Список літератури

ВСТУП

Однією з найважливіших сторін життя людини є творча діяльність. Вона дає можливість особистості реалізувати свої здібності, розкрити та донести до людей свій талант. В умовах ринкових відносин результати творчої діяльності здатні стати товаром, що приноситиме дохід його творцю. Разом з тим розвиток будь-якої сфери творчості має особливе значення для всього суспільства. Накопичені досягнення людського розуму складають культурний спадок нації, визначають науково-технічний потенціал суспільства, обумовлюють його прогресивний розвиток. Саме тому у збереженні творчих результатів та захисті інтересів їх творців зацікавлені не тільки вони самі, а й суспільство у цілому. Це вирішується через встановлення спеціального правового режиму творчих результатів, який надає їх творцю виключну можливість розпоряджатися ними, а також протидіяти безконтрольному тиражуванню і поширенню інтелектуального продукту тими, хто прагне заробити на цьому.

Правовий механізм захисту прав творця має за мету стимулювати подальші творчі пошуки, гарантувати право на справедливе винагородження праці творця, створити фінансові передумови реалізації нових ідей. З іншого боку, не ви­ключається можливість придбання у правовласника за його згодою права на використання інтелектуального продукту, що є, зокрема, гарантією повернення інвестицій користувача, який бере на себе економічний ризик виробництва будь-якого товару на ринку інтелектуальної власності - чи то опублікування авторського твору, чи створення кінофільму, чи впровадження винаходу.

Історично передумови формування інституту монопольних прав на розповсюдження творчих результатів склалися ще наприкінці XV ст. в Європі. Початком стало відоме відкриття Іоганном Гуттенбергом способу друкування книг на друкарських станках, що зробило процес тиражування книг менш трудомістким, більш швидким і в решті решт знизило ціни на книги. Проте згодом це не могло не призвести до зіткнення інтересів книговидавців, які намагалися друкувати одні й ті самі популярні твори. Вклавши кошти у придбання дорогих друкарських станків, останні не завжди могли швидко компенсувати ці витрати за рахунок проданих книг, оскільки цьому заважала конкуренція з боку інших книговидавців. За таких обставин королівськими законами почали вводитися так звані "привілеї", які надавали окремим книговидавцям монопольне право на друк певних творів, забороняючи всім іншим друкувати той самий твір. Система привілеїв проіснувала до початку XVIII ст. і була у першу чергу гарантією економічних інтересів книговидавців. Саме королівські привілеї вважаються попередниками сучасного авторського права, оскільки вони опосередковано захи­щали самого автора, бо для отримання монопольного права на друк слід було документально підтвердити наявність згоди ав­тора на це. Таким чином, автор мав можливість продати книговидавцеві свою згоду разом із твором.

Першим авторським законом, який був спрямований на захист прав саме автора, вважається Статут королеви Анни, прийнятий в Англії у 1709 р., за яким автор отримав монопольне право видавати та перевидавати свій твір протягом 14 років - таким був строк правової охорони.

Система привілеїв у сфері торгівлі та виробництва заклала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. Видавалися привілеї окремим особам, які запроваджували технічні нововведення, причому підстави, умови і характер привілеїв визначалися кожен раз в індивідуальному порядку і спочатку не регулювались правовими нормами. Згодом почали з'являтися правові акти, які встановлювали універсальні правила щодо особи, яка вправі була претендувати на отримання привілеїв. У XVIII ст. розвиток товаровиробництва і торгівлі формують становлення підприємницьких відносин, які базуються на вільній конкуренції. Це зумовило відхід від системи надання привілеїв.

У той же час в умовах буржуазних революцій під впливом ідей природних прав поширюються поняття літературної та промислової власності, яка подібно праву власності на матеріальні цінності розуміється як природне право людини на продукт своєї праці і можливість вільно розпоряджатися результатами творчої діяльності на свій розсуд. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. право літературної та промислової власності закріпилося у національних законах багатьох країн Західної Європи (Фран­ції, Німеччини, Данії та ін.).

Пізніше вже використовувався спільний для всіх результатів інтелектуальної діяльності термін - інтелектуальна власність. Тлумачення зазначених понять на зразок права власності на речі стало початком формування пропрієтарної (від англ. "ргоргіегог" - власник) теорії прав на інтелектуальний продукт. Сучасні прихильники цієї теорії зміст права інтелектуальної власності розуміють так само, як і права власності на речі, тобто як правомочності володіння, користування і розпоряджання результатом інтелектуальної діяльності, хоча й визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття власності низкою особливостей, зокрема, нематеріальним об'єктом, обмеженістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав.

Протилежний підхід до розуміння поняття права інте­лектуальної власності, що отримав назву теорії виключних прав, спирається на неможливість ототожнення правового режиму матеріальних речей та нематеріальних об'єктів, якими є результати художньої та технічної творчості. Представники цієї теорії вважають, що стосовно продуктів інтелектуальної діяльності не можна реалізувати правомочність володіння, оскільки неможливо фактично володіти ідеями і образами. Не може бути прямо застосована речова правомочність "використання", бо науково-технічні ідеї і художні образи можуть бути одночасно у використанні необмеженого кола суб'єктів. Крім того, ці об'єкти не споживаються в процесі використання, а можуть лише морально застаріти. Передача ж права на використання творчого результату не позбавляє створювача можливості продовжувати його використання. Виходячи з цього творцю належить не право власності, а особливі виключні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення всіх до­зволених законом дій з одночасною забороною їх будь-яким третім особам без дозволу на це. Теорія виключних прав залишається досить поширеною.

На сучасному ж етапі необхідно зважати на те, що термін "інтелектуальна власність" є широко уживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно-правових угодах. З погляду на те, що термін „інтелектуальна власність" склався історично, він є умовним та має тільки термінологічну схожість із правом власності у його традиційному сенсі. Цей термін має розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на результати інтелектуальної діяльності.

Норми, що охороняють творчий результат, постійно змінюються і ускладнюються під впливом науково-технічного прогресу, який безперервно породжує нові форми відтворення та розповсюдження інтелектуального продукту. Значну роль у процесі нормотворення охорони інтелектуальної власності завжди відігравали міжнародні конвенції, які заклали засади розвитку національних правових систем у сфері охорони інтелектуальної власності. Найдавнішими і найвідомішими серед них є Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р., Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. тощо. Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1967 р.) уперше визначила все коло об'єктів, які отримали охорону на міжнародно-правовому рівні: літературні, художні та наукові твори, виконавська діяльність артистів, звукозапис, радіо - і телевізійні передачі, винаходи, наукові відкриття, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, комерційні позначення тощо.

