Ситніченко О. М

доцент кафедри правознавства Київського національного

торговельно-економічного університету, кандидат юридичних наук

У третьому розділі Конституції України встановлено основні гарантії на реалізацію виборчого права кожного громадянина України. Виборче право - багатогранне суспільно-політичне явище, яке за своїми цілями та завданнями спрямоване на державне забезпечення та охорону демократичного процесу виборів і дотримання правопорядку усіма суб'єктами виборчого процесу під час виборчої кампанії. Наявність протизаконних діянь у цій сфері є наслідком особливої соціальної вагомості правових відносин у сфері безпосередньої демократії та забезпечення виборчих прав громадян, що знаходяться під їх охороною.

Роль виборчого процесу у суспільстві та управлінні державою важко переоцінити, тому що, мають місце обставини, за яких, певні особи, незаконним шляхом, намагаються вплинути на результати виборів. Цьому сприяє існування великої кількості виборчих законів і підзаконних актів та їх неузгодженість, що призводить до незнання і нерозуміння виборцями передбаченого законом порядку проведення виборів.

Аналізуючи специфіку норм, закріплених у статтях 157-160 ККУ, що зумовлюється в їх бланкетному характері. В статтях, що зазначені вище, об'єктивна сторона багатьох із цих злочинів пов'язана із порушенням процедур і вимог, передбачених такими законами України: "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 року; "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року; "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів".

А також, слід зазначити, що для вітчизняного виборчого законодавства необхідна цілісність, повнота, завершеність, недотримання цих вимог встановлює відносини, за яких: ймовірність реального покарання за вчинення подібних злочинів мізерна, принцип невідворотності відповідальності не забезпечується, наявна безкарність провокує на вчинення нових злочинів. Основним чинником, що формує особу злочинця, є низький рівень правової культури та свідомості громадян, а також незнання виборчих процедур та виборчого законодавства.

Здійснений аналіз законодавства України та сучасних наукових праць, свідчить про те, що назріла нагальна потреба в розробленні та ухваленні кодексу України, що буде регулювати суспільні відносини, пов’язані з виборчим процесом. Прийняття такого кодексу надасть можливість позбутися цілої низки проблем у правовому забезпеченні виборчих процесів.

Головним завданням науки кримінального права, є розробка та обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення законодавства пов’язаного з виборчим процесом у державі та зменшення злочинності під час реалізації громадянами свого виборчого права.

Таким чином, можемо зробити висновок, що для покращення та впорядкування виборчого процесу і зменшення кількості порушень закону у цій сфері, держава повинна здійснити реальні кроки, що включають: посилення контролю за використанням бюджетних коштів, виділених на проведення виборів, подальше впровадження та використання у виборчому процесі інформаційних технологій, розроблення та створення ефективної системи виборчої освіти громадян.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ В СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

ПРОПАГАНДА ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ ПІД ЗАБОРОНОЮ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Письменський Є.О.

доктор юридичних наук, доцент, начальник кафедри загальноюридичних дисциплін, Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

КК України (ст. 436-1) передбачає відповідальність за публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганду неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників.

Минулорічну криміналізацію діянь, описаних у ст. 436-1 КК України, фахівці-юристи визнали хибним способом вирішення соціально-політичних проблем сьогодення. Не викликає сумніву, що відповідні зміни до кримінального законодавства стали одним з багатьох прикладів помилковості криміналізації.

З урахуванням сказаного, 9 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла рішення змінити редакцію ст. 436-1 КК України (наразі відповідний закон не набрав чинності). У цій доповіді маю на меті проаналізувати ухвалені парламентом зміни, визначивши, чи стане зазначений кримінально-правовий припис якіснішим та ефективнішим, ніж є зараз.

Стаття 436-1 КК України, отримавши нову назву («Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів»), установлює відповідальність за: 1) виготовлення символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів; 2) поширення символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів; 3) публічне використання символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, зокрема сувенірної; 4) публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних радянських республік або їх фрагментів на всій території України, крім випадків, передбачених частинами другою і третьою статті 4 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки».

Зазначені новели суттєво змінили підхід, який був відображений у Законі України від 28 січня 2014 року «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму». По-перше, законодавець виключив зі ст. 436-1 КК України такі види суспільно небезпечних діянь, як публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників (їх форма опису зазнавала жорсткої критики, оскільки, щонайменше, передбачала неоднозначне тлумачення закону). По-друге, положення ст. 436-1 КК України стали більш чіткими та конкретними (скажімо, ключове для цієї норми поняття «символіка комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів» отримало роз’яснення в четвертому пункті статті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки»). По-третє, комуністичний тоталітарний режим прирівняний за своєю суттю до націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму.

Незважаючи на те, що прийняті 9 квітня 2015 року зміни до ст. 436-1 КК України усувають безліч вад, притаманних цій статті в попередній редакції, та ураховують злочинну ідентичність комуністичного та нацистського видів тоталітаризму, зазначений кримінально-правовий припис породжує нові питання щодо якості кримінального законодавства та ефективності його застосування. На жаль, виправивши одну помилку, одночасно законодавець зробив іншу. Якими же є найголовніші хиби кримінально-правового припису, викладеного законодавцем у ст. 436-1 КК України в новій редакції?

1. Назва статті 436-1 КК України не повною мірою відповідає його змісту. Очевидно, що з огляду на окремі положення Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» законодавець мав установлювати більш широкі межі злочинної поведінки. Так, пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів визначається в другому пункті частини першої ст. 1 та не зводиться лише до виготовлення, поширення або використання відповідної символіки. Можна припустити, що інші форми пропаганди (публічне заперечення злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років в Україні, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, діяльності радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, боротьби проти учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті) визначені як такі, яким не властивий належний рівень суспільної небезпеки, але щодо цього є певні сумніви. Як свідчить зарубіжний досвід (Австрія, Іспанія, Люксембург, Угорщина etc.), зазначені види діянь може заслуговувати на криміналізацію.

2. Викликає сумнів доцільність криміналізації публічного використання символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів. Видається, що цьому діянню не притаманні достатні для криміналізації характер та ступінь небезпечності. Щонайменше, такі дії можуть вважатись злочинними лише з використанням засобів масової інформації (як це передбачено в ч. 2 ст. 436-1 КК України). До того ж, на жаль, вітчизняні правозастосовці не завжди добре пам’ятають положення про малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК України), що може зумовлювати притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди.

Слід визнати, що загалом у громадській свідомості через комплекс об’єктивних і суб’єктивних факторів ще не сформувалося ставлення до комуністичного режиму як до злочинного на рівні з нацистським. Потрібно мати на увазі, що переважна більшість наших співгромадян не пам’ятають або не знають всієї правди про події періоду ленінізму-сталінізму (1917 – 1953 роки), проте свіжим у пам’яті є період 1953 – 1991 років, який характеризується меншою репресивністю та більш-менш належним рівнем життя. У цьому сенсі хотілося, щоб держава, маючи загалом благородну мету, для її досягнення більш потужно використовувала культурно-просвітницькі заходи, залучаючи ресурси кримінального права поступово та вкрай обережно.

3. Редакція ст. 436-1 КК України характеризується наявністю безлічі вад. Скажімо, не зрозуміло навіщо в частині першій зазначеної статті зроблено уточнення при публічне виконання гімну, адже воно є окремим проявом публічного використання символіки.

М.І. Хавронюк, одним із перших відреагувавши на сторінці у Facebook на ухвалення зазначених змін, установив цілу низку недоліків законодавчої техніки, використаної при конструюванні розгляданого складу злочину. Так, слушними є міркування вченого стосовно невиправданості використання в диспозиції ч. 1 ст. 436-1 КК України єднального сполучника «а також» (замість «або»), що вимагає від особи вчинення і виготовлення, і поширення, і публічного використання символіки; некоректності використаного звороту «інших союзних радянських республік або їх фрагментів» (треба було: «або фрагментів гімну»); помилковості використання слова «гімнів» у множині (виходить, що злочинним є лише виконання кількох гімнів) та слів «на всій території України» (тобто, його виконання на окремих територіях не є злочином); недоречності відсилання у диспозиції ч. 1 ст. 436-1 КК України до статей інших законів («Крім випадків...») – треба було сформулювати норму-примітку з визначенням.

4. Досліджувана кримінально-правова заборона не позбавлена певних прогалин. Припустимо, якщо особа використовуватиме символ італійських фашистів – секиру з рукояттю з пучка різок (фашіна), то її дії не можуть кваліфікуватись за ст. 436-1 КК України. Не зрозуміло, чому виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки фашистського режиму, який так само вважається тоталітарним, не утворює відповідного складу злочину.

6. Покарання, визначене за вчинення діянь, передбачених ст. 436-1 КК України, є найбільш слабким місцем цієї кримінально-правової норми. Воно (навіть на перший погляд) не відповідає характеру суспільної небезпеки зазначеного злочину. Так, визначені види та розміри покарання (у ч. 1 – обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої, у ч. 2 – позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої) не дозволятимуть належним чином індивідуалізовувати кримінальну відповідальність, штучно підвищують характер суспільної небезпечності. Бажаним було б передбачити такі види покарань, як штраф, громадські роботи, виправні роботи (ч. 1), обмеження волі, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2). Натомість з порушенням вимог ст. 59 КК України передбачене покарання у виді конфіскації майна.

У своєму висновку парламентські експерти слушно звертали увагу на те, що пропозиція застосувати до осіб, винних у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 436-1 КК, покарання у виді обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої порушує один з основних принципів кримінального права – принцип співрозмірності покарання вчиненому злочину (ч. 1 ст. 65 КК). Крім того, покарання у виді конфіскації майна встановлюється лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості (ч. 2 ст. 59 КК), яким не є злочин, передбачений статтею 436-1 КК (Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки: висновок на проект Закону України реєстр. № 2558 від 06.04.2015 р. – Електрон. версія від 16.04.2015 р. – Режим доступу:https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54670).

Як висновок треба зазначити, що законодавець продовжує ігнорувати накопичений досвід наукового забезпечення нормотворчого процесу, не вважаючи за потрібне враховувати у своїх ініціативах думку фахівців. Відповідно, виходить так, що зміни до ст. 436-1 КК України ще не набули чинності, але вже зараз виникає потреба в їх суттєвому переосмисленні та продовженні пошуку шляхів удосконалення розгляданої кримінально-правової заборони.

ЩОДО ОСНОВНИХ ТЕНДЕНЦІЙ КРИМІНАЛЬНОЇ ЗАКОНОТОВОРЧОСТІ В УКРАЇНІ (2002 – 2013 рр.)

Балобанова Д.О.

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права, докторант Національного університету «Одеська юридична академія»

Соціальна, економічна, політична ситуація і правоохоронна практика, які склалися в Україні після розпаду СРСР і утворення незалежної держави в 90-ті роки ХХ століття, виявили об’єктивну необхідність оновлення правових основ протидії злочинності, в тому числі кримінально-правовими заходами, невідкладність розробки і прийняття нового Кримінального кодексу, що мав прийти на зміну Кримінальному кодексу УРСР, який проіснував на той час вже 30 років, зазнавши численні зміни. Висування завдань і пропозицій по формуванню нового кримінального закону, визначення його концепції, що проходили в умовах нової соціально-політичної обстановки в країні, зайняло ще 10 років.

Оцінюючи результати цієї законотворчої діяльності та аналізуючи досвід уже майже чотирнадцятирічного функціонування Кримінального кодексу України (далі – КК України), який був прийнятий 5 квітня 2001 р. та набрав чинності з 1 вересня 2001 р., робимо висновок, що за минулі роки він неодноразово зазнавав змін та доповнень, які не можна охарактеризувати однозначно (не всі з них є доцільними, виправданими та такими, що відповідають правилам законодавчої техніки), які коливалися в руслі двох напрямів «гуманізація – репресія».

Питанням аналітичного дослідження та виявленням проблем у реалізації положень кримінального законодавства в цілому присвятили свої праці такі видатні вчені України, як Ю.В. Баулін, Н.О. Гуторова, М.Й. Коржанський, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, В.Я. Тацій, В.О. Туляков, П.Л. Фріс, М.І. Харонюк та багато інших. Крім того, окремим проблемам діючого законодавства присвячені дослідження всіх вчених в галузі кримінального права.

Метою даного дослідження є виявлення та стислий аналіз основних тенденцій в галузі кримінальної законотворчості за часи існування Кримінального кодексу України з 2002 р. по 2013 р. Виокремлення періоду з 2014 р. по теперішній час та виведення його за межі цього дослідження пов’язано з тими надзвичайними подіями, які відбулися та відбуваються в нашій країні зараз та які здійснили значний вплив на процес законотворчості, у тому числі в сфері кримінального права. Значний масив законів (з різною долею – прим. авт.), прийнятих в 2014 році (24) та на початку 2015 року (6) потребує окремого дослідження, яке буде здійснено в подальшому.

Концептуальні основи чинного кримінального законодавства базуються на відмові від переваги охорони державних інтересів, врахування класового розуміння поняття злочину, і означають поворот до визнання пріоритетності інших цінностей, пов'язаних з гуманістичним підходом до захисту безпеки особистості, охорони прав і свобод громадян, затвердження ринкових економічних та інших соціальних відносин. Загальне посилення кримінально-правової охорони безпеки особистості знайшло своє вираження в створенні майже кожного року нових складів злочинів та підвищенні рівня відповідальності за їх вчинення шляхом прийняття відповідних Законів:

- «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)» (12.01.2005 р.);

- «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» (12.01.2006 р.);

- «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» (25.09.2008 р.);

- «Про внесення змін до статей 304 та 323 Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за злочини проти сім'ї та дітей» (01.10.2008 р.);

- «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо використання дитини для жебракування» (15.01.2009 р.);

- «Про внесення змін до Кримінального та Сімейного кодексів України щодо усиновлення» (04.06.2009 р.);

- «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» (05.11.2009 р.);

- «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії розповсюдженню дитячої порнографії» (20.01.2010 р.);

- «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» (01.06.2010 р.);

- «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за неналежне виконання обов'язків стосовно охорони життя та здоров'я дітей, а також за зловживання опікунськими правами» (23.09.2010 р.);

- «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних» (02.06.2011 р.);

- «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» (05.07.2011 р.).

