Роль природи у творенні культури

Людство досить довгий історичний час звертало свою увагу на розвиток культури, на створення культурних благ, свого комфорту і не завжди ставило при цьому питання про те, яку роль у цьому процесі відіграє природа, як змінюється її ставлення до людей у процесі соціального прогресу. Концентруючи свою увагу тільки на розвиткові культури, люди не помічали проблем, які виникали у самій природі. Шукаючи в культурі захисту, створюючи більш надійне середовище свого існування, посилюючи увагу до предметів комфорту, люди вважали, що природа завжди стабільна і непорушна, що вона не потребує уваги і підтримки з їхнього боку. Такий підхід спричинив дуалістичне ставлення до оточуючого світу, розділив сферу існування людини на дві самостійні, протилежні субстанції, які начебто не мають ніяких зв'язків. В результаті такого становища люди почали змінювати своє ставлення до природи, а природа в їх свідомості почала витіснюватись за межі соціальної сфери, а людська історія відокремлювалась від природи. Люди забули про те, що їх історія - це перш за все історія ставлення людини до природи, яка складалась протягом багатьох тисячоліть і виражалась у формах культури. Історичні зміни у відносинах людей і природи проходили в площині бажання людей зменшити природний тиск і винайти більш ефективні засоби незалежності від природи, пристосування її до своїх матеріальних і духовних потреб. На цьому шляху людство досягло значних успіхів. В багатьох аспектах воно не тільки звільнилося від впливу природи, а й випробувало дію важелів соціального тиску настільки успішно, що стало вважати свою діяльність надприродною. Активно втручаючись у природу, люди стали порушувати природні процеси і закони, знецінювати роль природи в людському суспільстві, а відтак стали на шлях порушення балансу природи як єдиної умови розвитку культури. Природа в цій ситуації змінювалась не тільки в свідомості людей, але й на фізичному рівні. Таким чином, однобічний розвиток культури без урахування законів природи набув загрозливого характеру як для культури, так і для природи. Така ситуація примусила людей змінити своє ставлення до природи. Аналізуючи наслідки своєї діяльності, її негативний вплив на природу, люди вимушені приходити до висновку, що відмінність культурних форм від природних є не найголовнішою характеристикою культури. Найбільш суттєвою ознакою культури є те, що вона вийшла з природи, пов'язана з природою, знаходиться з природою в постійних взаємозалежних відносинах, виникає і розвивається за рахунок природи і людської діяльності. А тому межа між культурою і природою не є абсолютною, а відносною. Вони не протиставлені одна одній, а створюють разом єдину нерозривну біосоціальну систему існування не тільки людини, але й інших живих організмів. Людина стала людиною, створила своє культурне середовище не завдяки відокремленню від природи, а на основі зв'язку з нею, на основі людської діяльності в межах природних законів. А тому важко погодитись з деякими авторами, які стверджують, що культурне поле формується штучно і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. З нашого погляду, культура завжди розвивалась в межах природи, а тому не може бути надприродною. Тим більш важко погодитись з тим, що людська діяльність реалізується в надприродному середовищі. Культура - це є сама природа, але зі зміненими людиною формами. Скажімо, що може бути надприродного в тому випадку, коли по воді рухається судно, або що є надприродним в польоті літака. Там усе природно: і повітря, і закони земного тяжіння, і сама людина, яка виготовила літак. Якби це було надприродним явищем, то літак не зміг би виконувати свої функції на нашій планеті. Іншого варіанта існування культури в надприродному середовищі людство ще не придумало і, мабуть, ніколи не придумає.

На основі аналізу взаємовідносин культури і природи вчені приходять до висновку, що "... культура не усуває значення природи для людини, не ліквідує її відношення до неї, а сама виступає як специфічна для людини форма її зв'язку з природою, її єдності з нею. Культура - це насамперед людське відношення до природи, що виникає в ході історії...".

Тому існування культури, аналіз її функцій, історичних типів, змісту і форм неможливо розглядати у відриві від природи. Природа на кожному кроці, на кожному історичному етапі бере активну участь у формуванні системи культури, вона постійно включається людьми в історичний процес залежно від соціально-історичних потреб, ідей, світоуяви, технологічного рівня суспільства. Уявити собі хоча б один крок цивілізації і культури без присутності природи неможливо, тому що взаємозв'язок природи і культури є головною сутністю людського буття.

Для культурології важливим питанням є не тільки визнання самого факту взаємодії природи і культури, але й вивчення динаміки та характеру цих відносин на різних історичних етапах. Гострою науковою проблемою залишається встановлення причин благотворного та руйнівного впливу людської діяльності на природу.

Досить цікаві філософські роздуми щодо ролі природи в розвитку культури знаходимо у Е.Канта. Кант вбачає головні цілі природи по відношенню до культури в забезпеченні людської свободи. На його думку, мета природи відносно людини полягає в культурі, а культура, в свою чергу, повинна підготувати людину до свободи. В цій тональності Е.Кант визначає культуру як набуття розумною істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі. В даному разі мова йде про те, що за допомогою культури людина може ставити не тільки біологічні цілі, але й надбіологічні, соціально-культурні. У кантівському трактуванні культура є результатом діяльності людей, але вона завжди знаходиться всередині природи. Він стверджує, що виявлення волі, людські вчинки, подібно будь-якому іншому явищу природи, визначаються загальними законами природи. Культура, на думку Канта, залишається останньою метою природи, вона існує всередині неї як явище в просторі і часі. Цілі, які реалізує культура, то є цілі природи.