Розмноження плямистих оленів

Статевий сезон (гін) у плямистих оленів протікає в період з вересня по листопад включно. Самий розпал гону має місце в жовтні. У цей час самці збирають навколо себе гареми із самок. Вважається, що один самець протягом статевого сезону може запліднити 5-7, зрідка ДО '10 і навіть більше самок. Олені тримаються в цей час групами по 10-30 голів (включаючи молодняк). Самки зовні не виявляють ознак збудження. Самці ж, у звичайний час дуже мирні, в період гону сильно збуджені, ревуть, викопують у землі ямки і валяються в багнюці. Між ними, як і в інших оленів, відбуваються турнірні бої, причому звірі можуть наносити один одному рогами важкі рани. Відомі випадки, коли суперники під час боротьби зчіплювалися рогами і гинуть. Переможений самець або зовсім іде з табуна в пошуках нового гарему чи тримається від переможця на чималій відстані. До кінця гонів самці сильно худнуть. Самка криється самцем з проміжками кілька разів. Тривалість і циклічність тічки точно не відомі, але в разі не запліднення в першу тічку, остання спостерігається повторно. Тривалість вагітності становить трохи менше 7% місяців. Отелення нормально починається з кінця травня і тягнеться до половини липня. Але в умовах напіввільного паркового змісту, при порушенні елементарних умов існування, в окремих тварин може мати місце пізніше настання статевої охоти, і, відповідно, пізні отелення. У цих випадках приплід буває зазвичай не життєздатним.

Перші місяці життя вони ростуть швидко і до шестимісячного віку досягають ваги 25-35 кг. Перша линька відбувається в ті ж терміни, що і у дорослих самок. У зимовий період зростання сповільнюється, але посилено олені ростуть до дворічного віку, досягаючи до цього часу близько 80% ваги дорослих. Максимальна вага, по І. Миролюбову, у самців спостерігається у віці 7-10 років, у самок у віці 4-6 років. Старіння організму, якщо судити за ступенем розвитку рогів, починається з віку 12 років. Граничний вік, до якого може доживати плямистий олень в умовах паркового напіввільного утримання, 20-25 років; відомі випадки, коли самки в розплідниках давали приплід до 18-20-річного віку.

Козуля — найменший за розмірами, граціозний олень, довжина тіла якого до 140 см, помітно відрізняється від усіх інших оленів порівняно коротким тулубом на довгих тоненьких ніжках (передні дещо коротші від задніх). Голова маленька, широка біля очей і звужена до носа. Морда коротка, шия витончена, гармонійно поєднується з граціозним тулубом. Вуха довгі, верхівки їх округлі. Хвіст захований у волосяному покриві. На голові самців майже вертикально поставлені ріжки з трьома паростками в кінцевій частині, нижня частина горбкувата. Самки безрогі. Як і в оленів, роги у козуль змінюються щороку. Спадають вони в жовтні або листопаді. Незабаром на їх місці починають рости нові, вкриті, як і в усіх оленів, оксамитовою шерсткою, яка після припинення росту і закостеніння рогів злущується. Формування рогів закінчується в травні.

Грубий, ламкий, одноманітно забарвлений волосяний покрив у козуль улітку має яскравий бурувато-рудий колір, узимку — тьмяний, сірувато-бурий, дещо темніший у задній частині тіла і світліший на боках. Біля хвоста жовтувато-біла пляма — «дзеркало», яка не заходить вище основи хвоста.

У теплу пору року козулі пасуться лише надвечір і на світанку; в похмурі дні й узимку, коли на добування кормів доводиться затрачати багато часу, вони активні протягом доби.

Козуля — не стадний звір, більшу частину року дорослі самці тримаються поодинці, а дорослі самки — невеликими родинними табунами. Живляться переважно різнотрав'ям, рідше — молодими гілками, листям і бруньками різноманітних дерев і чагарників, серед яких віддають перевагу вербі, березі, дубу, клену, ліщині, малині тощо. Часто й охоче поїдають жолуді, гриби (особливо опеньки та грузді), ягоди(брусниці, чорниці та суниці), мохи, деревну порость. Узимку також досить інтенсивно споживають молоду соснову хвою, а якщо є потреба, копитять сніг висотою до 10 см, добуваючи опале сухе листя, вічнозелені плющ, хвощ, жолуді.

Парування у козуль починається на початку червня — в кінці липня і триває не більше місяця. Здебільшого наприкінці квітня — у травні, після близько 8-місячної вагітності, самки, сховавшись у густі зарості, народжують частіше двох, а зрідка і трьох немічних, яскраво-плямисто забарвлених малят, які набувають одноманітного відтінку тільки у вересні. Протягом тижня малята залишаються на місці народження, затаївшись у гущавині трави. Якщо у приплоді двоє малят, вони ніколи не лежать укупі, а перебувають на деякій відстані одне від одного. Вже через тиждень малята супроводжують свою матір, а в двотижневому віці бігають так швидко, що не відстають від дорослих. Живляться молоком більше двох місяців, проте вже в місячному віці починають споживати зелену рослинну їжу.

Роги у малят-самців розвиваються вже з першої осені, формування ж їх закінчується в квітні наступного року. Такі роги ще не мають розгалужень. Статева зрілість у молодих козуль настає на другому році життя, але переважна більшість з них починає розмножуватися пізніше, особливо самці, які не здатні побороти сильніших суперників.

Козуля — цінний перспективний вид копитних фауни України. У неї дуже смачне м'ясо і легке хутро, а її красиві ріжки використовують як декоративну прикрасу. У деяких районах козулі також зазнають конкурентного впливу інших видів оленів. Відомо, що в кварталах лісових масивів, де в значній кількості розмножилися плямисті олені, козуль майже немає.

Зубр - цей типово лісовий звір з ряду парнокопитних по праву вважається наймогутнішим серед усіх сучасних копитних нашої фауни. Довжина тіла в них — до 3 м, маса — до 1000 кг. Голова завжди нахилена, велика. На голові товсті, круглі, гострі на кінцях і вигнуті назовні роги. Лоб широкий, помітно опуклий. Тулуб могутній, передня частина значно масивніша й вища, ніж задня. Холка висока, горбом, шия міцна. Передні ноги сильні, товсті, значно коротші від задніх. Густий волосяний покрив зубрів складається з м'якого підшерстя і досить довгої грубої ості. На грудях і шиї він видовжений у вигляді гриви, а на підборідді — у вигляді бороди каштаново-бурого кольору, голова іборода значно темніші. Хвіст короткий, закінчується видовженим волоссям у вигляді китиці.