Законодавство України у сфері інтелектуальної власності нині нараховує більше десяти спеціальних законодавчих актів. Значна їх частина передбачила охорону зовсім нових результатів творчої діяльності, яких дотепер не існувало у вітчизняному законодавстві. Чимало підзаконних актів регламентувало оформлення та реалізацію інтелектуальних прав. Вступив у силу новий Цивільний кодекс України (далі - ЦК) з окремою книгою „Право інтелектуальної власності", що зафіксувало створення відповідної підгалузі цивільного права з виокремленням загальних і спеціальних положень.

Тема 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

План.

1. Результати творчої діяльності як об'єкти правової охорони.

2. Джерела права інтелектуальної власності.

3. Об'єкти права інтелектуальної власності. Поняття виключних прав.

4. Суб'єкти права інтелектуальної власності.

5. Особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності, підстави їх виникнення.

6. Використання інтелектуального продукту.

7. Відповідальність за порушення інтелектуальних прав.

1.1. Результати творчої діяльності як об'єкти правової охорони. Право інтелектуальної власності охороняє різноманітні результати творчої діяльності людини. Якщо у загальновживаному розумінні „творчість" - це процес, що викликає до життя, дає існування чомусь, то з точки зору юридичної науки творча діяльність розглядається як така, що здатна призводити до появи охоронюваних об'єктів. У цьому розумінні необхідно наголосити на двох ознаках поняття „творчість". По-перше, це розумова робота людини, а тому її продукти належать до категорії нематеріальних благ. Після втілення у матеріальну форму існування (рукопис, картина, формула винаходу, виріб) вони здатні стати предметами цивільного обігу. По-друге, творча діяльність завжди призводить до появи якісно нового, неповторного і оригінального результату. Саме такі нові творчі здобутки і охороняє право.

Результати творчої діяльності прийнято поділяти на дві великі групи в залежності від того, до якої сфери творчості во­ни належать. Від цього залежать і особливості правового режиму їх охорони.

До першої групи належать результати художньої творчості - літературні, музичні, хореографічні твори, а також образотворчого мистецтва, аудіовізуальні твори, наукові та інші подібні твори.

До другої - результати технічної творчості - технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засо­би, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конструювання, нові способи та технології виробництва, досягнен­ня селекції тощо. Зазначені результати творчої діяльності отримали спільну назву, яка підкреслює природу їх походження, - об'єкти інтелектуальної власності.

Правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання результатів творчої діяльності, утворюють окрему підгалузь цивільного права - право інтелектуальної власності, яка включає до себе декілька інститутів: авторське право та суміжні права, патентне право, інститут правових засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх товарів та послуг. Правову охорону отримали також й інші об'єкти інтелектуальної власності.

Інститут авторського права та суміжних прав охороняє результати художньої творчості - твори науки, літератури та мистецтва (об'єкти авторського права), а також об'єкти, які створюються з метою їх розповсюдження - виконання творів, фонограми та відеограми, програми теле - та радіомовлення (об'єкти суміжних прав).

Патентне право регулює відносини щодо ство­рення, використання та оформлення прав на результати науково-технічної творчості людини. До них відносять корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення в рослинництві та тваринництві (нові сорти рослин та породи тварин), топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються після спеціального оформлення прав і отримання охоронного документа - патенту або свідоцтва.

Виокремлення двох названих інститутів базується на особливостях правової охорони об'єктів авторського права та промислової власності, які пов'язані зі специфікою творчого процесу створення даних об'єктів та умовами їх використання. По-перше, патентне право, на відміну від авторського права, спрямоване на охорону не художньої форми виразу ідей, думок чи понять, а на охорону самої сутності цієї ідеї, тобто змісту творчого технічного (технологічного) рішення. Останнє може бути реалізоване у певний пристрій, механізм, виріб, речовину тощо. По-друге, для патентного права характерна обов'язковість формального визнання технічної (технологічної) ідеї охороноздатним об'єктом. Таке здійснюється Держдепартаментом інтелектуальної власності, що діє у складі Міністерства освіти і науки України (далі - Департамент). З цією метою Департамент забезпечує функціонування системи експертизи заявок на об'єкти інтелектуальної власності, здійснює державну реєстрацію об'єктів та видає охоронні документи. По-третє, об'єктам патентного права притаманна об'єктивна повторюваність, бо ідентичні технічні або технологічні рішення можуть бути створені кількома особами незалежно один від одного. У зв'язку з цим для патентного права характерне надання охорони за принципом пріоритету, тобто першості у реєстрації охороноздатного об'єкта. Патент чи свідоцтво надається тільки на один об'єкт тому заявнику, чия заявка на реєстрацію була більш ранньою за датою подання. Для об'єктів авторського права така об'єктивна повторюваність не характерна. Оригінальність художньої форми викладення думок обумовлена індивідуальними творчими здібностями творця, залежить від його духовного світу, світогляду, життєвого досвіду, переконань та ставлення до навколишнього світу. Тотожність художніх форм свідчить про плагіат. Через це для надання правової охорони авторським творам немає необхідності проводити їх дослідження на предмет новизни та реєструвати першість їх створення. Твори науки, літератури і мистецтва здобувають правову охорону з моменту їх створення.

У структурі права інтелектуальної власності виділяють також інститут правових засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх товарів та послуг. Його норми охороняють такі об'єкти, як комерційне (фірмове) найменування, торговельну марку, географічне зазначення. Ці об'єкти поєднує спільна мета - індивідуалізувати суб'єктів підприємницької діяльності, позначити різницю між ними, дати змогу відрізнити товари та послуги одного суб'єкта від однорідних товарів та послуг іншого, а також рекламувати як самого суб'єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг)¹.

Крім названих об'єктів у, ЦК уперше закріплено право ін­телектуальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю. Хоча правовий режим таких нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності суттєво відрізняється від режиму традиційних об'єктів авторського та патентного права, вони створюються інтелектуальною працею людини, мають науково-технічну та економічну цінність, що і зумовлює необхідність їх охорони на рівні самостійних об'єктів інтелектуальної власності.

___________________________________

Іноді дані об'єкти відносять до промислової власності (див.: Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О.А.Підопригори, О.Д Святоцького. - К.: Ін Юре, 2002. - СІ06). Такий підхід базується на положеннях міжнародної Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 р., яка серед об'єктів охорони називає фірмові найменування, товарні знаки та знаки обслуговування, зазначення походження, припинення недобросовісної конку­ренції.

Суб'єктивне значення поняття права інтелектуальної власності випливає з положень ст. 418 ЦК: його становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. У цьому розумінні право інтелектуальної власності є суб'єктивним правом на інтелектуальний продукт, сукупністю певних правомочностей майнового та немайнового характеру.

Стаття 419 ЦК передбачає, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об'єкт інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. І, навпаки, перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт інтелектуальної власності.

