Причини та специфіка розгортання громад.війни в україні

Боротьба за обєднання україни.Гетьман Дорошенко.,Многогрішний

П. Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П. Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

− розпочинає систематичне скликання військових рад;

− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

− активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Тим часом П. Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як свідчить польський історик Т. Корзон, погром війська Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.

У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між Польщею і Росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Адже відповідно до його умов територія України поділилася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя – за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх спільним управлінням.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого тріумфу П. Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. Польський наступ на Правобережжя, проголошення запорожцями гетьманом П. Суховія, якого підтримали кримські татари, а згодом М. Ханенка, якого підтримувала Польща, врешті, наступ російських військ на Лівобережжі і визнання лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним зверхності царя – все це вкрай ускладнило становище П. Дорошенка; зврештою, це позбавило його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію. Корсунська Рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Туреччина разом з П. Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від перемоги Туреччини П. Дорошенко майже нічого не виграв. Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво Туреччини, а П. Дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують Україну, а гетьман П. Дорошенко як їхній союзник втрачає підтримку мас, його авторитет невпинно падає. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича (вересень 1676 р.).

Походив Дем'ян Многогрішний (р. н. і р. см. невідомі) з простого селянського роду і, навіть осягнувши владу гетьмана, зостався " простим і неписьменним ". Загалом у ті часи неписьменність була річчю рідкісною навіть серед незначної старшини, не кажучи вже про гетьманів. Та Многогрішний не тільки не соромився своєї неосвіченості, а навіть хизувався нею. Може, тому що за всім цим крилася ясна мета і прагнення будь-що досягти її. Недарма І. Крип'якевич так характеризує його: "Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єру і не думав ні перед ким поступатися".

Многогрішний справді пишався тим, що не маючи за собою ні давнього козацького родоводу, ні освіти, спромігся стати провідним політиком Лівобережжя і здобути булаву гетьмана. Ще за часів І. Брюховецького (1663-1668) він був полковником чернігівським. Гетьман багато в чому покладався на цього офіцера й адміністратора і більше, ніж іншим, йому довіряв. Може, тому, що бачив у ньому щось дуже близьке собі (згадаймо, Брюховецький теж дійшов до гетьманської булави, починаючи зі служки Б.Хмельницького).У квітні 1672 року гетьмана Дем'яна Многогрішного привезли до Москви - на люті тортури й допити. І дуже раділи, що пощастило взяти в лабети цього впливового козацького вождя, який робив усе можливе, щоб домогтися незалежності України. До того ж робив це - як на "чоловіка простого й невченого", як він сам полюбляв казати про себе - напрочуд грамотно. В його становищі так повівся б будь-який європейський монарх.

28 травня того самого року Дем'яна Многогрішного, його брата - полковника чернігівського Василя Многогрішного та кількох сподвижників вивели на майдан, щоб скарати на горло. Але в останню мить цар помилував їх, мабуть, побоюючись, що ця страта може викликати повстання на Лівобережжі України чи, принаймні, різко посилити антиросійські настрої там. Відтак - уже традиційне для українських патріотів сибірське заслання.

 

Причини та специфіка розгортання громад.війни в україні.

Смерть Б. Хмельницького та інвазія Польщі і Росії створили реальну загрозу існуванню Гетьманщини. Ніщо не змогло попередити сповзання держави в прірву громадянської війни. Відсутність державного керманича катастрофічно позначилася на долі українського народу.

Тетяна Яковлева («Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни») погоджується з тим, що «руїна» почалася саме під час правління І. Виговського, коли Москва висунула свого претендента на булаву — І. Безпалого, що вперше привело до двогєтьманства.

Отже, «руїна» почалася 1658 р. і закінчилася 1687 року.

Гетьман Іван Виговський. Наступник Богдана Хмельницького — І. Виговський (1657-1659 pp.) спробував був відродити проект ще свого попередника — українсько-польсько-литовську Річ Посполиту. Створювалось щось нове — Руське князівство у складі Речі Посполитої. Державний устрій князівства примхливо поєднував у собі традиції Війська Запорізького і Речі Посполитої. Реєстр козаків кількістю у 60 тис. повинен був мати власну адміністрацію і суд на чолі з гетьманом. Гетьман же був і головнокомандувачем козацького війська. Люд посполитий знаходився під юрисдикцією канцлера, воєводи, трибуналу у Києві, міських судів; законодавчо-дорадчої влади — шляхетських сеймиків. Усе це мало реалізуватись в результаті підписання Гадяцького трактату 1658 р. між Гетьманщиною і Польщею.

