Українські землі у складі Великого Князівства Литовського
Тисячоліттями Україна була плавильним казаном могутніх політичних утворень — імперій скіфів і сарматів, Київської Русі. Жителі цієї землі не тільки самі розпоряджалися своєю історичною долею, але і впливали, причому іноді самим найвирішальнішим чином, на долі своїх сусідів. Цивілізації, що існували на території України, знаходилися на авансцені культурного і соціально-економічного розвитку всієї Східної Європи.
Проте падіння Галицько-Волинського князівства привело до епохальних змін у всій історії України. Українські землі як і раніше складатимуть частину тих або інших могутніх політичних організмів — але не тут битимуться серця цих організмів. За винятком тих рідкісних моментів у всій подальшій історії України, коли її жителям вдавалося так чи інакше самостверджуватися, їх долі тепер розв'язуються в далеких чужих столицях — Варшаві, Москві або Відню.
Історичні події XIV ст. розвивалися в несприятливому для України напрямі. Саме в той самий час, коли вона переживала політичний, економічний і культурний спад, її сусіди — Литва, Польща і Московія — переживали період становлення. Швидко розростаючись, вони відчули вакуум влади на території колишньої Київської Русі. На Дніпрі, лише блідою тінню своєї минулої слави стояв стародавній Київ. В 1300 році православний митрополит подався на північний схід, до Володимира. Київ втратив також і впливових могутніх бояр і купців.
|
|
Вичерпала себе династія Романа Галицького, єдиними господарями лишились монголо-татари. Першими, хто скористався ситуацією, були литовці. В середині ХІІІ століття Міндовг об'єднав відносно відсталі войовничі литовські племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонському ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що з’явились на Балтійському узбережжі. З цієї боротьби вони вийшли сильними і єдиними, як ніколи. В перші десятиліття XIV століття при великому князі Гедиміні вони рушили на територію сучасної Білорусі. І вже син Гедиміна Ольгерд заявив, що вся Русь повинна належати литовцям. В 1340-их роках литовці вступили в українські землі.
До початку 1350-х дрібні князьки дніпровського Лівобережжя вже визнали себе васалами Ольгерда. В 1362 році його війська увійшли до Києва. В 1363 році, нанісши нищівної поразки Золотій Орді, литовці вторгнулися в Поділля. З цього часу Велике князівство Литовське, підпорядкувало собі більшу частину Білорусі і України і стає найбільшою політичною силою в Європі. Утворення його, поза сумнівом, є видатним політичним досягненням, особливо якщо врахувати, що тривало це становлення лише півтора століття.
|
|
Це було не стільки приєднання, скільки проникнення литовців на українські землі, включення цих слов'янських земель до складу одного великого князівства, де правила енергійна і честолюбна литовська династія. Та і війська Ольгерда здебільшого складалися з українських же васалів або союзників литовського князя. І єдиним супротивником, який виникав у них на шляху, були, як правило монголо-татари.
Перш за все, для населення України, особливе Подніпров’я, перспектива литовського правління вже в усякому разі була кращою від монголо-татарського беззаконня. Українські землі складали велику частину Великого Князівства Литовського, отже доводилося у важкій, але почесній справі управління вдаватися до допомоги місцевої знаті, дозволяючи окремим її представникам досягати запаморочливих адміністративних висот. Зрозуміло, така політика литовців немало сприяла тому, що українська еліта з легким серцем переходила на сторону переможців. Нарешті, і самі по собі нові «гості», хоча і непрохані, справляли хороше враження, зовсім не здавалися «гірше за татарина», так взагалі не сприймалися як чужоземці.
У міру просування литовських військ в глибінь Білорусі і України їх предводителі легко піддавалися впливу високорозвинутої культури слов'ян. Багато князів з династії Гедиміна прийняли православ'я, слов’янська мова, будучи мовою переважної більшості населення, природно стає і офіційною мовою Великого князівства литовського. Поважаючи місцеві звичаї, литовці не раз прямо заявляли: «старого ми не міняємо, нового не нав'язуємо».
Адміністративно-політичний устрій Гетьманщини наприкінці ХVІІ першій половині ХVІІІ століття
Боротьба за збереження автономії
Коли закінчилась доба Руїни, на лівому березі Дніпра постав новий центр політичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокус визначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономною, але в усякому разі вона давала українцям більше самостійності, ніж вони мали коли-небудь з часів Галицько-Волинського князівства.
Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в достатньо новому для більшості українців політичному оточенні. Відтепер українцям доводилось сперечатися з суворими правителями набираючої силу Росії.