1.2. Джерела права інтелектуальної власності. Законодавство у сфері інтелектуальної власності включає до себе ЦК України та інші нормативно-правові акти. Відносини у цій сфері регулюються і Конституцією України, ст. 54 якої закріпила основні засади охорони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Центральне місце серед джерел права інтелектуальної власності посідає ЦК, книга 4 якого "Право інтелектуальної власності" регулює приватноправові відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту, її структура містить загальні та спеціальні положення. Виділення загальних положень, які завжди є зовнішньою ознакою підгалузі права, обумовлено тим, що всі об'єкти інтелектуальної власності мають спільні риси: вони є результатом інтелектуальної, розумової діяльності людини, а тому належать до благ нематеріальних; режим охорони забезпечується через надання створювачу виключних прав; чинність майнових прав обмежена певним строком. Тому до глави 35 "Загальні положення про право інтелектуальної власно­сті" увійшли норми про коло об'єктів і суб'єктів інтелектуальної діяльності, основні принципи охорони інтелектуальних прав, строк їх чинності, зміст особистих немайнових та майнових прав інтелектуальної власності, загальні правила використання інте­лектуального продукту та передачі майнових прав іншим осо­бам, засади захисту порушених прав.

Незважаючи на спільну природу, всі об'єкти інтелектуальної власності досить специфічні за процесом створення, призначенням і способами використання. Тому ці питання потребують спеціального регулювання, яке здійснюється глави 36-46 кн. 4 ЦК, а також спеціальними законами, що присвячені охороні різних об'єктів інтелектуальної власності. Функціями спеціальних законів є комплексне регулювання відносин у сфері використання того чи іншого об'єкта, включаючи і публічно-правову сферу, деталізація врегульованих ЦК майнових відносин, визначення усіх важливих понять і термінів. Також вони залишаються зручним засобом заповнення прогалин, що виявлятиме практика.

Глави 75,76 книги 5 ЦК України регулюють договірні відносини з приводу розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Численні підзаконні акти (постанови Кабінету Міністрів України, накази Державного департаменту інтелектуальної власності, Міністерства освіти і науки України) присвячені питанням державної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охо­ронних документів, встановленню мінімальних ставок винагороди за використання, видачі примусових ліцензій на об'єкти промислової власності, встановленню ліцензійних умов певних видів діяльності у даній сфері, обліку організацій колективного управління та патентних повірених та іншим.

З урахуванням положень ст. 6 ЦК основним джерелом регулювання відносин між особою, яка володіє виключними правами, та користувачем інтелектуального продукту може бути договір (авторський, ліцензійний, договір комерційної концесії та ін.), якщо в ньому вони врегульовані інакше, ніж це передбачено ЦК та спеціальним законодавством.

До джерел права інтелектуальної власності слід відносити багатосторонні та двосторонні міжнародні угоди, які укладаються у процесі співробітництва між державами у цій сфері. їх прийняття обумовлено тим, що національне законодавство не застосовується у випадках, коли правовласник реалізовує свої інтелектуальні права або захищає їх від порушень на території іншої країни. У такому разі ця особа може розраховувати на застосування або норм міжнародної конвенції, або, за принципом національного режиму, положень законодавства країни, де потрібен захист. Головною умовою для цього є участь держави використання об'єкта та держави громадянства особи у міжнародному договорі з питань охорони даних об'єктів інтелектуальної власності. Колізійні норми, що визначають право якої держави має застосовуватись до конкретних відносин, містяться, як правило, у самих міжнародних договорах.

Міжнародні договори можуть містити також умови про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформлення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах держави тощо.

Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патентного права. Серед них: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р., учасницею якої Україна є з 1995 р., Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р., ратифікована Україною у 1993 р., Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., учасницею якої Україна стала у 1991 р., Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., чинна для України з 1991 р., Договори ВОІВ про авторське право та про виконання і фонограми, прийняті у 1996р., до яких Україна приєдналася у 2001 р. Крім того, частиною національного законодавства України стали Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (Україна приєдналась у 2001 р.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р. (Україна приєдналась у 1999 р.); Гаазький Акт Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків від 28.11.1960 р. (Україна є учасницею з 2002 р.); Договір про патентну кооперацію від 19 червня 1970 р., чинний для України з 1991 р.

1.3. Об'єкти права інтелектуальної власності. Поняття виключних прав. Коло об'єктів права інтелектуальної власності визначено у ст. 420 ЦК. До них відносять літературні та художні твори, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення, наукові відкриття, вина­ходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин та породи тварин, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення, комерційні таємниці.

Правова охорона об'єктів інтелектуальної власності здійснюється за допомогою надання їх створювачу особливих виключних прав. "Виключність" прав означає, що жодна особа, крім тієї, кому вони належать, не може здійснити використання об'єкта, не маючи на це відповідного дозволу суб'єкта прав. Виключне право - це виключна можливість здійснювати відносно об'єкта закріплені законом правомочності на власний розсуд. Відповідно до ст. 418 ЦК воно є непорушним, оскільки ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Зазначені обмеження можуть бути встановлені заради суспільних, державних інтересів. Так, спеціальне законодавство допускає обмеження майнових прав на винаходи та корисні моделі у випадках надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо). їх використання за даних умов дозволяється без попереднього дозволу правовласника, але з обов'язковою виплатою йому відповідної компенсації.

1.4. Суб'єкти права інтелектуальної власності. Суб'єктами виключних прав є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, іншого закону чи договору (ст. 421 ЦК).

За підставами набуття інтелектуальних прав їх можна поділити на дві групи: первинні та похідні. До первинних належить творець, чиї творчі зусилля були втілені в певний результат у вигляді об'єкта інтелектуальної власності. У більшості випадків ним може бути тільки фізична особа. Однак в окремих випадках первинні інтелектуальні права можуть виникнути у юридичних осіб, коли це пов'язано з захистом підприємницького інтересу через охорону комерційного найменування, географічного зазначення, торговельної марки, комерційної таємниці, або коли діяльність зі створення певних об'єктів (програм мовлення, фоно - чи відеограм) потребує особливої організації, чималих фінансових та матеріальних вкладень і в силу закону може здійснюватися тільки юридичними особами.

Якщо у творчому процесі по створенню інтелектуального продукту спільно брали участь кілька творців, всі вони, незалежно від ступеня творчої участі, стають співволодільцями інтелектуальних прав. Не можуть спільно набути виключних прав особи, які не брали творчої участі, а здійснювали матеріальну, технічну або організаційну допомогу. Первісне виникнення майнових інтелектуальних прав одночасно у декількох осіб можливо також у випадках створення інтелектуального продукту на замовлення (ст. 430 ЦК) або у зв'язку з виконанням створювачем обов'язків, покладених на нього трудовим договором (ст.429 ЦК). Зазначені підстави мають принципову різницю.

