Духовний монстр Євразії

 

Панмонголизм! Хоть имя дико, Но мне ласкает слух оно.

В. Соловьев

 

— Тепер настала черга, Юрію Михайловичу, ґрунтов ніше розглянути феномен панмонголізму, що є ключем до ро зуміння ментальних підвалин російсько-українського питан ня. Адже саме з ним пов'язані дуже суттєві, але приховані фактори життя українського і російського народів. Вони не достатньо враховуються в історичних дослідженнях, по-перше, тому, що мають духовну природу і, отже, невидимі і "не суттєві" з точки зору істориків-матеріалістів; по-друге, були і є сили, що чинять спротив висвітленню цих факторів. Цілий "букет" подібних факторів, що визначили мрії, боротьбу, скорботу і славу української нації, постає при об'єктивному розгляді панмонголізму — антиарійської ідеології, яка колись панувала майже у всій Європі, а в останні три століття в закамуфльованому вигляді накидалася східному слов'янству. Ірраціоналізм російської нації ("Умом Россию не понять...") — у монгольській заквасці її менталітету (так вважалось серед російських інтелігентів, почитайте хоча б Блока). Загадковість української душі й української долі також багато в чому пов'язана з цим "духовним монстром" — панмонголізмом.

Саме осмислення феномена панмонголізму дає змогу побачити історичний вододіл українців і росіян (що важливо зараз, коли дехто намагається "зламати" цей вододіл, пропагуючи ідею спільної історії і "непорушної долі двох народів-братів"). І не лише це. Ми багато чого зрозуміємо у зовнішній і внутрішній політиці, культурному житті Росії і навіть Радянського Союзу. Тому що панмонголізм увійшов у менталітет російської нації, ставши тією невидимою антиарійською за духом "пружиною", яка, розкручуючись, вивела російського козака до берегів Тихого океану (і навіть кинула його на Аляску і в Каліфорнію), а російські батальйони, вимуштрувані паличною дисципліною, висунула в Крим, на Кавказ, Балкани і до "финских хладных берегов". Більше того, на рубежі XIX-XX століть в елітних колах російського суспільства мусувалася думка про підкорення Китаю і Тибету [Мається на увазі відома місія лікаря-тибетолога Бадмаєва, який підготував і подав на розгляд Миколі П проект анексії Китаю].

Тепер ми краще розуміємо, чому процеси "дебільшовизації", що почалися після розпаду СРСР і Варшавського договору, супроводжуються процесами дерусифікації і антиросійськими кампаніями. І це при тому, що російських людей як таких експлуататорами інших народів (які б "гребли все під себе") не назвеш — адже жили вони не краще тих, над ким здійснювали свою "гегемонію". Питання ці непрості, парадоксальні, як запитання О. Блока: "Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет в тяжелых, нежных наших лапах?" їх не вирішити з власне матеріалістичних позицій. Треба бачити ідейно-ментальні "пружини" вашої заплутаної історії.

Але що ви, марксисти, взагалі знаєте про панмонголізм, вибудуваний, до речі, на вражаючому, хоч і антинауковому, етнологічному антислов'янському базисі?

Як це не дивно, антислов'янську (і антиарійську) основу панмонголізму сприйняли пангерманісти, починаючи з ідеології Тевтонського ордену (відомого своїми походами на російські землі) і кінчаючи теоретиками гітлеризму, котрі також оспівували дранг нах Остен". А втім, дивного тут нічого немає, якщо врахувати, що східнослов'янський світ, особливо південноруські землі, протягом віків був каменем спотикання для експансіоністських рухів як Сходу, так і Заходу.

Філософ Г. Гегель, який вважав південноруський (український) народ, на відміну від німців, неісторичною нацією, а також ідеологи пангерманізму і гітлеризму, що мріяли "цивілізувати" східноєвропейське населення, по суті, лише повторювали в наукоподібній формі те, що з варварською простотою говорили Чингісхан та його нащадки: "Прикрутити Русь до свого сідла" ["Настанет час, и желтолицый (монгол — Ю. К.)  всадник понесется на крепконогом коне на запад, И кишки бледнолицых намотает на свое копье" (з стародавньої монгольської поезії)].

Чингісхан учив своїх нащадків, яким (ще до завоювання) віддав у володіння землі на захід од ріки Ітіль (Волга): "Не варто милувати маєтки і життя ворогів, бо плід пощади — співчуття". По суті, те саме говорив Гітлер своїм солдатам перед походом на Схід: "Жорстокість у Східній Європі — благо для майбутнього".

І для завойовників зі Сходу, і для німецьких експансіоністів та мілітаристів (від тевтонських псіврицарів до гітлерівців) слов'янські, особливо українські, землі були "більмом на оці", життєвим простором з "неупорядкованим" населенням.

Ваш класик Карл Маркс висловлювався радикальніше, називаючи східних слов'ян, особливо "південноруське населення", "етнологічним покидьком" і "етнічним сміттям". Зазначимо, що один з предків цього "класика був родом зі Львова, а дід іншого "класика" (Леніна) — з Житомира, тобто проживали у середовищі "етнічного сміття". Та Бог з ними. Отже, Юрію Михайловичу, потрібно чітко показати, що приховані витоки української національної ідеї (незнищенного вільнолюбства та європоцентризму), як і витоки російської ідеї (великоросійського гегемонізму і самодержавства), а також ментальну відмінність російського й українського народів не можна по-справжньому зрозуміти без врахування панмонголізму, що переродився в русофільство і зімкнувся (як не дивно) з пангерманізмом.

Історичне коріння цього духовно-політичного і ментального феномена — у "північному буддизмі" (ламаїзмі) і монгольському войовничому язичництві.

Панмонголізм вашими істориками-матеріалістами не розглядався — хіба що літераторами. А це ж складний, туго зав'язаний вузол, у якому переплелися ідейно-релігійні, політичні, ментальні, культурні аспекти життя багатьох народів Євразії — росіян, українців, татар, інших мешканців Великого степу, а також німців, поляків, чехів, литовців. Намагалися розв'язати цю проблему Карамзін і Чаадаев, Грановський і Погодін, Шафарик і Коллар, Костомаров і Куліш, західники і слов'янофіли, русофіли й українофіли та багато інших. Душевна драма Гоголя і Блока, навіть їхня смерть якоюсь мірою пов'язані зі спробою розв'язати вузол панмонголізму.

Ваш Тарас Шевченко цей вузол розрубав одним ударом. І з цього почалися його велич, слава і муки. Народився поет-пророк слов'янського, а отже, і європейського діапазону.

Німець каже: "Ви моголи". "Моголи, моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі.

Німець каже: "Ви слав'яне". "Слав'яне! Слав'яне!" Славних прадідів великих Правнуки погані!

Дісталося від Шевченка і західникам, і слов'янофілам, і русофілам, і благодушним "українолюбам", які забули свою мову.

Незбагненно, як поет небагатьма римованими фразами розкрив саму суть (трагічну) проблеми — зв'язок панмонголізму з пангерманізмом, антислов'янську й антиукраїнську спрямованість ідеології, яку сповідувало багато діячів Росії: "Ось, мовляв, які ми хвацькі степняки з монгольською кров'ю, не те що бундючні англійці чи німці!" Навіть Гоголь спочатку потрапив під вплив цієї ментальної ейфорії — згадаймо його Русь-трійку. Та згодом настало духовне похмілля.

Своїми геніальними творіннями "Єретик", "І мертвим і живим...", "Холодний яр" ваш Тарас не лише висвітлив, а й підняв світлу українську ідею до загальнослов'янського рівня, розставив усі крапки над і. На відміну, скажімо, від О. Блока, вірш якого "Скіфи" має зовсім інший — темний сакральний — підтекст, на що звертає увагу і Д. Андреев у своїй "Троянді світу". Та давайте розберемо все по порядку.

 

 

НА РОЗДОРІЖЖІ

 

І ось Південна Росія... зовсім відокремилася від Північної. Будь-який зв'язок між ними розірвався; склалися дві держави, що називалися однаковим ім'ям — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями.

М. Гоголь

 

— У плані реалізації української національної ідеї, особливо такого її елементу, як соборність, гострим залишається питання: коли і як, за яких історичних обставин Україна "відірвалася" від Росії. Для багатьох істориків і етнологів це, звичайно, не питання, як і для маси українців, свідомість і підсвідомість яких не дають їм забути про те, що вони — особлива, самодостатня нація.

Однак деякі партії і діячі крайнього (шовіністичного й інтернаціоналістського) спрямування в Росії й Україні продовжують на цьому спекулювати. На жаль, були і є історики, філософи, письменники, які також ставляться до українців як до "відгалуження" російською народу. Серед них М. Карамзін, С. Соловйов, В. Соловйов, О. Блок, Л. Гумільов, О. Солженіцин... Список прихильників "монолітної нерозривності" українців і росіян легко продовжити.

Сьогодні всі розуміють, що великий Тувал і великий Мешех як біблійні символи великих слов'янських імперій пішли у небуття. Залишається жити Тирас — біблійний символ 300-мільйонного слов'янства кінця часів, тобто наших днів. Це — символ вільних слов'янських народів, що не визнають ніякого гегемонізму (читай 10-у главу Буття), і серед них малий Тувал і малий Мешех уже просто як символьне позначення двох рівнозначних народів — українців і росіян (читай і дешифруй 38-у главу книги Єзекіїля).

З молодших класів школи вас переконували: Київську Русь знищили монголи; внаслідок татаро-монгольського нашестя на чолі з ханом Батиєм суперетнос Київської Русі розколовся й утворилися три братніх народи — росіяни, українці, білоруси. Тобто штучний, зовнішній, фактор розірвав єдиний етнос на три частини.

Не можна, звичайно, не помічати катастрофічної ролі татаро-монголів в історії Русі і всього слов'янства. Та це все ж фактор, повторюємо, зовнішній, що впадає в око. Історія не знає прикладів, щоб удар завойовників спричинився до народження якогось народу. Скоріше, бувало навпаки, завойовники сприяли загибелі етносів. Та й то не часто. Відомі "алгоритми національної політики" великих завойовників, скажімо, Тамерлана чи того самого Чингісхана: повне знищення міст, знищення чоловічого населення, окрім майстрів, яких гнали в рабство, знищення молоді, полонення молодих жінок для використання як наложниць чи дружин завойовників. Але навіть за таких умов народ залишався живим, оскільки спрацьовували генетична і духовна домінанти, оживала національна ідея і — о, диво! — воскресала нація. Птах Фенікс відроджувався з попелу. Так було і в Середній Азії, і в Стародавньому Китаї, і на Близькому Сході. Яскравим прикладом служить і воскреслий єврейський народ, який був розвіяний, як попіл, по всьому світу.

Народи гинуть і народжуються, як записано в Біблії, "не від руки людської", і головну роль тут відіграють внутрішні чинники, невидимі зв'язки — фактор ікс. Зведення причин народження російської й української націй до монгольського удару і наступного "іга" саме й породжує міркування про внутрішню єдність", "нероздільність уз", "штучність" сучасного поділу України і Росії.

Не від рук людських, не від ударів завойовників (скільки їх було під час Київської Русі!) загинула велика слов'янська імперія з Київським "столом". Великий Тувал відпрацював своє. Назріли події, які можна поділити на три кола.

 

 

ПЕРШЕ КОЛО ПОДІЙ

 

...Брат брата різав за шматок землі чи просто, щоб показати молодецтво.

М. Гоголь

 

— Відбрунькування півночі Київської Русі почалося ще до монгольського удару — в середині XII століття. Його першою віхою було заснування князем Юрієм Долгоруким Москви. Сама по собі ця подія в історії непомітна: ну, подумаєш, суздальський князь проїздом зупиняється у Богом забутому лісовому угро-фінському селі на ім'я Мосхва (в перекладі з давньоудмуртської — Ведмеже болото), і цей факт зафіксований в літописі. Та спрацював біблійний сакрал: Мешех (Мосх) зачатий! Заснування Москви, домагання Юрієм Долгоруким Київського престолу, його загадкова смерть у Києві, чвари, що почалися. Потім вторгнення до Києва Андрія Боголюбського — сина Юрія Долгорукого, намісника батька в Суздалі, спустошення столиці Київської Русі, знищення або перетворення в рабів тисяч своїх побратимів: киян і галичан, руйнування церков... Відкритий виступ киян проти суздальців і владимирців. Знищення цвіту руського воїнства половцями, описане в "Слові о полку Ігоревім':.. Швидке підвищення і вихід на політичну арену Галичини і Волині... Всі ці події 40-80-х років XII століття зв'язані між собою: спрацював сакральний спусковий механізм; приховано, скоріше, в духовно-ментальному плані ожив Мешех — почалася його епоха.

Київ перестає бути столицею великої імперії, та й сама імперія розпадається. Нищівний удар татаро-монгольських орд був лише жахливим завершенням процесу деградації великого Тувала — символу об'єднаного слов'янства IX—XII століть під орудою Києва.

Під час Батиєвої навали Москва була звичайним поселенням, котре монголи досить легко підкорили. Штурмували Рязань, Владимир, Козельськ, а в Москву просто послали баскаків. Але згодом стався рідкісний збіг обставин, за яких Москві напрочуд пощастило. Основний удар монголів припав на Південну Русь. Київ — європейське місто з величезним духовним й інтелектуальним потенціалом — зруйновано вщент. Його взагалі перестали згадувати.

