А у 1377 р. — частина Західної Волині

Включення українських земель до складу іноземних держав.

Литва

У 1240р. утворилося Велике князівство Литовське. У 13-15 ст. народи Литви відображали німецьку агресію. У Грюнвальдської битві в союзі з поляками і росіянами литовські війська розгромили Тевтонський орден. У 1558-83 Литва — учасниця Лівонської війни з Росією. По Люблінської унії 1569 Литва об'єдналася з Польщею в Річ Посполиту. У 1795-1815 уся Литва, крім Мемеля (Клайпеди), увійшла до складу Російської імперії.

Польща.

 У кін. 10 в. виникла Польська держава. З 1025 р. Польща — королівство. По Люблінської унії 1569 утворила з Великим князівством Литовським державу - Річ Посполиту. Польська і шведська інтервенція що почалася у 17 ст. у Російську державу закінчилася провалом. Петербурзькими конвенціями 1770-90-х рр. територія Речі Посполитої була розділена (три розділи — 1772, 1793, 1795) між Пруссією, Австрією і Росією. У 1807 Наполеон I створив з частини польських земель Варшавське князівство. Віденський конгрес 1814-15 зробив переділ Польщі: з більшої частини Варшавського князівства було утворене Королівство Польське (передане Росії; Белостокский окр. переданий Росії в 1807); Познанщина відійшла до Пруссії, що зберегла Сілезію і Помор'я; Краків з округом був оголошений «вільним містом» (Краківська республіка; у 1846 приєднана до Австрії, що зберігала також Галичину).

 

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попе­реднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення еконо­мічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономір­ності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбу­вався тут в дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалаху­вали в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід політичного об'єднання. Поступо­во тут створювалися економічні і політичні умови об'єднання пів­денно-західних князівств.

Першим в цьому регіоні політику об'єднання феодальне роз­дроблених князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угор­щини, Польщі і Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було недосидь, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських ханів була більш сильною, то тут процес об'єд­нання взагалі був малоефективним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбут­ньої державності, як українська народність, конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського насе­лення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним яд­ром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічно­му, культурному і релігійному житті цього регіону.

Однак подолання феодальної роздробленості в землях Півден­но-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позба­влених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було ви­користано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молда­вським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичи­на, ї

а у 1377 р. — частина Західної Волині.

Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". Ї

У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторсь­ку політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігій­них утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-волинського князівства — опинилися під вла­дою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії. У середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опини­лась під владою султанської Туреччини.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилась в руках угорських магнатів. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось, внаслідок цього західна частина Закарпаття підпала під владу австрійських Габсбургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-полі­тичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснюва­лося приєднання основної маси українських земель Великим кня­зівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовське-Руську державу.

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви.

Так, внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформо­вано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литов­ський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.

КРЕВСКАЯ УНІЯ 1385, угода про диналистическом союз між Польщею і Великим князівством Литовським (14 серпня, замок Крево, територія сучасної Білорусії). Великий князь литовський Ягайло, одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений королем єдиної польсько-литовської держави.

Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самос­тійності південно-західних князівств, забезпечувала панування по­льських феодалів над населенням українських земель.

Віденська угода 1401 р. ліквідувала підпорядкування Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині.