Духовне протистояння Агарті і Шамбали

 

Спрямуй своє серце і душу праведним шляхом, уникай лівого шляху і поглядай на Господа Єдиного, котрий сам себе породив і вказав усім нам вірний шлях... Блаженні ті народи, що йдуть цим шляхом.

Тибетський рукопис

 

Розмову на цю тему Самден розпочав так:

— На відомій картині Рафаеля "Диспут" Платон вказує на Небо, а Арістотель, який сперечається з ним, — на Землю. Художник вловив головний зміст духовного протистояння в історії народів, втіленням якого є Агарті й Шамбала. Це місця, де духовний (небесний) світ поєднується з матеріальним (земним). Але такі поєднання в Агарті і Шамбалі мають протилежний характер. Символ Агарті — драбина Якова, яку краще назвати небесними сходами (в давньоєврейському тексті Біблії саме "небесні сходи", а не "драбина з Неба на Землю", як дано в перекладі). Символ Шамбали — Вавилонська вежа. Розумієте різницю? Остання — знак погорди людської, що вирішила піднестись до самого Господа Бога. Виконробом на будівництві Вавилонської вежі був сатана. Стався, як відомо, "інформаційний удар", що знищив колективний розум будівників (суміш мов).

Яків, праотець ізраїльського народу, що уособлював Агарті (це визнають великі махатми), — третя з найпомітніших фігур Старого Завіту (після Авраама і Мойсея). Причому, постать загадкова. Ніхто ще не пояснив змісту його таємничої війни з Богом. Бачачи, що не може подолати Якова, Бог "відкрив йому лице Своє", назвав Ізраїлем (Богоборцем) і ще більше полюбив його. Тільки поранив Якова у стегно, так би мовити, позначив.

Такі люди, як Яків, користуються особливим заступництвом Бога саме тому, що вони, визнаючи єдиного Бога, "йдуть шляхом своїм", спираються у своїй вірі на знання, на розум. Бог хоче бачити в людях не дурних баранів, а особистості мислячі, такі, що сумніваються, аналізують свої вчинки, все, що відбувається навколо, мають велику кількість ступенів свободи, добровільно роблять свій вибір між добром і злом, Богом і сатаною. Звичайно, із такими створіннями Богу важче впоратися, ніж із сліпо віруючими; доводиться з ними боротися; адже вони створені Ізраїлями-Богоборцями, тому що подібні до Бога (а подібне взаємно відштовхується). Але найголовніше, щоб вони не доходили до межі боговідступництва, язичництва, смертного гріха, щоб свою волю підкорили богопізнанню, як це зробив Яків-Ізраїль. Бог любить усіх — і слабих, і сліпо віруючих. Але особливо сприяє діяльним інтелектуалам (богоборцям типу Якова), а не пасивним дурням, які чадять небо. Віра в єдиного всемогутнього Бога, заснована на розумі і вільній волі! — ось девіз арійської Агарті.

Чи має сказане практичне значення? Ще й яке! Адже йдеться про розум, його втілення в усі пори життя, включаючи молитви і взагалі культові дії. Богу потрібні доброчесне життя людини і її розумні, щирі молитви, розумно висловлювані майстри, а не спіритичні хитрування, шаманські лицедійства, заклинання демонів.

Пригадаємо Єгипет. Його народ став заложником культів. Чого варте одне будівництво пірамід і храмів! На будівництві піраміди Хуфу концентрувалось до 150 тисяч чоловік! Навіщо? Коли ж не вистачило грошей добудувати цю піраміду, фараон навіть доньку свою віддав у будинок розпусти (щоб та заробляла кошти на споруду). А які були жертви за нещасних випадків! Блоки пірамід називали так: "камені, що плачуть кров'ю". Був випадок: одна брила зірвалася з канатів і задавила 20 тисяч чоловік. Навіщо? Чи потрібні такі жертви Богу? Чи розумні вони?

А зараз... Якщо послухати деяких ваших священиків, то потрібно відмовитися від ресторанів, дискотек, поп-музики, міні-спідниць, секс-фільмів, всієї ведичної літератури, астрології, хіромантії і т. д. і т. п. Все це, мовляв, страшний гріх. Колись церква забороняла науку, театри (всі!), дзеркала, спідниці вище кісточки, пісні, танці. Хіба з церквою, точніше, з обмеженими церковниками, не пов'язане мракобісся? Так, відомий церковний авторитет Тертулліан сказав: "Після Євангелія жодні дослідження не потрібні". Що ж тут хорошого? Ось чому в Якова-Ізраїля (Богоборця) світлий образ. Чого він вчить? Розуму, критичному ставленню навіть до вчення церковників — адже є серед них вузьколобі люди. Навіть з Богом можна сперечатись, але не блюзнити, не робити собі кумирів, думати, творити, пам'ятати про великий Божественний початок життя, І Бог простить, якщо навіть ти у чомусь помилився. Тільки думай, роби добро. Ось що таке Агарті, світло її вчення.