Ця тенденція у розвитку кримінального законодавства викликана, зокрема, об'єктивною необхідністю реагувати на кількісне зростання обсягу злочинних проявів, зміною якісної характеристики кримінальної злочинності в бік переважання насильницьких посягань та інших злочинів підвищеної суспільної небезпеки, поширеності особливо цинічних проявів низинної мотивації багатьох злочинів. Судова статистика свідчить, що в 2011 р. кількість розглянутих справ тільки про злочини проти життя та здоров’я особи, не враховуючи інші посягання на особистість, становила 7,7% від загальної кількості справ, в 2012 р. – 7,3%, в 2013 р. – 13,7% (Аналітичні огляди щодо стану здійснення правосуддя [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.court.gov.ua/sudova_statystyka). Аналогічна ситуація спостерігається й в інші роки.

У КК України оцінка ступеня суспільної небезпеки діяння визначається, перш за все, властивостями самого діяння, а потім характеристикою суб'єкта, який його вчинив. Такий підхід обумовлений встановленням законом категорій злочинів та критеріїв їх суспільної небезпеки (ст. 12 КК України), намаганням скоротити «розрив» між верхньою і нижньою межами санкцій у більшості складів злочинів, насиченням диспозицій більшості складів кваліфікуючими ознаками об'єктивної сторони злочину, які розширюють коло злочинних діянь (криміналізують їх) і підсилюють відповідальність за їх вчинення. Так, наприклад, 24.05.2012 р. був прийнятий Закон України №4838 «Про внесення зміни до статті 292 Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за втручання в роботу об’єктів трубопровідного транспорту», яким була розширена диспозиція ст. 292 КК України за рахунок таких видів діянь, як незаконне втручання в роботу технологічного обладнання, доповнений перелік предметів цього злочину, суттєво підвищений розмір штрафу (замість «до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (далі – н.м.д.г.)» встановлено «від 100 до 1000 н.м.д.г.»).

Чинний КК України приділив значну увагу деяким злочинним проявам з метою встановлення більшої відповідності кримінологічним реаліям часу його прийняття. Це отримало своє вираження у розширенні сфери криміналізації економічних порушень, у порівнянні з КК України 1960 р., і орієнтації на більш цілеспрямовану протидію різним проявам організованої злочинності. Розділ VII «Злочини у сфері господарської діяльності» на момент його суттєвого реформування (15.11.2011 р.) нараховував 35 статей. Після набрання чинності Закону України від 15.11.2011 р. №4025 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» було виключено 16 статей (хоча це не завжди свідчило про декриміналізацію діяння). Але поряд з цим почалися й зворотні процеси, які не можна назвати вдалими, оскільки були запроваджені спеціальні норми, які дублюють відповідні вже існуючі положення КК. Так, 10.10.2013 р. був прийнятий Закон України №642 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», яким були введені нові ст. 205-1 «Підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи та фізичних осіб – підприємців» та ст. 206-1 «Протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації». Крім того, 18.09.2012 р. були прийняті Закон України №5283 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за фальшування марок акцизного збору» та Закон України №5284 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо функціонування платіжних систем та розвитку безготівкових розрахунків», якими також вносилися певні зміни до Розділу VII Особливої частини КК «Злочини у сфері господарської діяльності».

Слід зазначити інтенсивність законотворчої діяльності в сфері кримінального права за минулі з моменту прийняття КК України роки. У цей період (2002-2013 рр. – прим. авт.) було прийнято більше 100 законів, які в різному ступені і різних обсягах змінювали і доповнювали кримінально-правове регулювання. При цьому в деякі роки звернення законодавця до сфери кримінально-правового впливу мало місце частіше. Так, у 2002 р. прийнято 2 закони, у 2003 р. – 10, у 2004 р. – 5, у 2005 р. – 9, у 2006 р. – 7, у 2007 р. – 6, у 2008 р. – 5, у 2009 р. – 19, у 2010 р. – 15, у 2011 р. – 15, у 2012 р. – 11, у 2013 р. – 6 законів. Видається, що значне підвищення законодавчої активності, починаючи з 2009 р., пов’язано з тим, що на цей час правозастосовча практика виявила достатню кількість недоліків та прогалин діючих норм, а також зміни соціальної, політичної, економічної обстановки в країні призвели до необхідності певного перегляду кримінально-правових норм. Про особливості законотворчого процесу в 2014-2015 рр. та необхідність його окремого дослідження вже зазначалося вище.

Аналіз процесу законотворчості в сфері кримінального права приводить до висновку про певну однобічність відносно рівного його еволюційного розвитку. Надмірність кримінальної репресії в останні роки зберігалася в КК України, більш того, постійно наростала у зв'язку з прийняттям низки змін і доповнень. Так, за період з 2002 по 2013 рр. було прийнято 70 законів, які тим чи іншим шляхом збільшували кримінальну репресію. Більшість з них була спрямована на посилення санкцій діючих норм і створення спеціальних складів, що розширюють сферу кримінальних заборон і підсилюють їх каральний вплив. Тенденція переважання криміналізації і пеналізації в здійсненні кримінальної політики знайшла своє відображення не тільки в прийнятих законодавцем у зазначений період змінах та доповненнях КК України, але і в багатьох сотнях пропозицій про зміни в КК України, що надійшли за цей час в Верховну Раду України, значна частина яких дозволяє судити про однобічну орієнтацію на вирішення соціальних проблем і завдань зміцнення правопорядку переважно методом посилення інтенсивності кримінально-правового впливу.

Виключення з цієї тенденції становлять Закони України №270 від 15.04.2008 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» та №4025 від 15.11.2011 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності», поодинокі випадки декриміналізації окремих діянь (виключення ст.ст.230, 331 КК України) та деякі інші прояви гуманізації (зміни в ст.69 КК, депеналізація ст.306 КК (хоча остання, скоріш за все, пов’язана з попередньою помилкою у формулюванні санкції цієї статті)), тощо. Але доля таких «гуманних» законів становить лише 35,7% від загальної кількості змін та доповнень до КК України.

Узагальнення даних законотворчої практики Верховної Ради України призводить до висновку про необхідність вироблення і затвердження певних принципів планування і прогнозування змін у правовому регулюванні інститутів та окремих норм кримінального права. Оцінка стану сучасної практики законодавчої протидії злочинності у кримінально-правовій політиці дозволяє відзначити ознаки певних прогалин в цій сфері (запізнювання законодавця в реагуванні на нові кримінальні прояви, нестабільність, неналежна якість пропозицій про зміни в КК України, порушення вимог законодавчої техніки при реформуванні законодавства, неврахування розроблених наукою кримінального права підстав та принципів криміналізації/декриміналізації).