Незважаючи на зовнішню незграбність у будові, масивність і могутність тіла, зубри досить рухливі тварини, добре пробираються між заростями в лісовій гущавині, можуть швидко пересуватися галопом, навіть по глибокому снігу висотою до 1 м, перестрибувати рівчаки завширшки до трьох метрів, долати перешкоди до 2 м заввишки, уникають лише скель. Добре плавають, вільно ходять по багнистих болотах.

Улітку зубри живляться майже виключно різноманітною трав'янистою рослинністю, лише взимку вони споживають молоді пагони, листя і кору деревних і чагарникових порід, особливо верби, осики, дуба, ясеня, ліщини. Улітку зубри пасуться переважно зранку і надвечір. У спеку звичайно відпочивають десь у заростях, пережовуючи жуйку. Із середини серпня — першої половини вересня у зубрів протягом місяця триває шлюбний період. У цей час до родинного табору, який частіше складається з трьох-чотирьох дорослих самок, молодих тварин обох статей і підсосних телят (функцію вожака виконує найсильніша доросла самка), приєднується 5—6-річний самець.

Перед народженням телят зубриці відокремлюються від гурту, розшукують собі затишну відлюдну схованку. На початку літа, після майже дев'ятимісячної вагітності, самка народжує добре сформоване теля, яке вже через годину здатне стояти на ногах, а ще через півгодини — йти за матір'ю. У 20-денному віці зубренята починають скубти молоду травичку, хоч молоком матері продовжують живитися майже до кінця першого року життя. З матір'ю молоді зубренята залишаються й на другий рік.

Господарське значення зубрів може розглядатися лише в плані майбутнього. Цей чудовий мисливський звір має дуже смачне м'ясо, особливо в молодому віці, що не поступається поживними якостями м'ясу свійської худоби. Дорослий зубр дає близько 0,5 тонни м'яса. Велику цінність має також міцна, товста шкіра. Але зараз головне — зберегти цю пам'ятку живої природи.

Хоч зубрів і занесено до Червоної книги, але небезпеки вимирання цього звіра в нашій республіці вже не існує.

Бик свійськи́й, або коро́ва (Bos taurus) — вид ссавців роду Бик родини бикових (Bovidae). Слово «корова» позначає самицю виду, а «свійський бик» або «домашній бик» — самця. Розводиться для здобуття м'яса, шкіри та молока.

Довжина тіла дорослої корови сягає двох метрів, висота зазвичай не більша від 1,5 метра. Хвіст, що служить для відганяння комах, має довжину до 1,5 метра. Маса корови не перевищує 1 тонни, а в середньому маса дійної корови становить близько 400 кг.

Забарвлення корів буває різне. Здебільшого це залежить від породи. Найчастіше трапляються корови чорної, чорно-білої, рудої масті. Довжина коров'ячих рогів у більшості порід не перевищує 20 см, але є окремі породи, у яких роги досягають метрової довжини. Корови без рогів називаються шутими або комолими. Вуха містяться біля рогів. Кінчики вух густо покриті шерстю. Морда витягнута з тупим великим носом на кінці. Навколо очей — прикрашають густі вії. Шия схожа на конячу, але товстіша. Ноги сягають довжини 1 метра.Діаметр копит — до 25 см.

Корова — травоїдна тварина. За день може спожити 50 літрів їжі й до 40 л води. Переважно корови випасають траву до 20 см висоти, оскільки не люблять високої трави. Живляться вони такими рослинами: пирієм, конюшиною лучною, конюшиною звичайною,молочаєм, очеретом, аїром та ін. Коли бракує їжі, корови можуть їсти гілки дерев, кущів. Це жуйні тварини. Після достатнього випасання вони пережовують їжу (ремиґають) напівлежачи, рідше стоячи.

Узимку на фермах, у колективних господарствах і т. д. споживають заготовлене людьми сіно, солому, жом, кормові буряки і таке інше.

Корова спершу захоплює траву до рота язиком, а тоді відкушує зубами. Не потребує проштовхувати їжу язиком. Крім того, корова здатна захоплювати траву язиком і водночас ковтати. У корови зуби ростуть під певним кутом (зазвичай близько 45°), що допомагає відкушувати траву.

У дикій природі тури билися за самиць. Оскільки тури вимерли, такий шлюбний період не зберігся. Найбільш імовірно, що виводок був один раз на два роки.

Період вагітності корови триває 285 днів. У цей час тільна корова відзначається більшим апетитом. За час вагітності у корови повільно збільшується розмір тулуба і розширюється таз. День або кілька днів перед отеленням корова посилено дбає про чистоту свого тіла. Новонароджене теля має висоту близько 50 см, масу 18—45 кг, залежно від породи, і при достатньому теплі встає на ноги годинупісля народження. Корова добре дбає про теля і у більшості випадків відкликається на його голос.

Теля ссе молоко лише 4-6 місяців. Вже у віці 1 місяця може споживати траву, але при цьому ссе молоко матері. Молода корова набуває статевої зрілості у віці 2 років. Корову, що не досягла статевої зрілості або статтєво зрілу лише 1 рік, українці називаютьялівкою. Середня тривалість життя корови 20 років, щонайбільше 25 років.

За один виводок корова народжує одне теля, рідше двоє. Дуже рідко трапляються випадки, коли корови народжують трьох телят за раз.

Свійська коза - травоїдна тварина. Рослинну їжу вона не відкушує, а обриває. Домашня коза любить жорсткі волокнисті рослини, при цьому їй не заважають навіть шипи.
Маючи можливість вибору, коза харчується травою і гілками чагарників, тому там, де пасуться кози, куші невдовзі зникають. Люди вважають кіз шкідливими тваринами, шо перетворюють оазиси на пустелі, але це не зовсім так. Адже в такому разі коза не змогла б вижити на безплідній землі. Домашні кози полюбляють пасовища, багаті на трави.