А Шамбала? Це підміна Бога людиною і природою і врешті — сатаною. Наведу уривки з текстів, які за намовленням чорних махатм-шамбалістів були вручені Миколі й Олені Реріхам, а ті їх передали радянському уряду. Я, на жаль, причетний до їх "творіння". І не забув ще й досі. Висловлювання махатм Шамбали говорять самі за себе.

"На Гімалаях ми знаємо здійснюване вами, — писали шамбалісти більшовикам — керівникам радянської Росії. — Ви скасували християнську церкву — розсадник брехні і лицемірства... Ви визнали, що релігія є вчення всеохоплюваності матерії. Ви визнали ницість приватної власності... Передаємо скриньку з гімалайською землею на могилу брата нашого махатми Леніна... Вітаємо від імені Шамбали Жовтневу революцію, яка має космічне значення... Потрібно прийняти поклик ленінської новизни...

Мовчазна еманація нашої волі зливалася з ленінською думкою... Потрібно, нарешті, відкинути бога й усіх святих і засвоїти явище реального матеріалізму, як учили Маркс і Ленін... Потрібно замінити ідеальну силу духу твердим розумом — це говоримо ми, махатми Шамбали, досвідчені матеріалісти..."

Ось такого листа "із Шамбали" вручили Реріхи вашому наркому Г. Чичеріну 1927 року. У ньому йшлося також про "принади робітничих колоній на Соловках", де "перевиховуються павуки наживи", містилися заклики "розширити цю практику". Ну і тому подібні пасажі.

Лист цей ніколи не друкувався повністю. Більша частина ного була опублікована у книзі Реріхів "Община", виданій 1927 року в Улан-Баторі. Але у нашому монастирі зберігався повний текст. І що особливо цікаво: представники Шамбали завжди підтримували екстремістських ідеологів і політиків — Маркса, Енгельса, Леніна, Гітлера, Сталіна. Про це безпосередньо йдеться у "Посланні махатм" і в самій книзі Реріхів.

Так, судячи з  листа, посланці Шамбали не раз бували в гостях у Маркса в Лондоні, а через півстоліття — у Леніна в Швейцарії. Деякий час ваша землячка Олена Блаватська була найближчою помічницею Маркса. "Ми промовили слово Шамбала, — говорять ці посланці. — Неодночасно, але однаково обидва вожді запитали: "Які прикмети часу Шамбали?" Була відповідь: "Вік світової громади, атеїзму і комунізму". Обидва вожді однаково сказали: "Нехай швидше настане Шамбала" [Уже у 80-х роках автор прочитав нариси В. Сидорова "Семь дней в Гималаях", і в них наводяться саме ці місця з "Послання махатм".].

Про зв'язки Шамбали з гітлерівцями ми вже з вами говорили. Чи потрібні подальші коментарі? Що казати про тих, хто, не зважаючи на всю ілюзорність побудови світу без Бога, продовжує захищати принципи войовничого матеріалізму? До речі, шамбалісти також ведуть себе досить войовничо. Приклад — Олена Реріх, яка у статті "Криптограми Сходу" заявила, що той, хто повстане проти Шамбали, буде знищений.

— Але яке відношення Шамбала й Агарті мають до аріїв? — запитав я Гуру.

— Найбезпосередніше. В них проявилася полярність світу і людства, єдність протилежностей в історії самих аріїв і одухотворених ними народів. А було так. Уже в самій Ар'я-Варті (країні Куш) виділялися так звані "ліві" — люди прихованого (коричневого) світу, які намагалися захопити владу в країні, їх називали асурами. Символом у них була "лівостороння" свастика, емблеми хреста і тризуба вони зривали і топтали ногами [До XII століття слов'янська культура зберігала правосторонній арійський знак "Сваст Асу". У християнстві він відомий як "Хрест святого Каліста". Від імені святого, який за часів Римської імперії малював цей знак у печерах. Візьміть хоча б ікону Новгородського Кремля, де Христос Пантократор тримає правосторонню свастику і знак "змієвидного демона" — лівосторонню свастику:. Дивлячись на цю ікону, немовби чуєш його слова: "Вибирай сам, якій справі хочеш служити — добру чи злу". Гітлерівці,звісно, вибрали лівосторонню свастику]. Асурам вдалося-таки заволодіти країною і довести її до катастрофи. Зірка Полин, яка впала на Ар'я-Варту, була перстом арійської долі, про що я скажу пізніше.