Російські царі, повні рішучості зосередити всю владу в імперії в своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеї українського (або якого-небудь іншого) самоврядування. І такий стан речей цілком відповідав принципам і практиці абсолютизму, який з початку XVIII століття встановлюється по всій Європі.
До кінця XVII ст. після відвоювання поляками Правобережжя і затвердження автономії Запоріжжя, в безпосередньому підкоренні гетьманів залишилося лише біля третини тієї території, що була підвладна Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною, і московити — Малоросією. Тут було 11 великих і 126 малих міст, близько 1800 сіл. В 1700 р. проживало близько 1,2 млн. осіб, тобто четверть всіх тодішніх жителів України.
Система козацького управління Гетьманщини мало змінилася з 1648 року — хіба що сильно розрослася гетьманська канцелярія. Співробітники її, що складалися в основному з випускників київської академії, частково вже нагадували європейських бюрократів. Що до самих гетьманів, то вони як і раніше погано відрізняли своє особисте добро від казенного, внаслідок чого у фінансах панував неймовірний хаос. Для боротьби з ним в штат гетьманської канцелярії були введено двох головних скарбників, але і їм не під силу було вирішити головну фінансову проблему Гетьманщини, а саме — зупинити неухильне падіння прибутків казни, «приватизацію» суспільних земель козацькою старшиною. Проте стабільність козацького управління зовсім не означала відсутність яких-небудь змін в соціально-економічному устрої Гетьманщини. Зміни були, і вельми значні. Вже до кінця XVII ст. старшина не тільки витіснила рядове козацтво з командних постів (фактично зробивши їх спадковими), але і повністю усунула його від участі в ухваленні рішень. Чим нижче опускалися рядові козаки по соціальним сходам, тим вище громадилися їх матеріальні проблеми. Нескінченні війни XVII — почала XVIII ст. розоряли багато козаків, які повинні були на власний рахунок споряджати себе на війну. Як і було слід чекати, зменшення чисельності боєздатного козацтва найбезпосереднішим чином позначилося на гетьманському війську, перш за все на його кількості, що складала в 1730 р. лише 20 тис. Та і саме козацьке спорядження, як, втім, і стратегія і тактика ведення бою, все більше відставали від часу. Отже вже до початку XVIII ст. армія Гетьманщини була лише тінню грізного козацького війська.
|
|
Змінився і, так би мовити, стиль керівництва. Якщо козацьким вождям покоління Богдана Хмельницького були властиві політичне передбачення, сміливість і рішучість дій, то лідери епохи Гетьманщини, народжені зовсім в іншу епоху, переслідували куди більш скромні, суто практичні цілі. Вони перш за все прагнули пристосуватися до існуючої політичної ситуації, як правило, не намагаючись радикально змінити її. В цілому ж у них було дві турботи: підтримувати пристойні відносини з царем і разом з висхідною елітою укріплювати свої особисті права і привілеї за рахунок рядового козацтва і селянства
Мало не з першого дня свого протекторату над Козацькою Україною російські царі прагнули щонайшвидше з формальних суверенів перетворитися на неподільних правителів цієї країни. З свого боку козацькі лідери, що встигли за роки Руїни повністю розчаруватися в польській і турецькій альтернативах, більш не намагалися ставити під сумнів необхідність підтримувати зв'язки з Москвою. Проте козацькі гетьмани все ще виступали за збереження хоча б того небагато чого, що залишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Незмінно виявляючи Москві свою лояльність, вони таким чином сподівалися переконати царів в тому, що автономія України не загрожує міцності імперії.
|
|
Починаючи ще з XV ст. експансія Москви стає домінантою історії всієї Східної Європи і зокрема України. Цифри говорять самі за себе: якщо в 1462 р. московська держава займало всього лише 24 тис. кв. км, то в 1914 р. територія Російської імперії складала 23,8 млн кв. км, тобто шосту частину всієї земної суші. За підрахунками істориків, імперія росла з середньою швидкістю 30 кв. км в день.
В кінці XVIII ст. Російська імперія зібрала все свої сили для великого завоювання Півдня. Її головними цілями сталі широкі степи Причорномор’я, що знаходяться під владою кримських татар, а також контрольовані Туреччиною морські шляхи — ключ до Середземномор'я і до всієї світової торгівлі.