Оскільки домашні кози утримуються в господарстві заради молока, часто заводять тільки самок. Самці так сильно і неприємно пахнуть, що запах проникає навіть у молоко. Саме тому козли утримуються окремо. Раз на рік до них впускають кіз.
На багатьох фермах практикується штучне запліднення самок домашньої кози. Перевагою штучного запліднення є те, що всі самки можуть бути запліднені оптимальним для них сім'ям і приведуть нащадків кращої породи.
Зазвичай у всіх кіз з вересня по лютий кожні три тижні починається тічка. Самки досягають статевої зрілості у піврічному віці, проте допускаються до самців не раніше, ніж з 24 місяців. Ідеальним часом для злучки цих домашніх тварин є листопад і грудень - тоді козенята народжуються навесні. Кози часто народжують двох, рідше - трьох козенят.
Чотири дні дитинчата проводять з матір'ю, щоб разом з молозивом (першим густим і поживним молоком) перейняти її імунні тіла. Невдовзі козенят відлучають від матері і надалі їх вигодовують штучно. Починаючи з цього часу, козу можна регулярно доїти. Перші 10 днів новонароджених козенят поять молоком. Потім їм дають сіно. А вже через тиждень вони їдять зерно.
Козу називають „коровою бідняка", оскільки при порівняно скромному харчуванні і невеликих потребах вона дає досить багато молока. Ця тварина відзначається спокійним характером, вона невибаглива, не вимагає особливих умов або кормів. Подібно до інших ссавців, козі молоко потрібне тільки для вигодовування дитинчат. Щоб коза постійно давала молоко, її злучають, а новонароджене козеня через декілька днів віднімають від матері. Максимальну кількість молока коза починає давати тоді, коли козенятам виповнюється місяць. Починаючи з цього часу, козу весь рік доять двічі в день. Для підтримки молочності козу щорічно допускають до самця. Колись кіз вирощували бідняки, які були не в змозі купити і прогодувати корову. Проте останнім часом попит на козине молоко і його продукти росте, а розведення кіз стає „модним" заняттям.
Козине молоко популярне з двох причин: по-перше, його можуть пити люди, які мають алергію на лактозу, що міститься в коров'ячому МОЛОЦІ, по-друге, воно корисніше для здоров'я і легше засвоюється організмом.

Свійська вівця — парнокопитна жуйна тварина, яка легко впізнається за спірально-розгалуженими рогами самців і кучерявою шерстю. У диких інших видів баранів, а також у предків самої вівці, шерсть не скручується кільцями, а хвіст значно коротший. У деяких примітивних порід овець хвіст також може бути невеликого розміру, проте довгі хвости, так само як і білий колір шерсті, з'явилися у тварин тільки на ранній стадії приручення. Ноги сильні, добре пристосовані для дальніх переходів гористою місцевістю. Писок у нижній частині загострений, має прямий або іноді горбоносий профіль, майже повністю (за винятком губ і країв ніздрів) покритий тонкою шерстю. Губи тонкі і дуже рухливі. Як і в інших представників роду баранів, у свійської вівці на лицьовій поверхні слізних кісток, під внутрішнім кутом очних западин, знаходяться «слізні ямки» — заглиблення шкіри, що багаті потовими сальними залозами, виділення яких нагромаджуються у вигляді жирної пахучої маси — секретної рідини. Аналогічні заглиблення, що називаються «копитними залозами», присутні поміж верхніми суглобами обох пальців. Секрет, що виділяється цими залозами, і надає вівці її характерний запах.

Розмір і вага свійських овець коливаються залежно від породи. Швидкість росту та маса дорослої тварини залежать відспадковості, і з цієї причини селекційний відбір часто проводиться на підставі цих характеристик. Дорослі самки зазвичай важать 45-100 кг, тоді як більш великі самці 70-160 кг. Рекордна вага барана (сафолкської породи) досягла 247,2 кг. У цілому висота в загривку у тварин становить 55-100 см, а довжина тіла — 60-110 см.

За будовою черепа домашні вівці відрізняються від своїх диких родичів вужчими очницями і меншим розміром мозку. У дорослих овець є 32 зуби: 6 парних корінних (зверху і знизу), 6 парних премолярів (також зверху і знизу), 2 ікла (знизу), і 6 різців (також лише знизу). У проміжку між іклами і премолярами є велика щілина. Різці розташовані під тупим кутом до щелепи — така будова дозволяє тваринам більш ефективно кусати траву у порівнянні з іншими травоїдними тваринами.^[1] Корінні і премоляри разом утворюють широку поверхню у задній частині пащі — цими зубами тварини пережовують траву. Розвиток зубів відбувається поступово: початкові молочні зуби через рік — півтора починають замінюватися на постійні, а весь процес зміни зубів закінчується тільки на четвертому році життя.

Як правило, у овець добре розвинені роги (два, але іноді чотири і більше), але в деяких порід їх може і не бути зовсім або вони є тільки в самців. У самців більшості порід роги добре розвинені, спірально закручені з закінченнями назовні, і поперечними горбиками. У самок також можуть бути ріжки невеликого розміру.

Всі вівці мають хороший слух і чутливі до раптового шуму. Бічне розміщення очей і горизонтально-витягнуті зіниці збільшують кут огляду до приблизно 270–320°, що дозволяє тваринам дивитися назад, не повертаючи голови (густа шерсть може зменшити кут огляду). Однак просторовий зір у овець розвинений недостатньо — тіні і поглиблення в землі можуть загальмовувати рух тварин. Загалом, вівці цураються затемнених ділянок і віддають перевагу відкритому, добре освітленому простору.

Масть різна в залежності від породи — від молочно-білої до темно-бурої і чорної, бувають також плямисті та строкаті вівці різних мастей. Вівці з тонкою шерстю зазвичай білі. У овець з грубою шерстю вовна має два шари — перший, пухове підшерстя, що складається з тонких волокон діаметром близько 25 мкм, другий складається з масивніших, 100–200 мкм. У тонкорунних овець шерсть складається лише з першого шару. Довжина волокон становить від 5-9 см у тонкорунних порід і до 10-15 см у грубошерстних. Рекордний настриг вовни від одного барана в Україні склав 31,7 кілограми за рік (в радгоспі «Червоний чабан» Херсонської області; баран важив 130 кілограм).

2.2.2. Клас Непарнокопитні (Perissodactyla)

Цей загін об'єднує копитних, що характеризуються тим, що найбільшого розвитку в них досягає третій палець, через який проходить вісь кінцівки, інші ж пальці розвинуті слабо або зовсім відсутні. У непарнокопитних немає ключиць; шлунок простий. Пара сосків тільки одна (у паховій ділянці). Предками непарнокопитних були примітивні хижаки - креодонти (Creodonta). Непарнокопитні швидко розвивалися, давши більше 500 видів, об'єднаних в 12 родин, з яких 9 вимерло в позднетретічное час і до наших днів дожили тільки три: тапіри, носороги і коні, які нараховують лише 16 видів. Дикі представники ряду непарнокопитних населяють Азію, Африку та Південну Америку. Кількість непарнокопитних за останній час різко зменшилася, у зв'язку з чим в тій чи іншій мірі вони знаходяться під охороною.
Непарнокопитні мають кінцівки короткі і товсті, середньої довжини або довгі, пристосовані до швидкого біг. Число пальців мінливе: чотири на передніх кінцівках (нема I пальця) і три на задніх (немає I і V пальців) - у тапірів; по три на передніх і задніх кінцівках (нема I і V) - у носорогів; по одному на всіх чотирьох кінцівках (є лише III палець) - у коней. Кінці пальців захищені роговими копитами. Волосяний покрив низький і грубий, іноді сильно розріджені або майже повністю редукований. У році дві линьки. У носовій або в носовій і лобової частинах можуть знаходитися один або два роги довжиною до 155 смепідермального походження. Череп масивний з великим лицьовим відділом. Шлунок простий. Сліпа кишка велика. Жовчного міхура немає.

Кі́нь сві́йський (Equus ferus caballus або Equus caballus) — підвид ссавців виду кінь дикий роду кінь (Equus) родини Коневих (Equidae) ряду Конеподібних (Equiformes), або непарнопалих (Perissodactyla). Поширений на всіх континентах, крім Антарктиди, в більшості країн світу. Масть коня — це пігментація волосяного покриву, шкіри і очей. Є однією з основних індивідуальних ознак тварини. Як і пігментація у кішок і собак, масть у коней є не простим забарвленням, а певним поєднанням кольорів, тип розподілу пігментів, що має генетичну основу. Якщо коні мають однаковий колір шерсті, але різний колір шкіри і очей, або ж однаковий колір шерсті на тулубі, але різний на гриві і хвості, то масть їх може бути різною. Водночас, відтінки однієї і тієї ж масті можуть сильно варіювати: наприклад, шерсть ясно-буланого коня має палевий або піщаний колір, хоча найтемніші відтінки буланої масті можуть наближатися до темно-бурого і навіть чорного кольорів. Голова коня — витягнута, суха, з великими живими очима, широкими ніздрями і великими або середньої величини загостреними і досить рухливими вухами. У домашнього коня вуха помірної величини (набагато менше половини голови), грива довга, звішується, шия довга м'язиста, тулуб округлений, хвіст покритий довгим волоссям від основи; колір (масть) надзвичайно різний: чорний, бурий, рудий, чалий, білий, сірий, часто з білими плямами на голові і ногах; як виняток зустрічаються смуги на плечах, спині і ногах. Ноги високі, помірної товщини, стрункі; першого і п'ятого пальця немає зовсім, від 2 і 4 існують лише зачатки (рудименти) у вигляді палочкоподібних кісток п'ястка та плесна (так зв. грифельних), прилеглих до товстої п'ясткової або плеснової кістки сильно розвиненого середнього пальця; копито одягає лише кінець середнього пальця (на них прилягає вся вага тіла); на внутрішній стороні зап'ястя і п'ят знаходяться рогові мозолясті потовщення, шишки (рогові місця знаходяться також позаду місця зчленування пальця з вищерозташованими частинами).

З відчуттів найкраще розвинений слух, потім зір і, нюх. Дикі коні живуть табунами, зазвичай невеликими. Табуни складаються з кількох самиць і самця, переважно в степових місцевостях, відрізняються великою швидкістю і обережністю. Волосся на тілі коня різної довжини: короткі густі волосини — покривні (шерсть), довге волосся чубчика, гриви і хвоста — захисне і довге рідке волосся біля губ, ніздрів і очей — орган чуття. Колір волосся визначає масть. У старості коні, як і люди, сивіють. Змінюється інтенсивність кольору волосяного покриву і за порами року: взимку світліша, влітку темніша.

Кінь досягає в середньому віку 25-30 років, серед деяких порід поні зустрічаються тварини, котрі доживають до 40 років. Максимально достовірно відомий рекорд довгожительства серед коней — 62 роки. Ріст коней залежить від породи, від харчування і особливостей догляду. Чим краще харчування і догляд, тим більшими стають коні. Загалом домашні коні мають зріст від 150 до 175 см, поні від 120 до 150 см. Кінь відноситься до травоїдних тварин. На пасовищі кінь з'їдає від 25 до 100 кг трави на добу. Залежно від віку та живої маси кінь випиває в середньому 30-60 літрів води за добу влітку і 20-25 літрів взимку. Для коня потрібно 4-5 акрів землі, близько 2га.

Корм коней складається головним чином з вівса і сіна, хоча останнє іноді замінюється соломою. Було багато спроб замінити овес яким-небудь іншим зерновим кормом, але всі такі спроби не були успішними. Лише в Італії, Іспанії та Португалії, особливо на сході, ячмінь є таким майже винятковим кормом для коней, як овес.

Вагітність у коней триває приблизно 335–340 днів (11 місяців). Зазвичай кобила народжує одне, рідше двох лошат. Жеребці з'являються на світ зазвичай на 2-7 днів пізніше, ніж кобили. Лоша народжується зрячим і через кілька хвилин може стояти і ходити, воно смокче молоко 4-6 місяців, протягом яких з'являються його молочні зуби, з молочних різців середня пара прорізується через 8-14 днів після народження, наступні ще через 2-3 тижні; через 5-6 місяців після народження прорізуються зовнішні. Середні різці змінюються близько 2½ років, наступні близько 3½, крайні близько 4½, разом з ними прорізуються і ікла, далі вік визначається за ямками на різцях, у нижній щелепі, на внутрішній парі різців, вони стираються у віці 5-6 років, на середній на 7 році, на зовнішній на 8; потім у тій же послідовності стираються ямки на різцях верхньої щелепи, а з 11-12 років, коли ямки зникають на всіх різцях, вік визначити складно. Кінь у 3 роки стає статевозрілим.

Температура тіла здорового коня коливається від 37,5 до 38,5 °C.

У стані спокою кінь дихає приблизно 8-16 разів на хвилину. Під час галопу, або іншого навантаження частота дихання збільшується в 5-7 разів. Серце коня важить в середньому 4-5 кг, в окремих особин до 8 кг. У стані спокою частота серцевих ударів у коня становить 30-40 за хвилину. Під час жвавого скаку частота ударів зростає до 120–130 за хвилину, при цьому через серце надходить до 150 л крові. В скелеті близько 212 кісток (за різними джерелами від 205 до 252).

Шлунок простий, жовчного міхура немає, сліпа кишка сильно розвинена. Яєчка укладені в мошонці. Матка дворога, послід дифузний. Мозок відносно малий, і півкулі великого мозку (покриті звивинами) не прикривають мозочка. Розумові здібності, тим не менше, розвинені досить добре. Зубна система складається з 3/3 різців, 1/1 ікол (можуть бути відсутніми), 6/6 або 7/7 корінних; різці з рівною жувальною поверхнею, на якій є поперечно-овальна ямка; ікла малі і тупоконічної форми; корінні зуби довгі, чотиригранні, призматичні з 4 звитими складками емалі на жувальній поверхні; верхні, крім того, з придатковою внутрішньою колоною емалевої речовини. У кобил іноді бувають ікла. Другі премоляри — «дзиґи» — є не у всіх коней. Вони перешкоджають використанню заліза для керування конем, оскільки їх контакт з вудилами завдає їй сильного болю.

III. РОЗДІЛ

3.1. Вплив людини на тварин і причини скорочення їх чисельності

Тваринний світ відноситься до відновлюваних природних ресурсів. Однак для збереження їх здатності до відновлення потрібні конкретні, не порушені людиною, природні умови, де відновні процеси відбуваються з певною швидкістю. У наш час темпи витрачання відновлюваних ресурсів можуть бути такими, що не відповідають темпам їх відновлення. Надмірне витрачання відновлюваних ресурсів може призвести до їх виснаження. Прикладом може бути виснаження рибних ресурсів. Тривалий час існувала думка, що їх ресурси невичерпні. Сьогодення показало, що ця думка виявилася помилковою.

У відомому документі, розробленому МСОП за підтримки ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища) і ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація ООН), який має назву "Всесвітня стратегія охорони природи", разом з визначенням основних вимог щодо охорони природного навколишнього середовища, розглянуті основні фактори, які загрожують у наш час тваринам. До них належать руйнування або деградація місць існування; переексплуатація; вплив інтродукованих видів; втрата, скорочення або погіршення кормової бази; пряме знищення диких тварин.

Порушення та деградація місць перебування спричиняє найбільш негативний вплив на всі групи тварин. Він загрожує 67% загальної кількості всіх рідкісних і зникаючих видів тварин. До цього фактору відносяться інтенсифікація ведення сільського господарства; вирубування лісів; будівництво меліоративних споруд та осушувальна меліорація; випалювання рослинності та антропогенні лісові пожежі; розширення забудови; природні явища.

Вирубування лісів, розорення степів, осушення боліт, спорудження водосховищ, каналів, прокладання автошляхів та залізниць, ліній електропередач^побудова міст, промислових об'єктів, розробка корисних копалин відкритим способом тощо докорінно змінюють екосистеми. Для тварин, що пристосовувалися до певних умов протягом тисячоліть, такі різкі зміни виявляються несприятливими, і вони або повністю зникають, або ж стають рідкісними.

Найчастіше зміни в екологічних системах відбуваються повільно, малопомітно, однак вплив їх на тваринний світ в кінцевому результаті значний.

Хімізація сільського господарства викликає зміну генетичних, фізіологічних, біохімічних та інших функцій живих організмів. Пестициди призводять до зменшення кількості тварин на великих територіях. Установлено, що кількість отрутохімікатів в організмі тварин збільшується по ланцюгу живлення. Слід також зазначити, що теплокровні тварини (ссавці, птахи) менш чутливі до пестицидів, ніж холоднокровні хребетні (риби, плазуни та земноводні). Дуже страждають від пестицидів і корисні безхребетні тварини, зокрема, дощові черви, комахи-запилювачі та ін. Забирання води для зрошення полів викликає загибель мальків риб. З поливних земель можуть зникнути сухолюбні тварини. Відомі численні випадки загибелі тварин від сільськогосподарської техніки.

Різні дії - рибальство, обробка сільгоспугідь, заготівля дров, рекреаційне навантаження - розлякують тварин, особливо це небезпечно в період розмноження.

До серйозних екологічних наслідків призводить забруднення атмосферного повітря і водойм відходами промислового виробництва, стічними водами комунальних підприємств. Екологічним лихом для водної фауни стає забруднення морських екосистем нафтою і нафтопродуктами.

Величезна кількість тварин гине під колесами автомобілів на великих автомагістралях, загрозою для птахів є літаки та різні високі споруди, високовольтні лінії електропередач.

Спорудження гідротехнічних споруд ускладнює чи навіть зовсім унеможливлює існування багатьох видів цінних промислових риб, а також викликає інші негативні екологічні наслідки, які часто не враховуються під час проектування таких об'єктів.

Значної шкоди тваринам завдає їх пряме знищення. У результаті переслідування з боку людини були повністю знищені лісові слони, стеллерова корова, тури, нелітаючі голуби - дронти, птах додо, безкрилі гагарки, лабрадорські гаги, європейські ібіси, мандрівні голуби та багато інших. Тепер вони є лише представниками сумного Чорного списку, опублікованого в 1973 р. МСОП. Тільки ссавців починаючи з 1600 року зникло 63 види і 55 підвидів. З 1980 року зникло 74 види птахів. Близько 90% зниклих видів тварин жили на островах. Вони не змогли вижити при вселенні інтродукованих людьми хижаків, нових видів рослин, захворювань і видів-конкурентів. На них полювали заради цінного м'яса, красивого пір'я, а місця перебування цих тварин необоротно змінювалися під антропогенним тиском.

