Використання природних ресурсів суб'єктами господарювання

1. Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Господарського кодексу України та інших законів.

Використання природних ресур­сів відповідно до чинної системи екологічного законодавства здійснюється на двох правових титулах (юридичних режимах приналежності) — праві власності та праві природокористу­вання. Така система юридичних засад використання природних ресурсів у цілому визначена в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Так, стаття 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» пе­редбачає порядок загального і спеціального використання природних ресурсів.

Законодавство України гарантує громадянам право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреацій­них, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах.

Природні ресурси як об'єкти правовідносин становлять особливу категорію об'єктів, що й обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все, природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції — фізіологічне існування людини унеможливлюєть­ся за відсутності будь-якого природного ресурсу (у зв'язку з цим більшість природних ре­сурсів у глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової концепції «загальної спадщини людства»); по-друге, фактичне панування людини над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-третє, щодо природного ре­сурсу вартісна його оцінка як матеріального об'єкта носить синкретичний, конкретно-істо­ричний характер. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів - регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимога­ми як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування. Особливості правового регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та рослинного світу) конкретизуються у нормах по-ресурсових законодавчих актів: Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про на­дра, законах «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного по­вітря».

При цьому, відповідно до статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища», природні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного і місцевого значення.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

територіальні та внутрішні морські води;

природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

атмосферне повітря;

підземні води;

поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї об­ласті;

лісові ресурси державного значення;

природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загально­державного значення;

дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у дер­жавній власності, а також об'єкти тваринного світу, що в установленому законодавством по­рядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення;

корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержав­ного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені зако­нодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Державний облік природних ресурсів, як одна із форм управлінської діяльності у галузі екології, покладається на Кабінет Міністрів України. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища згідно із статтею 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснюють Кабінет Міністрів України, Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Обліком кількості та якості природних ресурсів є юридичне визначена, об'єктивно необ­хідна, вольова діяльність уповноважених суб'єктів, спрямована на внесення передбачених законодавством належно отриманих відомостей у спеціально призначену для цього офіційну облікову та звітну документацію.

Відповідно до статті 17 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» Кабінет Міністрів України має такі компетенції у галузі охорони навколишнього природного середовища:

здійснення реалізації визначеної Верховною Радого України екологічної політики;

забезпечення розробки державних, міждержавних і регіональних екологічних програм;

координація діяльності міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища;

встановлення порядку утворення і використання Державного фонду охорони навколиш­нього природного середовища у складі Державного бюджету України та затвердження пере­ліку природоохоронних заходів;

встановлення порядку розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів вико­ристання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне сере­довище, розміщення відходів;

встановлення порядку визначення зборів та їх граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення від­ходів, інші види шкідливого впливу на нього;

прийняття рішень про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду за­гальнодержавного значення;

організація екологічного виховання та екологічної освіти громадян;

прийняття рішень про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, уста­нов і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, в разі порушення ними за­конодавства про охорону навколишнього природного середовища;

управління зовнішніми зв'язками України в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Облік кількісних, якісних, інших характеристик природних ресурсів, обсягів, характеру та режимів їх використання, їх економічна та інша вартісна оцінка здійснюються у формі ве­дення кадастрів природних ресурсів.

Державні кадастри природних ресурсів — це екологічно і юридичне значимі документи, що містять сукупність необхідних, достовірних і об'єктивних відомостей про кількісний і якісний стан природних ресурсів, реєстрацію власників і користувачів природних ресурсів, дані про природні, екологічні та юридичні властивості природних ресурсів.

В Україні здійснюється ведення земельного, водного, лісового кадастрів, кадастрів тва­ринного світу та родовищ і проявів корисних копалин, що передбачено відповідно Земель­ним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом про надра та Законом України «Про тваринний світ» (див. також: Порядок ведення державного обліку в галузі охорони атмо­сферного повітря. Порядок ведення державного земельного кадастру Порядок ведення державного водного кадастру. Порядок ведення державного обліку лісів і дер­жавного лісового кадастру. Порядок державного обліку родовищ, запасів і проявів ко­рисних копалин. Порядок ведення державного кадастру тваринного світу.

4. Використання природних ресурсів на праві власності

1.Суб’єктом господарювання може передаватися у власність земля із закритими во­доймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходять­ся в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського) господар­ства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності.

Право власності на природні ресурси - це система юридичних норм та інших правових за­собів, які регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, об'єктів природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень влас­ників щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.