Це була перша за багато років воєнна поразка Росії. Склалося враження, що ця битва надовго визначила стосунки Росії і України на користь останньої.

Однак уміло створена Москвою опозиція політиці І. Виговського в Гетьманщині організувала повстання проти уряду гетьмана. Почалися страхіття громадянської війни. У ній навіть був забитий селянами між Биховом і Кобижчою біля Ніжина такий славетний мислитель, учений і політичний діяч, як Юрій Неми-рич.

Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти в державі, козацька старшина обрала гетьманом Богданового сина Юрія Хмельницького (1659-1663 pp.). Російський уряд, який направив в Україну нове військо, примусив молодого гетьмана прийняти ганебні Переяславські статті, начебто взяті боярами з Переяславського договору Б. Хмельницького. За цими статтями в Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані розташовувались російські гарнізони разом з воєводами. Утримували їх коштом місцевого населення. Українські війська залишали Білорусію. Віднині гетьмана мусили обирати тільки з дозволу царя. Росії поверталися всі конотопські трофеї козаків і полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговських.

 

Гетьманові заборонялося займатись зовнішньою політикою, козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький в жовтні 1660 р. виступив на боці Речі Посполитої. Він допоміг розбити московські війська під Чудно-вом і підписав з Польщею новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Росії. Тому вони чинили запеклий опір Ю. Хмельницькому. Безсилий зломити опозицію і припинити внутрішні конфлікти, Ю. Хмельницький на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

Двовладдя в Гетьманщині. Характерною рисою «руїни» було двовладдя з початку 60-х років, коли гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Брюховецький (1663-1668 pp.). а Правобережної — Павло Тетеря (1663-1665 pp.). В історичній традиції обидва вони залишилися чужими поплічниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.

Іншою характерною рисою «руїни» був поділ України без відома її гетьманів між Польщею та Росією. За Андрусівським мирним договором 1667 р. Лівобережна Україна закріплювалась за Польщею, а Правобережна — за Росією. Ця угода назавжди перекреслила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство.

Під час одного із збройних виступів козаків І. Брюховецький був убитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі. Гетьман П. Дорошенко. Уберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність спробував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1666-1676 pp.).

Після Анд русі всь кого миру він виступив проти поляків. Щоб привабити на свій бік якомога більше прихильників, П. Дорошенко поновив усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. А щоб зменшити залежність від всесильних полковників, гетьман підпорядкував безпосередньо собі сердюцькі полки. Король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної України. Після вбивства І. Брюховецького розгніваним натовпом Петро Дорошенко був проголошений гетьманом і Лівобережної України. За час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Пра­вобережжя Петра Суховія, а згодом поляки — М. Ха-ненка. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців, залишивши за себе на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного (1668-1676 pp.). туди прийшли російські війська і останній змушений був як гетьман присягати на вірність російському цареві.

Лівобережний, гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що забезпечувало їй аахист від нападів турків, татар і поляків.

«Вічний мир», підписаний Польщею і Росією в 1686 p., підтвердив права поляків на Правобережжя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьманові. Політика Росії ставала все більш антиукраїнською'. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому, коли в 1687 р. через степові стихійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В. Голіцин звинуватив у цьому гетьмана.

Усе, що відбувається після смерті Б. Хмельницького у політичному житті України, має вигляд якоїсь абсурдної гри випадковостей. Поки народ і політики пробували вияснити зміст якого-небудь нового явища, як воно тут-таки щезало під тиском нових обставин, які теж довго не затримувались. Гетьмани, що швидко приходили на заміну один одному, партії, що виникали так швидко, як і щезали, різні впливи, походи, битви і мирне залагодження справ, угоди і компроміси — від них аж в очах мерехтіло у сучасників тих подій. Врешті-решт все валилось у безвість, забираючи з собою політичну цілісність і самобутність України.