Доки імперія для здійснення вказаних планів потребувала допомоги українців, вона дозволяла їм зберігати свою автономію (Гетьманщину). Але як тільки Росія підписала з Туреччиною Кючук-Каїнарджійській мирний договір 1774 р., що закріпив військовий успіх єкатерининської імперії і що визнав її присутність на Чорному морі і сюзеренітет над кримським ханством, — було ясно, що Гетьманщина приречена. Та ж доля чекала і на всі інші землі, що лежали між Росією і Чорним морем.
Після повернення під владу Росії в 1734 р. запорожці одержали назад свої колишні землі. Недалеко від місця старої Січі (зруйнованої в 1709 р. військами Петра) вони побудували Нову Січ. Втім, імперський уряд особливої радості від цього повернення не відчував. З одного боку, запорожці, звичайно, незамінні у війнах з турками — в цьому значенні Катерина не могла ними нахвалитися і не жаліла для них медалей. З іншої – з цими запорожцями вічні клопоти. Справжній рай для збіглих селян, Січ не знала кріпацтва і мала удосталь неорану землю для нових поселенців. Втім, і серед самих запорожців насильство і соціальні конфлікти сталі на той час звичайною справою. З швидким заселенням запорізьких земель (а до 1770 р. тут проживало вже 200 тис. в основному козаків) інтенсивний розвиток одержують землеробство, скотарство і торгівля. Всю цю господарську діяльність контролювали запорізькі старшини. Останній кошовий отаман Запоріжжя Петро Калнишевський мав 14 тис. голів худоби. Його старшини мало поступалися йому в багатстві. На Запоріжжі, як і в Гетьманщині, все більш заглиблювалася соціальна і майнова прірва між козацькою старшиною і голотою. Постійні конфлікти на Січі, упертий опір запорожців урядовим спробам колонізації Причорномор’я — все це переконувало Катерину в тому, що проблема вимагає радикального рішення. Війна з турками закінчилася перемогою, татарської загрози більше не існувало — тепер уже ніщо на заважало імператриці поруйнувати Січ повторно.
4 червня 1775 р., коли більшість запорожців все ще знаходилася на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертається звідти ж, оточила Січ, захопила її і зрівняла із землею. Калнишевський і старшина, не дивлячись на свою проросійську орієнтацію, були арештовані і заслані на Соловки. Великий загін запорожців з 5 тис. осіб знайшов притулок на турецькій території, недалеко від гирла Дунаю. Близько половини запорізьких земель були поділені між російськими вельможами, інші передані німецьким і сербським колоністам.
Після невдалої кампанії 1686 р. Російська імперія протягом майже цілого сторіччя намагалася завоювати Крим. Під час війни 1734—1739 рр. російські і українські війська прорвалися на півострів, але епідемії і брак продовольства примусили їх відступити. Проте в 1774 р. вони повернулися до Криму, захопили весь півострів і примусили турецького султана в Кючук-Кайнарджійському договорі відректися від свого сюзеренітету над кримським ханством.
Важко переоцінити значення цієї події для історії України та і всієї Східної Європи. Кримське ханство було останнім в Європі бастіоном тюркських кочівників, і ще зовсім недавно, в 1769 р., десятки тисяч татар вчинили свій останній спустошливий набіг на Україну. Тепер з набігами було покінчено — рівно як і зі всією тисячолітньою загрозою Великого степу. Переставши бути смертельно небезпечною для осілих жителів, степ відтепер і назавжди підкорився селянському плугу.
Навіть могутня Річ Посполита, чиє населення в описувану епоху складало 11 млн., а територія тягнулася на 733 тис. кв. км, не була захищена від російської експансії. «Золоті вільності» довели цю країну до шляхетського беззаконня, і вона стала практично некерованою.
Нарешті, агресивні сусіди — Росія, Пруссія і Австрія — вирішили відкрито скористатися її плачевним станом. В результаті трьох розділів—1772, 1773 і 1795 років — польсько-литовська держава зникла. Левова частка колишньої Речі Посполитої дісталася Росії; 18 % території і 32 % населення відійшли до Австрії і відповідно 20 і 23 % — до Пруссії.
На Україні всі ці радикальні зміни в Східній Європі позначилися найбезпосереднішим чином: у 1772 р. українці Галичини і Буковини потрапили під владу Австрії, а Правобережна Україна в 1795 р. ввійшла до складу Російської імперії. Історія України відтепер вступала в нову фазу.
Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв'язки і військові кампанії, але і постійно втручалися у внутрішні справи, проте гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — все це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Таким чином, значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування справді важке переоцінити — аж до початку XX в., коли питання про самовизначення української нації буде поставлено ребром.