Система римського права складається zjuspublicum і jus privatum.
Приватне право поділялося на дві основні правові групи. Перша регулювала питання правоздатності та дієздатності суб'єктів права як учасників суспільного та приватного життя римського суспільства, тобто статус, становище особи, друга — правове становище окремих осіб у сім'ї.
Тому приватне право прийнято поділяти на статусне і сімейне право.
Статусне право — це система правомочностей (права і обов'язки в дії), яка регулює питання правоздатності і дієздатності суб'єктів права.
Правоздатність — властивість суб'єктів бути носіями прав і обов'язків. У зв'язку з тим, що права і обов'язки стосувалися різних речей, було прийнято розрізняти: правоздатність в публічному праві і правоздатність у приватному праві.
Правоздатність у галузі публічного права (публічноправова правоздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів брати участь у громадському житті римської держави (служити в римських легіонах, обирати і бути обраним, брати участь у світських і релігійних святах), тобто мати можливість впливати на хід державних справ.
|
|
Правоздатність в галузі приватного права (приватноправова правоздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів права бути носіями часткового або повного права в приватному житті, тобто мати можливість (право) користуватися нормами сімейного, речового, процесуального права (право на судовий захист).
Дієздатність — це здатність суб'єкта права самостійно виступати в правовому процесі, тобто самостійно користуватися власними правами і самостійно виконувати власні обов'язки.
Дієздатними визнавалися ті суб'єкти права, які були здатні від свого імені і за власною волею здійснювати правові дії, особисто виконувати взяті на себе обов'язки, особисто відповідати за власні протиправні вчинки.
Здатність особи бути суб’єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов’язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб’єкта передбачає на
Поняття та елементи правоздатності фізичних осіб.
Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа).
Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов' язків.
Межі правоздатності різних категорій осіб визначаються об'єктивним правом (законами, звичаями, постановами тощо).
|
|
Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздатність суб'єкта права починається з моменту народження і припиняється з настанням смерті.
Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів:
status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;
status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;
status familiae (сімейний статус).
За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом громадянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни.
За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні.
Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).
Діездатність. Елементи і обсяг.
Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися якими особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом об'єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні дії.
У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватись власними правами і особисто відповідати за власні протиправні дії тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним станом можуть гарантувати, що вони ведуть себе як розумні люди.
На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров'я, вчинення поганих вчинків тощо.
Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи.
Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун.
Друга — дівчата віком 7—12 років і хлопці 7—14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін).
Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 — хлопці до 25 років), що визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття наставало з 25 років.
На обмеження дієздатності осіб впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, недорозвинутість), фізичні вади (відсутність якогось органу або неправильне його функціонування, відсутність зовнішнього сприйняття.
Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, які в силу слабкості характеру, витрачають своє майно, і через це виникає загроза повного його знищення. Марнотратникам призначався піклувальник, який піклувався про їхній майновий стан.