Зникали тварини і з території України: кулан - у 17 столітті, тур - у 15, сайгак - у 19. Деякі види були остаточно знищені саме тут. Зокрема, кінь тарпан, колись значно поширений в Європі та Азії. Останнього тарпана в природі було вбито у 1879 р. за 35 км від Асканії-Нової, а один дожив до 1918 р. на кінному заводі у м. Миргород Полтавської області.

Зникнення видів вважається природним процесом, і за палеонтологічними даними середня швидкість цього процесу - один вид за століття. Але за останні 200 років швидкість зникнення видів зросла мінімум в 40 разів. У всіх життєвих форм масштаби вимирання в 100-1000 разів більше статистично очікуваних; ця швидкість зникнення видів прямо пов'язана з деструктивним і мінливим впливом людства на природу Землі.

У різних частинах світу на межі повного зникнення перебувають багато видів - більше 1000: горила, білий ведмідь, азіатські носороги, лев, тигр, гепард, багато видів птахів та інших тварин. Чисельність деяких видів оцінюється всього лише в декілька сот пар особин. У деяких країнах, наприклад, кількість видів птахів, що знаходяться під загрозою зникнення, дуже велика. Це, в першу чергу, держави Америки і Південно-Східної Азії; три "країни-рекордсмени" - Бразилія (111 видів під загрозою зникнення), Індонезія (92 види) і Колумбія (79 видів). Особливо цінними в кількісному відношенні є атлантичні ліси на сході Бразилії, тоді як найбільша кількість видів птахів, яким загрожує повне зникнення, на одиницю площі відмічена на Філіппінах. 75% зникаючих видів птахів живуть у тропічних лісах. Взагалі на грані зникнення знаходиться майже чверть ссавців і восьма частина птахів (інформація лише про ті види, за якими ведеться спостереження).

Переексплуатація тваринних ресурсів виникає тоді, коли промисел перевищує їх здатність до відновлення. Щоб зникли тварини, не потрібне їх повне знищення. Достатньо порушити структуру популяції. Існує норма чисельності кожного виду, нижче якої він не може існувати.

Однією з форм скорочення видів є браконьєрство. Браконьєрство - це незаконне добування тварин, у тому числі риби. Форми браконьєрства можуть бути різними, найчастіше це добування риби забороненими засобами і знаряддями виловлювання. Формами браконьєрства є виловлювання риби в заборонених місцях, виловлювання нестатевозрілої риби та під час її розмноження (нересту); добування тварин, що занесені до Червоної книги України.

Соціальна небезпека браконьєрства дуже велика: воно завдає шкоди охороні природи і ресурсам промислових тварин, підриває процеси їх відтворення, знижує економічний потенціал мисливського і рибного господарств.

Зниження обсягів вилову риби в Україні пов'язане з багатьма факторами. Серед них можна виділити такі: перевилов риби, тобто виловлюється вона в більшій кількості, ніж відтворюється; забруднення водойм, що викликає зміну кисневого режиму, режиму живлення, отруєння та загибель риби; негативний вплив гідротехнічних споруд, який виявляється у зміні режиму стоку річок, розподілі біогенних речовин, у перекритті шляхів до місць нересту прохідних риб та ін.; обміління річок, погіршення умов життя риб, зниження рівня та підвищення засоленості води у внутрішніх морях.

3.2. Охорона тваринного світу

З огляду на значення тваринного світу та вплив на нього антропогенного фактору особливої актуальності набувають питання охорони, відтворення та раціонального використання тваринного світу. З цією метою проводяться організаційно-господарські, біологічні, культурно-виховні заходи. Першочергового значення в охороні тваринного світу набувають заходи правового характеру, тобто законодавче регулювання.

Верховна Рада та Кабінет Міністрів України прийняли ряд законів, постанов, розпоряджень, спрямованих на посилення охорони тваринного світу та його представників, що належать до категорії рідкісних і зникаючих. Чинне законодавство певною мірою регулює охорону умов існування диких тварин, вимагаючи дотримання правил безпеки при використанні отрутохімікатів у сільському і лісовому господарстві, збереження чистоти водойм у місцях існування і масових зимівель птахів, забороняючи розорювання гнізд корисних птахів та знищення місць існування диких тварин. Встановлені певні вимоги по охороні лісових кормових угідь хутрових тварин.

Законодавчі акти визначають види і умови користування тваринним світом, шляхи його охорони. Законодавством передбачений державний облік тварин та їх використання і державний кадастр тваринного світу. Згідно із законодавством дикі тварини є державною власністю і ставлення до них має бути дбайливим, використання - економним. Законоположення визначає правовий режим полювання та систему організації мисливських господарств. З метою охорони рідкісних і зникаючих видів тварин укладені міжнародні конвенції. Серед них можна назвати такі - Конвенція по захисту тюленів, що живуть у північних частинах Тихого океану (1930 p.), Конвенція по регулюванню китобійного промислу (1946 p.), Конвенція про судноплавство і рибальство на Дунаї (1948 p.), Конвенція про рибальство і охорону морських ресурсів (1958 p.), Договір про захист білого ведмедя (1973 p.), Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загрозою зникнення (1973 р.) та ін.

Заходами охорони і раціонального використання тваринних ресурсів є створення мисливських, звірівницьких та рибних господарств, морської аквакультури.

Загальна площа мисливських угідь України становить 52049 тис. га. Поряд з охороною мисливських тварин важливими заходами, що спрямовані на збільшення їх чисельності, є проведення біотехнічних заходів з покращання стану середовища перебування тварин, а також їх штучне розведення в неволі з подальшим розселенням у природних умовах. На території мисливських угідь проводиться підгодівля тварин, висівання кормових культур, створюються солонці, галечники та інші штучні гніздівлі.

Надзвичайне значення для охорони тваринного світу має виділення мисливських заказників, тобто ділянок угідь, де мисливство заборонено на певний строк на всі або окремі види тварин.

Найважливішими мисливськими тваринами в Україні є лані, кабани, байбаки, фазани, качки, лисиці.