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В ЧАСТИНІ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАНЬ НЕПОВНОЛІТНІМ

Березовська Н.Л.

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія»

Удосконалення кримінального законодавства в частині покарання неповнолітніх здійснюється з метою належного виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов'язань у частині забезпечення дітям особливого піклування та допомоги з боку держави, реалізації положень Конституції України щодо визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності найвищою соціальною цінністю, забезпечення кожній людині права на вільний розвиток своєї особистості, а також з огляду на рівень дитячої злочинності. Є необхідність у розробленні державної політики у сфері захисту прав дітей, які потрапили у конфлікт із законом, відповідно до Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні (Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні від 24 травня 2011 року № 597/2011 // https:// zakon2. rada. gov. ua/ laws/show/597/2011).

Покаранням, що застосовуються до неповнолітніх, притаманні ті ж цілі, що ставляться законодавцем перед покаранням взагалі – це виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Кара ж є сутністю, а не метою покарання (Березовська Н.Л. Покарання неповнолітніх і виправно-трудовий вплив: монографія / Н.Л. Березовська. – Одеса: Фенікс, 2011. – С. 22), що випливає із поняття покарання (ч. 1 ст. 50 КК України). Тому доречним буде виглядати пропозиція щодо виключення із ч. 2 ст. 50 КК України вислів «не тільки кару, а й».

Запропонована редакція ч. 2 ст. 50 КК України буде виглядати наступним чином:

«2. Покарання має на меті виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

Важливу роль для досягнення цілей покарання неповнолітніх відіграє застосування основних засобів виправно-трудового впливу, що суттєво підвищують виправний потенціал цих видів покарань. Найбільший ефект у виправленні засуджених неповнолітніх злочинців є можливим при органічному поєднанні виправних та каральних засобів. За допомогою засобів виправно-трудового впливу при застосуванні громадських та виправних робіт, позбавлення волі на певний строк, досягаються позитивні зміни у свідомості засудженого, створюється готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Покарання у виді громадських робіт володіє значними каральними та виправними властивостями, у більшості випадків справляє позитивний вплив на неповнолітніх засуджених. Низький рівень рецидивної злочинності осіб, що відбули покарання у виді громадських робіт, свідчить про ефективність цього виду покарання. Невисокі показники застосування покарання у виді громадських робіт до неповнолітніх засуджених пов’язані з незначною кількістю санкцій статей (частин статей) Особливої частини КК України, що передбачають зазначений вид покарання, певною суб’єктивною недооцінкою суддями їх виправного потенціалу та відсутністю налагодженого механізму виконання цього виду покарання.

Покарання у виді виправних робіт протягом майже всієї історії свого існування займало особливе місце в системі покарань. Широке застосування цього виду покарання за радянської доби генезису української держави змінилося істотним зниженням рівня його застосування із здобуттям Україною незалежності, обумовленого високим рівнем безробіття, особливо серед неповнолітніх. Аналіз соціально-правових, організаційних та матеріально-фінансових проблем, пов’язаних із покаранням у виді виправних робіт та його відбуванням доводить: по-перше, обґрунтованість позицій науковців про необхідність існування покарання у виді виправних робіт та законодавця щодо передбачення у чинному кримінальному законодавстві України стосовно неповнолітніх засуджених покарання у виді виправних робіт, каральні та виховні сторони якого сприяють виправленню засуджених; по-друге, необхідність більш широкого застосування покарання у виді виправних робіт до неповнолітніх злочинців в Україні; по-третє, потребу в удосконаленні процесу відбування покарання у виді виправних робіт неповнолітніми засудженими шляхом зміцнення матеріально-фінансового та кадрового потенціалу кримінально-виконавчих інспекцій у відповідності до загальноприйнятих світових стандартів, створення спеціального підрозділу в системі кримінально-виконавчої інспекції, який діяв би на умовах пробації та здійснював збір інформації про особистість неповнолітнього, займався наглядом за його поведінкою та працевлаштуванням, залученням громадськості до процесу виховання та виправлення. З метою підвищення ефективності застосування до неповнолітніх засуджених покарання у виді виправних робіт також необхідно закріпити в чинному КВК України обов’язок власника підприємства, де відбуває покарання неповнолітній засуджений, щодо доведення вироку суду до відома членів колективу. Важливим фактором покращення виховної роботи, що проводиться з неповнолітніми при відбуванні ними покарання у виді виправних робіт, може стати реалізація у КВК України положення, яке зобов’язувало б власника та трудовий колектив підприємства проводити із засудженими зазначеної категорії виховну роботу.

Являється, громадські і виправні роботи можуть призначатись неповнолітньому за вчинення кримінальних проступків, у разі їх введення (Березовська Н.Л. Криміналізація і педалізація кримінальних проступків // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: юриспруденція. Зб. наук. пр. Вип. 10-2. Том 2. – О.: Видавничий дім «Гельветика», 2014. – С. 63).

Узагальнення й аналіз практики застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк щодо неповнолітніх засуджених свідчить про те, що зазначений вид покарання до неповнолітніх в Україні застосовується невиправдано широко у системі покарань неповнолітніх; застосування зазначеного найбільш суворого виду покарання до неповнолітніх супроводжується настанням низки негативних наслідків, пов’язаних з ізоляцією особистості від суспільства. Негативні наслідки застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк вказують на необхідність вжиття заходів, спрямованих як на скорочення обсягів застосування цього виду покарання стосовно неповнолітніх, так і на активізацію застосування покарань, альтернативних покаранню у виді позбавлення волі на певний строк, у першу чергу покарань, пов’язаних із виправно-трудовим впливом. З метою скорочення обсягів застосування до неповнолітніх засуджених в Україні покарання у виді позбавлення волі на певний строк в законодавчому порядку пропонується обмежити можливості застосування цього виду покарання сферою тяжких, із застосуванням фізичного насильства до іншої особи, та особливо тяжких злочинів. У зв’язку з цим ст. 102 КК України слід викласти у такій редакції:

“Стаття 102. Позбавлення волі на певний строк

1. Позбавлення волі є найсуворішим видом покарання, що може бути застосований до неповнолітнього, визнаного винним у вчинені злочину на строк від шести місяців до семи років шести місяців.

2. Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

1) за тяжкий, із застосуванням фізичного насильства до іншої особи, злочин – на строк до п’яти років;

2) за особливо тяжкий злочин – на строк до семи років шести місяців.

3. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах”.

Основною причиною широкого застосування до неповнолітніх в Україні покарання у виді позбавлення волі на певний строк та низьких показників застосування покарань, альтернативних покаранню у виді позбавлення волі на певний строк, є недосконалість системи покарань неповнолітніх. Для вдосконалення системи покарань неповнолітніх в Україні необхідно вжити заходів, спрямованих на приведення системи покарань неповнолітніх у відповідність до принципів її побудови та розширення сфери застосування покарань, альтернативних покаранню у виді позбавлення волі на певний строк.

З метою вдосконалення системи покарань неповнолітніх в Україні пропонується:

передбачити у чинному КК України можливість застосування до неповнолітніх засуджених покарань у виді громадських та виправних робіт із 14-річного віку, що в цілому узгоджується з міжнародно-правовими стандартами у сфері застосування покарань, праці неповнолітніх та пов’язування відбування покарань із виправно-трудовим впливом. Зазначені види покарань слід застосовувати до неповнолітніх за вчинення злочинів невеликої та середньої тяжкості; крім того, необхідно передбачити також можливість застосування покарання у виді громадських робіт не тільки як основного, але і як додаткового виду покарання – до виправних робіт та до штрафу.

перетворити арешт на покарання, пов’язане із виправно-трудовим впливом, застосовувати його з 14-річного віку та здійснити диференціацію строків відбування арешту, виділивши такі його види – короткостроковий арешт, арешт на вихідні, довгостроковий арешт. У зв’язку із цим пропонується ст. 101 КК України викласти у такій редакції:

“Стаття 101. Арешт

1. Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який досяг 14-річного віку, в умовах ізоляції у спеціально пристосованих установах – арештних домах, з обов’язковим залученням до праці.

2. У залежності від особистості неповнолітнього засудженого та тяжкості вчиненого ним діяння, суд при постановленні обвинувального вироку може призначати один із таких видів арешту: короткостроковий арешт, арешт на вихідні, довгостроковий арешт.

3. Короткостроковий арешт призначається строком до шести днів, арешт на вихідні – строком від однієї до чотирьох субот та неділь, довгостроковий арешт – строком від одного до чотирьох тижнів”.

Виходячи з обраного законодавцем напряму кримінальної політики, необхідно передбачити можливість застосування арешту на вихідні та короткострокового арешту при покаранні неповнолітніх злочинців, що вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості, а довгострокового арешту – при покаранні неповнолітніх злочинців, що вчинили тяжкі злочини.

Передбачити у КК України можливість застосування до неповнолітніх засуджених за вчинення злочинів середньої тяжкості та тяжких злочинів покарання у виді обмеження волі з 14-річного віку. Із цією метою слід, по-перше, виключити із ч.3 ст.61 словосполучення “до неповнолітніх”, та, по-друге, ввести ст.101-1 до Кримінального кодексу України:

“Стаття 101-1. Обмеження волі

1. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні неповнолітнього, який досяг 14-річного віку, у спеціальному виправно-виховному центрі без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці.

2. Обмеження волі встановлюється на строк від шести місяців до двох років шести місяців, а при вчиненні тяжкого злочину – до п’яти років”.

Частину 1 ст. 98 КК України викласти у такій редакції:

“До неповнолітніх, визнаних винними у вчинені злочинів, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) обмеження волі;

6) позбавлення волі на певний строк”.

Забезпечуючи реалізацію пропозицій з удосконалення системи покарань неповнолітніх та застосування певних видів покарань до неповнолітніх засуджених, пропонується доповнити КК України ч.ч. 3, 4 ст. 98 та викласти їх у такій редакції:

“3. Неповнолітньому, в залежності від тяжкості вчиненого злочину, можуть бути призначені такі види покарання:

за злочини невеликої тяжкості: штраф, громадські роботи, виправні роботи;

за злочини середньої тяжкості: штраф, громадські роботи, виправні роботи, короткостроковий арешт, арешт на вихідні, обмеження волі;

за тяжкі злочини: довгостроковий арешт, обмеження волі;

за тяжкі, із застосуванням фізичного насильства до іншої особи, та особливо тяжкі злочини: позбавлення волі на певний строк.

4. Строки покарань неповнолітнім встановлюються в межах статей розділу XV Загальної частини КК України”.

НОВЕЛИ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ І ЗМІСТОВНІ ПАРАМЕТРИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПИТАННЯ

Вечерова Є.М.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права,

Національного університету «Одеська юридична академія»

Із усіх структурних елементів кримінально-правовової норми, санкції є найбільш «рухливою» її частиною. Це наглядно видно на прикладі змін та доповнень, які перманентно вносяться в чинне кримінальне законодавство України.

Саме тому метою даного наукового пошукання є спроба прослідкувати, як новели кримінального законодавства України відбиваються на змісті кримінально-правових санкцій та їх подальшій модифікації.

Перш ніж перейти до розгляду окремих аспектів заявленої проблематики, доцільно зробити декілька застережень методологічного характеру.

Як відомо, усталеним є погляд на санкцію виключно в контексті негативної реакції на вчинений злочин у вигляді покарання.

Подібне розуміння кримінально-правової санкції й досі превалює у більшості підручників із кримінального права, де остання визначається як частина статті Особливої частини КК, яка встановлює вид і міру (розмір) покарання за кримінальне правопорушення, вказане у диспозиції.

Однак, на наш погляд, такий підхід до кримінально-правових санкцій є дещо завуженим і давно не відповідає сучасним реаліям.

По-перше, він входить у суперечність із ідеями про «багатоколійність» кримінально-правового впливу.

По-друге, не враховує наявність приватноправових засад у кримінально-правовому полі.

В даному ключі нам імпонує висловлена в літературі точка зору про поділ кримінально-правових санкцій на примусові (покарання і інші заходи кримінально-правового характеру) та заохочувальні (Орловская Н.А. Уголовно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография / Н.А. Орловская. – Одесса. – Одесса: Юридична література, 2010. – С. 154-170).

Зважаючи на вищезначене, в контексті репрезентованого дослідження ми будемо відштовхуватися від широкого підходу до кримінально-правових санкцій і розуміти під ними наслідки за порушення кримінально-правової заборони у вигляді: а) покарання (ст. 51 КК); б) інших заходів кримінально-правового характеру (ст ст. 94, 96 ¹, 96 ⁶, 97, 105 КК) або в) кримінально-правового заохочення (наприклад, ст ст. 45, 46, 47 КК, ч. 2 ст. 111 КК, ч. 4 ст. 212 КК, ч. 4 ст. 401 КК тощо).

У 2013 р. було видозмінено Розділ ХІV Загальної частини КК України, в результаті чого він отримав абсолютно нову назву «Інші заходи кримінально-правовового характеру».

Як видається, такі дії з боку законодавця слід розцінювати, як «легалізацію» (офіційне визнання) ним «багатоколійності» кримінально-правового впливу».

Ці зміни зачепили й змістовну частину даного розділу, який крім традиційно відомих заходів (примусових заходів медичного характеру та примусового лікування), вперше надав легальний статус ще одному «іншому» заходу – спеціальній конфіскації (ст ст. 96¹, 96² КК).

Однак подібний крок з боку законодавця викликав більше запитань, ніж відповідей.

Відсутня дефініція спеціальної конфіскації. У ст. 96 ¹ КК сказано лише, що спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених КК, за умови вчинення злочину, передбаченого ст. 354 КК та ст ст. 364, 364 ¹,365 ², 368-369² розділу ХVІІ Особливої частини КК, або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого зазначеними статтями.

