2018-01-21
559
Колектив — соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють для досягнення мети і мають органи самоврядування.
Його характеризують єдність цілей, високий рівень міжособистісного спілкування, згуртованість, внутрішня дисципліна, специфічні норми співжиття. Він є ланкою, що з'єднує особистість із суспільством. Виховання особистості в колективі є втіленням закономірностей розвитку суспільства, адже в колективних взаєминах створюються умови для соціально-психічного її розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює її розвиток.
Колектив є соціальною системою, яка виконує такі функції:
— організаторську (полягає в об'єднанні особистостей для виконання певних завдань);
— виховну (спрямована на створення оптимальних умов для всебічного виховання, психічного й соціального розвитку особистості);
— стимулюючу (сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості, регулює поведінку членів колективу, впливає на формування в особистості цілеспрямованості, волі, гуманності, працьовитості, совісності, чесності, гідності тощо).
|
|
|
Виховний колектив — педагогічно організована система відносин. Він має органи самоврядування й координації, що уповноважені представляти інтереси дітей і суспільства, традиції, громадську думку, об'єднує учнів спільною метою та організацією праці.
Виховний колектив виконує такі функції:
— залучення дітей до системи суспільних відносин, набуття ними досвіду таких відносин. Колектив акумулює основні риси й вимоги суспільства, передає практичний досвід використання існуючих суспільних відносин;
— організація самостійної діяльності дітей: навчаль ної, трудової, громадської, ігрової. Колективна діяльність сприяє формуванню ділових стосунків (взаємозалежності, відповідальності, контролю, взаємодопомоги, керівництва, підлеглості, вимогливості, дружби, товариськості, симпатії). Чим міцніша організаційно-ділова структура колективу, тим кращі умови для створення у ньому високоморальної атмосфери;
— формування моральної сутності особистості, її морально-естетичного ставлення до світу й самої себе. Колективістські стосунки сприяють формуванню гуманістичних якостей особистості, колективістської свідомості;
— ефективного педагогічного засобу впливу на особистість, групу дітей. Завдяки цьому відбувається коригування й регулювання їх поведінки та діяльності. Сформована в колективі громадська думка є дієвим інструментом педагогічного впливу, сила якого залежить від рівня розвитку колективу.
|
|
|
61. Охарактеризувати методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності й організаційні умови їх застосування.
х можна поділити на дві підгрупи.
І підгрупа - методи стимулювання інтересу до навчання:
створення ситуації інтересу при викладанні того чи іншого матеріалу (використання пізнавальних ігор, цікавих пригод, гумористичних уривків, перегляд навчальних телепередач, кінофільмів). Розвиток інтересу в учнів - це засіб активізації навчання, що сприяє кращому засвоєнню знань. Цікаво учням - цікаво з ними і вчителеві. Байдужість у навчанні негативно впливає на всіх учасників навчального процесу;
пізнавальні ігри як метод набувають великого значення для стимулювання та формування інтересу до знань (ігри-подорожі, вікторини тощо). Видатний педагог-батько Б. Нікітін склав для своїх дітей понад 500 дидактичних ігор. Пізнавальні ігри можуть набувати характеру рольових ігор, які користуються успіхом у старшокласників (вивчення курсів «Основи економічних знань», «Людина і суспільство», «Етика» тощо). У грі обов'язково повинні бути ведучі, виконавці, експерти, глядачі.
Різні види ігор містять у собі:
пояснення фабули (змісту й умов гри);
підготовку дійових осіб для виконання своїх ролей;
підготовку учнів-експертів, ведучого.
У пробудженні та закріпленні інтересу до знань надійним спільником є гумор педагога, що спирається на його педагогічну етику, інтелект учнів та вчителя.
навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета, коли вони вміло організовані (але не заорганізовані). Учитель попередньо готує тему, питання, що обговорюватимуться. Учні читають різноманітну літературу з проблеми. Важливу роль відіграють правила проведення дискусії, ініціатива вчителя та ведучого. Дискусія успішніше проводиться між паралельними класами;
аналіз життєвих ситуацій викликає інтерес учнів як метод застосування теоретичних знань на практиці.
В умовах демократизації та гуманізації процесу навчання й виховання значну роль відіграють диференційований та індивідуальний підходи, ситуація успіху в навчанні для учнів середнього рівня, що є стимулом для учнів, яким педагог допомагає вийти на вищий рівень навчальних досягнень, проводячи індивідуальні консультації, додаткові заняття.
ІІ підгрупа - методи стимулювання обов'язку й відповідальності. Ідеальне навчання засноване лише на інтересі, без оцінок, щоденного оцінювання. Новатором у такому підході до навчання є грузинський педагог Ш. Амонашвілі.
Головне в цьому методі - привчити дитину жити не тільки за стимулом «хочеться», а й за стимулом «треба», «необхідно»;
роз'яснення мети навчального предмета - метод стимулювання, основним правилом якого є: «Це згодиться в житті», «Без цього не можна бути освіченою та культурною людиною», «У майбутньому це стане тобі необхідним»;
вимоги до вивчення предмета (орфографічні, дисциплінарні, організаційно-педагогічні). Їх виконання привчає учнів до дисциплінованості, що є головним у використанні цих методів, хоча даний аспект вивчено в дидактиці недостатньо;заохочення та покарання в навчанні: оцінка учня за успіхи, усне схвалення та осуд педагога. Внутрішній закон кожного педагога - не користуватись антипедагогічними прийомами: виведення з уроку, виставлення негативної оцінки за поведінку, фізичне покарання тощо.
62. Розкрити форми організації виховання.
Форми організації виховної роботи у вищій школі визначаються змістом виховання, кількісним складом студентського колективу, специфікою навчального закладу, рівнем взаємодії між кураторами і студентами та іншими педагогами і студентами. Виховання проходить успішно у процесі реалізації його загальних (індивідуальних, парних, групових, колективних форм).
|
|
|
Індивідуальні форми організації виховання полягають у постійній роботі студентів над своїм удосконаленням, поповненням світоглядних уявлень, виробленням поглядів, переконань, позицій. Індивідуальна форма організації виховання для студента є ключовою, оскільки, аналізуючи процеси, що відбуваються навколо, він здійснює самовиховну роботу, підвищуючи свій духовно-моральний, науково-дослідницький, фахово-професійний рівень. Вона забезпечується за умови спрямовуючої діяльності куратора, авторитетного викладача, представника студентського активу тощо.
