Спеціальні місії

Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тим­часовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами.

Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася ди­пломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремому випадку або з конкретного приводу). У наш час спеціальні місії широко використовуються в практиці міжнародних зносин для участі у двосторонніх переговорах, у врученні важливих докумен­тів, в інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними

місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).

Згідно зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманою через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприй­нятні канали.

Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наяв­ність дипломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про чисельність і склад спеціальної місії, і зокрема, повідомивши імена і посади осіб, яких вона має намір

призначити.

Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і по­треби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декількох представни­ків держави, що посилає, серед яких ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатич­ний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дипломатично­го представництва або консульської установи, яка знаходиться в

державі, що приймає, входять до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети як члени дипломатичного пред­ставництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 статті 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Громадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (стаття 10).

Згідно зі статтею 11 Конвенції про спеціальні місії 1969 року Міністерство закордонних справ або інший орган держави, що при­ймає, стосовно якого є домовленість, сповіщається:

— про склад спеціальної місії і про будь-які подальші його зміни;

— про прибуття й остаточний від'їзд членів місії і про припинен­ня їхніх функцій у місії;

— про прибуття й остаточний від'їзд будь-якої особи, яка супро­воджує члена місії;

— про призначення глави спеціальної місії;

— про місце розміщення помешкань, що займаються спеціаль­ною місією, і особистих помешкань, що користуються недо­торканністю.

Держава, що приймає, може в будь-який час, не будучи зобов'я­заною мотивувати своє рішення, повідомити державу, яка посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У тако­му випадку держава, що посилає, повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та чи інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (стаття 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовле­ність. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановленого для спеціальної місії,
якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те, що вона
припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Розірвання дипломатичних і консульських зносин між держа­вою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, які існують у момент розірвання зносин (статті 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що посилає, такого не призначила, один із представників держави, що посилає, зазначений останньою, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з державою, що приймає. У Конвенції 1969 року зазнача­ється, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою осо­бою високого рангу, або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імунітетами, що признаються за ними міжнародним правом (стаття 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюватися на спеціальні місії та їхній персо­нал. Тому привілеї та імунітети місії і її членів є аналогічними до дипломатичних.

Література

Блищенко И.П. Дипломатическое право. — М., 1990.

Бобылев Г.В., Зубков Н.Г. Основы дипломатической службы. — М., 1986.

Борунков А.Ф. Дипломатический протокол в России и диплома­тический этикет. — М., 1993.

Вуд Д., Серре Ж. Дипломатический церемониал и протокол. Принципы, процедура и практика. — М., 1976.

Ганюшкин Б.В. Дипломатическое право международных орга­низаций. — М., 1972.

Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної та консульської служби. — К., 1998.

Демин Ю.Г. Статус дипломатических представительств и их персонала. — М., 1995.

Дипломатический словарь. В трех томах /Гл. редакция А.А. Гро­мыко, А.Г. Ковалев, П.П. Севостьянов, С.Л. Тихвинецкий. — М., 1986.

Джон В., Жан С. Дипломатический церемониал и протокол. — М.,1976.

Зорин В.А. Основы дипломатической службы. — М., 1977.

Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1997.

Ковалев Ан. Азбука дипломатии. — М., 1988.

Ковалев А.Г. Привилегии и иммунитеты в современном меж­дународном праве. — М., 1986.

Кузнецов С.А. Представители государств в международных ор­ганизациях. — М., 1980.

Курс международного права. В 7 т. Т.4. Отрасли международного права. — М., 1991.

Левин Д.Б. Дипломатический иммунитет. — М.-Л., 1949.

Левин Д.Б. Дипломатия. — М., 1962.

Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001.

Никифоров Д.С, Борунков А.Ф. Дипломатический протокол в СССР. — М., 1985.

Правила процедуры в многосторонней дипломатии. — М., 1986.

Репецький В.М. Дипломатичне та консульське право. — Львів, 2002.

Сандровский К.К. Специальные дипломатические миссии. Международно-правовые вопросы. — К., 1977.

Сандровский К.К. Дипломатическое право. — К., 1981.

Сандровский К.К. Право внешних сношений. — К., 1986.

Сатоу Э. Руководство по дипломатической практике. — М., 1961.

Селянинов О.П. Дипломатические представительства. — М., 1986.

Селянинов О.П. Дипломатические отношения государств: Принципы, формы и методы. — М., 2004.

Серре Ж. Дипломатический протокол. — М., 1961.

Спеціальні терміни

Агреман, адміністративно-технічний персонал, акредитування, аташе, вірча грамота, декан (старшина), дипломатія, дипломатич­ний клас, дипломатичний корпус, дипломатичний персонал, дипло­матичний ранг, дипломатичне представництво, дисмисл, дуайєн, інсурекція, дипломатичні імунітети та привілеї, кумуляція місії, органи зовнішніх зносин, відклична грамота, посольство, держава, що приймає, спеціальна місія, екстериторіальність, persona grata, persona non grata.

Контрольні питання

Визначте предмет регулювання міжнародного права зовнішніх зносин.

З яких правових інститутів складається міжнародне право зов­нішніх зносин?

Дайте поняття дипломатичного права.

У чому особливості дипломатичного права в порівнянні з іншими галузями міжнародного права?

З якими галузями міжнародного права тісно взаємодіє дипло­матичне право?

Дайте характеристику джерел дипломатичного права.

Сформулюйте принципи дипломатичного права.

Які універсальні міжнародні договори укладені у сфері дипло­матичного права? Дайте їм коротку характеристику.