Не зрозуміло, чим відрізняється новий захід від додаткового покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 59 КК)?

Крім того, законодавець безпідставно звузив сферу застосування даного заходу, обмеживши її лише розділом ХVІІ Особливої частини КК (В Україні, до внесення вказаних змін до КК Законом від 18 квітня 2013 р. № 222-VII, вже було передбачено спеціальну конфіскацію безпосередньо санкціями близько тридцяти норм Особливої частини, наприклад, ст ст. 201, 204, 208, 209, 229, 246, 248, 249, 301 КК та ін.) (Горбачова І.М. Пробіли правового регулювання спеціальної конфіскації за КК України / І.М. Горбачова // «Особливості розвитку законодавства України у контексті евроінтеграційних процесів»: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Донецьк, 15-16 листопада 2013р. – Д.: Східноукраїнська наукова юридична організація, 2013.– С.103-106).

Ще однією новелою кримінального законодавства України, котра має пряме відношення до кримінально-правових санкцій, є Розділ ХІV¹ «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб», яким Загальну частину КК доповнено на підставі Закону України №314-VII від 23 травня 2013 р.

Метою вказаних змін є підвищення санкцій за кримінальні корупційні правопорушення – встановлення більш жорстких видів покарання за відповідні правопорушення як щодо фізичних, так і щодо юридичних осіб.

Поява даного розділу – практично перший (хоча й не дуже послідовний) легальний крок на шляху до запровадження в Україні кримінально-правового впливу на юридичних осіб (у 2009 р. вже мала місце невдала спроба законодавця ввести кримінальну відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень).

Загалом же доцільність запровадження кримінально-правового впливу на юридичних осіб в Україні – більш ніж дискусійне питання, на яке відсутня одностайна думка наукової спільноти (існують досить вагомі як аргументи, так і контраргументи на даний рахунок).

Оцінюючи міркування, які наводяться як прихильниками, так і противниками встановлення кримінально-правового впливу на юридичних осіб, слід зазначити, що всі вони заслуговують на увагу і жоден із них не може бути категорично відкинутий – їх сукупності врешті-решт рівнозначні.

Слушною із цього приводу є позиція В.О. Навроцького, який вважає, що «…дана проблема не може бути розв'язана в юридичній площині, а потребує вольового політичного рішення» (Українське кримінальне право. Загальна частина: підручник / за ред. В.О. Навроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – С. 232-235).

По суті, наявність Розділу ХІV¹ Загальної частини КК України «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних» підтверджує те, що вітчизняний законодавець позитивно ставиться до введення юридичних осіб у кримінально-правову орбіту як самостійних суб'єктів. Інша справа, що таке рішення є не стільки юридичним, скільки має «політичне забарвлення» і детерміноване взятими на себе Україною міжнародно-правовими зобов'язаннями щодо протидії корупційним правопорушенням.

Тому зараз, враховуючи наявні законодавчі новели, вже необхідно дещо зміни акценти і переформулювати запитання. Інакше кажучи, слід вже ставити питання не про те, бути чи не бути юридичним особам (законодавець його вже вирішив!)? А про те, в якому саме статусі їм бути?

В силу того, що на законодавчому рівні це питання й досі залишається відкритим, у доктрині пропонується три варіанти його вирішення:

1) юридичні особи – суб'єкти злочину (спеціальні суб'єкти злочину);

2) юридичні особи – суб'єкти кримінальної відповідальності (найбільш розповсюджений підхід);

3) юридичні особи – суб'єкти кримінально-правового впливу (спільна позиція вчених кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія»).

На наш погляд, саме остання точка зору видається найбільш прийнятною з наступних міркувань.

По-перше, згідно із ч. 1. ст. 18 КК України, суб'єктом злочину є виключно фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.

По-друге, відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (суб'єкт злочину-невід'ємний елемент складу злочину).

Розділом ХІV¹ Загальної частини КК України передбачено види заходів кримінального-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб.

Відповідно до ст. 96 ⁶ КК України до юридичних осіб судом можуть бути застосовані такі заходи кримінально-правового характеру:

1) штраф;

2) конфіскація майна;

3) ліквідація.

Такий крок, з одного боку, напевне, є прогресивним, оскільки Україна також включена у світовий правовий та політичний контексти і має синхронізувати національне законодавство із відповідними міжнародно-правовими стандартами (Берзін П.С., Гацелюк В.О. Окремі проблеми застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб / П.С. Берзін,В.О. Гацелюк // Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. – Х.: Право, 2013. – С. 153-158).

З іншої ж сторони, виникає блок запитань, які, покищо залишаються без офіційної відповіді з боку законодавця, тобто відкритими.

Зокрема, яка юридична природа «заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб» (це вид покарання чи інші заходи кримінально-правового впливу, адже у ст. 51 КК перераховуються покарання з одноіменними назвами: йдеться про «штраф» та «конфіскацію майна»)?

Отже, в цілому оцінюючи позитивно останні зміни в частині врегулювання в КК спеціальної конфіскації та заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, слід констатувати, що запропоноване регулювання не є повним і потребує подальшого вдосконалення.

КРИТЕРІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОСТУПКУ У ЗАКОНОТВОРЧОСТІ: ДОСВІД ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Дмитрук М.М.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Запровадження категорії проступку широко обговорюється серед науковців-правників, особливо в галузі адміністративного та кримінального права України.

Перед дослідженням питання запровадження проступку слід згадати, що Радою національної безпеки і оборони України 15 лютого 2008 року схвалено проект Концепції реформування кримінальної юстиції України, який затверджено Указом Президента України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» від 8 квітня 2008 року № 311/2008 (Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів: Указ від 08.04.2008 р. № 311/2008: за станом на 01.09.2011 р./ Президент України. – Офіційний вісник України. – К.: Логос, – 2008. – № 27. – Ст. 838.), згідно якої передбачено запровадження інституту кримінальних проступків.

Щодо питання запровадження інституту кримінальних проступків було подано декілька проектів законів. Перший проект подано групою народних депутатів України у складі В.М. Стретовича, С.П. Головатого, Д.М. Притики, Е.В. Шишкіної, які підготували проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків», реєстр № 10126 від 26 лютого 2012 року (Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків: проект Закону України, реєстр № 10126 від 26 лютого 2012 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=42706).Другий проект «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» реєстр № 10146 від 03.03.2012 року було подано В.Д. Швецем (Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків: проект Закону України, реєстр №10146 від 03 березня 2012 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=42733). Перший проект було відхилено, а другий проект було направлено на доопрацювання.

На нашу думку, на сьогодні зберігається невизначеність у тому, що має бути критерієм розмежування таких діянь як кримінальний проступок, злочин та адміністративне правопорушенням. У зв’язку із цим, в літературі часто пропонується трансформувати у кримінальні проступки велику кількість адміністративних правопорушень.

В цьому аспекті представляє певний інтерес критерії поділу кримінального діяння на види в кримінальних кодексах країн романо-германської правової системи.Романо-германська правова системи охоплює країни континентальної Європи, більшість країн Африки, Латинської Америки, країни Близького Сходу, Індонезії. Правові системи континентальної Європи, за рядом ознак поділяються на романську (Франція, Голландія, Іспанія, Італія, Бельгія, Люксембург) та германську групи (Германія, Австрія, Швейцарія та ряд інших країн) (Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть. Учебник для юридических вузов / Марченко М.Н. – М.: Зерцало, 2001. – 263 с.). Слід розглянути положення окремих кримінальних законів вказаних країн.

У ст. 13 КК Іспанії кримінальні діяння поділяються на тяжкі злочини, менш тяжкі злочини та проступки за критерієм м’якості міри покарання. Так, наприклад, до проступків належать діяння, за які КК Іспанії передбачено позбавлення права на управління транспортним засобами та права на зберігання та носіння зброї строком від трьох місяців до 1 року, штраф у розмірі від п’ятиденного заробітку до двомісячної заробітної плати, арешт на строк від одного до шести вихідних днів. До менш тяжких злочинів віднесено діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк від шести місяців до 3 років, спеціальне позбавлення прав, позбавлення прав на заняття певними видами діяльності, позбавлення права на управління транспортними засобами, права знаходитись у певній місцевості на строк до 3 років, позбавлення права на зберігання та носіння зброї на строк від 1 років до 6 років, штраф у розмірі двомісячної заробітної плати або у подвійному розмірі заподіяної шкоди (Уголовный кодекс Испании / под ред. и с предисл. докт. юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецовой и доктора юридических наук, проф. Ф.М. Решетникова (пер. с исп. В.П. Зыряновой, Л.Г Шнайдер). – М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. – 20-22 с.), тобто критеріями диференціації кримінального діяння у КК Іспанії є формальний критерій.

Стаття 9 КК Швейцарії поділяєкримінальні діянняза формальною ознакою на злочини (діяння, які підлягають покаранню каторжною тюрмою від одного до 20 років), проступки (діяння, які підлягають покаранню тюрмою від 3 днів до 3 років, як найбільш тяжке покарання, поряд з арештом, застосовується штраф) та порушення (які караються арештом або штрафом). Злочини та проступки не диференційовані на окремі книги тощо, а розглядаються у розділах послідовно. Назви розділів сформульовано за об’єктом посягання як «Злочини та проступки проти громадського транспорту» тощо (Уголовный кодекс Швейцарии / Науч. редакт. предис. и пер. с нем. к.д.н. А.В. Серебренниковой. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. – 25 с.). Таким чином, критерій поділу кримінального діяння в КК Швейцарії, та в КК Іспанії є формальним, проте вид та розмір покарання є різними. Порушення як вид кримінального діяння виділено аналогічно з поділом кримінальних діянь за КК Франції, тобто у зв’язку із відсутністю адміністративних правопорушень, які виділяються в окремий вид правопорушення згідно з більшістю кримінальних законів пострадянських держав.

У Загальній частині КК Швеції не міститься категоризація злочинів, але в Особливій частині зустрічаються такі категорії злочинів як «тяжкий», «менш тяжкий», «малозначний» злочин (ст. 1, 5 Глави 15 КК Швеції) (Уголовный кодекс Швеции / Науч. ред. проф. Н.Ф. Кузнецова и канд. юрид. наук С.С. Беляев (пер. на рус. яз. С.С. Беляева). – СПб.: Из-воЮрид. центр Пресс, 2001. – 115 с.).

Поділ кримінального діяння в КК Швеції лише в Особливій частині є, як уявляється, невиправданим, оскільки ускладнює використання інститутів Загальної частини кримінального закону та ставить під сумнів доцільність використання різної термінології для позначення кримінального діяння.

У ч. 1 § 12 КК Федеративної республіки Німеччини, до якого КК України є найбільш подібним, злочином визнаються протиправні діяння, за які передбачено в якості мінімального покарання позбавлення волі на строк не менше 1 року або більш суворе покарання, а проступками – діяння, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на більш короткий строк або грошовий штраф. Важливим є також положення, зазначене у ч. 3 вказаного параграфу, стосовно того, що обтяжуючі або пом’якшуючі обставини, які передбачені положеннями Загальної частини КК ФРН щодо особливо тяжких або менш тяжких злочинів не мають значення діяння для даної класифікації (Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с нем. и предисл. Серебренникова А.А. – М.: Изд-во «Зерцало», 2000. – 14, 21 с.).

Що ж стосується поділу кримінальних діянь на види в романській групі континентальної правової сім’ї, то там є певні особливості. Так, наприклад, у ст.111-1 Глави І Загальних положень Книги першої КК Франції, злочинні діяння диференційовано за тяжкістю на злочини, проступки та порушення.

Згідно із ст. 111-2 КК Франції за злочини та проступки покарання визначаються згідно з законами, а за порушення – регламентами. Під «кримінальним покаранням» у КК Франції розуміється покарання, що призначається за скоєння злочину, наприклад, кримінальне ув’язнення довічне, кримінальне ув’язнення на строк більше 10 років; під виправним покаранням визначається покарання, що призначається за вчинення проступку, зокрема, такі як тюремне ув’язнення (від 6 місяців до 10 років), штраф, штрафо-дні, робота в громадських інтересах, покарання, що позбавляють або обмежують права (позбавлення або обмеження водійських прав, прав на полювання строком до 5 років, прав займатися певним видом діяльності або громадської діяльності); за вчинення порушення призначається покарання, зокрема, такі як штраф, позбавлення водійських прав, приведення в нерухомий стан транспортного засобу строком на шість місяців, конфіскація зброї, позбавлення прав на полювання до 1 року (Уголовный кодекс Франции / Науч. ред. канд. юрид. наук доц. Л.В. Головко, к. ю. н, доц. Н.Е. Крыловой; пер. с франц. и предисл. канд. юрид. наук доц. Н.Е. Крыловой. – СПб.: Изд-воЮрид. центр Пресс, 2002. – 60-68 с.).

Таким чином, при трансформації окремих злочинів та неуправлінських проступків у кримінальні проступки особливу увагу необхідно звернути на види та міру покарань, що призначаються за вказані діяння. Основним критерієм для правозастосовних органів розмежування кримінального проступку та злочину необхідно встановити вид та міру покарання, як це зроблено в кримінальних законах держав романо-германської правової системи.

Отже, дослідження категоризації кримінальних діянь континентальної правової сім’ї свідчить, що кримінальне законодавство країн Європи містить поділ кримінального діяння на кримінальні проступки та злочини. При цьому в германській групі романо-германської правової сім’ї кримінальне діяння поділяється на злочини та проступки (Германія, Швейцарія тощо), а в законодавстві країн романської групи у зв’язку з відсутністю поряд із кримінальним діяння управлінських порушень – на злочини, проступки та порушення. Для диференціації кримінального діяння використовується такий формальний критерій як вид законодавчого акта. Крім того, мірою формального критерію визнається строк позбавлення волі, який коливається від 1 – 3 років до 10 років позбавлення волі. За проступок передбачаються такі види покарання як позбавлення права керування транспортними засобами, володіння зброєю, конфіскація, арешт від одного дня до 1, 2, 10 років.