Форма парної виховної роботи передбачає виховання при взаємодії двох осіб: куратор-студент, викладач-студент, студент-студент. Вона уможливлює спілкування з наявністю зворотного зв'язку, використанням найбільш доступних для студента методів, врахуванням його індивідуальних особливостей та специфічних рис характеру. Форма парної виховної роботи дозволяє окремому студенту відчувати себе підтриманим зі сторони духовно сильнішої особистості, знаходити у контактуванні з нею підтвердження своїм думкам, реалізовувати власні ідеї за її сприянням тощо.
Групові форми організації виховної роботи у вищій школі включають врахування куратором чи окремим викладачем індивідуальних зацікавлень студентів і згрупування їх за інтересами для проведення заходів, які для них є бажаними і очікуваними. Молоді люди, об'єднані спільністю поглядів, досягають набагато більше тих, хто не є носієм ідей, цінних для найближчого оточення. Групові форми організації виховання сприяють виявленню лідерів, організації розвитку їх потенційних можливостей.
Колективні форми організації виховання характеризуються як такі, що забезпечуються через постановку єдиної для всіх мети і зосередження уваги студентів на її реалізації. Вони можуть застосовуватись до цілого курсу (потоку), кількох відділень, факультету загалом. Колективні форми організації виховання сприяють посиленню дисципліни всіх студентів, їх цілеспрямованої орієнтації на дотримання норм життя у межах ВНЗ, держави.
|
|
|
До найпоширеніших спеціальних форм організації виховної роботи відносимо виховні бесіди, диспути, тематичні вечори, студентські конференції, екскурсії, конкурси, спортивні гуртки, зустрічі з відомими людьми, науково-пошукову діяльність, презентації тощо.
Виховні бесіди проводяться здебільшого з проблем дисциплінарного порядку, морально-етичного, ідеологічного, політичного. Вони здійснюються як куратором, так і окремими викладачами чи представниками керівництва ВНЗ, факультету, студентських організацій. Бесіда є найбільш поширеною формою організації виховної роботи, оскільки може проводитись без попередньої підготовки спеціаліста, при першій же необхідності виявлення потрібної інформації чи надання її студентам.
Диспути як форма виховної роботи у вищій школі проводяться для розв'язання дискусійних проблем, ситуацій шляхом вільного висловлення студентами своїх думок і вироблення ними найбільш прийнятних рішень. Вони проводяться під керівництвом педагога чи авторитетної у студентських колах особистості. Диспути сприяють пізнанню істинного, отриманню додаткової чи раніше не знаної інформації, "шліфуванню" своїх поглядів на життєво-важливі події.
Тематичні вечори організовуються студентським активом, представниками професорсько-викладацького складу, студентами і викладачами спільно у залежності від того, чому присвячується захід, якого рівня підготовки він потребує, реалізацію якої мети передбачає. Для таких форм виховної роботи характерною є масовість, пізнавальне спрямування, орієнтація на сприйняття змісту заходу аудиторією інтелектуалів. Такі вечори проводяться, перш за все, на наукові, науково-популярні, етико та естетико розвиваючі теми.
Студентські конференції організовуються науково-педагогічними кадрами навчального закладу, його окремого факультету чи відділення. Вони можуть бути присвячені виховним проблемам студентського колективу і тому являються однією із форм організації виховної діяльності. Студенти, зазвичай, готуються до виступів на теми, які є цікавими для них та їх ровесників, однокурсників. Інформація може суттєво впливати на мораль слухачів, якщо її ретельно готувати під керівництвом обізнаних із заявленою проблемою спеціалістів.
Екскурсії організовуються як самими студентами, так і під керівництвом викладачів та куратора. Вони спрямовані на здобуття та накопичення певної інформації і, безперечно, здійснення того чи іншого виховного впливу на молодь. Екскурсії сприяють організації студента до самовиховання, підвищенню свого інтелектуального рівня, наповненню життя цінними ідеями, збагаченню його цікавою і життєво-необхідною інформацією.
Конкурси сприяють виявленню молодих талантів серед студентів. Вони стимулюють їх до правильної організації навчальної праці і відпочинку, породжують прагнення до життєвої активності і спонукають до розвитку наявних здібностей. Задоволення від перемог у конкурсах призводить до високого рівня активності у навчанні. Конкурси є різними за своїм спрямуванням (спортивні, літературні, мистецькі). Вони підсилюють прагнення молоді до повноцінного життя, насичення його змістовними подіями.
Спортивні змагання як форма виховної роботи зі студентами мають досить вагоме значення для їх фізичного розвитку та вироблення впевненості у собі, стриманості, стійкості, бажання досягати позитивних результатів. Вони організовуються як студентським активом відділення, факультету, так і викладачами фізичної культури при сприянні керівництва навчального закладу, кураторів. Спортивні змагання у вищій школі підвищують життєву активність тих, хто вчить і тих, хто вчиться.
Зустрічі з відомими людьми, організовані за бажанням студентів при сприянні представників професорсько-викладацького складу, куратора, або заплановані керівництвом факультету сприяють розвитку у них настирності на шляху досягнення поставленої мети, орієнтують у виборі ідеалу або особистості, яка може слугувати зразком у професійному становленні, власному та громадському житті молодої людини. Вони є невід'ємною складовою виховної роботи у ВНЗ, оскільки орієнтують студентів на все краще, змістовніше, вагоміше.
Науково-пошукова діяльність виступає формою організації виховання у ВНЗ у тому разі, коли вона спрямована фахівцями у напрямку розкриття змісту конкретної наукової проблеми, пошуку фактів для підтвердження того чи іншого наукового явища, обґрунтування здобутої інформації і сприяє розвитку стриманості, наполегливості, активності, комунікабельності тощо. Науково-пошукова діяльність окремих студентів здебільшого базується на їх бажанні власного інтелектуального вдосконалення і зосередженні у подальшому житті своїх сил у сфері науково-дослідних установ за обраним профілем, або викладання у ВНЗ.
Презентації останнім часом набули рівня форми організації виховної роботи у ВНЗ, оскільки мають різнорідне спрямування (особливо презентації наукових, науково-методичних, методичних, художніх видань) і допомагають молоді орієнтуватись у потоці необхідної інформації, добирати джерела як для навчання так і з виховною ціллю: для пізнання цікавих явищ, пошуку зразків поведінкової діяльності, підтвердження правильності чи неправильності своєї життєвої позиції тощо. Вони стимулюють розвиток оціночних суджень, допомагають виробленню власної думки щодо ставлення до всього оточуючого.
Названі форми організації виховної діяльності покликані сприяти примноженню духовних цінностей студентської молоді, її прагненню "служити своєму народові безкорисно і жертовно і віддавати йому свої знання, свою працю і в цьому знайти своє найвище задоволення, радість і втіху". Вони, за умови правильного застосування, забезпечують наповнення виховного процесу необхідним змістом.
63. Дати аналіз системного підхіду до обґрунтування цілісності процесу виховання.
Інакше виглядає система методів виховного впливу, методів тактичного плану. Вихідним для виявлення даної системи є ставлення дитини до навколишньої дійсності в його реальне прояві, становленні та розвитку. Педагог, впливаючи на ставлення, коригує, ініціює ставлення, надає формам його культурні контури.
Тому в педагогічному арсеналі три основні методи виховного впливу: метод переконання, метод вправи, метод оцінки. Зрозуміло, назви умовні, до них ставитися слід як до педагогічних термінів, що приховує особливий професійний сенс, і не можна тлумачити їх прямо, відповідно до їх лексичного значення.
Метод переконання виступає у вигляді наступного: [8]
a. судження педагога;
b. аргументація педагога;
c. думка, висловлена педагогом, повідомлення про особисте ставлення і самопочутті;
d. повідомлення про загальноприйнятому в культурі;
e. розкриття внутрішнього прихованого сенсу того, що сталося, отношенческом сенсу;
f. діалог педагога з дітьми;
g. дискусія, спонтанно або спеціально організована педагогом;
h. обмін враженнями зі сприйняття художнього образу,
i. порада, рекомендація педагога з приводу життєвої колізії.
Метод вправи-це такого роду вплив, який забезпечує реальні практичні дії дитини, що втілюють його внутрішнє ставлення, яке ніби матеріалізує ставлення, роблячи його видимим для іншого.
У вчинку з'єднується внутрішнє і зовнішнє відношення, але, щоб зробити вчинок, дитина повинна володіти зовнішньою формою.
Метод вправи сприяє такому оснащенню поведінковими вміннями. Він реалізується в такий спосіб: [9]
a. прикладом педагога;
b. проханням що-небудь зробити, спрямованої на адресу дитини;
c. проханням що-небудь переробити, змінивши характер дії;
d. показом - інструкцією, вплетеній у контекст спільної діяльності;
e. спеціальним тренінгом, відпрацьовує поведінкові навички;
f. грою з етико-психологічними правилами;
g. традиційним оформленням деяких правил поведінки;
Метод педагогічної оцінки має два різновиди: відкритої педагогічної оцінки і прихованої педагогічної оцінки. До відкритої слід вдаватися рідко, лише у випадку, коли вихованець повністю віддає собі звіт в скоєному. Прихована педагогічна оцінка - найбільш ефективна, так як, розрахована на суб'єктивну самостійність, вона інтенсивно розвиває цю самостійність. [10]
Покарання організується аналогічно, в нього ті ж види, змінюється лише оціночний вектор. Перерахуємо аналогічні види: несхвалення, зауваження, позбавлення задоволень, догану, виключення з системи спілкування або з групи.
Методи виховного впливу розробляє така наукова дисципліна, як педагогічна технологія. Реалізація цих методів здійснює найтонше психологічне дотик до особистості, тому потребує особливого педагогічному мистецтві.
Групова форма організації виховання у школі одержала назву колективної. Ще недавно вона відображала прийняту в нашому суспільстві концепцію К. Маркса і Ф. Енгельса, згідно з якою «... тільки в колективі індивід отримує кошти, що дають йому можливість всебічного розвитку своїх задатків і, отже, тільки в колективі можлива особиста свобода. Виховання в дусі колективізму стало провідним принципом педагогіки, формування колективу - метою виховної роботи. Засобом і формою досягнення цієї мети також проголошувався колектив.
Утвердження провідної ролі колективу у формуванні особистості стало одним з головних відмінностей соціалістичної системи виховання від зарубіжних систем. Те, що вітчизняна школа першою у світі відмовилася від орієнтації на особистість, поставивши в центр виховної діяльності колектив, оголошувалося великою перевагою і великим кроком вперед у розвитку теорії та практики воспітанія.Коллектів став центром прикладання виховних зусиль, його формування - головним завданням вітчизняної школи. Нові цілі зажадали теоретичного осмислення, розробки великих і малих проблем. На їх рішення направили свої зусилля А.С. Макаренко, Н.К. Крупська, В.А. Сухомлинський, багато інших видатних педагоги. [11]
Широкомасштабна виховна діяльність дала незначні плоди, благородні задуми не здійснилися. За багато десятиліть колективістського виховання наша школа мало просунулася у формуванні людини нового типу. Про що це свідчить - про слабкість ідеї чи невміння втілити її в життя? Сьогодні, коли осмислено минуле, ясно, що спроби переробити індивідуальну природу людини виявилися прямолінійними і спрощеними.
Звідси - висновки: не можна доводити справу виховання до абсурду, культивуючи лише колективізм і обмежуючи при цьому розвиток індивідуальності.
Гармонія особистого й колективного в найбільшою мірою відповідає зрілим уявленням про виховання.
64. Охарактеризувати методи контролю і самоконтролю у навчанні й організаційні умови їх застосування.
Головною функцією цих методів є контрольно-регулювальна. Це означає, що контроль не повинен відокремлюватися від навчального процесу, а бути компонентом, який виконує навчальні, виховні, розвиваючі, спонукаючі функції.
Залежно від організації контрольних зрізів, джерел інформації, способів одержання і обробки даних та ін. виокремлюють:
Метод усного контролю. Усний контроль здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. При індивідуальному опитуванні учитель ставить перед учнем декілька запитань, при фронтальному — серію логічно пов'язаних між собою питань перед усім класом. Правильність відповідей визначається учителем, коментується. За підсумками контролю виставляються оцінки.
Метод письмового контролю. Здійснюється за допомогою контрольних робіт, творів, переказів, диктантів, письмових заліків і под., які можуть бути короткочасними (15—20 хв.) і протягом усього уроку. Письмовий контроль відрізняється також глибиною діагностики (поверховий зріз чи ґрунтовний аналіз).
Метод лабораторного контролю спрямований на перевірку вмінь учнів користуватися лабораторним обладнанням (амперметром, вольтметром, термометром, психрометром та ін.), яке буде використовуватися на уроці. До контрольних лабораторних робіт включають також письмові та графічні роботи, розв'язання експериментальних задач, які потребують проведення дослідів.
Метод машинного (програмованого) контролю. Здійснюється за допомогою електронно-обчислювальної техніки і контролюючих програм. Комп'ютер є найоб'єктивнішим контролером при вивченні всіх навчальних предметів. Програми для контролю здебільшого складаються за методикою контрольних програмованих вправ. Відповіді набираються цифрами або у вигляді формул. У міру розвитку і насичення комп'ютерами шкіл цей метод набуватиме більшої ваги. Проте машина не може врахувати психологічні особливості учня, своєчасно надавати йому допомогу при утрудненні — не може повністю замінити учителя.
Метод тестового контролю. Може бути безмашинним і машинним. В основі такого контролю лежать тести — спеціальні завдання, виконання (чи невиконання) яких свідчить про наявність (або відсутність) у школярів певних знань, умінь.
Метод самоконтролю. Передбачає формування в учнів уміння самостійно контролювати ступінь засвоєння навчального матеріалу, знаходити допущені помилки, неточності, визначати способи ліквідації виявлених прогалин.
65. Здійснити порівняльний аналіз диференційованого та індивідуального підходів у навчанні і вихованні учнів.
Диференційований підхід у вихованні та навчанні, один із способів вирішення педагогічних завдань з урахуванням соціально-психологічних особливостей груп виховання, які існують в співтоваристві дітей як його структурні або неформальні об'єднання або виділяються педагогом за схожими індивідуальним, особистісним якостям учнів. Диференційований підхід займає проміжне положення між фронтальної виховною роботою з усім колективом і індивідуально працювати з кожним учнем. Диференційований підхід полегшує виховну діяльність педагога, тому що дозволяє визначати зміст і форми виховання не для кожної дитини (що складно в умовах великої наповнюваності класів), а для певної "категорії" учнів. Реалізації диференційованого підходу сприяє організація ігор, змагань, тимчасових творчих колективів, створення спеціальних педагогічних ситуацій, що допомагають розкрити гідності учнів. Необхідна умова диференційованого підходу - вивчення міжособистісних відносин. Диференційований підхід дає можливість впливати на відносини між особистістю і групою, групою і колективом, дітьми та дорослими і т.д. Ефективність диференційованого підходу перебуває в прямій залежності від творчої атмосфери співробітництва у виховній організації та демократичного управління нею.
Диференційований підхід включає досить широке коло педагогічних дій. Вивчення психолого-педагогічної літератури дозволило прийняти в якості робочого визначення, яке розглядає диференційований підхід як систему заходів (сукупність прийомів і форм педагогічного впливу) з вивчення, обліку і розвитку типологічних індивідуальних особливостей різних груп школярів, що працюють за єдиною навчальною програмою. Сутність диференційованого підходу полягає:
a) у забезпеченні досягнень обов'язкових результатів навчання кожним учнем відповідно до його реальними навчальними можливостями;
b) у забезпеченні розвитку пізнавального, ціннісного, творчого, комунікативного та художнього потенціалу особистості;
c) забезпеченні навчання відповідно до реальних навчальними можливостями учнів і орієнтацією на «зону найближчого розвитку».
На думку В.У.Кузьменко, «індивідуальний підхід – це більш вузьке поняття, аніж індивідуалізація, один з провідних (але не єдиний) принципів педагогічної діяльності, які забезпечують стратегію індивідуалізації. Індивідуальний підхід полягає у гнучкому використанні педагогами інтегрованої та різноманітної системи засобів, форм, методів і прийомів навчально-виховної роботи, яка враховує цілісну картину індивідуального розвитку кожної дитини» [9].Індивідуальний підхід у навчанні розглядається як вибір викладачем різних форм, методів, засобів і прийомів активізації навчально-пізнавальної діяльності кожного студента.Під індивідуалізацією розуміють вдосконалення самостійної навчальної діяльності у відповідності до індивідуальних здібностей студента, яка обов'язково контролюється, корегується викладачем. Використовуючи індивідуальний підхід, викладач має більше можливостей враховувати індивідуальні особливості студентів, що сприятиме ефективному підбору та використанню таких методів, засобів і прийомів навчальної діяльності, які забезпечили б високий рівень засвоєння навчального матеріалу та розвиток студента, як особистості.
66. Розкрити умови вибору методів виховання.
Оптимальний вибір методу характеризується такими умовами:
а) має органічно пов’язуватись з метою, яка стоїть перед школою; б) не універсалізувати якийсь із них, має бути система методів; в) вибір методу диктується конкретними завданнями і змістом виховного заходу; г) залежить від конкретних умов, в яких здійснюється виховний вплив; д) враховуються індивідуальні і вікові особливості учнів; е) динаміка, зрілість, організованість колективу; є) метод виховання і особистість вихователя.Методи виховання в народній педагогіці “Добрий приклад, кращий за сто слів”, “Приклад кращий за правило”, “Бурчання наскучить, приклад научить” (приклад); “Шануй батька і матір”, “Поважай старших” (вимога); “Стид хоч і не дим, а очі виїсть”, “Раз на віку спіткнешся, та й то люди бачать” (громадська думка); “Перед ти як карати, полічи до ста”, “Злість – погана порадниця” (покарання); “Перехвалення – як пересолення” (заохочення); “Не вчи дитину штурханами, а добрими словами”, “Добрі діти доброго слова послухаються, а лихі й дрючка не бояться” (переконання).
67. Визначити вимоги та види контролю знань учнів.
В залежності від дидактичної мети використовують різні види контролю за навчанням: попередній, біжучий. повторний, тематичний, періодичний, підсумковий, комплексний.
Попередній контроль носить діагностичний характер. Напередодні вивчення певної теми, засвоєння якої має грунтуватися на раніше вивченому матеріалі, учитель має з'ясувати рівень розуміння опорних знань, актуалізувати їх, аби успішно рухатися вперед.
Біжучий контроль передбачає перевірку якості засвоєння знань у процесі зичення конкретних тем.
Повторний контроль спрямований на створення умов для формування умінь і навичок. При цьому треба виходити з позиції, яку визначив ще К.Д.Ушинський: хороші дидакти те й роблять, що без кінця повторюють і лише кожен раз додають щось нове. Повторна перевірка якнайкраще сприяє переведенню знань з короткотермінової до довготривалої пам'яті.