Куди втекла еліта Київської Русі? Частково в Галичину, але там теж панували монголи. Головним чином до Москви. Чому? Процвітаючий Владимир зруйнований, древній Суздаль традиційно ворогував з Києвом, особливо за часів Андрія Боголюбського (який грабував Київ не гірше від монголів). У Новгород? Але саме тоді над ним нависла чорна сила тевтонських рицарів. Псков і Новгород — "фронтові" міста, які ледве стримували тевтонські орди. А тут згодом і Галич зазнав нападу із заходу й став прифронтовим містом. Рязань? Але, по-перше, вона була майже зруйнована, по-друге, незабаром почала догоджати татаро-монголам. А маленька Москва, що ховалася в лісових хащах, зростала як на дріжджах. Сюди бігла, йшла, пливла та їхала вся елітна Русь. Князі з сім'ями. Церковні ієрархи, монастирська паства, багате купецтво, правителі і воїни — всі йшли не з порожніми руками. До Москви стікалися величезні матеріальні і духовні багатства, тут зростав політичний капітал. Так Москва і московити — нащадки Мешеха, угрів і фінів — перетворилися на збирачів руських земель. Москва зняла "вершки" а усієї великої Русі і стала новим символом загальнослов'янського єднання. Великий Тувал як символ слов'янської спільноти загинув. Удар монголів знищив руську Кліо; взагалі історія Північного Причорномор'я закінчилася (за висловом М. Гоголя, історія тут перетворилася в географію). Та ідея доленосного біблійного Тувала залишилася. Вона почала набувати іншого — локальнішого і особливого, не такого всезагального, як раніше, але стабільного втілення в Галицько-Волинській Русі. Паралельно з вищезгаданими руйнівними подіями західніше Києва (за Дністром) розвивалося друге коло подій конструктивного характеру.

 

 

ДРУГЕ КОЛО ПОДІЙ

 

Данило Галицький поводився як лицар, любив свою Україну.

М.Аркас

 

— У південно-західному куті гігантської імперії, що розвалилася, став набирати обертів "малий Тувал" з чисто українським сакралом. Це коло історичних подій почало розгортатися ще до монголів, але з їхнім приходом різко прискорилося.

Під час чвар, пов'язаних з домаганнями Київського стола Юрієм Долгоруким, на історичну арену виходить Галицька земля. А за нею — Волинська земля. За Дністром з являються історичні діячі великого калібру, такі, як галицький князь Ярослав (Осмомисл), волинський князь Мстислав. У 1199 році виникає єдине Галицько-Волинське князівство (засновник — син волинського князя Мстислава Роман). Тут ніби пробуджується духовна сила, що йде від Андрія Первозванного, від одноплемінників Ісуса Христа галілеян-тиверців. Будуються храми (Успенський собор на Волині, церква св. Пантелеймона в Галичі та інші). У1201 році народжується велика харизматична особистість, не менш велична й доленос на для Русі, ніж Олександр Невський чи Дмитрій Донськой, — народжується політичний діяч, полководець, який відстояв якщо не повну свободу від монголів, то принаймні ав тономію своєї землі, Данило Романович (Галицький). За його батька князя Романа об'єднуються Волинь, Київщина і Гали чина; Київ втрачає роль політичного (а незабаром і духовно-релігійного) центру, який переноситься на захід. Малий 7 увал народжується і міцнів в муках. Йде жорстока боротьба на три фронти: на сході — з половцями, потім з монголами; на заході — з Угорщиною і рицарями-хрестоносцями; на півно чі—з литовцями. У 1238 році Данило Галицький розгромив уперше псів-рицарів під Дорогочнном.

Перед вторгненням татаро-монголів була політично і ду ховно єдина Русь з центром у Галичині, до якої входили землі галицькі, волинські і київські. У 1241 році татаро-монголи пройшли цю Русь, зруйнували Галич, Владимир та інші міста і обклали населення ясаком. Та апогей політичного, культурно го, духовного життя Галицько-Волинської Русі ще попереду. Данило Галицький, за ним ного син Лев, онук Юрій, інші князі і духовні вожді ведуть мудру політику, маневруючи між хижою Золотою ордою, Польщею, Литвою. Не стільки ма неврують, укладаючи угоди і навіть визнаючи "верховенство" над собою (як, наприклад, визнання васальної залежності від Золотої орди — а куди дінешся?), скільки б'ються, не шко дуючи сил, відстоюючи свою реальну національну автономію, своє обличчя, свою національну ідею, торують їй шляхи, за безпечують життєвий простір. Поступаються формою, але не змістом! І так понад сто років, поки не настало трете коло по дій, що геть відірвали Південну Русь від Північної, заверши ли формування особливої нації слов'янського кореня, яка те пер (вважаю, не зовсім точно) називається українською. Нації зі своїм арієзованим менталітетом, своєю мовою, своєю ідеєю, своєю історією і культурою.