Зміст права власності на природні ресурси становить сукупність повноважень суб'єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами.

Право володіння суб'єктів права власності на природні ресурси є юридичне гарантова­ною стабільністю власності на природні ресурси, їх невід'ємністю від власників без особис­того волевиявлення, визнання виключності та абсолютності прав на ці ресурси.

Право користування суб'єктів приватної власності на природні ресурси - це юридичне гарантована можливість їх самостійного господарювання та ефективного використання при­родних ресурсів, експлуатації корисних властивостей для задоволення різноманітних потреб власників.

Право розпорядження суб'єктів приватної власності природними ресурсами є юридичне забезпеченою можливістю самостійного використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення, надання у використання та відчуження іншим суб'єктам на дого­вірних засадах.

Дана стаття розкриває лише право власності суб'єктів господарювання на землю як один з природних ресурсів, вочевидь, виходячи саме з виключної важливості земель для здійснення господарської діяльності, оскільки земля виконує поліфункціональну роль: є територією дер­жави України, виступає природним ресурсом, основним засобом сільськогосподарського ви­робництва, є територіальним базисом життєдіяльності людини, здійснення господарювання.

Особливості права власності на землю визначені у Земельному кодексі України. Відповід­но до ст. 78 ЗК право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджати­ся земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та дер­жавній власності.

Відповідно до статті 79 ЗК земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Такий принцип у земельному праві отримав назву принципу акцесії.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

прийняття спадщини;

виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земель­ні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на зе­мельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадяна­ми, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) мо­жуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

прийняття спадщини;

виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несіль­ськогосподарського призначення:

у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спору­дження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридични­ми особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасни­ків спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-право­вими угодами;

при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

за рішенням суду.

Відповідно до статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право:

продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, за­ставу, спадщину;

самостійно господарювати на землі;

використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділян­ці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок мають право власності на посіви і насадження сільськогос­подарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію.

Вони також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, вста­новленому законом.

Стаття 91 ЗК формулює низку обов'язків власників земельних ділянок:

забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;                                         

додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;                                            

своєчасно сплачувати земельний податок;                                                                     

не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;           

підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самовря­дування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, вста­новленому законом;

дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земель­них сервітутів та охоронних зон;

зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Відповідно до статті 56 ЗК землі лісового фонду можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів міс­цевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату переда­ватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і мало­продуктивних угідь для заліснення.

До земель лісового фонду відповідно до статті 55 ЗК належать землі, вкриті лісовою рос­линністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використо­вуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зай­няті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу за­лізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними наса­дженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до статті 59 ЗК громадянам та юридичним особам за рішенням органів вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх зе­мельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, проти­ерозійні та інші штучні водойми.

Відповідно до пункту «г» частини 1 статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Принцип, за яким власник земельної ділянки автоматично визна­ється власником корисних копалин під площею земельної ділянки у юриспруденції отримав назву акцесії. В Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних копалин. Перелік корисних копалин, які відносяться до загальнопоширених, дано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. «Про затвердження пере­ліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення». Корисні копали­ни місцевого значення власне і є загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

5. Використання природних ресурсів на праві користування

1. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою ор­ганів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Право природокористування розглядають у двох значеннях - об'єктивному і суб'єктив­ному. В об'єктивному значенні право природокористування постає як сукупність правових норм різного характеру, але однакового призначення - регулювання відносин природоко­ристування або, іншими словами, відносин, які виникають у зв'язку з використанням при­родних ресурсів.

Відтак, право природокористування - це система юридичних норм і засобів, спрямова­них на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони при­родних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інте­ресів та законних прав суб'єктів природокористування.

Виходячи із змісту Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» (ст. 31, 32, 33, 34), можна виділити такі принципи права природокористування:

1) екологічна безпека природокористування;

2) платність спеціального і безоплатність загального природокористування;

3) багатогранність цільового використання природних ресурсів;

4) нормативність і лімітування природокористування;

5) диференційованість та множинність правових форм права природокористування;

6) комплексність, дбайливість, раціональність, ощадливість та ефективність здійснення природокористування;

7) оплатність за погіршання якості природних ресурсів;

8) стабільність права природокористування та його невід'ємність без особистого волеви­явлення;

9) стимулювання ефективного природокористування;

10) нормування видового природокористування.