Так ось, після катастрофи вчителі високої цивілізації, які направилися у Тибет, почали селитися у розгалужених печерах під Гімалаями. І тут знову виділилося "ліве" крило. Основна частина тибетських аріїв пішла "шляхом правої руки", тобто шляхом, осяяним сонячною мітраїстською вірою; частина, що відокремилась (асури), пішла "шляхом лівої руки", тобто під знаком "внутрішнього вогню" — свастики. Перший шлях орієнтувався на Агарті — місто між сімома горами, храм споглядання, непричетності до земного сатанинського світу. Другий шлях пролягав через Шамбалу — місто насильства і могутності, чиї сили повинні були оволодіти світом, людськими масами і пришвидшити прихід людства до "повороту часу". Тайнознавці, окультисти, керівники чорних масонських орденів, різноманітні "фюрери народів'' (серед них Ленін, Гітлер, Сталін) укладали союзи з Шамбалою, в усякому випадку, намагалися це робити.

— А де ж конкретно розташовані ваші Агарті і Шамба ла? — запитав я.

— Про це запитували в Реріхів, а ще раніше у відомого географа, мандрівника М. Пржевальського, який поставив собі за мету знайти ці місця.

— То й що?

— Пржевальський так пише: "В центрі Гімалаїв є райони, куди нізащо не поведуть вас місцеві провідники. Поблизу цих заповідних зон тварини відчувають непереборний жах, Коні, [До XII століття слов'янська культура зберігала правосторонній арійський знак "Сваст Асу"

. У християнстві він відомий як "Хрест святого Каліста". Від імені святого, який за часів Римської імперії малював цей знак у печерах. Візьміть хоча б ікону Новгородського Кремля, де Христос Пантократор тримає правосторонню свастику і знак "змієвидного демона" — лівосторонню свастику:

. Дивлячись на цю ікону, немовби чуєш його слова: "Вибирай сам, якій справі хочеш служити — добру чи злу". Гітлерівці,звісно, вибрали лівосторонню свастику] віслюки зупиняються наче вкопані... Ми змушені були повернутися..."

 

Агарті і Шамбала — дві духовні пуповини, які поєднали земне людство з Космічним Розумом і центром піратських цивілізацій. Це щось на зразок двох сонць: одне з них чорне, так звана "прихована планета". Вони символізують протистояння дів і асурів — арійців світла та арійців темряви.

 

"НОВИЙ ПОРЯДОК" ПО-СКІФСЬКИ

 

Вони (скіфи — Ю. К.) всі відступники над відступниками, чинять наклепи... Сріблом відкиненим названо їх, бо Господь їх відкинув.

Біблія

 

Від автора:

У заключній частині розділу з позицій різновекторносгі, тобто право- і лівоаріиської орієнтації, ми глянемо на скіфську народність.

Можна погодитися з тезою російського вченого М. Агубова про те, "як багато і водночас як мало ми знаємо про Скіфію" [Агубов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. — М., 1989. — С.З]. Сьогодні принаймні один факт не викликає сумнівів: скіфська народність, будучи предтечею хозарів, ще в IV столітті до н. е. утворила на землях Русі-України могутню рабовласницьку державу.

Що більше публікацій про скіфів, то більше, я б сказав, невизначеності у цьому питанні і навіть якоїсь розгубленості авторів. Писати на цю тему (про скіфів — Ю. К.) надзвичайно складно, тут безліч нерозв'язаних проблем, суперечливих питань, різних, часто взаємовиключних точок зору. Іншими словами, у цьому питанні історики багато знають, та мало розуміють... Не зрозуміла насамперед "історична функція скіфів", не піддаються з'ясуванню визначальні і, здавалося б, прозоpi" події їхньої історії, притому такі великі, що їх (події) цілком можна віднести до рангу світових. Наприклад, тотальний скіфський похід до Мідії, звідти — в Єгипет, далі в Палестину (до лівоарійських іудеїв Веніамінового коліна [Див.: Канигін Ю. М. Віхи священної історії. Русь-Україна. — К., 2001. —С. 284-286]), у якому брала участь... уся чоловіча частина народу. Мотиви цього походу не з'ясовані, як не з'ясовані й мотиви "зворотного" походу на скіфів "правоарійського" перського царя Дарія. 700-тисячне військо Дарія (майже неймовірне як на ті часи!) прочесало величезні простори від Дунаю до Дону. Навіщо?

Існує версія, що, мовляв, перси зробили це, щоб помститися за похід скіфів в Мідію, який відбувався 140 років до того (згадали за 1,5 століття!). Фахівці вважають таке пояснення величезної події давньої історії "несерйозним" [Смирнов А. П. Скифия. — М. 1965. —С 10]. А вся справа в тому, що скіфи брали активну участь у греко-перських війнах на боці іудеїв-спартанців. І Дарію вони усіляко шкодили, руйнуючи комунікації, нападаючи на тили його армії.

Скіфів називали то наймолодшим, то найстарішим народом світу. Геродот то неймовірно захвалює їх (це "народ безстрашних борців, аристократів духу і завойовників світу"), то відгукується про них вельми стримано (адже ж вони вбили свого "вченого мужа" невідомо за що). Однак найцікавіше те, що дехто з сучасних дослідників називає царських скіфів семітами, що не зовсім позбавлене підстав (якщо мати на увазі духовний аспект проблеми) [Див.: Павленко Е. А. Миф вокруг похода Игоря. Слово о полку Игореве. — Житомир, 1992].

Викликають суперечки "звірячий стиль" їхнього мистецтва, їхнє маніакальне захоплення "сценами мук", жорстокі звичаї і мораль. За одними джерелами, це один із найкультурніших, як на ті часи, народів, за іншими, скіфи — поневолювачі племен, і це вони утворили в Північному Причорномор'ї єдину за всю історію рабовласницьку державу, я б сказав, терористичного зразка. Жорстокість скіфів, їхні криваві культи, особливо жертвоприношення, навіть у ті "темні" часи стали притчею во язицех. Так, біблійний пророк, воліючи схарактеризувати негативні риси одного з народів, каже: "Вони замірялися вбити їх, винаходячи жорстокості, лютіші навіть за скіфські звичаї" [Мак. VII. 4].

Цікаво також, що існують дві легенди про походження скіфів (обидві вони — у відомій праці Геродота). За однією — з неба впали для скіфів предмети землеробства, за другою — атрибути війни. Перша легенда розповідає про походження скіфів як землеробського мирного народу; друга — про походження скіфів як войовничих кочівників. За Геродотом, скіфи з'явилися у Північному Причорномор'ї в середині II тисячоліття до н. є. (за 1000 років до походу Дарія). За даними офіційної історії — лише у VIII столітті до н. е [Скрізь мається на увазі праця: Геродот. История.: Кн. VI]. А все через те, що їх плутають з слов янами і гунами, а то и з готами [У своєму романі "Меч арея" Іван Білик ототожнив скіфів і слов'ян].

Украй негативне ставлення Біблії до скіфів. "...Ось приходить народ із північного краю, і збуджується люд великий із кінців землі. Лука та ратище міцно тримають, жорстокі вони й милосердя не мають, їхній голос, як море, реве, і гарцюють на конях вони. Ушикований, мов чоловік той до бою, на тебе, о дочко Сіону! Як почули ми звістку про нього, омліли нам руки, обняли нас тривога та біль, немов у породіллі. Не виходьте на поле й не йдіте дорогою, бо в ворога меч та страхіття навколо!"[Єр. VI. 22-25].

Більше того, скіфи виступають як знаряддя Бога для покарання Ізраїлю; "вони поприходять і поставлять кожен свого трона при вході до єрусалимських брам, і навколо при всіх мурах його та при всіх юдиних містах. І буду судитися з ними за всю їхню безбожність..." [Єр. 1.15-16].

Досить різноплановою є інформація стосовно скіфських [ звичаїв. Убивши першого ворога, скіфський воїн пив його кров, вважаючи, що разом з нею дістає силу й мужність переможеного. Крім того, скіфи, за звичаєм, знімали з убитих ворогів скальпи. Після просушування та обробки вішали їх на кінську вуздечку або ж використовували в різноманітних прикрасах. Кількість ворожих скальпів свідчила про військову мужність їхнього власника.

Суперечки між собою (особливо між родичами) скіфи також з'ясовували різаниною, зате у присутності царя. Переможець не панькався з родичем; відсікав йому голову і виготовляв з черепа келих для вина, прикрашаючи його золотом та сріблом.

