Правосуб'єктність фізичних осіб

Система римського права складається zjuspublicum і jus privatum.

Приватне право поділялося на дві основні правові групи. Перша регулювала питання правоздатності та дієздатності суб'єктів права як учасників суспільного та приватного життя римського суспіль­ства, тобто статус, становище особи, друга — правове становище окремих осіб у сім'ї.

Тому приватне право прийнято поділяти на статусне і сімейне право.

Статусне право — це система правомочностей (права і обов'язки в дії), яка регулює питання правоздатності і дієздатності суб'єктів права.

Правоздатність — властивість суб'єктів бути носіями прав і обов'яз­ків. У зв'язку з тим, що права і обов'язки стосувалися різних речей, було прийнято розрізняти: правоздатність в публічному праві і пра­воздатність у приватному праві.

Правоздатність у галузі публічного права (публічноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів брати участь у громадському житті римської держави (служити в римських легі­онах, обирати і бути обраним, брати участь у світських і релігійних святах), тобто мати можливість впливати на хід державних справ.

Правоздатність в галузі приватного права (приватноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів права бути носіями часткового або повного права в приватному житті, тобто мати можливість (право) користуватися нормами сімейного, речо­вого, процесуального права (право на судовий захист).

Дієздатність — це здатність суб'єкта права самостійно виступати в правовому процесі, тобто самостійно користуватися власними пра­вами і самостійно виконувати власні обов'язки.

Дієздатними визнавалися ті суб'єкти права, які були здатні від свого імені і за власною волею здійснювати правові дії, особисто виконувати взяті на себе обов'язки, особисто відповідати за власні протиправні вчинки.

Здатність особи бути суб’єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов’язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб’єкта передбачає на

Поняття та елементи правоздатності фізичних осіб.

Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'яз­ків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа).

Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов' язків.

Межі правоздатності різних категорій осіб визначаються об'єк­тивним правом (законами, звичаями, постановами тощо).

Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздат­ність суб'єкта права починається з моменту народження і припи­няється з настанням смерті.

Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів:

status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;

status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;

status familiae (сімейний статус).

За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом грома­дянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни.

За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні.

Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).

Діездатність.      Елементи і обсяг.

Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися якими особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом об'єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні дії.

У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здій­снювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватись власними правами і особисто відповідати за власні про­типравні дії тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним станом можуть гарантувати, що вони ведуть себе як розумні люди.

На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров'я, вчинення поганих вчинків тощо.

Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи.

Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун.

Друга — дівчата віком 7—12 років і хлопці 7—14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін).

Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 — хлопці до 25 років), що визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття нас­тавало з 25 років.

На обмеження дієздатності осіб впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, недорозвинутість), фізичні вади (відсутність якогось органу або неправильне його функціонування, відсутність зовнішнього сприйняття.

Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, які в силу слабкості характеру, витрачають своє майно, і через це виникає загроза повного його знищення. Марнотратникам призначався піклувальник, який піклувався про їхній майновий стан.