Право природокористування, поряд із правом власності, є юридичним титулом їх при­належності суб'єкту і найбільш поширеною формою використання природних ресурсів за екологічним та природоресурсовим законодавством України. Проте, на відміну від права власності на природні ресурси, зміст права природокористування не включає у себе право­мочність розпорядження природними ресурсами і охоплює тільки володіння та користуван­ня. На титулі права природокористування ви­користовуються в Україні надра, води, ліси, об'єкти тваринного, рослинного світів, при­родно-заповідного фонду, атмосферне повітря, землі.

Законодавство допускає використання певних природних ресурсів як на титулі права власності, так і на титулі права природокористування. Так, зокрема, відповідно до статті 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлен­ня строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та кому­нальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Деякі природні ресурси можуть передаватися тільки у користування, і законодавство не пе­редбачає можливості передачі їх у власність. Так, зокрема, надра відповідно до статті 4 Кодексу України про надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві ради народних депутатів.

Визначення титульної форми використання природного ресурсу на праві власності чи ко­ристування деталізується у нормах так званого ресурсного законодавства (Земельний, Вод­ний, Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд» $1Щ тощо). Атмосферне повітря, зокрема, може використовуватись тільки на титулі • користування через об'єктивні природні особливості його як об'єкта правовідносин (немож­ливість юридичне відособити, персоніфікувати за конкретним індивідом тощо).

Відтак, право природокористування залежно від об'єкта можна поділити на землекористу­вання, водокористування, лісокористування, атмосферокористування, користування надрами, тваринним світом, рослинним світом, об'єктами природно-заповідного фонду тощо.

Природокористування поділяється за строками на постійне (безстрокове) та тимчасове (строкове). Видовою формою строкового природокористування є оренда природного ресур­су. Приміром, відповідно до статті 93 ЗК право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і орга­нізаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроко­вою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років. Інший приклад правовідно­син оренди природного ресурсу - це передбачена статтею 51 Водного кодексу України оренда водних об'єктів: у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місце­вого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, мо­жуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогоспо­дарської і промислової продукції, а також у лікувальних та оздоровчих цілях. Передача орендарем права на оренду водного об'єкта (чи його частини) іншим суб'єктам господарю­вання забороняється. Орендодавцями водних об'єктів (їх частин) місцевого значення є Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим і обласні ради. Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з державними органами охорони навколиш­нього природного середовища та водного господарства. Умови, строки і збір за оренду вод­них об'єктів (їх частин) визначаються в договорі оренди за згодою сторін.

За формами організації природокористування поділяється на колективне та індивідуальне.

За способами виникнення - на первинне та вторинне.

За підставами виникнення природокористування поділяється на таке, що здійснюється на праві загального природокористування та таке, що здійснюється на праві спеціального природокористування. Право загального та право спеціального природокористування ма­ють суттєві відмінності. Право загального природокористування є невід'ємним елементом правового статусу людини, невіддільним правом загального статусу та реалізується в ме­жах загальної правосуб'єктності особи. При цьому природні ресурси не закріплюються за конкретними суб'єктами, не надаються дозволи на їх використання, таке право не підлягає спеціальній фіксації в правовстановлюючих документах, не потребує державно-правової реєстрації, таке право є невід'ємною умовою життєдіяльності людини та її повноцінного фізіо­логічного існування. Право загального природокористування реалізується безоплатно (приміром, право користування вулицями, скверами, парками, іншими місцями та об'єктами загального користування для задоволення фізичних, екологічних, естетичних, рекреаційних, оздоровчих потреб).

Право спеціального природокористування, натомість, здійснюється за плату; природний ресурс закріплюється за конкретним суб'єктом, таке право підлягає державно-правовій реє­страції, режим спеціального використання фіксується в обліково-кадастровій документації, передбачається надання дозволу на спеціальне використання природного ресурсу.

Загальні засади диференціації права загального та спеціального використання природних ресурсів викладені у статті 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного се­редовища».

Процедури надання природних ресурсів у спеціальне користування врегульовані щодо кожного окремого ресурсу в актах ресурсного законодавства (поресурсових законах та ко­дексах). Надання природного ресурсу в користування передбачає вчинення низки послі­довних дій: подання клопотання, його погодження, підготовка проекту виділення (надання) ресурсу, погодження та експертиза, прийняття рішення про передачу ресурсу, визначення меж ресурсу, що надається в натурі (на місцевості), видача правовстановлюючого документа (укладення договору), реєстрація державних актів.