Б. Хмельницький склав союз з Росією, підписавши «Березневі статті». Цей союз, як показав час, в даних обставинах призвів до такого співробітництва, до такого злиття, яке легше було створити, ніж потім розірвати. Якщо гетьман намагався утримати за актом приєднання вид договору, то незламна наполегливість московських дипломатів зуміла нав'язати йому характер царської милості.

 

Переяславська рада

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.Зміст [сховати]

Передумови

У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.

 

Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Російським царством.

Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.

Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.

Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.

 

Переговори

8 (18) червня 1648 року — перший лист Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича

Оцінки

Спроба схилити царя до надання військової допомоги козакам та заохотити його до боротьби за польський трон, який після смерті короля Владислава IV залишився вакантним (Дмитро Іловайський[1], Мирон Кордуба[2], Іван Крип'якевич[3], Валерій Смолій, Валерій Степанков[4])

Початок переговорів про приєднання України до Росії (Микола Петровський [5], більшість радянських і російських істориків).

Прагнення спростувати негативні наслідки антикозацької кампанії, проведеної польською стороною в Москві, та запобігання втручанню московських військ у конфлікт (Віктор Горобець [6]).

8 (18) червня 1648 року — лист Хмельницького до московського сіверського воєводи Леонтьєва. Згадки про прихильне ставлення козаків до царя. Питання підданства царю не піднімається[7].

11 (21) липня 1648 року — лист Хмельницького до московського путивльського воєводи Плєщеєва. Згадки про заохочення московського царя до боротьби за польський трон. Питання підданства царю не піднімається[8].

кінець грудня 1648 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол Мужиловський Силуян Андрійович і єрусалимський патріарх Паїсія[6].

січень 1649 року — в Москві патріарх Паїсій переконує царя в бажанні Хмельницького: «…бити челом царскому величеству, чтоб государь пожаловал велел ево, Хмельнитцкого, и все Войско Запорожское приняти под свою государскую високую руку..»[9], однак в записці Мужиловського згадується лише клопотання про надання військової допомоги, а питання підданства царю не піднімається[10].

квітень 1649 року — зустріч в Чигирині Хмельницького із царським послом Григорієм Унковським. Гетьман наголошує на спорідненості України з Москвою: «…от Владимира святаго крещения одна наша благочестивая християнская вера с Московским государством и имели єдину власть»[11] і просить надати військову допомогу[6].

травень 1649 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол полковник Федір Вешняк. В акредитивній грамоті висловлено прохання про протекторат московського монарха[6]: «…под милость и оборону свою возьми… всю Русь[12]»[13]. Одночасно подібне посольство було вислано до трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці[14], з метою заохотити його до боротьби за польський трон[6].

6 серпня 1649 року — піррова перемога козаків у Зборівській битві. Зраджений кримськими татарами Хмельницький винуватить Москву, яка не надала допомогу[15]. Українсько-російські стосунки погіршуються[6]. Гетьман і його оточення вдаються до дипломатичного тиску на Москву: відкрито висловлюються про необхідність походу на московитів[16] і відмовляються видати самозванця Тимофія Акудінова, який видавав себе за сина російського царя Василя Шуйського[17].

березень 1650 року — Хмельницький ігнорує накази польського короля про підготовку до спільного польсько-кримського походу проти Московії[6].

літо-осінь 1650 року — пожвавлення турецько-українського діалогу про те, щоби передати під османський протекторат «…Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю аж по Віслу»[18].

19 лютого 1651 року — Земський собор в Москві. московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання польською стороною умов «вічного миру» дозволити Олексію Михайловичу прийняти в підданство Військо Запорозьке[6]

вересень 1651 року — в Чигирин прибув османський посол Осман-ага і повідомив про готовність Порти взяти під свій захист Україну[19]. Хмельницький не поспішає, сподіваючись на відповідь Москви[6].

березень 1652 року — посольство Хмельницького в Москві. Посол Іван Іскра запропонував негайно прийняти під царську опіку Військо Запорозьке. Царський уряд погодився взяти лише військо, без території, передбачаючи в подальшому надати йому землі в межиріччі Дону та Медведиці[6].

[ред.]

Підготовка

 

Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. У його складі були також окольничий І.Олфер'єв, дяк Л.Лопухін, представники духовенства.

Подорож тривала довго — майже три місяці! І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови В.Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Б.Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною.

Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

[ред.]

Проведення

У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Наслідки

Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілея було приурочене, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.