Соціальна структура давньоримського супільства та Громадянський стан у римському праві

Заснування Риму та Римське царство

За легендою, Рим було засновано 21 квітня, 753 р. до н. е. братами-двійнятами, нащадками троянського героя Енея.[2]

 

Ромул (лат. Romulus) і Рем (лат. Remus) були онуками латинського царя, Нумітора (лат. Numitor) з Альба-Лонгі. Царя скинув з престолу його жорстокий брат Амулій (лат. Amulius), в той час як дочка Нумітора, Рея Сільвія (лат. Rhea Silvia), народжувала дітей.

 

 

Капітолійська вовчиця, яка вигодувала Ромула і Рема

 

Рея Сільвія була дівою-весталкою, згвалтованою Марсом, від якого в неї народилися напівбожествені двійнята. Новий цар боявся, що Ромул і Рем відберуть назад трон, тому наказав їх утопити. Вовчиця (або, за деякими переказами, дружина чабана) врятувала і виростила їх, і коли вони стали дорослими, то повернули трон Альба-Лонгі Нуміторові. Згодом двійнята заснували їхнє власне місто, але під час сварки за право стати царем Риму Ромул вбив Рема, хоча деякі джерела визначають причину сварки тим, що кожен хотів назвати нове місто своїм ім'ям. Зрештою Ромул дав місту своє ім'я. Оскільки місту бракувало жінок, за легендою, латиняни запросили на свято плем'я сабінів і викрали їх незаміжніх дівчин, започаткувавши інтеграцію латинян і сабінів.

 

За іншою легендою, записаною грецьким істориком Діонісієм, Еней очолював групу троянців у морській подорожі. Після довгих мандрів бурхливим морем, вони висадилися на береги річки Тібр. Незабаром після висадки, чоловіки забажали знову вийти в море, але жінки, які були з ними, не захотіли їхати далі. Одна жінка, на ім'я Рома, запропонувала іншим жінкам спалити кораблі, аби запобігти відплиттю. Спочатку чоловіки розгнівалися на Рому, але потім зрозуміли, що вони знаходилися в ідеальному місці для оселення. І вони назвали нову колонію на честь жінки, яка спалила їх кораблі.

 

Рим виріс з поселень навколо броду через Тібр, перехресті торгових шляхів. За археологічними свідченнями, селище Рим було, можливо, засноване у VIII ст. до н. е., хоча його могли заснувати латиняни ще в X ст. до н. е., на Палатинському пагорбі. Етруски, що спершу оселилися в Етрурії, на півночі, встановили політичний контроль над регіоном наприкінці VII ст. до н. е., сформувавши аристократичну і правлячу еліту. Наприкінці VI ст. до н. е. етруски втратили владу і вплив, і саме з цього моменту латиняни та сабіни відновлюють своє управління, створюючи республіку, з набагато обмеженішою владою правителів.

 

Римські традиції, як і археологічні докази, вказують на комплекс в межах Римського Форуму (лат. Forum Romanum) як на осередок влади царя і релігійний центр. Нума Помпілій (лат. Numa Pompilius) був другим римським царем, наступником Ромула. Він розпочав в Римі великі будівні проекти спорудженням царського палацу в Регії та комплексу дів-весталок.

 

В ІІ ст. до н. е. після військових кампаній римське утворення складалося з дев'яти провінцій: шість на Заході — Сицилія, Сардинія, Корсика, Цизальпійська Галлія, Іспанія, Африка та три на Сході — Іллірія, Македонія, Азія.