Тематичний контроль пов'язаний з перевіркою рівня знань, умінь га навичок учнів в обсязі певного розділу чи об'ємної теми конкретної навчальної дисципліни.
Періодичний контроль передбачає за мету встановити, яким обсягом знань учні володіють з тих або інших проблем стосовно вимог програм.
Підсумковий контроль має своїм завданням з'ясувати рівень засвоєння учнями навчального матеріалу в кінці навчального року або по завершенню вивчення навчальної дисципліни. Це проводиться у формі заліків, екзаменів.
Комплексний контроль передбачає перевірку рівня засвоєння знань, умінь та навичок з кількох суміжних дисциплін, що забезпечують комплексний підхід до формування світогляду учнів. Наприклад, можна з'ясувати рівень знань учнів з історії, літератури, народознавства, що стосується певної історичної епохи.
Щодо методів контролю знань, умінь та навичок, то в історії розвитку школи виокремилися такі основні методи контролю знань, умінь і навиків учнів: усна перевірка, письмова перевірка, графічна перевірка, практична перевірка, тестова перевірка. Дещо умовно до методів перевірки можна віднести спостереження.
Усна перевірка поки ще займає переважаюче місце в школах та вищих навчальних закладах. Техніка усної перевірки полягає в тому, що учитель ставить перед учнями певні запитання, учні мають дати на них відповіді, використовуючи слово. Цей метод сприяє розвитку в учнів вмінь мислити, грамотно висловлювати думки в логічній послідовності, розвивати культуру усного мовлення. Використання цього методу вимагає від учителя значних зусиль і майстерності: грамотно формулювати запитання, спонукаючи учнів до активного мислення, будувати систему запитань у певній логічній послідовності, уважно слухати відповіді учнів, враховувати індивідуальні особливості школярів. Проте цей метод не позбавлений недоліків: він призводить до неефективного використання часу на уроці.
Письмова перевірка у порівнянні з усною більш ефективна, оскільки всі учні класу отримують завдання для підготовки письмових відповідей на них. Це сприяє піднесенню самостійної пізнавальної діяльності учнів, формуванню культури писемного мовлення, ефективності використання навчального часу.
Графічна перевірка спрямована на виявлення вмінь і навичок учнів у процесі виконання різних видів графічних робіт з різних дисциплін навчального плану. Це – робота з контурними картами, побудова таблиць, схем, графіків, діаграм та ін. Такий метод ширше використовується в середніх і особливо у старших класах, оскільки спрямований на узагальнення знань, систематизацію певних процесів, технологій. Все це сприяє підвищенню самостійності учнів у процесі учіння, оволодіння методами навчальної діяльності.
Практична перевірка тісно пов'язана з включенням учнів у конкретну практичну діяльність, в ході якої перевіряються вміння учнів застосовувати знання на практиці, а також рівень сформованості вмінь і навичок. Логічно така перевірка випливає із сутності процесу пізнання, в якому практика відіграє спонукальну і контролюючу роль.
Тестова перевірка все більше набуває свою поширення. Сутність цього метолу полягає у визначенні завдань (запитань), на які подані альтернативні відповіді. Учень має обрати правильну відповідь, аргументувати свій вибір. Можуть бути завдання для конструювання відповіді. Тестова перевірка може здійснюватися машинним і безмашинним способом.
68. Висвітлити зв’язок і єдність загальної мети і конкретних завдань виховання.
69. Розкрити діяльнісний підхід до виховання, його сутність та зміст.
Підхід до студента як до об'єкта, а не суб'єкта навчання призвів до його відчуження від процесу навчання. У результаті навчання втратило для нього свій первісний зміст. Знання виявилися зовнішніми стосовно його реального життя. Також відчуженим від загального процесу навчання виявився і викладач у вузі, позбавлений можливості самостійно ставити мету, вибирати засоби і методи своєї діяльності. Він переставши орієнтуватися на особистість свого підопічного, його здатності, можливості й інтереси.
Суб’єктно-діяльнісний підхід дозволяє перебороти таке відчуження, направити навчальний процес на особистість учня, створити максимально сприятливі умови для розвитку і розкриття його здібностей, з огляду на його психофізіологічні особливості, особливості соціального і культурного контекстові життя, складності і неднозначності внутрішнього світу студента.
Суб’єктно-діяльнісний підхід як ключовий елемент педагогічного мислення вимагає перегляду, переоцінки всіх компонентів педагогічного процесу. Він радикально змінює саму його суть і характер, ставлячи в центр учня. Основним змістом навчання стає розвиток особистості студента. Якість і міра цього розвитку виступають як якість роботи вчителя, усієї системи освіти.
Суб’єктно-діяльнісний підхід реалізується шляхом послідовної індивідуалізації всього педагогічного процесу, врахування особистісної специфіки учня, його персоналізації, врахування індивідуальних особливостей особистості педагога. Для цього необхідно боротися уніфікацією, знеособлюванням програм і форм навчання, надавати навчальний матеріал, різнорівневий за складністю засвоєння.
Діяльнісний підхід орієнтує не тільки на засвоєння знань, алі і на способи цього засвоєння, мислення і діяльності, на розвиток пізнавальних сил і творчого потенціалу студента. Цей підхід протистоїть методам і формам механічної передачі готової інформації, монологічності викладача, пасивності студента.
Принципи діяльнісного підходу повинні пронизувати всі сторони навчального процесу - процес пізнання, осмислення, сприйняття, закріплення, практичного застосування отриманих знань, умінь і навичок. Діяльність суб'єкта навчання - основний фактор його розвитку і самовизначення. У зв'язку з цим особливе значення мають активні творчі методи навчання, дослідницькі проблемні методи, використання інформаційно-пояснювальних видів навчання, методик програмного-алгоритмічного типові, проектні методи, дискусії, ділові ігри, проблемне консультування, форми творчої організації навчання, перехід від інформаційно-пояснювального навчання до діяльнісного, розвиваючого, забезпечення вільної пошукової діяльності учня у великих масивах інформації.
Освіта, орієнтована на розвиток особливостей, здібностей, індивідуальності особистості студента здійснюється тільки в ході рівноправного партнерства спільної розвиваючої діяльності учнів і педагогів. В основі стратегії співробітництва лежати ідеї стимулювання і спрямування пізнавальних і життєвих інтересів студентів.
