Екзамен

1. Міжнародне публічне право: поняття, правова сутність, функції, система.

Міжнародне публічне право можна визначити як систему обов'язкових норм, виражених у визнаних суб'єктами цього права джерелах, які є загальнообов'язковим критерієм правомірно дозволеного і юридично недозволеного і через які (норми) здійснюється управління міжнародним співробітництвом у відповідних областях або примус до дотримання норм цього права.

Можна розглядати функції сучасного міжнародного права з п'яти основних позицій (насправді вони гнучко взаємодіють, а не виокремлюються за вказаними напрямами):

1) соціальні функції міжнародного права (стабілізації, зміцнення й забезпечення відносин між суб'єктами міжнародного права);

2) власне юридичні функції (визначення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних категорій суб'єктів, їх правосуб'єктності, зміцнення міжнародного права, міжнародної законності, міжнародного правопорядку та ін.);

3) функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють у міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю, релігією, етикою тощо);

4) функції програмування розвитку міжнародних відносин та міжнародного права (програмування їхнього розпитку на перспективу, прогнозування параметрів поведінки суб'єктів міжнародного права, передбачення варіантів напрямів розвитку інших систем, з якими взаємодіє міжнародне право, тощо);

5) функції інформаційного порядку (забезпечення знаннями про зміст міжнародно-правових актів, вплив на формування міжнародно-правової свідомості та ін.).

Система міжнародного права — це порядок розташування принципів і норм у логічній послідовності або за предметом регулювання.

Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно виділити основні принципи міжнародного права як головні провоутворюючі засади цієї системи права.

Загальносистемні інститути міжнародного права — це особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права.

Галузь міжнародного права— це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі.

Під традиційними галузями часто мають на увазі ті галузі які склалися ще в так званому класичному («старому») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнародних договорів, міжнародне морське право.

Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий відокремлений комплекс норм міжнародного права інститут регулює певний вид міжнародних відносин відповідної галузі права. Іноді інститути регулюють міжгалузеву сферу відносин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і функціонують як міжгалузеві, прикордонні інститути.

2. Поняття та класифікація норм міжнародного публічного права. Головні напрямки кодифікації міжнародного права.

З метою забезпечення єдиного розуміння норм міжнародного права щодо норм міжнародного права дедалі частіше застосовуються кодифікація або інкорпорація. З погляду міжнародного права кодифікація є процесом удосконалення норм міжнародного права шляхом приведення у підпорядковану систему. Під удосконаленням розуміється процес уточнення норм, усунення певних суперечностей між ними, скасування застарілих норм і вироблення нових. Результатом кодифікації є складання єдиного міжнародного нормативно-правового акту, незалежно від того, чи міститься він в одному документі, чи в кількох, пов’язаних між собою документах. Під час кодифікації надається найчіткіше і точніше формулювання існуючих норм міжнародного права.

На сьогодні більшість кодифікацій проводиться в рамках міжнародних організацій. Зокрема, у рамках ООН проблемами кодифікації опікується Комісія ООН з міжнародного права. Офіційна кодифікація затверджується суб’єктами міжнародного права.

Від кодифікації слід відрізняти інкорпорацію, яка є систематизацією норм міжнародного права та об’єднання їх за певними критеріями в хронологічному, алфавітному або іншому порядку. Під час здійснення інкорпорації не відбувається оновлення змісту норм, у міжнародно-правовий акт вносяться всі наступні поправки, а також вилучаються скасовані норми.

3. Поняття та класифікація джерел міжнародного права.

джерела міжнародного права - це форми, за допомогою яких виражається і закріплюється якесь правило (або комплекс правил) поведінки суб'єктів міжнародного права. В основі цих правил (норм) лежить міжнародне визнання, що досягається, як це вже відзначалося, узгодженням воль суб'єктів міжнародного права або визнанням із боку цих суб'єктів правомірності довгостроково існуючої практики застосування.

Більшість теоретиків і практиків міжнародного права під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН „Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору; б) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм».

Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

4. Міжнародно-правовий звичай.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування.

У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше.

5. Міжнародне право і зовнішня політика.

міжнародна політика — це вся сукупність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому.

зовнішня політика — це закордонна діяльність держави.

Політика кожної держави як єдиного цілого ділиться залежно від сфери застосування на внутрішню і зовнішню, але обидві вони мають єдине соціальне і економічне коріння. Зовнішня політика держави реалізується в рамках міжнародної системи, де вона взаємодіє із зовнішньою політикою інших держав і їх союзів, випробовує дію міжнародних організацій

По суті, всі міжнародно-правові акти мають не тільки юридичний, але і політичний характер, а породжені ними відносини є і політичними і правовими.

Дотримання або порушення норм і принципів міжнародного права виражається в зовнішньополітичних діях держав;

2. Протиставлення зовнішньої політики і міжнародного права недоречне, оскільки держави, що узяли на себе міжнародно-правові зобов'язання, виразили свою державну волю і готовність сумлінно виконувати ці зобов'язання;

3. Зовнішня політика і дипломатія грає найважливішу роль при утворенні і застосуванні норм і принципів міжнародного права, саме зовнішньополітичні інтереси держави стають причиною висунення нових політичних ідей, які в ході дипломатичної діяльності узгоджуються з позицією інших держав, а потім знаходять свій нормативний вираз в конкретних міжнародно-правових документах, тобто право закріплює ці ідеї;

4. Дійсна сила норми міжнародного права полягає у виразі волі держави;

5. Світовий правопорядок вимагає від держав визнання примату міжнародного права в світовій політиці в цілому і в зовнішній політиці і дипломатії зокрема;

6. Міжнародне право виступає як обмеження відносно зовнішньої політиці і дипломатії, а в аспекті права воно, навпаки, виступає як засіб або опора для зовнішньої політики і дипломатії;

7. Міжнародне право регламентує діяльність дипломатії. Воно визначає:

· порядок діяльності і правове положення дипломатичних представництв за кордоном;

· порядок призначення, акредитації і відкликання, ранги і правове положення глав цих представництв;

· правове положення їх персоналу, порядок скликання, організацію і процедуру міжнародних дипломатичних конференцій;

· статус і порядок роботи міжнародних організацій і зовнішньополітичну поведінку держав в міжнародних відносинах.

6. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право.

спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права:

— і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини;

— у загальних початках: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права;

— і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єкт-ності іншої держави;

Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах:

— за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві — фізичні і юридичні особи;

— за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві — це міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

— за джерелами: у міжнародному публічному праві — це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло

значно ширше — це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін.;

— за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві — це узгодження воль держав; у міжнародному приватному праві — це подолання колізій (зіткнення законів);

— за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-правова;

— і, нарешті, за сферою дії: у міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).

7. Міжнародне і внутрішньодержавне право.

В МП є 2 теорії співвідношення МП і ВП: дуалістична і моністична, у межах яких розрізняють 5 основних концепцій співвідношення, а саме:

• верховенства однієї системи над іншою (дуалістична);

• примата ВП над міжнародним (моністична);

• примата МП над внутрішньодержавним (моністична);

• верховенства кожної із двох систем у своїй сфері з урахуванням складності взаємовідносин між ними (теорія координації);

• існування двох самостійних, рівноправних, взаємозалежних міжнародної і внутрішньодержавної правових систем (радянська дуалістична).

Так, національне право регулювало переважно внутрішньодержавні відносини, а предметом регулювання міжнародного права були міждержавні стосунки, які стосувалися таких питань, як право війни, право миру, укладення міжнародних договорів та союзів, а також питання сфери юрисдикції держави.

И плюралістична, і моністична теорія " вважають, що є загальна сфера, у якій міжнародно-правові і внутриправовые норми можуть діяти одночасно у відношенні однієї й тієї ж предмета, і проблему, отже, у тому, яке право у своїй має превалювати

До факторів, які зумовлюють актуальність проблеми співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, зокрема, відносяться:

· забезпечення дотримання прав і свобод людини на глобальному рівні;

· підтримання миру та безпеки людства;

· інтернаціоналізація виробництва, залучення у систему міжнародного розподілу праці все більшої кількості держав і необхідність ефективного регулювання світової економіки;

· вирівнювання різниці у розвитку між провідними та відсталими країнами;

· розв'язання глобальних проблем охорони природи;

· урегулювання освоєння та використання відкритого моря, космічного простору, Антарктиди та інших об'єктів з міжнародно-правовим статусом;

· забезпечення культурного розвитку та культурного діалогу між країнами.

Ключовими аспектами проблеми співвідношення та взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права є:

· співвідношення між міжнародною та національною правовими системами;

· співвідношення міжнародно-правової та національно-правової норми;

· можливість безпосередньої дії норм міжнародного права в середині (на території) держави.

8. Україна як суб’єкт міжнародного права. Сучасне становище.

Україна може бути суб'єктом міжнародного публічного орава, наприклад, як учасниця Міжнародної угоди ООН з цукру 1992 p

Україна водночас може бути й суб'єктом приватно-правових відносин. Це підтверджується і її нор­мативними актами. Положення Конституції України, Декла­рації про державний суверенітет. Законів України "Про еко­номічну самостійність України", "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших засвідчують, шрлержава Україна є само-стіиним суб'єкгом у здійсненні правовідносин з іноземними суб'єктами права

Україна здійснює права та обов'язки як суб'єкт міжнарод­ного приватного права через інших суб'єктів права. Від імені держави певні повноваження можуть надаватися Кабінету Мі­ністрів України, Прем'єр-міністрові, Національному банку, мі­ністерствам, відомствам.

9. Поняття та класифікація основних принципів сучасного міжнародного права.

Основні принципи міжнародного права — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Є чимало класифікацій основних принципів міжнародного права за різними критеріями. За ступенем важливості відносин, що захищаються принципами вони поділяються на (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав у сфері охорони дон» кілля; б) пов'язані з інтересами держав — невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози силою, загальне і повне роззброєння тощо);

за формою закріплення — (а) писані принципи — принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи — принцип співробітництва держав з охорони довкілля); і т.д.

Міжнародно-правові акти дають підстави поділяти всі основні принципи на: І) універсальні; 2) регіональні 3) локальні чи партикулярні. Можна також виокремити: 1) загальносистемні принципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту міжнародного права. Теоретично їх можна розмістити в ієрархічній залежності: партикулярні принципи залежать від регіональних та універсальних, регіональні — від універсальних.

10. Основні принципи сучасного міжнародного права, їх тлумачення та застосування.