Чи застосовується звичай у дипломатичному праві?

Дайте характеристику зовнішньополітичних повноважень на­ступних органів:

Президент України;

Верховна Рада України;

Уряд України;

Міністерство закордонних справ України;

Міністерство внутрішніх справ України;

Міністерство освіти й науки України.

Які види дипломатичних представництв існують?

З яких категорій співробітників складається штат дипломатич­ного представництва?

Яким чином здійснюється відкриття дипломатичного представ­ництва?

Перелічіть основні функції дипломатичного представництва.

Які підстави припинення функцій дипломатичного представ­ника?

Яка природа дипломатичних імунітетів і привілеїв?

Перелічіть основні привілеї й імунітети дипломатичних пред­ставництв і дипломатичних агентів.

У яких випадках дипломатичний агент може бути позбавлений привілеїв і імунітетів?

У чому полягає специфіка діяльності торгових представництв?

У чому полягає специфіка діяльності спеціальних місій?

У чому полягає специфіка діяльності представництв держав при міжнародних організаціях?

Розділ 15 КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

15.1. Поняття консульського права і його джерела

Поряд із дипломатичними відносинами держави встановлюють один з одним консульські відносини, які регулюються нормами особливої галузі міжнародного публічного права — консульського права.

Консульське право, як і дипломатичне право, регламентує й ре^ гулює дипломатичну діяльність держави — тобто офіційні відносини і зв'язки органів зовнішніх зносин держави по здійсненню цілей і завдань її зовнішньої політики з іншими державами й суб'єктами міжнародного права, які здійснюються з метою захисту прав дер­жави і її громадян за кордоном.

Початок становлення цієї галузі, як і дипломатичного права, тісно пов'язане з розвитком людства. її джерела знаходять свій початок у період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли почався процес становленням товарного виробництва, що об'єктивно привело сусідні племена до обміну продуктами праці. Тому вона також уважається однією з найдавніших у міжнародному публічному праві. Таким чином, генезис консульського права по­чався з усталеного звичаю.

Подальший розвиток консульського права тісно пов'язаний з утворенням держав, міграцією населення й розвитком міжнародної торгівлі.

Міжнародні торговельні зв'язки міст-полісів у Стародавній Греції привели до виникнення офіційно визнаного класу торговців, які за межами своєї держави користувалися особливим захистом з боку громадян держави перебування, що користувалися довірою міс­цевого правителя. Тому саме зі Стародавньою Грецією пов'язане й становлення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії.

Проксенами були громадяни давньогрецьких міст-полісів, які представляли й захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом

проксенії почався процес формування первинних звичаєвих норм консульського права.

Великий внесок у становлення консульського права вніс Старо­давній Рим. Тут виник консульський інститут патронату, пред­ставники якого — патрони захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У феодальну епоху консульські відносини носили в основному регіональний характер, хоча окремі зв'язки встановлювалися й між досить віддаленими державами. У цей період важливу роль у ста­новленні консульських відносин відігравала католицька церква.

Консульські відносини набувають особливе значення в епоху Від­родження у зв'язку з розвитком торговельного мореплавання й тор­говельних відносин. У період переходу до капіталізму (XVI-XVIII століття) починає формуватися інститут постійного посольства, і складаються норми посольського права, серед яких багато були присвячені захисту громадян акредитуючої держави, і особливо купців, у державі перебування.

До середини XIX століття консульське право, як і право дипло­матичне, складалося переважно зі звичаєвих норм.

Після Другої світової війни норми консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в багатосторонньому дого­ворі — Віденській конвенції про консульські зносини 1963 року.

На відміну від дипломатичних відносин, консульські відносини мають досить вузьку сферу дії. До неї входить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права по охороні й захисту економічних, соціальних і інших інтересів самої держави, її громадян і юридичних осіб.

Джерелами консульського права, як і права дипломатичного, є міжнародні норми, що містяться у звичаях і договорах міжна­родного характеру (політичних, економічних, торговельних, кон­сульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел консульського права, як і дипло­матичного права, є те, що в неї поряд з такими джерелами, як міжнародний звичай і міжнародний договір, входять і акти на­ціонального законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю як одного із джерел дипломатичного права, випливає, зокрема, з по­ложення преамбули Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, яка підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями даної Конвенції.

Сучасний етап кодифікації консульського права почався одночас­
но з кодифікацією дипломатичного права в 1949 році, коли Комісія
ООН по міжнародному праву ухвалила рішення щодо кодифікації
звичаєвих і договірних норм, що регулюють дипломатичні й кон­
сульські відносини між державами.,

Кодифікація звичаєвих норм консульського права була зроблена Комісією зі зразка проекту статей Конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети» 1958 року, які лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». Підсумком кодифікації стало прийняття в 1963 році у Відні Конвенції про консульські зносини.

Поряд з існуванням і функціонуванням у рамках світового спів­товариства універсальної конвенції по консульському праву, існує й діє цілий ряд багатобічних конвенцій регіонального характеру, які регулюють питання консульського права: Каракаська конвен­ція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

До джерел консульського права відносяться так звані національні джерела консульського права, які прийняті державами в однобіч­ному порядку. До таких джерел в Україні відносяться Конституція України, Закон України «Про дипломатичну службу» 2001 року, Положення про дипломатичні представництва України за рубежем 1992 року, Положення про дипломатичні представництва й консуль­ські установи іноземних держав на території України 1993 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року й ін.