Наприклад, відповідно до статті 123 ЗК надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. (Як уже зазначалося вище, право постійного землекористування набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Усі інші юридичні особи одержують земельні ділянки тільки в оренду або у власність.) Умови і строки розроблення проектів від­ведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт. Юридична особа державної або комунальної власності, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради.

До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що обґрунто­вують її розмір, призначення та місце розташування. Відповідна районна державна адміні­страція або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячиний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічні органами, органами архітектури та охорони культурної спад­щини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, мі­ської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених ЗК, приймають рішення про надання земельної ділянки.

При наданні земельної ділянки у користування обласними державними адміністраціями, Ра­дою міністрів Автономної Республіки Крим або Кабінетом Міністрів України сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, районні державні адміністрації за місцем розташування земельної ділянки подають свій висновок відповідно обласній державній адміністрації, Раді міністрів Ав­тономної Республіки Крим. При наданні земельної ділянки у користування Кабінетом Міністрів України Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська, Севастопольська міські державні адміністрації подають свої висновки та проект відведення земельної ділянки централь­ному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали і в місячний строк подає їх до Кабінету Міністрів України. Відмову органів місцевого самовряду­вання або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.

6. Права та обов’язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ре­сурсів

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

використовувати для господарських потреб в установленому законодавством по­рядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знахо­дяться на наданій йому земельній ділянці;

одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з викорис­танням природних ресурсів;

одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а та­кож користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'яза­ної з використанням природних ресурсів.

Перелік прав суб'єктів господарювання у галузі використання природних ресурсів, наве­дений у коментованій статті, не є вичерпним. Права суб'єктів господарювання щодо вико­ристання природних ресурсів різноманітні, але взаємопов'язані. Вони носять як майновий так і немайновий характер.

Право експлуатації корисних властивостей наданих суб 'єктам господарювання природ­них ресурсів полягає у здійсненні самостійного безпосереднього господарювання щодо при­родного ресурсу шляхом використання необхідних у господарській діяльності суб'єкта яко­стей та характеристик природного ресурсу відповідно до мети та цільового призначення природо користування.

Право використовувати для господарських по­треб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій суб'єкту господарювання земельній ді­лянці, є формою акцесорного природокористування. Відповідно до пункту «г» статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісо­ві насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. В Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних копалин. Перелік ко­рисних копалин, які відносяться до загальнопоширених, сформовано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. «Про затвердження переліків корисних копалин за­гальнодержавного та місцевого значення» Й2й- Корисні копалини місцевого значення влас­не і є загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Право на одержання доходів від результатів господарської діяльності, пов'язано із вико­ристанням природних ресурсів, є формою реалізації правомочності користування у змісті права власності на природні ресурси та права природокористування. За загальними госпо­дарсько-правовими нормами одержання плодів і доходів суб'єктом господарювання є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди та приплоди, доходи, якщо інше не пе­редбачено договором власника з іншою особою. Право суб'єкта господарювання на вико­ристання природних ресурсів з метою одержання від його корисних властивостей позитив­ного ефекту у вигляді доходу одночасно є одним із способів набуття права власності на результати експлуатації природного ресурсу.

Право одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також ко­ристуватися податковім» пільгами при здійсненні зазначених заходів слід розглядати у контек­сті економіко-правового стимулювання здійснення екологічно спрямованої діяльності, зміст якого полягає у встановленні чинним законодавством пільг, переваг, преференцій, компенсацій та інших форм економічного заохочення, спрямованих на ініціативне здійснення суб'єктами господарювання заходів щодо ефективного використання природних ресурсів, охорони навко­лишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Власник природного ресурсу чи природокористувач має право вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природнім ресурсам іншими суб'єктами, а також усу­нення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природ-1 них ресурсів. Відновлення порушених прав здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відмовлення стану природного ресурсу та приведення його у стан, придатний для подальшої експлуатації, який існував до порушення права; в) запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; г) визнання угоди недійсною; д) визнання недійсними розпорядчих актів чи актів ненормативного характеру; е) відшкодування запо­діяних збитків; є) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:

використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначе­ного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;

ефективно і економко використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забруд­ненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якос­ті у процесі господарювання;

своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та корис­тувачів природних ресурсів;

відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам при­родних ресурсів.

Обов’язки цього спеціального кола суб’ктів-природокористувачів у цілому грунтуються на вимогах статті 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідно до якої використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додер­жанням обов'язкових екологічних вимог:

— раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого за­стосування новітніх технологій;

- здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

- здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

- застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ре­сурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров'я населення;

- збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших терито­рій, що підлягають особливій охороні;

- здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб.