Об'єкт вважається створеним у зв'язку з виконанням трудових (службових) обов'язків, якщо ця творча діяльність є трудовою функцією особи, яка окреслена трудовим і колективним договором. Зокрема, такі службові об'єкти з'являються у результаті діяльності авторського колективу видавництв, працівників науково-дослідних організацій, вищих навчальних за­кладів, артистів театру, творчих працівників телебачення і радіо тощо.

Створення інтелектуального продукту на замовлення має місце, коли створювач не зв'язаний трудовою угодою із замовником, а предметом їх зустрічних зобов'язань є створення у визначений строк певного інтелектуального продукту із обумовленими характеристиками, передача його для використання замовнику та винагорода автору. За таким договором можуть створюватись, наприклад, декорації для сценічних показів або твори образотворчого мистецтва, або музичні твори для певних подій і т. ін.

У зазначених випадках співволодільцями майнових прав, які мають здійснюватися спільно, тобто за спільною зго­дою, стають працівник, який створив об'єкт, та юридична або фізична особа, де або у якої він працює, або творець та замовник об'єкта. Особисті немайнові права належать тільки творцеві. Дане загальне правило може бути змінено за згодою сторін, зокрема, трудовою угодою або договором про створення об'єкта за замовленням, або ліцензійним договором.

Похідними суб'єктами права інтелектуальної власності є ті особи, які набули майнових прав на інтелектуальний продукт або на підставі договору з первинним суб'єктом, або на підставі закону. Отже, вони є правонаступниками майнових інтелектуальних прав. Також підставою правонаступництва може стати спадкування або реорганізація юридичної особи.

1 .5. Особисті немайнові та майнові права інте­лектуальної власності, підстави їх виникнення. Виключні права інтелектуальної власності за своїм характером та об'єктом поділяються на особисті немайнові та майнові. Особисті немайнові права необхідні для охорони гідності творця, його імені, творчої репутації, забезпечення його суспільного визнання. Майнові права дозволяють реалізувати майновий інтерес правовласника в отриманні доходів від використання інтелектуального продукту.

До особистих немайнових прав загальні норми відносять право на визнання людини творцем об'єкта інтелектуальної власності, право перешкоджати будь-якому посяганню, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця, а також інші немайнові права, встановлені законом.

Право на визнання людини творцем, яке також називають правом авторства, коли йдеться про художні твори та промислову власність, вважають основою всіх інших прав, оскільки воно визначає їх належного носія і є засобом захисту особистості у її творчих проявах. Це право означає визнання авторства за однією особою - творцем інтелектуального продукту. Його реалізація забезпечує захист від плагіату, тобто привласнення авторства іншою особою, дає можливість вимагати визнання авторства у разі його оспорювання чи заперечення іншою особою. Оскільки авторство є об'єктивним фактом, його не можна змінити ні згодою осіб, ні одностороннім волевиявленням.

Право перешкоджати будь-якому посяганню на інтелектуальну власність забезпечує захист об'єктів від перекручення, спотворення, зміни під час використання і, таким чином, дозволяє зберегти репутацію творця та його продукту. Так, не можна без згоди творця скоротити для видання літературний твір або доповнити коментарями наукову статтю, зробити переробку музичного твору, або запропонувати для продажу конструктивно змінений пристрій, що виготовляється з дозволу патентовласника. Це право дає можливість вимагати припинення порушуючих дій, усунення всіх змін та спотворень, заборонити обнародування чи введення в обіг зміненого об'єкта.

Спеціальне законодавство передбачає і інші види немайнових прав, що обумовлено особливостями різних об'єктів інтелектуальної власності^[1].

Особливістю всіх особистих немайнових прав є те, що вони належать і можуть бути здійснені тільки особою, яка створила інтелектуальний продукт. Ці права є невідчужуваними, тобто не можуть передаватися іншим особам, не допуска­ється відмова від них та їх примусове припинення. Вони є безстроковими (ст. 425 ЦК). Після смерті творця вони припи­няються, а особливе право на охорону авторства виникає у спадкоємця (ів).

Майнові права інтелектуальної власності передбачають належність їх володільцю сукупності право­вих можливостей, а саме: самостійно, власними активними діями використовувати інтелектуальний продукт; дозволяти його використання іншим особам, укладаючи відповідний договір про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності; перешкоджати неправомірному використанню об'єкта або шляхом прямої заборони з метою усунення загрози непра­вомірного використання, або шляхом застосування способів судового захисту, спрямованих на припинення порушуючих дій (ст. 424 ЦК).

Майнові права прийнято класифікувати залежно від способів використання того чи іншого інтелектуального про­дукту. Авторові твору надані майнові права на опублікування, відтворення, публічне сповіщення, переклад, розповсюдження твору тощо. Стосовно винаходів і корисних моделей передбачені майнові права на виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), на застосування такого продукту, його продаж, імпорт, а також на застосування запатентованого процесу.

На відміну від особистих, майнові права є відчужуваними, можуть передаватися за договором, бути внеском до пе­рвинного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, причому як у повному обсязі, так і в частині окремих прав. їх чинність обмежена строками, встановленими кодексом та спеціальним законодавством (ст. 425 ЦК). Майнові права правонаступника обмежуються строком дії ліцензійного договору. Законодавством передбачена можли­вість дострокового припинення майнових прав на об'єкти промислової власності у разі невиконання їх володільцем обов'язку щодо підтримання дії охоронного документа (патенту чи свідоцтва) шляхом сплати періодичних платежів. Крім того, суб'єкт промислової власності може сам ініціювати дострокове припинення майнових прав шляхом подання відповідної заяви до Державного Департаменту інтелектуальної власності.

Суб'єкту права інтелектуальної власності, як правило, надається комплекс прав немайнового та майнового характеру. Однак охорона деяких об'єктів здійснюється через надання тільки майнових прав. Це стосується тих продуктів, які не мають тісного зв'язку з особистістю творця. Захист цих прав спрямований, насамперед, на створення монополії використання на ринку однорідних товарів та послуг, що в свою чергу впливає на отримання прибутку. Саме у такій спосіб охороняються майнові інтереси власника комерційного найменування, торговельної марки, географічного зазначення, комерційної таємниці.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності (ст.423 ЦК). Тому передача майнових прав за договором, їх обмеження або нездійснення не припиняє, не впливає на обсяг немайнових прав та не означає відмову від них. Так, якщо автор винаходу передає іншій особі право бути заявником на отримання патенту, він у всякому разі зберігає право вважатися автором цього винаходу і бути зазначеним як автор у патенті.

Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження у майнових правах інтелектуальної власності, але за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав (ч. 2 ст. 424 ЦК). Винятки у майнових правах означають, що за певних обставин та у межах, встановлених законом, майнові права інтелектуальної власності не діють. Інакше такі випадки у законодавстві називаються правомірним використанням без дозволу правоволодільця. Обмеження майнових прав слід розуміти як певне звуження обсягу майнового права у випадках, визначених законом. Винятки та обмеження можуть застосовуватися лише у тих межах, які окреслює правова норма, і розширеному тлумаченню не підлягають.

Загальні положення права інтелектуальної власності мі­стять бланкетну норму (ст. 422 ЦК), яка для визначення питання про підстави та момент виникнення інтелектуальних прав відсилає до спеціальних норм ЦК, інших законів або положень конкретного договору. Узагальнюючи їх зміст, можна сформу­лювати два основних правила про виникнення інтелектуальних прав.

Перше - це правило фактичного створення об'єкта інтелектуальної власності, з яким і збігається момент виникнення виключних прав. Воно діє відносно творів науки, літератури та мистецтва.

Друге - правило про дотримання формальностей як умови виникнення виключних прав, які передбачають подання заявки до реєстраційного органу, проведення експертизи, видачу охоронного документа, реєстрацію відомостей про це у спеціальному реєстрі. Дані умови застосовуються до тих об'єктів, які повинні мати ознаки, що відрізняють їх від об'єктів іншого виду, відповідати критеріям охороноздатності та не бути тотожними з тими, що раніше отримали правову охорону. Це стосується всіх об'єктів промислової власності, а також торговельних марок, географічних зазначень. Правова охорона виникає тільки після перевірки відповідності даним умовам, що засвідчується охоронним документом. Формальності щодо надання охорони раціоналізаторській пропозиції, комерційній таємниці дещо відрізняються. Необхідне визнання об'єктів охороноздатними здійснюється самостійно суб'єктом підприємницької діяльності, який зацікавлений у їх охороні.

1.6. Використання інтелектуальної власності. Право на використання об'єкта інтелектуальної власності за за­гальним правилом має особа, що володіє відповідним майновим правом щодо нього (ст. 424 ЦК). Винятком є встановлені законом випадки, коли дозволяється і вважається правомірним використання продукту в певних межах, будь-якою особою без володіння спеціальним правом.

Однією з правових форм реалізації інтелектуальних майнових прав є надання третій особі правомочності щодо ви­користання інтелектуального продукту, яка передбачає виплату правовласнику винагороди. Ці відносини опосередковуються договорами особливого типу - договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Ці договори укладаються між особою, яка має виключні майнові права інтелектуальної власності, й набувачем майнових прав на інтелектуальний продукт з приводу використання об'єкта інтелектуальної власності. Предметом договору є чинні на момент укладання договору майнові права на об'єкт інтелектуальної власності.

Умови договору про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності можуть бути різноманітними в залежності від специфіки певного об'єкта і сфери його викори­стання (видання літературного твору, публічне виконання музичного твору, публічна демонстрація твору образотворчого мистецтва, виготовлення та продаж запатентованого механізму, отримання продукту запатентованим способом, використання торговельної марки на упаковках товарів, у рекламі та ін.). Проте істотною умовою договору є спосіб розпоряджання майновими правами, який впливає на обсяг правонаступництва користувача і тягне характерні для такого розпоряджання правові наслідки. Одним зі способів розпоряджання є передача майнового права (уступка, відчуження) - ст. 427 ЦК. Для неї характерна ос­таточна і безповоротна передача майнових прав іншій особі -користувачу. Інший спосіб розпоряджання майновими правами - це видача дозволу (ліцензії) на вико­ристання об'єкта інтелектуальної власності (ст. 426 ЦК). Він передбачає, що володілець виключних майнових прав не відчужує їх назавжди, а лише надає дозвіл використовувати об'єкт інтелектуальної власності у певних межах та протягом певного строку. Тому для даного виду договору характерне обов'язкове встановлення меж використання об'єкта. Вони можуть визначатися по-різному: через перелік способів дозволеного використання, за­значенням обсягу використання, території використання, його строку.

Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може бути здійснено шляхом передачі цих прав в управління іншим особам. Останні у такому випадку стають представниками правовласників і діють як фахівці у сфері використання інтелектуальних продуктів. Правовою основою представництва у сфері реалізації авторських та суміжних прав є норми розділу 4 Закону України "Про авторське право і суміжні права". Такими представниками можуть виступати як окремі фізичні особи, що діють на підставі договору доручення, так і організації, які спеціально створюються для надання послуг правовласникам та управління майновими правами інтелектуальної власності. Останні здійснюють професійну діяльність у цій сфері, володіють відповідними базами даних об'єктів своїх довірителів, забезпечують ефективний обіг об'єктів через постійний контакт з користувачами і укладення з ними ліцензійних угод, здійснюють збір винагороди за укладеними угодами для наступної передачі її правовласникам, збирають необхідну для розподілу винагороди інформацію про користувачів, обсяг використання і отриманий прибуток, контролюють дотримання ліцензійних договорів, у разі необхідності сприяють ефективному відновленню порушених прав шляхом звернення до суду. Організаціям колективного управління заборонено здійснення будь-якої комерційної діяльності і ви­користання доручених їм для управління об'єктів на свою користь. Подібні організації можуть створюватись самими суб'єктами авторських або суміжних прав із наступною передачею їй повноважень по управлінню майновими правами. Вони підлягають обліку у Державному Департаменті інтелектуальної власності (далі - Департамент), де і можна отримати інформацію про вже створені організації. Так, відповідно до Закону України „Про професійних творчих працівників та творчі спілки"¹ творчі спілки можуть здійснювати управління майновими правами членів спілки, які є суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав. Управління правами авторів мають право здійснювати також державні організації, установчі документи яких передбачають такі функції.

Особи, що діють як представники у сфері використання об'єктів промислової власності, повинні мати статус патентних повірених. Згідно з законодавством умовою набуття права займатися діяльністю патентного повіреного є п'ятирічний досвід практичної роботи у сфері охорони інтелектуальної власності, складання кваліфікаційного іспиту, проходження атестації. Патентні повірені, що одержали свідо­цтво на право займатися діяльністю патентного повіреного, вносяться до спеціального реєстру Департаменту. Патентний повірений має право представляти свого довірителя у відносинах з Держпатентом, судовими органами, кредитними установами, іншими фізичними та юридичними особами. У межах своїх повноважень він вправі підписувати заяви, клопотання, описи, формули винаходів, подавати та одержувати матеріали, що стосуються охоронних документів; виконувати платіжні операції; відкликати заявки на видачу охоронних документів; подавати доповнення, заперечення, скарги; вживати заходів для підтримання чинності охоронних документів; проводити науково-дослідні роботи, частиною яких є патентні дослідження. Саме патентні повірені можуть представляти інтереси іноземців та осіб без громадянства, які проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у Департаменті. Патентний повірений зобов'язаний зберігати у таємниці ві­домості, одержані ним під час здійснення своїх професійних обов'язків, зокрема суть порушених особою, яку він представляє, питань, зміст консультацій, порад, роз'яснень тощо.