 

 

ТРЕТЄ КОЛО ПОДІЙ

 

Не горда сила норманів, а криваве іго монголів є колискою Росії.

К. Маркс

 

Гуру вів далі:

— Ніхто краще не змалював ці доленосні для України і всієї Східної Європи події, ніж М. Гоголь [М. Гоголь, як відомо, свою кар'єру починав як професор історії Петербурзького університету]. Я коротко переповім зміст його майже невідомої у вас статті "Погляд на створення Малоросії". Тим паче, що ваша офіційна історія (і "царська, і радянська) про це говорить мало, невиразно і брехливо. Невигідно висвітлювати події третього кола з точки зору Мешеха з його "'візантійством" і "монголізмом".

І справді, як же про це писати. Ще на початку XIV століття (монголи хазяйнували в цей час по "всій Русі великій" — від Рязані, Владимира, Суздаля, Новгорода до Азовського моря) на землях українських і білоруських утворилося Велике Русько-Литовське князівство, з яким почала рахуватися навіть Орда. А невелика на той час Москва повністю залежна від монголів.

Саме в цей період відбулося повне відокремлення руських земель від монголоїзованих князівств Рязані, Москви, Твері, Владимира, Суздаля з переважно угро-фінським населенням." М. Гоголь наголошує: "...склалися дві держави, що називалися одним ім'ям — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але стосунків між ними вже не було". Утворилося дві Русі — "русько-литовська і "татарська", як пише Гоголь, і між ними — трьохсотлітній розрив. Причому в "офіційних" історичних працях якщо й говорять про Русь Західну (куди під егідою литовських князів увійшли галицько-волинські, тобто українські і білоруські землі), то називають її Литовським князівством. А "татарську" частину колишньої Київської імперії називають Руссю. Це не відповідав історичній правді. Ніхто в ті часи не послуговувався такими назвами Землі під Литвою називалися Великим Русько-Литовським князівством, або просто Руссю, а землі під монголами — Татарією, чи Московією. І так — до середини XVII століття.

А почалося все із загарбання на початку XIV століття литовським князем Гедеміном руських земель. "Великий язичник Гедемін, — зазначає Гоголь, — вивів на сцену тодішньої історії новий народ — народ бідний і життям, і засобами для життя, що населяв дикі соснові ліси нинішньої Білорусі, ще носив звірину шкуру замість одягу, ще боготворив Перуна і поклонявся "древньому вогню" у не торкнутих сокирою гаях, платив раніше данину руським князям і відомий під ім'ям литовців. І цей народ за свого князя Гедеміна зробився найпомітнішим на величезному північному сході Європи".

Сталося диво. З глибин Західної Русі зовсім несподівано виринає сила, яка "вихоплює" Русь з монгольських лап. Виник величезний "проміжок між великою і татарською Росією" (вираз Гоголя), що сягав на сході Рязані і Харукані (нинішній Харків). Він і став Великим Русько-Литовським князівством, практично незалежним від Орди з її "гогівським'", антиарійським менталітетом. Тут був "руський дух", тут "Руссю пахло", оскільки ні самі литовці, ні їхні князі не лише не накидали русичам своєї віри і своїх порядків (та й не могли накинути), а, навпаки, багато литовців прийняли християнство і стали вчитися руській культурі і цивілізації. Великі князі Гедемін, Ольгерд, Ягайло дали лише силу (щит), здатну протистояти тиску татар зі сходу і тевтонців із заходу. Тим самим було забезпечено саморозвиток руської нації на власній духовній основі. Це було вже те, що потім стало називатися Малоросією, а тепер називається Україною. Щоправда, незабаром став зростати вплив Польщі. Так, саме Польщі, а не напівдикої Орди. Тут, звичайно, виникають свої проблеми і свої трагедії, але вже іншого порядку. Наприкінці XIV століття князь Ягайло укладає унію Литви і Польщі, посилюється вплив польсько-католицької церкви в Литовському князівстві. Русичі, звичайно, чинили опір. Однак Західна Русь дедалі більше віддалялась від татарської Русі, від Татарії. В Русі розвивався європейський елемент, у Татарії — зростала "азійщина", незважаючи на те, що сюди (особливо в Москву, Суздаль) тікала чимала частина еліти "південно-руського народу".

Ну, а Мешех, Московія, Русь татарська — те, що потім почали називати Росією? Вона пішла своїм шляхом, і найважливішою віхою на ньому стала Куликовська битва.