В усіх дидактичних сучасних концепціях центром стає особистість, яка навчається, її мотиви, інтереси, споживи, здібності, бажання, наміри, стилі діяльності. У зв'язку з цим, для забезпечення ефективності навчання необхідно, щоб особливості побудови й організації навчального процесу відповідали мотиваційній сфері студента. З підвищенням мотивації підвищується творча активність, інтелектуальні можливості, підсилюється пізнавальна діяльність навчання, що дозволяє інтенсифікувати досягнення результатові і мети діяльності.
Новий підхід до особистості учня як суб'єкту навчання вимагає знання про його диспозиції і мотиваційні конструкти, про відношення до процесу навчання, методів його організації, навчальних матеріалів і форм їх репрезентації. Однак особистісні суб'єктивні оцінки учнів ніколи не вивчалися досить глибоко. Мотиваційна упередженість, розбіжності і дисонанси у взаємодії того, якого навчають, і навчаючого не приймалися до уваги, неузгодженості в області цілеполягання, конфлікти цілей не враховувалися. Примус як домінуючий стимул нижчого рівня був широко представлень у практиці навчання. Заподій спадові мотивації намагалися знайти в методичній, дидактичній, виховній діяльності. При новому підході до процесу навчання всі методичні рішення повинні враховувати особистість студента, її індивідуальні особливості, споживи, мотиви, цілі, інтереси, установки. Проблема суб'єкта навчання продовжує залишатися відкритою, хоча будь-який зовнішній вплив ефективно тільки тоді, коли враховуються процеси, які протікають всередині суб'єкта. Тому необхідно спеціально розглянути сукупність різних диференційованих факторів і стимулів - у залежності від особистості студента, її диспозицій, специфіки діяльності. На думку А.Н. Леонтьєва, діяльність, мотиви й особистісний зміст виступають як утворюючі особистість (Леонтьев, 73,с.182).
Аналіз особистісних диспозицій суб'єкта навчання, виділення великого числа диференціальних параметрів сприяють створенню нових методичних стратегій, тактик, засобів впливу, віднайденню ефективних стимулів індивідуальної, навчальної, когнітивної, комунікативної діяльності. У якості основних диференціальних параметрів особистісної диспозиції студента можуть бути розглянуті:
- установка готовності до навчання;
- наявність чи відсутність мотиваційної упередженості, негативних стереотипів;
- загальні рівні мотивації (високий, низький, позитивний, негативний, нейтральний, активний, пасивний);
- загальний стиль поведінки (комунікативний - некомунікативний);
- мотиви цілеспрямованої поведінки, пов’язані у внутрішніми і зовнішніми факторами (самоактуалізація, самоствердження, почуття власної компетенції, престиж спеціальності тощо);
- типи сприйняття (аналітичний, синтетичний, інтуїтивно-почуттєвий, раціонально-логічний);
- типи реакції (імпульсивний, рефлексивний);
- рівень інтелектуальної активності (репродуктивний, продуктивний, евристичний, креативний);
- рівень домагань і характер суб'єктивних очікувань (прагнення до успіху, уникнення невдач).
- когнітивної структурованості.
Таким чином, суб’єктно-діяльнісний підхід до процесу навчання припускає знання індивідуальних особливостей, індивідуальних стилів діяльності суб'єкта, уміння діагностувати і прогнозувати їх вплив на успішність навчання, до яких можна віднести здатність до:
- навчання,
- перебоязкі інформації,
- її запам'ятовування,
а також знання:
- загального відношення до навчання,
- внутрішньої ієрархії мотивів,
- співвідношення потреб,
- домінуючого типові атрибуції успіху чи невдачі тощо.
Установка - цей важливий компонент особистісної структури суб'єкта навчання, визначається як:
- готовність до визначеної активності;
- готовність до реагування і дії;
- приведення схеми реакції до станові готовності;
- внутрішні і динамічні відносини, які опосередковують психологічний ефект стимульних впливів на індивіда, а також виникнення системи активності;
- створення потенційної схильності до майбутньої активност;і;
- позитивне чи негативне відношення індивіда до певного явища, яку може бути ситуацією, предметом, ідеєю;
- усвідомлене, зафіксоване в процесі соціалізації оціночне відношення до соціально значимого об'єкта.
Таким чином, установки, особистості прямо відбивають систему усвідомлених і неусвідомлених факторів, що спонукують чи гальмують діяльність суб'єкта в досягненні цілей. Смороду обумовлюються особливостями мотивації, яка регулює дану діяльність.
Установка є важливим компонентом особистості учня тому, що є основою будь-яких проміжних процесів, що існують між реакцією і стимулом, на ґрунті якої відбувається прийняття самого стимулові, визначає оцінку й асимілятивно-моторну активність, направляє перцептивно-оціночну активність. Аналіз компонентів установки є необхідним при аналізі суб'єкта навчання, тому що при пошуку і розробці найбільш ефективних стимулів, які спонукують діяльність учня, установка сприяє прийняттю стимулові, виявленню альтернатив, врахування наслідків вибору. Як указує Кикнаддзе, «у кожної людини виробляються свої особливі установки, які з більшою чи меншою очевидністю стають основою готовності до діяльності у відповідних умовах і визначених напрямках»(57, с.400). Установка викликає визначені акти поведінки суб'єкта, керує ними, впливає на вибірковість, відбираючи з багатоликої стимуляції, що впливає на сприймаючого суб'єкта, ті, що становить інтерес саме для цього суб'єкта.
У якості параметрів установки виділяються:
- суб'єкт
-середовище,
- афективний компонент (емоційна оцінка даного предмета),
- конативний (програма дій, що стосується даного предмета),
- когнітивний компонент (знання суб'єкта про предмет),
- інформаційний зміст,
- здатність до прийняття нових когнітивних елементів,
- операційні можливості суб'єкта,
- готова система реакцій, що діє без усвідомлення нової ситуації,
- установка, що організує нову, конкретну поведінку.
Установка - це ціла система цінностей, що наказує стримувати одні спонукання і стимулювати інші, змушує суб'єкта по-різному сприймати ситуацію навчання і вибирати відповідний спосіб дії.
Прояв установок і мотиваційних орієнтації є важливим етапом при дослідженні суб'єкта навчання, хоча їх узагальнення є важким і має суб'єктивний характер.
У даний година велика увага приділяється особистості учня як суб'єкта діяльності, що формується і розвивається в процесі навчання і педагогічного спілкування. На шкода, методистів часто цікавлять лише пошуки шляхів ефективної подачі змісту навчального матеріалу, його теоретичне обґрунтування, а не суб'єкт з його емоційними, інтелектуальними, індивідуальними проявами. Тому часто ретельно відібраний, теоретично обґрунтований матеріал не досягає своєї мети.
