Визначте структуру інституціоналізму та його методологічні особливості наприкінці ХХ-поч. ХХІ ст

У 50—60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий етап у розвитку економічної думки - інституціоналізм. Нова інституціональна теорія – це сучасна економічна теорія, що належить до неокласичного напрямку, початок якій поклала книга Рональда Коуза «Природа фірми», що вийшла в 1937 році. Однак інтерес до цієї сфери проявився лише близько кінця 1970-х років в США, а потім в Європі. Сам термін був введений в науковий обіг Олівером Вільямсоном.

У 1997 році було засновано «Міжнародне товариство по новій інституціональної економічної теорії».

Інституціоналізм - яскравий прояв тенденції проникнення методів мікроекономічного аналізу в суміжні соціальні дисципліни. Він виходить із двох загальних установок. По-перше, що соціальні інститути мають значення і, по-друге, що вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії. На початку ХХІ століття істітуціональна теорія приділяє основну увагу аналізу таких чинників як трансакційні витрати, права власності, контрактні агентські відносини. Інстітуціоналісти критикують традиційну неокласичну теорію за відступ від принципу «методологічного індивідуалізму».

Інституціоналізм XX — на початку XXI століття вводить поведінкові передумови. Ця теорія стверджує, що людина володіючи обмеженою інформацією може мінімізувати не тільки матеріальні витрати, але й інтелектуальні зусилля, а також, що переслідування власних інтересів може доводити до порушення контрактів.

Основну структуру інституціоналізму у другій половині XX — на початку XXI ст. становлять два напря­ми — неоінституціоиальна економіка та нова інституціональиа економіка. Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два на­прями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів. Перший напрям — неоінституціононалізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласи­ки. Другий напрям — нова інституціоиальна економіка — навпа­ки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Умовно цей напрям можна розподілити ще на три основні школи:ін­дустріально-соціологічна школа, школа суспільного вибору, кон 'юнктурна школа.У більшості напрямів иеоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний об­мін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найваж­ливішою економічною інституцією.

Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних кількома спільними базовими ідеями та має свої методологічні особливості, зумов­лені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інститу­ціоналізмом та неокласикою. Неоінституціоналізмом активно використовуються такі провід­ні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціона­льний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, кон­цепція «економічноїлюдини», максимізація корисності.