Разом з тим у скіфів існував звичай побратимства, згідно з яким воїни, що разом випили келих з вином, розмішаним їхньою кров'ю, ставали нерозлучні. Побратим для скіфа був рідніший за брата чи дітей.

На моє переконання, з'ясувати істину у "скіфському питанні'' можна лише, ведучи мову про два етнічні конгломерати: лівоарійців (царських скіфів) і правоарійців (скіфів-сколотів).

Скіф — з грецької перекладається як "кочівник". "Скіфами-кочівниками" називали всіх мешканців Північного Причорномор'я. Проте тут жили різні народи за походженням, рівнем розвитку, історичною долею. Найбільш помітним народом Причорномор'я у VIII—І століттях до н. е. були так звані царські скіфи. Цей термін запровадив Геродот, хоча більш правильно було б у даному випадку вживати термін "арійські скіфи". Саме так вони себе і називали. В літературних джерелах згадування про скіфів у більшості випадків пов'язані з царськими (арійськими) скіфами.

Цікаво, що у скіфів знаходять багато паралелей з...ацтеками і майя, тобто з доколумбовими народами Америки, котрі також отримали арійську закваску від білих прибульців з землі Альтланд.

Царські скіфи були іраноаріями, тобто лівими арійцями, вважали себе "наднародом"-завойовником, покликаним встановити "новий порядок" у Північній Припонтиді. І не тільки тут. Нерідко вони збиралися у величезну орду і йшли війною на сусідів, не гребуючи пограбуванням та розбоями. Тоді такому війську, ядром якого була кіннота, мало хто міг протистояти.

Особливо потерпали від набігів скіфів племена, що жили в той час у районі нинішнього Києва: дуліби, анти, сармати, поляни. Про войовничих скіфів тут говорили зі страхом і відразою, адже ті вважали подніпровські племена своїми рабами і брали з них велику данину [Див.: Володимир Р. Андрій Первозванний. — К., 1997].

Отже, царські скіфи постають як агресивний, страшний для нових цивілізацій народ. Віра його — поганська; головне заняття — війна та скорення інших племен, нав'язування їм свого "порядку". Гарні стосунки у нього з народами, що перебувають під духовною гегемонією Єгипту (зокрема з греками, фінікійцями, ферезеями). З містами Тіром та Сідоном (розплідниками гріховного життя) скіфи торгують невільниками та невільницями.

Головним богом царських скіфів був Арей (Арес) — бог війни, єдиний, хто з пошанування мав жертовник з великої купи хмизу, на верхівці якої стирчав меч. Йому ж у певні дні робилися людські жертвоприношення: убивали кожного п'ятдесятого бранця. Кров жертви виливали на меч-вівтар. Полонених скіфи, як правило, осліплювали або утримували в глибоких ямах, щоб не втекли [Є версія, що й Гомера було осліплено царськими скіфами на наших землях, де "травами буйними Гера славиться"]. Я гадаю, що царські скіфи є головними винуватцями ганебного нашого найменування "слов'яни" (раби). Вони були головними постачальниками до Греції та Риму білих невільників, що високо поціновувалися. І самі гидливо називали під'ясачне населення, що їх оточувало, на римський штаб "славами", тобто рабами. Коли Геродот запитував "благородних", пихатих, з царською поставою скотарів на Чорноморському узбережжі: "Хто ви?", ті з погордою відповідали: "Ми царські (арійські) скіфи". "А ті, що північніше від вас?" — допитувався невгамовний історик. "А то наші раби", — відповідали йому.

Царські скіфи вважали себе вищою пануючою расою на Північному Причорномор'ї. Войовничі, з високорозвиненим інтелектом, з неабияким хистом створювати військово-державні структури, кочівники вважали себе панами, господарями і по відношенню до більш давніх скіфів-сколотів.

Скіфи-сколоти — це землероби, предки яких прийшли до Північної Припонтиди на 800 років раніше за царських скіфів-скотарів, тобто в середині II тисячоліття до н. е. Головним божеством у сколотів-землеробів був Папай ("аналог" грецького Зевса і єгипетського Амона). Вони злилися з автохтонами Припонтиди. Саме від цього симбіозу і походить слов'янство, яке й "окультурювали" "царські" племена Великої Скіфії. Союзниками царських скіфів виступали готи (також лівоарійської закваски), тобто германські племена, які прийшли у Припонтиду з північного заходу. А розгромили цю могутню рабовласницьку державу "оберменшів" сармати із мідійських земель. Останню крапку в цій епопеї поставили гуни, які потім злилися з русами.