Окрім того, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» міс­тить загальний перелік обов'язків громадян у галузі екології (ст. 12):

- берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

- здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

- не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

- вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

- компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навко­лишнє природне середовище.

Вимога цільового використання природних ресурсів вважається однією з найважли­віших у структурі правовідносин щодо використання природних ресурсів. Цільове використання природних ресурсів є напрямом і способом отримання користі від експлуатації якос­тей природних ресурсів для задоволення матеріальних та інших потреб суб'єктів природо­користування. Юридичний зміст такої вимоги полягає у тому, що природний ресурс, який перебуває у володінні будь-якого суб'єкта, має використовуватись відповідно до того при­значення, яке визначено законодавством та обліково-кадастровою документацією і правовстановлюючими документами наданий природний ресурс. З цією метою природні ресур­си поділяються на види залежно від їх призначення (так, приміром, землі відповідно до статті 19 ЗК поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого приро­доохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; г) землі рекреаційного при­значення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі вод­ного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення).

Гарантіями забезпечення цільового використання природних ресурсів є норми, які вста­новлюють відповідальність за порушення даного принципу. Наприклад, відповідно до стат­ті 211 ЗК громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за таке порушення, як невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням.

Принцип економності, раціональності та комплексності використання природних ресур­сів також втілюється у низці обов'язків суб'єктів господарювання щодо природних ресурсів.

Про необхідність запровадження режимів економності та раціональності було наголоше­но в постанові Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р.

Під економністю використання природних ресурсів розуміється таке їх залучення до гос­подарського обороту, при якому вони використовуються максимально ефективно при міні­мумі їх експлуатаційних втрат.

Раціональність пов'язана з науково обгрунтованим розміщенням виробничих сил, забез­печенням рівних можливостей для розвитку народного господарства, задоволенням мате­ріальних і природних потреб громадян, покращанням екологічної обстановки. Раціональне) використання природних ресурсів - це таке їх використання, яке враховує як природні зако­номірності, так і потенційні можливості навколишнього середовища і полягає у створенні умов для оптимального відтворення природних ресурсів та недопущенні настання незворотних наслідків.

Засадами раціонального використання природних ресурсів є:

1) облік природних ресурсів;

2) планування використання природних ресурсів і їх відтворення;

3) науково-обґрунтоване залучення природних ресурсів до господарського обороту;

4) дотримання екологічних вимог під час використання природних ресурсів;

5) зростання рівня свідомості і еколого-правової культури громадян.

Висновки

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави. Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права. Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.

Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

1. складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, грунтів, води, повітря, рослинності тощо);

2. складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного

Також першочергово планується підготувати проект/й законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими

умовами природокористування;

Підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічний контроль, Положення про екологічний аудит, Положення про екологічне ліцензування.

Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки), тобто саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і відтворення.

Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших; Інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов'язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.

Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторінгу. Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування. Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.

Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які відповідно охоплюють:

території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових единиц; територію Автономної Республіки Крим та території областей України; території промислово-економічних регіонів, басейнів великих річок та України в цілому.

Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.

Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5-10 років країна буде дуже обмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. З цією метою, виходячи з реального екологічного стану території України, необхідно враховувати такі основні критерії і чинники: погіршення здоров'я людей через значну забрудненість довкілля; втрати, що призводять до зниження продуктивності народного господарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних ресурсів; погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди біологічному та ландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам, землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам; еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів. До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:

1. гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

2. поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

3. стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

4. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

5. запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення

їх екологічного стану;

6. формування збалансованої системи природокористування та адекватна

структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві,

на транспорті;

7. збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань: зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення; захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великих містах і промислових центрах; захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження і нераціонального використання;

збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційних територіях;

підвищення стійкості та екологічних функцій лісів; знешкодження, утилізація та захоронения промислових та побутових відходів;

запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист підземних вод від забруднення;

збереження та відродження малих річок, здійснення управління водними pecурсами на основі басейнового принципу; завершення створення державної системи моніторингу навколишнього природного середовища;

створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенного походження;

забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу; здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю Збройних Сил України;

розробка механізмів реалізації схем природокористування; впровадження дійових економічних складових впливу на систему природокористування;

створення системи екологічної освіти, виховання та інформування. Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів.