метою прийняття цієї Конвенції є закріплення умов, що забезпечували б законну міграцію трудящих і надання національного режиму іноземцям. Конвенція містить положення, які стосуються всіх сфер міграції: загальнотеоретичне визначення поняття «трудящий-мігрант»; права й обов'язки трудящих-мігрантів і членів їхніх родин; поширення інформації у галузі трудової міграції, яку держави зобов'язані повідомляти одна одній; надання безкоштовних послуг і інформації на допомогу трудящим-мігрантам; а також інші обов'язки приймаючої держави і відповідальність роботодавців. Конвенція, яка поширюється на трудящих-мігрантів, не застосовується до прикордонних працівників, до осіб, що в’їхали в державу на короткий термін, до осіб вільних професій, артистів і моряків.

Відповідно до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. забороняється залучення до примусової чи обов’язкової праці.

В межах Ради Європи прийнято Європейську соціальну хартію (переглянуту) (ETS № 163) від 03.05.1996 р., яку Україна ратифікувала із застереженнями 14.09.2006 р. В межах ЄС діє Хартія основних соціальних прав робітників 1989 р.

В межах СНД укладено Угоду про співробітництво у галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів від 15.04.1994 р. Під «трудящим-мігрантом», в ній розуміють особу, яка постійно проживає у договірній державі, звідки мігрує у іншу з наміром отримати легальну оплачувану роботу на умовах трудового договору (контракту). В Угоді передбачено колізійну прив'язку до законодавства держави працевлаштування, при визначенні порядку залучення працівників; кваліфікаційні, вікові та інші вимоги до них. Чисельність працівників, яких приймають, визначається на основі двосторонніх угод. Держави-учасниці СНД підтвердили визнання (без легалізації) дипломів, свідоцтв про освіту, відповідних документів про надання звання, розряду, кваліфікації та інші неодмінні для провадження трудової діяльності документи, і завірений у встановленому на території держави виїзду порядку переклад їх державною мовою країни працевлаштування або російською мовою. Трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається ними. У разі остаточного виїзду трудящого мігранта з держави працевлаштування працедавець видає йому довідку або інший документ, що містить відомості про тривалість роботи та заробітну плату помісячно.

Заслуговує на увагу Конвенція про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні від 11.04.1997 р. (м. Ліссабон), ратифікована Законом від 03.12.1999 р., оскільки визнання дипломів та інших свідоцтв про освіту відіграє важливу роль в подальшому працевлаштуванні фізичної особи. Цю Конвенцію підписали та ратифікували або ж приєдналися до неї такі держави: Австрія, Азербайджан, Албания, Болгарія, Македонія, Угорщина, Грузія, Данія, Ісландія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Молдова, Норвегія, Португалія, Росія, Румунія, Словакія, Словенія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія, Австралія, Білорусь, Казахстан. Україна також ратифікувала цю Конвенцію. Кожна Сторона визнає кваліфікації, що надають доступ до вищої освіти, кваліфікацій з вищої освіти, періодів навчання, кваліфікацій, присуджених особам, якщо кваліфікація, визнання якої запитується, суттєво не відрізняється від відповідної кваліфікації на території Сторони, в якій запитується визнання. При чому кваліфікація з вищої освіти – будь-яке звання, диплом або інше свідоцтво, що видане компетентним органом і засвідчує успішне закінчення програми з вищої освіти, а визнання – формальне підтвердження компетентним органом якості іноземної освітньої кваліфікації для цілей доступу до навчання і/або здійснення фахової діяльності. Кваліфікація, що надає доступ до вищої освіти, – будь-який диплом або інше свідоцтво, що видане компетентним органом, засвідчує успішне закінчення освітньої програми і надає власнику кваліфікації право брати участь у процедурі допуску до вищої освіти.Відповідно до ст. III цієї Конвенціївласники кваліфікацій, присуджених однією зі Сторін, мають належний доступ до оцінки цих кваліфікацій, яка здійснюється відповідним органом на їхнє прохання. У зв'язку з цим забороняється будь-яка дискримінація заявника за такими ознаками, як стать, раса, колір шкіри, фізичні вади, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне, етнічне або соціальне походження, приналежність до національної меншини, майновий стан, народження чи інші обставини, або на підставі будь-яких інших обставин, не пов'язаних із якістю кваліфікації, визнання якої запитується. Для забезпечення цього права кожна Сторона зобов'язується вжити відповідних заходів для того, щоб заява про визнання кваліфікацій оцінювалася тільки на основі набутих знань і навичок. Рішення про визнання ухвалюються на основі відповідної інформації про ті кваліфікації, визнання яких запитується. Відповідальність за надання належної інформації покладається насамперед на заявника, який має надати її сумлінно.Незважаючи на відповідальність заявника, установи, що присудили кваліфікацію, яка розглядається, мають надавати на запит заявника і упродовж розумного строку відповідну інформацію власнику кваліфікації, установам або компетентним органам країни, в якій запитується визнання кваліфікації.Враховуючи, що рішення про визнання ґрунтується на знаннях і навичках, які підтверджуються кваліфікацією з вищої освіти, кожна Сторона визнає присуджену іншою Стороною кваліфікацію з вищої освіти, якщо кваліфікація, визнання якої запитується, суттєво не відрізняється від відповідної кваліфікації на території Сторони, в якій запитується визнання.Оцінка на території Сторони кваліфікації з вищої освіти, присудженої на території іншої Сторони, може здійснюватися у таких формах:a) загальна рекомендація для цілей працевлаштування;b) рекомендація закладу освіти з метою допуску до його програм;c) рекомендація будь-якому іншому компетентному органу з визнання. Кожна Сторона може зумовити визнання кваліфікацій з вищої освіти, присуджених іноземними закладами освіти, які функціонують на її території, конкретними вимогами національного законодавства або окремими угодами, укладеними зі Стороною, якій належать такі заклади. Відповідно до ст. VIII.1 Конвенції кожна Сторона надає належну інформацію про будь-який заклад, що належить до її системи вищої освіти, а також про будь-яку програму, що існує в таких закладах, з метою надання компетентним органам інших Сторін можливості встановити, чи виправдовує якість присуджених цим закладом кваліфікацій їхнє визнання на території Сторони, в якій запитується визнання.

Згідно з Порядком визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 05.05.2015 р. № 504 «Деякі питання визнання в Україні іноземних документів про освіту», процедура визнання в Україні документів про освіту (далі - Документи) здійснюється такими компетентними органами:

1) вищим навчальним закладом - з метою зарахування власника Документа на навчання та/або на посаду наукового чи науково-педагогічного працівника до цього ВНЗ. Рішенням ВНЗ про визнання підтверджується право власника Документа на продовження навчання або працевлаштування у цьому ВНЗ, про що видається свідоцтво про визнання іноземного документа про освіту (далі - Свідоцтво);

2) МОН - з метою працевлаштування та/або продовження навчання власника Документа на території України. Рішенням МОН підтверджується право власника Документа на продовження навчання та/або працевлаштування в Україні, про що видається Свідоцтво.

Для здійснення процедури визнання ВНЗ утворює комісію з визнання здобутих в освітніх установах ступенів вищої освіти та наукових ступенів, яка діє на підставі положення про неї.

Ступені вищої освіти, присуджені освітніми установами, мають визнаватися компетентними органами, якщо немає суттєвої різниці між іноземною кваліфікацією, визнання якої запитує Заявник, та відповідною кваліфікацією в Україні, за винятком випадків, зазначених у п. 2 розділу VI цього Порядку, а саме: рішення про відмову у визнанні поданого Документа приймається у разі, якщо:

1) документи видані освітніми установами, які не є офіційно визнаними в системі освіти держави, в якій вони функціонують;

2) документи видані філіями освітніх установ, якщо такі філії не є офіційно визнаними в системі освіти держави, на території якої вони провадять освітню діяльність цієї філії, якщо це передбачено законодавством іноземної країни;

3) документи не містять інформації про здобуття їх власником ступеня вищої освіти, фахову спеціалізацію або професійну перепідготовку, а також про періоди навчання, за якими йому надаються академічні та/або професійні права (продовження навчання та/або працевлаштування за фахом);

4) документи неправомірно видані освітньою установою іншої держави;

5) документи не є автентичними;

6) документи видані за результатами навчання за період, що становить менше ніж один академічний рік навчання;

7) документи видані за результатами навчання, під час якого загальна набрана кількість навчальних кредитів становить менше ніж 30 кредитів Європейської кредитної транспортно-накопичувальної системи (ЄКТС) (або їх еквіваленту кількість академічних годин);

8) документи не відповідають офіційно затвердженому стандарту оформлення документів про освіту, якщо такий стандарт прийнятий у державі, в якій функціонує освітня установа;

9) документи видані в результаті навчання за Програмою, яка не може бути співвіднесена з жодним ступенем вищої освіти, фаховою спеціалізацію, напрямом підготовки (спеціальності, кваліфікації) системи освіти України;

10) документи не визнаються в державі, якій належить освітня установа;

11) документи не містять повної інформації щодо змісту навчальної програми, що унеможливлює встановлення еквівалентності присвоєних за цими документами ступеню вищої освіти, фахової спеціалізації або професійної перепідготовки у системі освіти України;

12) встановлено, що документ про освіту одержаний на підставі неавтентичного документа про попередню освіту;

13) встановлено, що документ про освіту одержаний на підставі документа про попередню освіту, який не надавав його власнику відповідних академічних прав (якщо інше не передбачено законодавством країни походження документа про освіту).

Компетентний орган на підставі Висновку приймає одне з таких рішень, яке оформлюється в установленому законодавством порядку:

- про визнання Документа, на підставі якого Заявнику видається Свідоцтво;

- про відмову у визнанні поданого Документа, про що Заявнику направляється відповідне повідомлення із зазначенням підстав прийняття такого рішення.

Свідоцтво складається компетентним органом друкованим способом українською мовою, а в разі необхідності - додатково іншою мовою.

Свідоцтво дійсне разом з оригіналом Документа та діє безстроково.

Свідоцтво, видане МОН, є таким, що приймається всіма навчальними закладами, підприємствами, установами та організаціями будь-якої форми власності України.

ВНЗ у разі зарахування на навчання власника Документа, що отримав Свідоцтво про визнання МОН, має право переглянути результати процедури визнання, але виключно в бік більш сприятливих результатів для власника. У такому разі Комісія ВНЗ проводить власний аналіз з урахуванням рішення МОН та вимог вищого навчального закладу до певної Програми і навичок власника Документа та приймає остаточне рішення про визнання.

Свідоцтва мають бути зареєстровані компетентним органом в електронному журналі визнання в Україні іноземних освітніх документів МОН (далі - електронний облік). Після занесення необхідної інформації до електронного обліку автоматично генеруються реєстраційний номер Свідоцтва та електронна версія Свідоцтва, яке оформлюється компетентним органом у друкованому вигляді. Оригінал Свідоцтва видається Заявникові.

У разі незгоди Заявника з результатами процедури визнання Заявник протягом трьох місяців з дня реєстрації повідомлення про відмову у визнанні іноземного освітнього документа або з дня реєстрації Свідоцтва в електронному обліку може звернутися до компетентного органу, що здійснював процедуру визнання, із мотивованою заявою про перегляд справи та може надати додаткові документи щодо пройденої Програми та отриманої кваліфікації.

Якщо Заявник незадоволений результатом перегляду справи у компетентному органі - вищому навчальному закладі, він може звернутися із заявою про перегляд справи до МОН. За результатами розгляду поданих документів МОН виносить рішення про визнання, на підставі якого Заявнику видається Свідоцтво або рішення про відмову у визнанні іноземного освітнього документа, про що Заявнику надсилається відповідне повідомлення із зазначенням підстав прийняття такого рішення. Рішення компетентного органу можуть бути оскаржені до суду.

Строк надання Заявнику Свідоцтва про визнання Документа не може перевищувати 45 календарних днів з дня надходження усіх документів та інформації, необхідних для здійснення процедури визнання. Інформація про процедуру визнання розміщується на сайті компетентного органу.

Міжнародно-правове регулювання трудових відносин здійснюється і на рівні двосторонніх угод.

Приклад. Угода між Україною та Іспанією щодо врегулювання та упорядкування трудових міграційних потоків між двома державами від 12.05.2009 р., набрання чинності 28.07.2011 р. поширюється на працівників, які є громадянами однієї з Договірних Сторін та мають відповідний дозвіл на здійснення трудової діяльності на території іншої Договірної Сторони в разі наявності попередньо підписаного трудового контракту з роботодавцями цієї Договірної Сторони, а саме: 1) постійних працівників – на початковий період, не менше одного року, у кількості, що визначатиметься відповідно до наявних пропозицій з працевлаштування;2) сезонних працівників - на період, що не перевищує дев'яти місяців на рік у кількості, що визначатиметься відповідно до наявних пропозицій з працевлаштування;3) стажистів – працівників віком від 18 до 35 років, які вдосконалюють свою професійну та мовну кваліфікацію, на період до 12 місяців, який може бути продовжений на термін до шести місяців. У цьому разі вимагається укладення трудового контракту згідно із положеннями трудового законодавства Приймаючої Держави у сфері практики та навчання. Угодою закладено механізм працевлаштування для громадян обох країн на основі трудового контракту відповідно до потреб ринку праці кожної зі сторін. Зокрема, визначаються умови отримання пропозицій із працевлаштування, порядок добору та підготовки працівників, правила оформлення відповідних віз тощо. Положеннями Угоди визначаються умови праці та соціальні права працівників, зокрема, застосування законодавства приймаючої держави у сфері соціального забезпечення, гарантується недопущення жодної форми дискримінації, передбачається право на возз’єднання сім’ї. Угода також регламентує умови повернення працівників після завершення терміну дії трудового контракту.