Відстрілювання, відловлювання та інші види добування і використання диких тварин регулюються різними законодавчими і нормативними актами. У повсякденній практиці основними документами є положення про мисливське господарство і правила та строки полювання. Ці положення і правила визначають як загальний правовий режим охорони тваринного світу, який є державною власністю, так і порядок використання ресурсів фауни - умови отримання права на добування звірів і птахів, строки, способи і знаряддя полювання, а також відповідальність за порушення цих правил, у правилах передбачається також плановість і суворе нормування здобичі. Дозволяючи полювання лише в певні проміжки часу за рік, правила мають на меті недопущення надмірного добування диких тварин, а також їх охорону в періоди розмноження.

У зв'язку з різко вираженою сезонністю природних явищ тварини розмножуються лише в певні пори року. Очевидно, що полювання на них в період спарювання (гону), вагітності самок, вирощування молодняку недопустиме, бо може порушити нормальний хід розмноження і призвести до порушення відтворення поголів'я.

Полювання недоцільно проводити також і в той час, коли мисливські тварини дають низькоякісну, малоцінну продукцію (шкіру, м'ясо та ін.). Полювання на хутрових звірів, як правило, починається пізно восени, коли повністю дозріє їхнє зимове хутро, і триває до кінця зими, до появи перших ознак весняного линяння. Полювання на більшість копитних дозволяється восени або на початку зими, коли підросте молодняк. Полювання на пернату дичину, як правило, починається в серпні і триває на перелітних видів птахів до їх відлітання на південь, а на осілі види - до кінця зими. Іноді дозволяється весняне полювання на самців водних птахів.

Строки полювання на різні види мисливських тварин установлюються органами мисливської інспекції.

З метою запобігання перепромислу ряду особливо цінних мисливських тварин полювання на них проводиться тільки за особливими дозволами - ліцензіями, які видаються органами Державної мисливської інспекції. Кількість ліцензій, що видаються, залежить від запасів даної тварини в тій чи іншій області, які визначаються спеціальним обліком чисельності тварин.

В мисливських господарствах нерідко встановлюється для кожного мисливця норма добування різних тварин за одне полювання, за один день полювання чи за весь мисливський сезон.

За недотримання правил полювання, браконьєрство винні притягуються до відповідальності. Форми відповідальності і види стягнень відрізняються залежно від ступеня громадської небезпеки і шкідливості тих чи інших видів браконьєрства.

Охорона і використання рибних запасів також регулюється положенням і правилами рибальства, розробленими відповідно до місцевих умов. їх дотримання є обов'язковим як для підприємств, що ведуть промислове виловлювання риби, так і для громадян, що займаються любительською риболовлею.

Особливе місце в правилах займає питання про допустимість тих чи інших видів лову. Заборонено, наприклад, застосування дрібносітчастих неводів для лову тюльки, бо це може негативно позначитися на молоді інших цінних промислових риб.

Положення і правила рибальства забороняють добування риби біля гребель і шлюзів - ближче, ніж за 500 м, та між устоями мостів.

Забороняється також добування риби способами і знаряддями, що завдають значної шкоди: вибуховими і отруйними речовинами, острогою, вогнепальною зброєю, шляхом обладнання запруд та ін.

Забороняється забруднювати водойми і їх береги, самовільно проводити днопоглиблювальні і вибухові роботи. Як правило, забороняється молєве сплавляння лісу.

Любительський лов вудкою дозволяється в усіх місцях, крім заповідних, та тих водойм, де риба розводиться штучно. Застосування інших знарядь любительського лову допускається з великими обмеженнями. Суворе дотримання законів і правил забезпечує охорону рибних запасів та їх раціональне і бережне використання, порушення ж завдають збитків і переслідуються за законом. Контроль за дотриманням законодавства здійснюється спеціальними органами рибоохорони та державними і громадськими інспекціями з охорони природи.

Виловлювання риби в більшості водойм припиняється на час нересту.

Порушення законів і правил охорони рибних запасів тягне за собою карну, адміністративну, дисциплінарну, а крім того, як правило, і матеріальну відповідальність.

Закони про охорону природи передбачають здійснення заходів щодо подальшого збагачення і якісного удосконалення фауни нашої країни. Ці заходи спрямовані, з одного боку, на збільшення різноманіття і підвищення чисельності корисних диких тварин, а з іншого - на скорочення популяцій організмів, які завдають шкоди народному господарству.

З таких робіт найбільше значення мають інтродукція - завезення, випускання і пристосування тварин до нових умов існування. Інтродукція пов'язана з акліматизацією - виникненням певних фізіологічних і морфологічних особливостей, які дозволяють організмам виживати і давати потомство в нових умовах існування.

Організми пристосовуються до кліматичних, фізико-хімічних і ґрунтових умов нового для них середовища, а також до біотичних факторів, тобто до рослин і тварин нового біоценозу, які служать їжею або є конкурентами, паразитами чи хижаками по відношенню до даного виду.

Широкі програми завезення і акліматизації були здійснені для багатьох видів хутрових звірів, промислових риб, природних паразитів і хижаків, що є ворогами шкідників сільського і лісового господарства.

Інтродукція нових видів може спричинити витіснення аборигенних видів, навіть до їх повного зникнення. Інтродуковані види можуть змінювати свою екологію, фенологію, спадковість, ставати шкідниками, переносниками збудників хвороб, давати потворні гібриди з місцевими формами. Боротися з такими видами буває іноді дуже важко. Тому інтродукцію слід проводити дуже обдумано, на суворо науковій основі. Особливо обережно треба підходити до інтродукції видів, нових для вітчизняної фауни. Рибні і мисливські господарства повинні орієнтуватися на внутрішньогосподарське і міжобласне розселення тварин, а в окремих випадках - на їх реінтродукцію.

Реінтродукція - процес завезення і випуску диких тварин в райони колишнього ареалу. Зокрема, так були відновлені популяції соболів, бобрів, зубрів, кабанів, фазанів.

Ефективним є розселення деяких видів промислових тварин з метою розширення областей їх поширення. Останній захід пов'язаний з тим, що за межами їх ареалів є значні території, екологічні умови яких повністю підходять для існування. Перешкоди на шляхах розселення не давали змоги даним організмам проникнути на ці території. Якщо цих тварин завезти на них, то вони зможуть не тільки вижити в нових для них районах, але й добре прижитися в них і розмножуватися.