Римська республіка

За легендами і пізнішими літописами, наприклад, Тіта Лівія, Римська Республіка була встановлена приблизно в 509 р. до н. е., коли останнього з семи римських царів, Тарквінія Гордого, було скинуто з престолу, і була сформована система правління, яка базувалася на щорічних виборах магістратів і різних представницьких зборах. Конституція встановила систему стримувань і противаг, а також розподіл влади. Двома найважливішими магістратами були два консула, які разом представляли орган виконавчої влади у формі верховного правління та військове головнокомандування. Консули мали працювати в Сенаті, який спочатку був консультативною радою, що складалася з патриціїв, але згодом набрав сили і влади. Іншими посадовими особами (магістратурою) в Республіці були претори, еділи і квестори. Спочатку такі посади могли займати виключно патриції, але пізніше вони стали відкриті для простих людей, плебеїв. Республіканські виборчі збори включали центуріатські коміції (лат. comitia centuriata), які голосували з питань війни та миру й обирали людей на найважливіші посади, та трибутні коміції (лат. comitia tributa), які вибирали посадовців у менш важливі органи управління

 

Поступово римляни підкорили інші народи Італійського півострова, включаючи етрусків. Останньою загрозою римській гегемонії в Італіїї став Тарент (лат. Tarentum), головна грецька колонія, яка у 281 р. до н. е. заручилася підтримкою епірського царя Пірра, але і це їх не врятувало. Римляни захищали свої завоювання, засновуючи римські колонії в стратегічних місцях, і тим самим встановлюючи стабільний контроль над регіоном. У другій половині III ст. до н. е. Рим зіткнувся з Карфагеном у першій з трьох Пунічних воєн. Ці війни закінчилися першими для Риму заморськими завоюваннями, Сицилії та Іспанії, та піднесенням Риму як визначної імперської сили. Після завдання поразки македонцям та імперії Селевкідів у II ст. до н. е., римляни стали домінуючим народом Середземномор'я.

 

Домінування у іноземних регіонах призвело до внутрішнього розбрату. Сенатори багатіли за рахунок провінцій, але солдати, які переважно були дрібними фермерами, занадто довго були далеко від дому і не могли утримувати свої землі, а зростаюча маса іноземних рабів і збільшення латифундій скоротили можливості оплачуваної праці. Дохід від воєнної здобичі, комерція в нових провінціях, оподаткування сільського господарства створили нові економічні умови для багатіїв, формуючи новий клас купців, «вершників» (лат. equites). Закон Клавдія (Lex Claudia) забороняв членам Сената займатися комерцією, тому попри те, що вершники теоретично могли увійти до складу Сената, вони було суворо обмежені у політичній владі. Сенат постійно сварився через дрібниці, неодноразово блокуючи важливі земельні реформи і відмовляючись надати класу вершників більше голосів в уряді. Жорстокі банди з міських безробітних, які контролювалися конкуруючими сенаторами, залякували електорат насильством. Ситуація досягла критичної точки наприкінці II ст. до н. е., коли брати Гракхи, двоє трибунів, спробували домогтися прийняття земельної реформи, яка б перерозподілила великі патриціанські володіння серед плебеїв. Обидва брати були вбиті, але Сенат прийняв деякі з їх реформ, аби заспокоїти зростаючі заворушення серед плебеїв та вершників.

 

Відмова у наданні римського громадянства союзницьким містам Італії призвела до Союзницької війни 91-88 рр. до н. е. Воєнні реформи Гая Марія спричинили те, що солдати часто були віддані своїм командирам менше, ніж своєму рідному місту, і сильний генерал міг силою примусити місто і Сенат підкоритися. Це призвело до громадянської війни між Марієм та його протеже Суллою, і досягло апогею під час диктатури Сулли у 81-79 рр. до н. е.

 

У середині I ст. до н.е., троє людей, Юлій Цезар, Помпей та Красс, уклали секретний пакт — Перший Тріумвірат — задля контролю Республіки. Після завоювання Цезарем Галлії, протистояння між Цезарем і Сенатом призвело до громадянської війни з силами Сенату на чолі з Помпеєм. Цезар здобув перемогу і зробив себе довічним диктатором. В 44 р. до н. е. Цезаря було вбито сенаторами, які протистояли захопленню Цезарем абсолютної влади і прагнули відновити конституційне управління. Але згодом владу захопив Другий Тріумвірат, що складався з Октавіана — спадкоємця, призначеного Цезарем, Марка Антонія та Лепіда. Однак цей альянс скоро зкотився у боротьбу за домінування. Лепіда відправили у вигнання, а Октавіан, розбивши Антонія та Клеопатру Єгипетську у битві при Акції в 31 р. до н. е., став незаперечним правителем Риму.

Римська імперія

Розбивши своїх ворогів, Октавіан узяв ім'я Август (лат. Augustus) і привласнив собі майже абсолютну владу, зберігши лише тінь республіканської форми правління. Його призначений наступник, Тиберій, прийняв владу без серйозної опозиції, встановивши династію Юліїв-Клавдіїв, яка існувала аж до смерті Нерона у 69 р. Римська територіальна експансія продовжувалася, і держава залишалася непохитною, незважаючи на низку імператорів, які вочевидь були розбещені та продажні (наприклад, деякі дослідники вважають, що Калігула був божевільним, а Нерон мав репутацію жорстокої людини, яка більше цікавилася власними інтересами, аніж державними). Династія Юліїв-Клавдіїв змінилася династією Флавіїв. Протягом правління «П'яти гарних імператорів» (96-180 рр.), Імперія досягла свого територіального, економічного та культурного апогею. Держава була захищена як від внутрішніх, так і зовнішніх загроз, і протягом Pax Romana («Римський мир») Імперія процвітала. Із завойюванням Дакіі за правління Траяна Імперія досягла піку своєї територіальної експансії; римські володіння займали площу приблизно 6,5 млн. км².

 

У період між 193 та 235 рр. правила династія Северів, в якій було декілька некомпетентних правителів, зокрема Геліогабал. Це і зростаючий вплив армії на добробут Імперії призвели до довгого періоду занепаду і зовнішніх нападів, відомого як Криза ІІІ ст. Ця криза завершилася під час правління компетентнішого Діоклетіана, який у 293 р. розділив Імперію на західну та східну частини, що керувалися тетрархією — двома імператорами (августами) і двома молодшими соправителями (цезарями). У 330 р., 11 травня, імператор Константин І остаточно закріпив статус столиці за Візантієм (лат. Byzantium) і перейменував його на Константинополь. У 395 р. Імперія назавжди розділилася на Західну та Східну.

 

Західна Римська імперія постійно зазнавала нападів варварів, і її послідовний занепад розтягнувся на століття. У IV ст. гуни, які мігрували на захід, змусили візіготів шукати притулку у межах Римської імперії. У 410 р. візіготи під проводом Аларіха І взяли змором Рим. Вандали вдерлися у римські провінції — Галлію, Іспанію та Північну Африку, і в 455 р. взяли Рим. 4 вересня 476 р. германський вождь Одоакр примусив останнього імператора Західної Римської імперії, Ромула Августула зріктися престолу. Правління Риму на Заході, що продовжувалося приблизно 1200 років, скінчилося. Східна Римська імперія матиме таку саму долю, хоча не настільки сувору. Юстініану вдалося ненадовго відвоювати Північну Африку та Італію, але через кілька років після його смерті володіння Візантії на Заході скоротилися до південної Італії та Сицилії. На сході, частково через нищівну Юстиніанову чуму, Візантії загрожувало піднесення ісламу, чиї послідовники швидко захопили території Сирії та Єгипту і незабаром стали безпосередньою погрозою для Константинополя. Однак візантійцям вдалося зупинити ісламську експансію у їхні землі протягом VII ст., а на початку IX ст. повернули частину завойованих земель.

У 1000 р. Східна Римська імперія була на своїй вершині: Василь ІІ відвоював Болгарію та Вірменію, розквітли культура і торгівля. Однак, через деяких час, у 1071 р. завоювання раптово закінчилися після битви при Манцикерті. Це врешті-решт призвело Імперію до неминучого занепаду. Кілька століть внутрішніх розбратів та вторгнення турків підготували ґрунт для імператора Олексія І Комніна у 1095 р. дати заклик допомоги на Захід. Останній відповів хрестовими походами, що завершилися облогою Константинополя учасниками Четвертого хрестового походу. Завоювання Константинополя розпочне роздрібнення залишків Імперії на держави-наступниці. Східна Римська імперія припинила своє існування, після узяття Константинополя Мехмедом ІІ 29 травня 1453 р.

Соціальна структура давньоримського супільства та Громадянський стан у римському праві

 

Римське суспільство розглядається як ієрархічне, де раби (лат. servi) були на самому дні, вільновідпущеники (лат. liberti) — над ними, а вільнонароджені громадяни (лат. cives) були верхівкою. Вільні громадяни також були поділені на класи. На початковому етапі розвитку римське суспільство складалося з двох основних верств — патриціїв і плебеїв. Згідно з найпоширенішою версією про походження цих двох класів, патриції — це корінні мешканці Риму, що вели своє походження від 100 патріархів-засновників міста, а плебеї — прийшле населення, яке не мало такого походження, але мало громадянські права. Патриції були об'єднані спочатку в 100, а потім в 300 родів. Спершу плебеям заборонялося одружуватися з патриціями, що забезпечувало замкненість верстви патриціїв.

 

Менш важливим це стало за часів пізньої Республіки, коли деякі плебейські родини стали заможними і почали займатися політикою, а деякі патриціанські роди занепали. Будь-хто, патрицій чи плебей, чиїм предком був консул, вважався благородним (лат. nobilis), а того, хто перший зі свого роду прийняв консульство, як, наприклад, Марій чи Цицерон, називали новою людиною (лат. homo novus) і благородними ставали його нащадки. Однак патриціанське походження все ще залишалося престижним, і багато релігійних інститутів були відкриті тільки для патриціїв.

 

 

 Характерним одягом для римських чоловіків була тога, яку могли носити тільки громадяни Риму

 

З часом соціальна структура помітно ускладнилася, важливішим став поділ на класи згідно військової служби. Членство в цих класах періодично визначалося цензорами, згідно майновому становищу. Найзаможнішими були сенатори, які домінували у політиці та військовому управлінні. Наступними йшли вершники (лат. equites), тобто ті, що могли дозволити собі утримувати бойового коня; згодом вони сформували впливовий купецький клас. Це були особи не завжди знатного походження, але вони займалися торговими операціями (торгівля вважалася недостойним патриціїв заняттям) і концентрували в своїх руках значні багатства. Після декількох нижчих класів з тих, хто міг собі дозволити військове спорядження, йшли пролетарії — громадяни, які не мали майна. До реформ Марія вони не допускалися до військової служби і за рівнем добробуту і престижу стояли ненабагато вище вільновідпущеників.

 

Приблизно в III ст. до н. е. патриціат об'єднується з вершниками у нобілітет. Однак нобілітет не був єдиним. Згідно римським уявленням, вельможність (лат. nobilitas) роду, до якої належить людина, визначала рівень поваги до нього. Кожен мав відповідати своєму походженню і однаково засуджувалися як негідні заняття (наприклад, торгівля) людини знатного походження, так і незнатні особи, які досягли високого положення (homo novus). Громадяни також стали розділятися на cives nati — громадян за народженням і cives facti — громадян, які отримали права за певним законом. До Риму також стали з'їжджатися люди різноманітних національностей (перш за все, греки), які не мали політичних прав, але грали важливу роль у житті суспільства.

 

Право голосу в Республіці залежало від класу, громадяни групувалися у вибочі «триби», але в трибах багатшого класу було менше людей, ніж в бідних трибах, всі пролетарії формувалися в одну трибу. Голосування проходило у класовом порядку і закінчувалося тоді, голосували більшість триб, тому до найбіднішіх класів часто навіть не доходила черга.

 

Союзницьким іноземним містам часто надавалося латинське право, перехідний рівень між повним громадянством і статусом іноземця (лат. peregrini), яке давало жителям цих міст всі права громадян згідно римських законів і дозволяло їх керівним магістратам ставати повноправними римськими громадянами. Хоча існувало безліч різновидів латинських прав, основний поділ був на:

cum suffragio («з правом голосу», тобто право вступити в римську трибу і брати участь у трибутній коміції)

sine suffragio («без права голосу», тобто без права брати часть у римській політиці)

 

Деяки з італійських союзників Риму отримали повне громадянство після Союзницької війни 91-88 рр. до н. е., а в 212 р., за імператора Каракалли, повне римське громадянство поширилося на всіх вільнонароджених в Імперії.