Проблема категорій в історії філософії

План

Категорії як структури буття.

1. Проблема категорій в історії філософії.

2. Основні категорії онтології.

3. Основні форми матерії.

4. Закони філософії.

Ключові слова, поняття, терміни: випадковість,детермінізм, дійсність, загальне, діалектичне заперечення, закон, закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних та якісних змін, закон заперечення заперечень, екзистенціалізм, емпіризм, категорії, культурологічна традиція, метафізичне заперечення, місце, можливість, наслідок, натуралістична традиція, необхідність, неопозитивізм, номіналісти, одиничне, особливе, постмодернізм, постструктуралізм, привід, причина, простір, протяжність, раціоналізм, реалісти, розвиток, рух, спокій, субстанція, тривалість, час, черговість, феноменологія.

Література:

1. Аверьянов А.Н. Системное познание мира. – М., 1985.

2. Бургин М.С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философская и социологическая мысль. – 1991. - №8.

3. Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №4.

4. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук: В 3т. – М., 1974. – Т.1.

5. Гайденко В.П. Бытие и разум (Размышления о книге А.Л.Доброхотова «Категория бытие в классической западной европейской философии») // Вопросы философии. – 1987. - №9.

6. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. – М., 1986.

7. Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. – 1992. - №5.

8. Мамлеев Ю.В. Судьба бытия // Вопросы философии. – 1993. - №11.

9. На переломе. Философские дискуссии 20-х годов / Сост. П.В.Алексеев. – М., 1990.

10. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. – М., 1986.

11. Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. – М., 1987.

12. Фрагменты ранних греческих философов / Сост. А.В.Лебедев. – М., 1989. – Т.1.

13. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. – М., 1991.

Категорії – загальні структури або властивості сущого – речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) – ці питання адресують кожному новому предмету, це „схеми”, „моделі” мислення, якими людина керується при пізнанні будь-якого предмета.

В історії філософії 1-шу систему категорій запропонував Аристотель. Категорії Аристотеля – це щось на зразок сучасних мовних форм – іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. З часів давньогрецької філософії категорії тлумачилися як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами та реалістами. Номіналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, услід за реалістами, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом порядком відповідають форми буття. Раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді, а згодом прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей (субстанцію і причинність людина „домислює”, вони відсутні в досвіді).

І.Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслуга І.Канта: розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.

Г.Гегель поділяв позицію раціоналістів щодо тотожності буття та мислення. Він піддав критиці суб’єктивізм системи категорій І.Канта, вважаючи категорії найбільш загальними поняттями, „щаблями” розвитку абсолютної ідеї. У Г.Гегеля „об’єктивний розум” дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і „суб’єктивний розум”.

Марксизм, йдучи за Г.Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм мислення (суб’єктивної діалектики) і форм буття (об’єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку марксистів, є практика, яка, з одного боку, враховує об’єктивні зв’язки і відношення речей, з іншого – є реалізацією людських уявлень про ці зв’язки. Завдяки цьому в практиці відбувається ототожнення структур самих речей і форм мислення.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикальних змін та трансформацій. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій ХХ ст., йдучи в руслі емпіризму Дж.Локка – Д.Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З їхнього погляду, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються, і можуть визнаватися лише як суб’єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії – це характеристики предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції. Отже, екзистенція позбавлена категоріальних визначень, за винятком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, постструктуралізм) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культури, або панівні класи, нав’язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерністи позбавляють категорії будь-якого об’єктивного значення.

Поштовх дослідженням у філософії ХХ ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменології (Е.Гуссерль, М.Гартман). Вони поділили буття на різні сфери – неживу, живу природу, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріальні структури цих сфер. В той же час вони відійшли від ідеї універсальності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю ідеальних предметів.

Категорії бувають:

· Одиничне (індивідуальне) – визначене, обмежене в просторі та часі тіло, річ, система речей в їх відношенні як до самих себе, так і до світу в цілому. Одиничне – межа кількісного поділу даного утворення, визначеність у межах певної матеріальної системи. Все, що оточує людину, існує як одиничне, все розглядається у співвідношенні з іншими одиницями, тобто входить в ціле (загальне).

· Загальне – відображення об’єктивної єдності різноманітних явищ природи та суспільства. В природі загального як такого немає. Загальне не може існувати окремо від одиничного. З іншої сторони будь-яке одиничне входить в систему (загальне). В цьому проявляється єдність загального та індивідуального.

· Особливе – єдність загального та одиничного (індивідуального) (походження поняття “особа”).

Сутність та явище.

Сутністю називають внутрішню основу предмету, яка містить в собі їх основні, необхідні характеристики. Сутність – внутрішня закономірність предмету, основа його існування. Сутність завжди проявляється (набирає зовнішності), а явище завжди суттєве. Сутність не проявляється повністю. Кожне явище по-різному відноситься до сутності. Пізнання дійсності завжди починається з явища. В пізнанні процес проходить від явища до сутності, процес пізнання – безкінечний.

Причинність.

Причинність – це певний тип відношень між речами. Речі можуть співіснувати – книга лежить поряд з вікном. Вони можуть вступати у зв’язок – місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність – породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

Категорія причинності сформувалася в процесі практичної діяльності.

Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. Determinatio- визначаю), проблемами якого переймалися всі філософи.

Категоріальна модель “причина - наслідок”, за якою намагаються опанувати зв’язки речей і явищ природи, спрощує і схематизує ці зв’язки. Причинно-наслідкові зв’язки мають розгалуження. Якщо причина має рушійну силу в собі, то привід – зовнішнє співпадання закономірностей. Була б причина, а привід знайдеться.

Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінацій. Так, модель “причина-наслідок” найбільш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у неживій природі. Поведінка живих істот краще описується цільовою детермінацією (інстинкти).

Сфера соціального буття ґрунтується на детермінації, основою якої є мотиви.

В інших сферах буття детермінація набуває іншого характеру. У сфері фігур і чисел вона виступає як функціональна залежність.