Збільшення ресурсів фауни можна досягнути і шляхом підвищення щільності заселення тваринами місць існування. Це здійснюється застосуванням різних біотехнічних заходів, спрямованих на поліпшення кормових і захисних умов місць існування даних тварин. Так, при вирубках лісу бажано залишати окремі дуплисті дерева, купи підліску, зарості кущів та високу траву. На місці вирубаного лісу слід влаштовувати ремізи - ділянки, засаджені деревами і кущами, які створюють захисні укриття для лісових тварин. Ремізи слід розміщати також у степових місцях - в яругах і балках, серед полезахисних лісових смуг, у заплавах річок і струмків.

Поліпшення кормових умов місць існування багатьох тварин сприяє різкому збільшенню їх чисельності. Створення надійної кормової бази запобігає далеким міграціям (які часто приводять до загибелі) тварин, зміцнює їх стійкість до різних захворювань. Кормові ресурси тварин можуть бути значно збагачені шляхом проведення таких біотехнічних заходів: висаджування кормових рослин для покращання живлення рослиноїдних тварин; внесення добрив і обробіток ґрунту на ділянках з кормовими рослинами; збільшення чисельності різних тварин, які є їжею для корисних хижаків; підгодівля корисних тварин у період нестачі природних кормів; забезпечення тварин необхідними їм мікроелементами й вітамінами.

В організованих мисливських і рибоводних господарствах проводять суворо організовану, науково обґрунтовану боротьбу з хижаками промислових тварин.

Для профілактики різних захворювань диких тварин проводять відстрілювання дуже хворих і сильно травмованих тварин, прибирають трупи загиблих тварин, прибирають гній у місцях скупчення копитних біля годівниць і під наметами, очищують місця водопою. З кормом тваринам дають різні запобіжні вакцини, глистогінні препарати.

Для поліпшення умов існування цінних у господарському відношенні водних організмів проводять біологічну меліорацію водойм - штучне підвищення біологічної і господарської продуктивності водних угідь. Біологічна меліорація включає заходи, спрямовані на поліпшення умов розмноження риби, збереження і покращання природних та обладнання штучних нерестилищ, створення штучних гнізд для водоплавних птахів і хутрових звірів, насадження кормових і захисних рослин - очерету, рогозу та ін.

Важливим аспектом охорони тварин є морська аквакультура — система заходів по штучному розведенню в морях різних харчових і технічних рослин та тварин. Існуючі морські господарства спеціалізуються на вирощуванні мідій, устриць, морських гребінців, трепангів, креветок, лососевих риб, кефалі та ін. Аквакультура дає 98% усіх устриць, що зараз добуваються, 84% мідій, 30% морських гребінців.

З метою охорони рідкісних і зникаючих видів тварин їх заносять до Червоних книг (міжнародної та регіональних). З 1991 р. ведеться Європейський Червоний список тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі.

Четверте видання Червоної книги МСОП містило на своїх сторінках 226 видів і 79 підвидів ссавців, 181 вид і 77 підвидів птахів, 77 видів і 21 підвид плазунів, 35 видів і 5 підвидів земноводних, 168 видів і 25 підвидів прісноводних риб.

Перше видання Червоної книги Української РСР (1980 р.) містило 85 видів (підвидів) тварин: ссавці - 29; птахи - 28; плазуни - 6; земноводні - 4; комахи - 18.

Друге видання Червоної книги України (1994 р.) містить 382 види (підвиди) тварин: гідроїдні поліпи - 2; круглі черви -2; кільчасті черви - 7; ракоподібні - 26; павукоподібні - 2; комахи - 173; молюски - 12; круглороті - 2; риби - 32; земноводні - 5; плазуни - 8; птахи - 67; ссавці - 41.

Для збереження генофонду рідкісних та зникаючих рослин і тварин створюються природно-заповідні території - заповідники, заказники та ін. Вони є природними полігонами для проведення наукових досліджень, які спрямовані на вивчення біолого-екологічних особливостей раритетних видів і розробки шляхів їх збереження.

ВИСНОВОК

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км². 3 півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону “Полісся – Лісостеп”. Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість безморозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів.

Дані природні умови сприяють розселенню та існування досить значної кількості ссавців різних умов існування.

Нами проведений аналіз літературних даних видового складу класу Ссавці в Чернігівській області і ми виявили, що на території області можна зустріти види ссавців, які належать до ряду Парнокопитні. Він поділяеться на підряд Жуйні і Нежуйні. До підряду Нежуйні відноситься одна родина Свині (Suidae) - Дика свиня (Sus scrofa) та Свиня свійська (Sus domestica). До підряду Жуйні відноситься значно більше, а саме родина Олені (Cervidae) - Лось (Alces alces), Козуля (Capreolus capreolus), Плямистий олень (Cervus nippon), Благородний олень (С. elaphus), родина Порожнисторогі - Зубр (Bison bonasus), родина Бикових (Воvidae) - Бик свійськи́й, або коро́ва (Bos taurus), Козел звичайний (Capra hircus) або Свійська коза (Capra hircus hircus) та родина Баран (Ovis) - Вівця́ сві́йська (Ovis aries).

ЛІТЕРАТУРА

1. Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 1. Зелений оксамит лісів. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 52 с.

2. Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 2. Луків сіверських різнотрав`я. Світ імлистих боліт і водойм. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 44 с.

3. Жизнь животных. В 6 томах. – М.: Просвещение, 1969.

4. Зедлаг У. Животный мир Земли. – М.: Мир, 1975.

5. Кістяківський О.Б., Мазепа І.І. Польвий практикум з зоології. – К.: Рад школа, 1967. – 343 с.

6. Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 592 с.

7. Корнєєв О.П. Розповіді про звірів. – К.: Рад школа, 1985. – 144 с.

8. Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных: В 2 ч. – М.: Высш. школа, 1979 – 333 с.

9. Смирин В.М. Звери в природе. – М., 1991. – 200 с.

10. Фауна України: в 40 томах. – М.: Просвещение, 1970 с.

11. Хрестоматія з зоології. / Упор. А.М. Охріменко, Е.В. Шухова. – К.: Рад. школа, 1988. – 272 с.

12. Чернігівська область: економіко-географічна характеристика. / За ред О.І. Дериколенка та ін. – К.: Вища школа, 1975. – 176 с.