1.7. Відповідальність за порушення прав інте­лектуальної власності. Згідно з чинним законодавством на­слідком порушення інтелектуальних прав або посягання на них можуть бути різні види юридичної відповідальності в залежності від тяжкості порушення та його суспільної небезпеки. Так, незаконне використання об'єкта права інтелектуальної власності, привласнення авторства на такий об'єкт або інше умисне порушення прав на нього тягне адміністративну відповідальність (ст. 51-2 КАП України). Кримінальна відповідальність встановлена за умисне порушення автор­ського права і суміжних прав у вигляді незаконного відтворен­ня, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, виконань, фонограм, відео­грам і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо - та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації та інше порушення, яке завдало значної або вели­кої, або особливо великої матеріальної шкоди (ст. 176 КК України), а також за порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію шляхом незаконного їх використання, привласнення авторства на них, або іншим способом, якщо це завдало матеріальної шкоди в значному, великому чи особливо великому розмірі (ст. 177 КК України).

Разом з тим для правовласника найбільше значення має все ж таки цивільно-правовий захист інтелектуальних прав. Саме він дозволяє усунути шкідливі наслідки правопорушення, компенсувати майнові втрати та моральну шкоду. При порушенні інтелектуальних прав, їх оспорювання чи невизнання суб'єкт цих прав може скористатися наданим йому правом звернутися до суду і обрати будь-який із загальних способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК (ст. 432 ЦК). Розглянемо їх більш детально.

Визнання права. Значення даного способу захисту пов'язується з тим, що з моменту підтвердження суб'єктивного права у особи з'являється можливість здійснення у подальшому належних йому правомочностей без використання сили державного примусу. Дуже часто визнання права здійснюється з метою наступного застосування інших заходів, напри­клад стягнення збитків. Таким чином, воно є передумовою повного відновлення порушених прав. Визнання права відбувається за рішенням суду, але може супроводжуватися примусовим покладанням на відповідача обов'язку здійснити у визначений судом спосіб оголошення про належність прав певній особі.

Припинення дії, яка порушує право. Застосовуючи цей спосіб захисту порушених прав, суд може постановити рішення про заборону будь-яких дій щодо об'єктів інтелектуальної власності, які порушують виключні права їх володільців. Так, суд може прийняти рішення про зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених в оборот з порушенням права інтелектуальної власності; вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності (ст.432 ЦК). Якщо для суб'єкта інтелектуальних прав важливо запобігти порушенню та завданню майнової шкоди, то реалізація саме цього способу захисту може бути достатньою. Коли ж правопорушення досягло стадії спричинення шкоди, то зазначений спосіб доцільно використовувати поряд з мірами цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків чи стягнення інших видів компенсацій, що забезпечить повне відновлення порушеного права.

Відновлення становища, яке існувало до пору­шення. Це досягається різними заходами: публікаціями в засобах масової інформації даних про порушення інтелектуальних прав та судовими рішеннями щодо них; вилученням контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм, програм мовлення з наступним їх знищенням; вилученням з товару чи його упаковки неправомірно нанесеного зазначення походжен­ня, а при неможливості цього - знищенням товару; усуненням з товару, його упаковки незаконно використаного знака для товарів та послуг або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення такого знака, або позначення тощо. Для відновлення майнового стану володільця інтелектуальних прав слід застосовувати також відшкодування збитків або стягнення разової компенсації або незаконно отриманого доходу.

Застосування таких способів захисту, як примусове ви­конання обов'язку в натурі, зміна чи припинення правовід-ношення, пов'язане з відновленням прав, що випливають з укладеного договору між правовласником та користувачем інтелектуального продукту. Вибір належного способу залежить від характеру порушення та умов конкретного договору.

Вимоги про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади можуть бути заявлені з метою захисту права на оформлення інтелектуальних прав та одержання охоронного документа. Подібний захист можливий через оскарження рішення чи неприйнятгя рішення стосовно заявки Державним департаментом інтелектуальної власності.

Серед способів захисту цивільних прав прийнято виділяти міри цивільно-правової відповідальності. Від інших мір захисту цивільно-правової відповідальність відрізняє те, що її підставою є правопорушення (винна дія, що тягне за собою шкоду), а застосування мір захисту обмежується самим фактом порушення права. Цивільно-правова відповідальність завжди є додатковим майновим обтяженням порушника і застосовується у вигляді покладання додаткового цивільно-правового обов'язку або позбавлення права.

Серед способів захисту прав інтелектуальної власності характер мір цивільно-правової відповідальності мають від­шкодування збитків, стягнення разової компенсації замість стягнення збитків, стягнення незаконно отриманого у результаті порушення доходу, а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Підставою їх застосування є склад правопорушення, який містить сукупність необхідних і достатніх ознак правопорушення: протиправна поведінка (дія чи бездіяльність), її шкідливий результат, тобто шкода, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, вина правопорушника. Навпаки, для застосування мір захисту з метою відновлення порушеного виключного права достатньо встановити сам факт порушення права. Воно може бути спричинене невинною поведінкою, або не завдати майнової шкоди, але це не виключає необхідності і можливості застосування мір захисту, які можуть відновити інтелектуальне право. У такому разі особа в судовому порядку може бути зобов'язана припинити неправомірне використання інтелектуального продукту або визнати виключне право та не перешкоджати його здійсненню, змінити обсяг чи територію використання, сплатити винагороду за використання, що обумовлена угодою з автором тощо.

При застосуванні мір цивільно-правової відповідальності необхідно розмежовувати договірну і деліктну відповідальність. Перша буде мати місце у разі невиконання умов договору між суб'єктом прав та користувачем щодо умов використання, порядку та строку виплати винагороди. Друга, тобто деліктна, настає у випадках порушення абсолютних прав інтелектуальної власності - майнових чи немайнових, передбачених ЦК та спеціальним законом.

Порушення майнових інтелектуальних прав має місце у випадку вчинення без дозволу правовласника будь-яких дій по відношенню до його інтелектуальної власності, які згідно із законом потребують дозволу та виплати винагороди за використання. Порушенням також слід вважати вільне використання особою об'єкта без дозволу правовласника, коли таке допускається законом, але без виплати за це встановленої законодавством винагороди.

Порушення немайнового інтелектуального права в залежності від виду інтелектуального продукту може полягати у привласненні авторства (плагіат), невизнанні, запереченні дійсного авторства, використанні об'єкта без зазначення імені автора, с порушенням обраного автором способу його зазначення, порушенні анонімності опублікування, перекрученні, спотворенні та іншій істотній зміні твору.

Саме за такі порушення абсолютних майнових чи немайнових прав, передбачених законом, можуть бути застосова­ні такі міри відповідальності, як стягнення збитків, стягнення замість збитків незаконно отриманого доходу або разової гро­шової компенсації з урахуванням вини порушника та інших обставин, що мають істотне значення.

Форми і розмір договірної відповідальності визнача­ються на підставі загальних положень ЦК і умов конкретного договору. Проте, якщо порушення договору стосуватиметься сфери дії ліцензії і полягатиме в тому, що ліцензіат вийде за межі дозволених способів використання, це слід вважати по­рушенням прав абсолютного характеру і застосовувати міри деліктної відповідальності.

( Офіційний вісник України, 1997, № 45, Ст. 427).

Тема 2. АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА

План.

1. Поняття авторського права.

2. Твір як об'єкт правової охорони, його види, ознаки.

3. Суб'єкти авторського права. Співавторство та його види.

4. Особисті немайнові та майнові права.

5. Винятки та обмеження у майнових правах автора.

6. Строк охорони авторських прав.

7. Поняття суміжних прав.

8. Об'єкти та суб'єкти суміжних прав.

9. Особисті немайнові та майнові суміжні права та під­стави їх виникнення.

10. Строк охорони суміжних прав.

11. Особливості захисту авторських та суміжних прав.

2.1. Поняття авторського права. В об'єктивному розумінні авторське право являє собою самостійний інститут, який входить до структури права інтелектуальної власності й регулює суспільні відносини, що виникають з приводу створення і використання творів науки, літератури та мистецтва.

Авторське право у суб'єктивному розумінні - це особисті немайнові та майнові права, які виника­ють у автора в зв'язку зі створенням ним твору і охороняються законом.

Специфіка авторсько-правових відносин обумовила власні принципи авторського права, до яких відносять такі принципи, а саме: всебічної охорони прав та інтересів автора; поєднання інтересів суспільства і особистих інтересів автора; виключно договірного узгодження з автором способів і порядку використання творів; відсутності формальностей щодо виникнення авторсько-правової охорони і встановлення її з моменту створення твору.

2.2. Твір як об’єкт правової охорони, його види, ознаки. До об’єктів авторського права відносять твори у галузі науки, літератури і мистецтва. Законодавство закріплює дуже широкий перелік творів: літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо); виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; комп'ютерні програми; бази даних; музичні твори з текстом і без тексту; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки; аудіовізуальні твори; твори образотворчого мистецтва; твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва; фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії; твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо; ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються гео­графії, геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності; різноманітні похідні твори - сценічні обро­бки творів, аранжування чи оркестровки музичного твору, переклади - за умови, що вони створені без порушення авторського права осіб, чиї твори були використані для творчої переробки; різноманітні збірники (творів, обробок фольклору, зви­чайних даних, енциклопедії, словники, антології, газети, журнали та інші періодичні видання), тобто складені твори, якщо вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням певного матеріалу; тексти пере­кладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів (ст. 433 ЦК, ст.8 Закон України „Про авторське право і суміжні права"^[2] (далі - Закон)). Крім того, авторсько-правову охорону на рівні самостійних об'єктів мають оригінальна назва твору, а також будь-яка його частина, яка може використовуватися окремо (ст. 9 Закону).

Проте навіть цей розширений перелік закон не вважає вичерпним і зазначає, що правову охорону можуть здобути та­кож інші твори, причому всі вони охороняються незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, ступеня завершеності, а також незалежно від їх оприлюднення. Таким чином, будь-які нові форми існування творчих результатів, які виникатимуть у майбутньому в зв'язку із розвитком науки, культури і техніки, можуть отримати авторсько-правову охорону. Однак для цього вони мають відповідати загальним умовам, що висуває авторське право до своїх об'єктів. До цих умов відносять такі ознаки авторського твору - творчий характер процесу його створення і, відповідно, самого результату діяльності людини та об'єктивну форму виразу твору. Творчий процес характеризується як такий, що породжує щось якісно нове, яке відрізняється неповторністю, оригінальністю та уні­кальністю. Об'єктивна форма виразу твору розуміється як форма, яка дозволяє твору існувати самостійно від автора, робить його доступним для сприйняття інших людей, а також відтворюваним незалежно від участі у цьому процесі самого автора. Авторське право не охороняє відокремлений зміст твору як такий, бо схожі думки, ідеї, інформацію можуть мати різні люди, але самостійна творчість особи, яка обумовлена її індивідуальними здібностями, завжди призводить до створення оригіналь­ної форми їх викладення. Тому завданням авторського права є охорона індивідуальної, творчо створеної художньої форми вираження ідей, думок, образів і понять як результату творчої діяльності людини. Правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, тео­рії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, по­яснені, проілюстровані у творі (ч. З ст. 8 Закону).

2.3. Суб'єкти авторського права. Співавторство та його види. Суб'єктами авторського права визнають­ся автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права (ст. 7 Зако­ну). Первинним суб'єктом авторського права є а в т о р твору (ст. 435 ЦК), а саме фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір. Правова можливість стати автором твору залежить тільки від творчих здібностей людини і не обмежена будь-яким віком. Закон не вимагає підтвердження факту створення твору і офіційного визнання авторства певної особи. Навпаки, закріплено принцип презумпції авторства (ст.11 Закону; ч.І ст.435 ЦК), який означає, що за відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору.

До первинних суб'єктів також відносять авторів, які творчо переробили існуючий твір - переклали, адаптували, аранжували або піддали його іншій творчій переробці за узгодженням з автором твору. Первинними суб'єктами є упорядники збірників та творці інших складених творів, чиї права поширюються на новий складений твір у цілому та не охоплюють твори, дані чи інформацію, що увійшли до них. Тому автори складових компонентів збірника мають право використовувати свої твори незалежно від складеного твору, якщо інше не передбачено авторським договором з упорядником збірника. Зокрема, вони можуть надавати дозвіл на підбір та розташування їх творів іншим упорядникам.

Авторами одного твору одночасно можуть бути декілька осіб, якщо твір було створено їх спільною творчою працею. Такі особи визнаються співавторами і реалізують свої права на використання твору спільно, тобто за взаємною згодою. Наявність співавторства визначається двома умовами: сумісна творча праця і творчий внесок кожного з співавторів; результатом співавторства завжди має бути єдиний цілісний твір, який не можливо поділити на частини без втрати ним первісного значення.