ЩОДО ФОРМУЛЮВАННЯ НАСЛІДКІВ НЕОБЕРЕЖНИХ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНІЧНИХ СИСТЕМ

Крайник Г. С.

кандидат юридичних наук, асистент кафедри кримінального права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Необережні злочини у сфері використання технічних систем – злочини з матеріальним складом. Для визнання цих злочинів закінченими необхідно встановити наслідки, що закріплені у відповідних статтях Особливої частини КК України.

Дослідженню питання наслідків необережних злочинів приділялася значна увага науковців, виходячи з того, що саме злочинні наслідки насамперед визначають суспільну небезпечність вчинених необережних злочинів. Питання заподіяння шкоди за злочини досліджувалися у 20 столітті Л. С. Белогриц-Котляревським, В. В. Єсіповим, М. Д. Сергієвським, А. Н. Трайніним, І. Я. Фойницьким та ін. (наприклад, Белогриц-Котляревский А. С. Общие черты истории уголовного права // Антологія української юридичної думки: в 10 т. – К., 2004. – Т. 7: Кримінальне право. Кримінальний процес. – С. 211–232; Фойницкий И.Я. Мошенничество по русскому праву. Сравнительное исследование: в 2 ч. / И. Я. Фойницкий. – М.: Изд-во СГУ, 2006. – Ч. 1-2).

Продовжувалося дослідження цих питань і в радянські часи В. О. Владимировим, Б. В. Волженкиним, А. А. Жижиленко, Г. А. Кригером, Ю. І. Ляпуновим, В. Д. Меньшагіним, Є. Я. Немировським, Б. С. Нікіфоровим, В. А. Пашковським, А. О. Пінаєвим, С. В. Познишевим, Д. Н. Розенбергом, Т. В. Церетелі та ін. (наприклад, Владимиров В.А. Квалификация преступлений против личной собственности: Учеб. пособие. – М.: Науч.-исслед. и редакц.-издат. отдел, 1968. – 172 с.; Владимиров В.А. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность / В. А. Владимиров, Ю. И. Ляпунов. – М.: Юрид. лит., 1986. – 223 с.; Волженкин Б.В. Вопросы квалификации краж, грабежей и разбоев, совершенных с целью завладения личным имуществом граждан. Конспект лекций. – Ленинград, 1986. – 44 с.; Жижиленко А.А. Преступления против имущества и исключительных прав. – Л., 1928; Кригер Г. А. Борьба с хищениями социалистического имущества. – М.: Юрид. лит., 1965. – 328 с.; Никифоров Б.С. Уголовно-правовая охрана личной собственности в СССР. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1954. – 158 с.; Пинаев А. А. Уголовно-правовая борьба с хищениями. – Х., 1975. – 191 с.; Розенберг Д. Н. О понятии имущественных преступлений в советском уголовном праве (объект и предмет посягательства). Учёные записки Харьковского юридического института. – Вып. 3. – Х.: Харьк. юрид- ин-т, 1948).

Відображена проблематика наслідків у наукових працях Н.О. Антонюк, Ю. В. Бауліна, А. Г. Безверхова, П. С. Берзіна, Г. Є. Болдарь, В. І. Борисова, В. К. Грищука, Н. О. Гуторової, О. О. Дудорова, В. П. Ємельянова, С. В. Землюкова, В. М. Киричка, І. А. Клепицького, Л. М. Кривоченко, Н. Ф. Кузнєцовой, Н. О. Лопашенко, С. Я. Лиховой, Ю. І. Ляпунова, П. С. Матишевського, А. С. Міхліна, В. О. Навроцького, М. І. Панова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація, В. П. Тихого, В. І. Тютюгіна, І.М. Тяжкової, В. Б. Харченка, Є. В. Шевченка, Н. М. Ярмиш та ін. (зокрема, Антонюк Н.О. Кримінально-правова охорона власності: навч. посібник / Н.О. Антонюк. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – 514 с.; Борисов В. І. Кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою: монографія / В. І. Борисов, Г. С. Крайник – Х.: Юрайт, 2012. – 296 с.; Берзін П.С. Наслідки у складах злочинів у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: Навч. посібник. – К.: КНТ, 2007. – 382 с.; Болдарь Г.Є. Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів проти власності: проблеми теорії та практики: [наук.-практ. посіб] / Г.Є. Болдарь, Д.В. Каменський; МВС України, Луган. держ. ун-т. внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ, 2011. – 184 с.; Волженкин Б.В. Преступления в сфере экономической деятельности (экономические преступления) / Волженкин Б.В. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 641 с.; Грищук В. К. До питання про соціальну зумовленість кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні діяння у сфері господарської діяльності / В. К. Грищук // Відповідальність за злочини в сфері господарської діяльності: матеріали наук.-практ. конф., 5-6 жовт. 2005 р. – Х., 2006. – С. 15–18.; Гуторова Н. О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: монографія / Н. О. Гуторова. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. – 384 с.; Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: монографія / О. О. Дудоров. – К.: Юридична практика, 2003. – 923 с.; Ємельянов В.П. Кваліфікація злочинів проти власності: Навч. посібник. – Х.: Рубікон, 1996. – 112 с.; Кузнецова Н. Ф. Общественно опасные последствия: лингвистический аспект / Н. Ф. Кузнецова, М. Е. Кострова // Вестн. Моск. ун-та. Серия ІІ. Право. – 2001. – № 6. – С. 23–36; Лопашенко Н. А. Преступления против собственности. - М.: Норма Инфа-М, 2012. – 528 с.; Навроцький В. Визначення вартості викраденого державного або колективного майна при кваліфікації розкрадання / В. Навроцький // Підприємництво, госп-во і право. – 1999. – № 6. – С. 18–22; Навроцький В.О. Злочини проти власності: Лекції для студ. юрид. фак../ В.О. Навроцький. Львів: юрид. фак-т ЛДУ ім. І. Франка, 1997. - 80 с.; Панов Н. И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х.: Вища школа, 1982. – 163 с.; Сташис В. В. Уголовно-правовая охрана социалистического хозяйства: науч.-практ. коммент. действующего уголов. законодательства УССР / В. В. Сташис. – Х.: Вища шк., 1973. – 158 с.; Таций В.Я. Ответственность за хозяйственные преступления: объект и система / Таций В.Я. – Харьков: Вища школа, 1984. – 231 с. та ін.).

Окрему увагу потрібно звернути на роботи науковців, котрі захистили дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора юридичних наук: С. В. Землюков (Землюков С. В. Преступный вред: теория, законодательство, практика: дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. – М., 1994. – 464 с.); А. Г. Безверхов (Безверхов А. Г. Имущественные преступления: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.08. – Ижевск, 2002. – 21 с.); С. Я. Лихова (Лихова С. Я. Злочини проти громадських, політичних та соціальних пр