Особистісне відношення студента, його суб'єктивні переваги об'єкта комунікації впливають на інтерпретацію отриманої інформації, ступінь її засвоєння, успішність навчання в цілому, тому для вирішення питань ефективного стимулювання учня і підвищення ефективності навчання необхідно спеціальне вивчення суб'єкта, його мотиваційних ресурсів. Для виробки правильних методичних тактик і стратегій при організації навчального процесу викладачу необхідно мати інформацію про установки того, кого навчають, його ціннісні орієнтації, особистісні диспозиції, судження, оцінки, мотиви, наміри. Неузгодженості між установками викладача й учня негативно впливають на результати їх спільної діяльності.
Вдало відібрані педагогом емоційні стимули позитивно впливають на когнітивну діяльність суб'єкта навчання. При розбіжності між установкою і навчальною ситуацією (матеріал, інформація, тема, проблема, аспект, курс, програма, організацій, зміст, форма репрезентації матеріалу) відбувається неузгодженість у комплексі операціональних процедур. Забезпечення кореляцій між установкою суб'єкта на навчальну ситуацію буде сприяти успішності навчання шляхом акомодації, асиміляції, адаптації до нового середовища (Пиаже, Фресс, 83). Суб'єкт іноді зближається з дійсністю, акомодується, а іноді ще більш віддаляється. Відчуження призводить до блокування його діяльності. Тому необхідно трансформувати саму діяльність, уключивши суб'єкта в нову навчальну ситуацію, що б впливати на його установки, стимулювати усвідомлення заблокованого відрізка діяльності.
У процесі навчання студентів емпіричні спостереження показали, що протиріччя бувають викликані розбіжностями в:
1) методичних і дидактичних орієнтаціях;
2) когнітивному компоненті установки;
3) комплексі операціональних структур;
4) характері очікувань;
5) неоднозначному розумінні однієї і тієї ж інформації.
Якщо викладач знає початковий стан установки, то він може ефективно впливати на студента, нейтралізувати негативне відношення, сформувати готовність суб'єкта до інтелектуального напруження, до визначеного способові дії. Це може створити настроювання на предметне навчання на різні види робіт, специфічні об'єкти і ситуації. Головна задача педагога - аналіз установки суб'єкта навчання для того, щоб активізувати ті області діяльності, що у визначеному психічному акті не актуалізовані і не усвідомлені.
Як відомо, успіхи і стратегії студентів з стійкою позитивною чи негативною установкою будуть різні. Однак, часто можна спостерігати тип негативної поведінки (уникнення навчального процесу), що може бути викликана діаметрально протилежними мотивами. Негативне відношення одного студента може бути мотивоване дуже активними інтелектуальним інтересом до визначеної проблеми, області знань тощо. Навчальний процес не може цілком задовольняти споживи творчого пошуку, нестандартного вирішення цікавих задач і ситуацій у такого студента. В іншого негативне відношення може бути викликане відсутністю пізнавальних мотивів. Природно, у цих умовах, педагог зобов'язаний виробити стратегію і тактикові індивідуального підходу до шкірного типові учня, виходячи з особливостей суб'єктно-діяльнісного підходу шкірного. Так студент першої групи, у силу своєї позитивної мотивації:
- легше включається в навчальні ситуації;
- швидше адаптується до нових методів навчання і до індивідуальної методики викладання;
- шукає найкраще застосування своїм когнітивним здібностям;
- домагається співвідношення витрачених зусиль і отриманих результатів;
- отримує задоволення від навчання.
Природно, студент другої групи з негативною мотивацією:
- часто ухиляється від зайняти;
- працює повільно;
- не здатний до тривалої напруги;
- не доводити до кінця намічені цілі, завдання;
- часто придушень, безініціативний, швидко втрачає інтерес до матеріалу.
Однак не завжди позитивна мотивація сприяє успіху навчання, а добрі розвинуті когнітивні навички підсилюють позитивну мотивацію. Форми стимуляції, заохочення, впливи повинні бути різними для студентів з установкою прагнення до успіху і уникнення невдач.
Якщо рівень мотивації уникнення вище мотивації успіху, те студент намагається не ризикувати, досягаючи менших успіхів. У випадку неуспіху він намагається знайти заподій в організації навчального чи процесу діяльності викладача. Якщо мотивація досягнення вище, ніж мотивація уникнення невдач, те студент схильний до ризику, тому що для нього сам успіх є спонукальною силою.
У силу цього, студенти орієнтовані на успіх, повинні отримувати інформацію про свої успіхи і досягнення, відчутні моменти прогресу в навчанні, для них необхідно проводити спеціальне порівняння їх результатів за етапами навчання, створювати відчуття особистісної причетності.
Як показують спостереження, не існує якого-небудь мотиваційного стереотипові, що приводити людини до успіху. Деякі студенти впевнені в собі, своїх здібностях, інші відчувають тривогу, боятися невдач. Однак у результаті навчання і ті й інші можуть домогтися успіхів, якщо викладач диференціює свої методичні стратегії і тактики, здійснює кореляцію неадекватно завищених чи занижених оцінок.
Диференційованого підходу вимагають учні з низькою - високою когнітивною структурованістю, імпульсивні - рефлексивні, залежні - незалежні, комунікативного- некомунікативного типові.
Суб'єкти з низькою когнітивною структурованістю діють під впливом стереотипів, не здатні швидко адаптуватися до нової системи освіти, до нових вимог ситуації.
В одних суб'єктів сприйняття цілісне, глобальне, недиференційоване, інших воно орієнтоване на деталі, більш аналітичне, диференційоване, смороду прагнуть до більш точного визначення зрозуміти, уточненню значень слів, до визначення їх точного місця в семантичному і значеннєвому ланцюзі.
70. Визначити компоненти процесу навчання.