Отже, лише беручи до уваги взаємовплив духовно-етнічних факторів, протистояння лівоарійських і правоарійських "начал", домінантні аспекти етногенезу, можна правильно зорієнтуватися в "скіфському питанні", в історії Понту і, що найголовніше, встановити витоки української нації, її справжніх родоначальників скіфів-сколотів.

У 1997 році на Президії Національної академії наук України обговорювалося питання про походження українського народу. Було, зокрема, зроблено висновок, що царських скіфів не можна вважати нашими предками тому, що вони... не слов'яни.

Що ж, уже і це добре, а то мало не домінуючою точкою зору серед вітчизняних офіційних істориків була та, що царські скіфи — наші славні прабатьки, якими ми маємо... пишатися.

На закінчення хочу ще раз наголосити, що людська історія відображає споконвічну боротьбу світлих і темних сил, добра і зла. Циклічність історії, про яку йдеться, припускає чергування лівобічної і правобічної домінант у характері цивілізації. Так, цивілізація третього кола (лемурійський період) у цілому була лівобічною. Цивілізація четвертого кола (атлантичний період) — у цілому правобічна. Наша ж післяпотопна цивілізація (п'яте історичне коло) у цілому має лівобічний характер. Тут ми ще раз переконуємося в існуванні аналогії особистості і всього людства (мікрокосмосу і макрокосмосу).

Права півкуля мозку людини "відповідає", як відомо, за таку сферу душі (внутрішнього світу), як інтуїція, і пов'язана з інтегральним, образним "баченням" світу. Система Атлантичної цивілізації досить сильно "підживлювалась" космічними знаннями через канали інтуїції (або, як зазначав І. Кант, чистого розуму). Всі ці піраміди, не зовсім зрозумілі нам храмові й інші споруди прадавнього світу — не що інше, як "засоби інтуїції — космічного зв'язку, що дозволяв здобувати знання найвищого рівня, доступні тільки жерцям. Вони використовувалися лише в містеріях (оскільки суспільство в цілому було відсталим, навіть напівдиким).

Післяпотопна цивілізація ("європейського типу"), навпаки, сильна своїм розумом, здатністю до аналізу, вмінням створювати "сталеві машини, де дихає інтеграл" (вислів О. Блока). Наша наука — раціоналістична і техноцентрична (на відміну від прадавньої науки, що була антропоцентричною і зв'язаною з магією). Ми, на відміну від жерців Єгипту й Атлантида, украй мало використовуємо свою праву півкулю. І саме тому, насмілюся стверджувати, знаходимося далі від розуміння природи Людини, її сутності, призначення, ніж жерці Давнього Єгипту. У всякому разі, такої нісенітниці, як твердження про "мавпяче" походження людини древні філософи не припускали. Звичайно ж, стародавні люди поступалися нам у розумовому (аналітичному) мисленні, тобто в лівопівкулевому" освоєнні світу.

Відомо, що права півкуля мозку відповідає за лівобічну частину тіла людини і, навпаки, ліва півкуля мозку — за правобічну. Тому можна сказати, що в допотопному (правопівкулевому) світі домінували лівоарійські тенденції; "брали гору ліві гіперборейці ("люди брунатного світла"). Атланти (толтеки, ацтеки, інки, майя) — усе це представники цивілізацій "лівоарійської руки". Тобто вони є прапредками "оберменшів" у гітлерівсько-нацистському розумінні. Звичайно, торували собі дорогу і правоарійські тенденції в житті народів, але я веду мову про історичну домінанту. У даному випадку вона була протилежної орієнтації, що й породило цивілізоване людиноненависництво, про яке згадувалося раніше. Тому цей світ і загинув у Потопі (його цілком свідомо знищили Небесні Сили).

У післяпотопній цивілізації, у середовищі "Ноєвих народів усе-таки домінують правоарійські сили та тенденції. І незважаючи на кількаразовий прорив у нашому житті "демонів Атлантиди" (наприклад, німецький фашизм), людство знаходить у собі сили знову і знову ставати на "правий" — божественний шлях. Тому можна бути впевненим, що сучасний світ не загине в небесному вогні чи в потопі. Трагічного кінця світу не буде, оскільки такий кінець уготований лише лівоарійським цивілізаціям, у яких домінує правопівкулеве і загальмоване лі-вопівкулеве — розумове — мислення.