Співавторство може бути двох видів - подільне та неподільне. Неподільне співавторство утворюється спільними поєднаними діями кількох авторів або об'єднанням частин, які спеціально створювалися різними особами і не мають самостійного значення. Прикладом такого співавторства є інтерв'ю, права на яке належать особі, яка дала інтерв'ю, та особі, яка його взяла. Зазначена особливість неподільного співавторства обумовила встановлене законом обмеження щодо безпідставної відмови будь-кого зі співавторів у наданні дозволу іншим на використання чи зміну твору.

Подільне співавторство передбачає наявність частин, створених різними авторами. Кожна з них має самостійне зна­чення та може використовуватися відокремлено від твору в цілому. Тому і рішення про використання окремої частини твору її автору дозволено приймати самостійно. Саме таким співавторством створюються підручники, тематичні розділи яких на­писані різними вченими. Однак законодавство (ст. 438 ЦК, ст. 13 Закону) визначило лише загальні засади регулювання відносин співавторства. Так, встановлено, що використання твору і видача дозволу на це іншим особам можливі тільки за згодою всіх співавторів. Проте конкретні права і обов'язки що­до використання спільного твору співавторам бажано врегульовувати у договорі.

Для авторсько-правових відносин характерним є участь у них похідних суб'єктів авторських прав, які набули їх на підставі авторського договору або в порядку спадкування, або в результаті правонаступництва за юридичною особою - правовласником після її припинення. У такому разі склад авторських правомочностей цих осіб залежить від обсягу і підстав їх правонаступництва.

2.4. Особисті немайнові та майнові права. До особистих немайнових прав автора належать права на: визнання людини творцем, тобто право авторства; ім'я; недоторканність твору і збереження його цілісності (ст. 423, 438, 439ЦК;ст. 14 Закону).

Право авторства - це право вимагати визнан­ня свого авторства, яке юридично фіксує факт створення твору певною особою. Право авторства дає можливість протидіяти оспорюванню дійсного авторства, вимагати його визнання у судовому порядку, захищатися від плагіату.

Реалізація права автора на ім'я стає необхідною тоді, коли твір виходить у світ. Це право дозволяє авто­ру обирати найбільш прийнятний для нього спосіб зазначення свого ім'я чи, навпаки, його не вказувати і вимагати від інших осіб додержуватися цього способу під час використання твору. Автор має право обирати псевдонім і вимагати його зазначення замість справжнього імені. Воля автора щодо цього питання може або прямо фіксуватися у договорі із користувачем, або випливати з того, яким чином він позначив себе при першому оприлюдненні твору або на примірнику, який передається для використання.

Сутність права на недоторканність твору полягає у тому, що автор має можливість визначити ту форму і зміст твору, в яких він стане відомим широкому колу осіб; забезпечувати незмінність цієї форми в процесі різноманітного використання. Захищаючи недоторканність твору, автор вправі забороняти внесення будь-яких змін чи доповнень у твір (ілюстрацій, передмов, післямов, коментарів), виключення з нього окремих частин, оприлюднення зміненого твору без від­повідного відновлення його попереднього вигляду.

Законодавство (ст. 441 ЦК, ст. 15 Закону) містить приблизний перелік майнових прав автора, який сформований відповідно до можливих способів використання твору. Серед них право на: опублікування твору (випуск у світ); відтворення творів; публічне виконання; публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ; переклад творів; переробку, зміну творів; включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом у будь-якій формі; здавання твору в майновий найом чи у прокат; право наслідування щодо творів образотво­рчого мистецтва; подання творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів із будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; імпорт примірників творів; отримання винагороди за використання твору.

Згідно зі ст. 15 Закону виключне право на використання твору дозволяє використовувати твір у будь-якій формі й будь-яким способом. Отже, за наведеним критерієм можна виділити стільки майнових прав, скільки на даний момент існує способів використання твору.

Виникнення авторських прав на твір не пов'язується законом із виконанням будь-яких формальностей: не вимагається ні реєстрації твору, ні будь-якого спеціального оформлення прав, ні виконання інших офіційних процедур. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення (ст. 433 ЦК, ст. 11 Закону). Виходячи з принципу презумпції авторства, за відсутності доказів іншого ав­тором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору. Проте для попередження можливих по­сягань на твір автор вправі публічно сповістити про належність йому авторських прав шляхом позначення оригіналу та примірників твору всесвітньо відомим знаком охорони "соругight" - ©. Поряд із ним указується ім'я автора і рік першої публікації твору. Цей знак повідомляє будь-якого користувача про те, хто і з якого часу є автором твору. Однак відсутність такого публічного інформування про авто­рство не скасовує його належності творцю.

Чинне законодавство передбачило можливість для суб'єкта авторських прав зареєструвати у відповідних державних реєстрах своє право протягом строку його охорони, Результатом такої реєстрації є видача свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір, яке засвідчує авторство та (або) належність авторських прав на оприлюднений чи не оприлюднений твір певній особі, факт і дату опублікування твору. Така реєстрація здійснюється Департаментом на підставі і в порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. „Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір". Для здійснення реєстрації мають бути подані заявка на реєстрацію і додаткові документи: примірник твору (оприлюднений чи неоприлюднений) у матеріальній формі (особа самостійно вирішує, який обсяг твору потрібно подати у складі заявки для того, щоб відрізнити цей твір від інших); документ, що свідчить про факт і дату оприлюднення твору; до­кумент про сплату збору за підготовку до реєстрації; документ про сплату державного мита за видачу свідоцтва; довіреність, якщо заявка подається довіреною особою; документ, що засвідчує перехід у спадщину майнового права автора (якщо заявка подається спадкоємцем автора); інші документи, визначені даною Постановою. Під час розгляду заявки Департамент не проводить експертизу твору і не встановлює факт виникнення авторства. Заявник несе відповідальність за достатність і достовірність інформації, наведеної у заявці. Після здійснення реєстрації Департамент публікує в своєму офіційному бюлетені відомості про реєстрацію авторського права на твір. Правове значення реєстрації авторських прав полягає в тому, що видане свідоцтво засвідчує презумпцію належності авторства чи авторських прав на певний твір конкретній особі - заявнику. Разом з тим, отримання свідоцтва є правом, а не обов'язком осо­би. Воно не є правовстановлюваним документом, і з його видачею не пов'язаний факт виникнення правової охорони.

2.5. Винятки та обмеження у майнових правах автора. Виходячи з принципу поєднання інтересів творця та суспільства авторське право містить чимало норм, які встановлюють можливість вільного використання охоронюваних творів, тобто без отримання дозволу від правоволодільців та б