До основних компонентів процесу навчання належать:
1) Цільовий (визначення вчителем мети і сприймання її учнями) 2) стимулюючо-мотиваційний 3) змістовий 4) операційно-діяльнісний 5) контрольно-регулюючий 6) оцінювально-аналітичний
Діяльність вчителя у навчальному процесі полягає в управлінні активною і свідомою діяльністю учнів нд засвоєннями нового матеріалу. Вчитель надає допомогу учням при виникненні труднощів, піклується про виховання і розумовий розвиток учнів, здійснює контроль за навчальною діяльністю учнів. Діяльність вчителя включає такі елементи: - планування (складання календарних, тематичних, поурочних планів) – організація (підготовка технічних засобів навчання, попереднє проведення дослідів, виконання вправ, підбір навчальної методичної літератури, організація власних дій, дій учнів) - стимулювання (збудження пізнавального інтересу учнів, розвиток у них почуття обов’язку та відповідальності) – контроль і регулювання (виявляє затруднення і недоліки в діяльності учнів, вносить корективи в організацію навчання) – аналіз результатів (визначення рівня знань і умінь учнів, ступінь їх усвідомленості, причини прогалин у знаннях, намічає заходи щодо їх усунення).
71. Розкрити зміст Державної національної програми «Освіта (Україна ХХІ століття)».
Оновлення змісту освіти є визначальною складовою реформування
освіти в Україні і передбачає приведення його у відповідність з
сучасними потребами особи і суспільства.
Стратегічні завдання реформування змісту освіти:
вироблення державних стандартів і відповідне формування
системи й обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших
якостей особистості на різних освітніх та кваліфікаційних рівнях;
відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на
засадах диференціації та інтеграції, забезпечення альтернативних
можливостей для одержання освіти відповідно до індивідуальних
потреб та здібностей;
органічне поєднання у змісті освіти його загальноосвітньої та
фахової складових відповідно до освітніх рівнів та особливостей
регіонів України;
вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах,
утвердження її як основної мови функціонування загальноосвітньої,
професійної та вищої школи;
орієнтація на інтегральні курси, пошук нових підходів до
структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання
світу;
оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичної
складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної
спадщини та сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок
з національною історією, культурою, традиціями;
створення передумов для розвитку здібностей молоді,
формування готовності і здатності до самоосвіти, широке
застосування нових педагогічних, інформаційних технологій;
сприяння фізичному, психічному здоров'ю молоді, врахування
потреб індивідуальної корекційно-компенсаційної спрямованості
навчання і виховання дітей з вадами психофізичного розвитку.
Шляхи реформування змісту загальноосвітньої підготовки:
1. Гуманітарна освіта:
формування гуманітарного мислення, опанування рідною,
державною та іноземними мовами;
прилучення до літератури, музики, образотворчого мистецтва,
надбань народної творчості, здобутків української і світової
культури;
осмислення історичних фактів, подій і явищ, різноманітності
шляхів людського розвитку;
формування світоглядної, правової, моральної, політичної,
художньо-естетичної, економічної, екологічної культури;
утвердження пріоритетів здорового способу життя людини;
відображення у змісті історичної освіти закономірностей
історичного розвитку, широке вивчення україно- (народо-) знавства,
етнічної історії та етногенези українців, інших народів України;
забезпечення естетичного розвитку особистості, оволодіння
цінностями й знаннями в галузях мистецтв;
формування етичних цінностей, починаючи з ранньої родинної
освіти.
2. Природничо-математична освіта:
поєднання основ класичних фундаментальних дисциплін і
сучасного розуміння закономірностей будови світу;
обов'язкове вивчення природничо-математичних дисциплін в усіх
типах загальноосвітніх навчально-виховних закладів на всіх
ступенях освіти;
посилення гуманістичного спрямування змісту
природничо-математичної підготовки.
3. Трудова підготовка:
вироблення елементарних трудових навичок у період дошкільної
освіти;
розширення трудового досвіду дітей, формування в них навичок
самообслуговування;
формування техніко-технологічних та економічних знань,
практичних умінь і навичок, необхідних для залучення учнів до
продуктивної праці та оволодіння певною професією;
розширення політехнічного світогляду учнів і розвиток їхніх
творчих здібностей на основі взаємозв'язку трудового навчання з
основами наук;
активне ознайомлення з масовими професіями, виховання потреби
у праці та оволодіння певною професією;
ознайомлення учнів з основами ринкової економіки, різними
формами господарської діяльності;
використання досвіду народної педагогіки, залучення школярів
до вивчення народних ремесел, створення умов для органічного
включення їх у трудову діяльність.
Шляхи реформування змісту фахової підготовки:
приведення його у відповідність з рівнем розвитку духовної і
матеріальної культури, науки, техніки, змінами, що відбуваються в
суспільному житті, економічних відносинах, організації праці тощо;
запровадження поліваріантності освітніх програм, поглиблення
їх практичної спрямованості, широке використання новітніх
педагогічних, інформаційних технологій та впровадження модульної
побудови навчального матеріалу;
забезпечення випереджального зростання кваліфікації робітника
та спеціаліста, безперервності і наступності у здобутті
кваліфікаційних рівнів;
поєднання споріднених професій та спеціальностей для
забезпечення мобільності фахівців на ринку праці.
72. Охарактеризувати методи стимулювання поведінки і діяльності й організаційні умови їх застосування.
Методи стимулювання і мотивації діяльності та поведінки школярів. Застосування їх в педагогічній практиці.
До них відносять: змагання, заохочення, покарання, метод вибуху.
Змагання – метод спрямування природної потреби учнів у суперництві в русло формування необхідних якостей особистості. Змагання може бути індивідуальним і колективним. Недоцільними вважаються змагання з конкретних показників успішності, бо це пов’язане з інтелектуальними можливостями школярів.
Заохочення – спосіб висловлення сусп.-позит. оцінки поведінки і діяльності окремого учня чи колективу. Може бути колективне чи індивідуальне. Прийоми заохочування-схвалення (жестом, оцінкою, словами); похвала, вияв уваги, вияв поваги, довір’я (доручення), подяка, премія, нагорода. Вимоги: об'єктивність, опора на громадську думку, особистісний підхід, гласність, дотримання міри.
Покарання – спосіб впливу на особистість, в основі якого лежить засудження дій, вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки. Покарання має викликати в учнів почуття сорому, вини, наміри не повторювати подібного. Прийоми: виправлення (карається додатково); обмеження (якогось задоволення чи прав); моральний осуд: несхвал, зауваження, догана, попередження; умовне покарання; зміна ставлення; переведення в інший клас, школу; виключення з школи.
Метод вибуху – спосіб яскравих, несподіваних, незвично сильних впливів на вихованця, який має на меті дуже швидку перебудову особистості на основі дуже сильних почуттів, що при цьому виникають. Використовується у складних випадках конфлікту особистості і колективу, коли більш м’якими засобами цей конфлікт розв’язати неможливо.
