Театр українських корифеїв

Тема 10. Театральна культура.

Змістовий модуль ІV. Українська художня культура ХІХ ст.

У 1901 р. в Києві вийшла невелич­ка книжечка без автора під назвою «Корифей украинской сцени». Це скромне видання, здійснене російською мовою, містило шість нарисів про тих, кого тепер називають фундатора­ми українського професійного театру. Йшлося про Марка Кропивницького (1840-1910), Михайла Старицького (1840-1904), братів Тобілевичів - Івана Карпенка-Карого (1845-1907), Миколу Садовського (1856-1933), Панаса Саксаганського (1859-1940) та Марію Заньковецьку (1854—1934). Усі вони - драматурги, режи­сери, актори, організатори театраль­ної справи - стали одними з перших українських професійних театральних діячів, які створили те, що нині мета­форично іменують «театром україн­ських корифеїв» (корифей (від. грец. вождь, ватажок) – у давньогрецькій трагедії керівник хору або заспівувач, у сучасному розумінні – найвизначніший діяч у певній галузі науки, літератури, мистецтва)).

Утім, перший в Україні професій­ний театр було створено ще 1864 р. в Галичині при товаристві «Руська бесі­да». Він дістав назву «Руський народ­ний театр». Проте тільки після появи професійної трупи на Наддніпрян­ській Україні український театр став загальновизнаним мистецьким яви­щем, посівши належне місце у євро­пейському культурному просторі.

Основою театральної трупи, що увійшла в історію вітчизняного театру як перша об'єднана трупа україн­ських корифеїв, стала антреприза ((від. фр. брати підряд) приватний видовищний заклад (театр, цирк)) видатного українського драматурга, режисера, актора і музиканта М. Кро­пивницького, створена 1882 р.

Утворення її мало таку історію. М, Кропивницький, який разом із мо­лодим М. Садовським працював у трупі нині забутого театрального дія­ча Г. Ашкаренка, в умовах тотальної заборони української культури, зок­рема театру, наважилися відновити українські вистави. Так у місті Кре­менчук публіці було представлено «Наталку Полтавку» І. Котляревсько­го. Вистава мала шалений успіх. От­же, М. Кропивницький і М. Садовський вирішують організувати саме стійну українську трупу.

Новостворена трупа, в якій брала участь також М. Заньковецька, репрезентувала низку вистав у Києві, викликавши гучний резонанс у колі української інтелігенції. Тоді ж до справ: створення українського національного театру долучилися відомий письменник і перекладач М. Старицький та його близький друг і родич композитор М. Лисенко, які мали певний досвід театрального аматорства. Відтак: М. Кропивницький, М. Старицький М. Лисенко, М. Заньковецька та М. Садовський вирішили спільно утворити так звану об'єднану трупу, до якої б увійшли кращі українські митці. Матеріально діяльність цієї трупі підтримав М. Старицький, який продав власний маєток.

Свій перший сезон об'єднана труп корифеїв під орудою М. Старицького розпочала восени 1883 р. в Одесі. Її режисером став М. Кропивницький. До репертуару увійшли переважно твори української класики (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка Т. Шевченка), а також нові п'єс: М. Кропивницького й М. Старицького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Ой не ходи, Грицю...», «За двома зайцями»). Крім драматичних вистав труп представляла також музичні спектаклі-оперети на музику М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена» та ін.).

Основною творчою метою цього театрального об'єднання стало вироблення й утвердження національною типу сценічності, близького і зрозумілого народові. Відтак, його образи система мала ґрунтуватися на фольклорно-етнографічних кодах українського етносу. З народної творчості народного мистецтва було запозичені більшість виразних засобів. На думку; М. Старицького, на сцені мала метафорично відтворюватися узагальнена картина українського макро- і мікро­космосу. Це потребувало поєднання широкого шару фольклорної символі­ки й образності з реалістично-натура­лістичним способом зображення пов­сякденного життя. Так в європейсько­му театральному просторі кінця XIX ст. виник цілком унікальний тип сценіч­ності - музично-драматичний театр ук­раїнських корифеїв.

Кращі спектаклі цього театру ста­новили глибоко символічне дійство, яке до того ж виявляло цілком кон­кретні соціально-побутові проблеми тогочасного українського життя. Тя­жіння до фольклору, обрядовості пе­редусім позначилося на сценічному оформленні. Зазвичай театральні де­корації відображували мальовничий український пейзаж, а як реквізит за­мість бутафорії використовували справ­жні речі - вишиті сорочки, зброю, предмети побуту.

У драматичне дійство вільно вплі­талися музика, пісня, танок. Музич­но-хореографічний ряд був не лише невід'ємною частиною вистави, а й, за концепцією М. Старицького, саме на нього як на канву накладалася драма­тична дія. На відміну від функцій му­зики і пластики в сучасній драматур­гії, покликаних динамізувати дію, му­зично-хореографічні сцени у виставах корифеїв її уповільнювали, образно деталізували й ускладнювали.

За такої концепції театрального дійства виконавцеві відводилася дру­горядна роль. Це викликало певні за­перечення М. Кропивницького, який мав чималий досвід акторської й ре­жисерської роботи на російській про­фесійній сцені. Трупа М. Кропив­ницького від часу свого заснування була зорієнтована передусім на актор­ський ансамбль, на те, що центром вистави має бути його величність ак­тор, який не повинен задля створення образної картини підкорятися живо­писному мізансценуванню.

До творчих неузгодженостей між двома видатними діячами українсько­го театру М. Старицьким і М. Кропивницьким додалася ще низка суто організаційних непорозумінь та мате­ріальні проблеми. Адже до першої об'єднаної трупи корифеїв загалом входило близько 100 осіб: 32 актори, 30 хористів, 25 оркестрантів і допо­міжний склад. Ззовні тут панувала сувора дисципліна та ієрархія, проте всередині колективу внаслідок амбі­ційності й творчого незадоволення ок­ремих її членів назрівала криза.

Восени 1885 р. трупа розділилася. Одну її частину очолив М. Кропивницький. Із ним залишилися працюва­ти провідні актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський. На чолі іншої, до якої увійшли М. Садовська-Барілотті, Д. Мова та інші, пос­тав М. Старицький. Пізніше провідні українські трупи не раз розпадалися, оскільки творчі та особисті непорозу­міння виникали і між М. Кропивницьким та братами Тобілевичами, і між са­мими Тобілевичами. Подібне подріб­нення не сприяло становленню україн­ського національного театру, укріплен­ню його авторитету, створенню профе­сійної когорти акторів. Проте водночас воно зумовило гостру конкуренцію між діячами українського театру, сприяло створенню великої кількості п'єс, поширенню українського націо­нального мистецтва далеко за межами України: в Росії, Грузії, Польщі.

У другій половині 80-х років XIX ст. український театр завдяки зусиллям корифеїв став широковідомим і загаль­новизнаним явищем. Великого розго­лосу набули гастролі труп
М. Кропивницького й М. Старицького 1886-1887 рр. у Санкт-Петербурзі та Мос­кві. Виступи українських акторів, зо­крема М. Заньковецької, високо оці­нили видатні діячі тогочасної культу­ри
В. Стасов, М. Нестеров, І. Рєпін, Л. Толстой. А відомий громадський діяч, критик і журналіст, видавець впливової газети «Новое время» О. Су­ворій дав першу професійну оцінку українському національному театру, назвавши Марію Заньковецьку «укра­їнською Дузе»1. Згодом статті, надру­ковані О. Суворіним на сторінках власної газети, були зібрані в одне ви­дання і вийшли друком у 1907 р. під назвою «Хохлы и хохлушки».

Останню спробу ще раз об'єднати зусилля з метою створення взірцевої української трупи було здійснено в 1900 р. Більшість корифеїв, за винят­ком М. Старицького, увійшли до тру­пи, яка дістала довгу «церемоніаль­ну» назву «Малоруська трупа Марка Лукича Кропивницького під урядом Миколи Карповича Садовського і Опанаса Карповича Саксаганського при участі Марії Костянтинівни Заньковецької». Ця так звана остання об'єднана трупа корифеїв проіснувала близько трьох років, однак внутрішні непорозуміння знову призвели до її розпаду.