Система народної освіти на Україні в 20 –30 – ті роки

Лекція 8

Тема. Школа і педагогічна думка на Україні в 20 – 30 – ті роки 20 століття. Педагогічна теорія та практика А.С. Макаренка.

План

1. Система народної освіти на Україні в 20 –30 – ті роки.

2. Уніфікація школи. Введення єдиної системи народної освіти в Радянському союзі.

3. Основні віхи життя і педагогічної діяльності А.С. Макаренка.

Література:

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР. – М., 1989.

2. Енциклопедія українознавства, т.1, Львів, 1993.

3. Сухомлинский В.А. ст. «Идти вперед “ // “ Народное образование», 1989. – № 8.

Система народної освіти на Україні в 20 –30 – ті роки.

З грудня 1919 р. в Україні остаточно закріпилася радянська влада:

- не мали чіткої освітньої політики;

- прагнули ліквідувати стару систему освіти;

- відокремлення школи від церкви;

- формування нового апарату управління освітою;

- втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо.

3 1919 року в Україні керівництво системою освіти прийняв на себе Народний Комісаріат Освіти. Беручи за основу "Положення про єдину трудову школу", що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. "Положення про єдину трудову школу УРСР". "Положення" передбачало:

- запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, і запровадження двоступеневої системи освіти (з 8 до 13 років та з 14 до 17);

- загальноосвітній і політехнічний характер навчання,

- заборону релігійного виховання,

- введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей.

- Заперечувалися перевідні і випускні екзамени,

- не допускалися домашні завдання учням,

- поділ на класи замінювався поділом на групи за рівнем підготовленості дітей до певних видів занять,

- ліквідовувалася 5-бальна система оцінювання знань.

- запровадження єдиної трудової полі­технічної школи і пропаганда трудового характеру навчання і ви­ховання;

- формування соціально-педагогічного напрямку дослі­джень науковців та вчительства (за підтримки Г.Гринька, Я.Ряппо);

- перетворення першого ступеня в дитячий будинок, а другого - в політехнічну школу із залученням до певного виду професійної діяльності.

Таким чином. Народний Комісаріат Освіти запропонував свій шлях розбудови шкільництва для найширших мас населення Укра­їни. При цьому кожна з національних меншин, що населяли Украї­ну, також могла заснувати свої навчальні заклади з викладанням рідною мовою. Початок 20-х років став періодом створення німе­цьких, польських, чеських, єврейських шкіл в Україні.

У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала єдину систему професійної освіти. Її автор тодішній Нарком освіти Г. Гринько виходив з важливих потреб українського народу:

– необхідність підготовки кваліфікованих робітників для потреб відбудови господарства;

– необхідність організації захисту дітей і турботи про них через велику кількість сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни (~ 1 млн. або 1/8 всіх дітей).

Схема шкільної освіти за проектом Г. Гринька була такою:

- дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років;

- єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років (I концентр 4-річний – з 8 до 12 років, II концентр 3-річний – з 12 до 15 років);

- професійні школи (для молоді віком 15-18 років);

- вищі навчальні заклади (технікум, інститут, академія).

Тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті 1 – ої світової та громадянської воєн:

· промисловість і господарство зруйновані;

· масова дитяча безпритульність.

На початку 20-х років в Україні було близько мільйона безпритульних, дітей-сиріт.

29 липня 1920 р. було створено Раду захисту дітей. Завдяки плідній діяльності вже в 1920 р. було відкрито 550 дитячих будинків на 45 тисяч місць, організовували безплатні дитячі їдальні та молочні кухні. 3 ініціативи Ради створили спеціальну групу з представників комсомолу та жіночих робітничих організацій. Вона займалася обстеженням реквізованих поміщицьких маєтшв, які передавали Наркомосу для створення дитячих будинків, санаторіїв, лісових шкіл. Тільки восени 1920 р. Рада за­хисту дітей організувала переселения 10 тисяч безпритульних дітей з розорених районів Донбасу в південні губернії, для них було відкрито дитячі будинки.

Для безпритульних не лише відкривали дитячі будинки, сад­ки, ясла, а й організовували притулки-інтернати, трудові колони-комуни. Одну з таких трудових колонії — ім. О.М. Горького — за дорученням Полтавського губернського відділу освіти очолив у 1920 р. А.С. Макаренко.

У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав "Декларацію про соціальне виховання дітей". У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління:

- "Декларація" вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання;

- поєднання навчання і виховання у єдиному процесі.

- Окремі питання у документі трактувалися з позицій теорії "відмирання школи", замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни;

- основним підручником проголошувалося життя;

- недооцінювалася роль сім’ї у вихованні дітей (виходили з помилкової думки про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму), а саме соціальне виховання розглядалося як засіб руйнування сім’ї і усунення її від виховання дітей.

Було відкрито заклади соціального виховання дітей:

Ø майданчики різних шкіл (в літній період організовували побут дітей);

Ø школи – клуби неповного дня: навчати, виховувати, організовувати побут;

Ø денні дитячі будинки, або школи повного дня;

Ø дитячі будинки – для дітей – сиріт, напівсиріт – повне утримання дітей;

Ø дитячі містечка: дитячі будинки об’єднувалися і утворювалися дитячі містечка;

Ø установи охорони дитинства – колектори, розподільники, приймальники (вилучення та розподіл безпритульних дітей);

Ці заклади повинні були забезпечувати навчання і виховання, а найголовніше – порятунок дітей від 7 до 15 років.

Після закінчення закладів соціального виховання діти йшли набувати фаху до професійних шкіл:

§ школи робітничої молоді (фабрично – заводського учнівства);

§ індустріальні профшколи.

На селі: початкова школа (4 роки), до неї планувалося додати школу селянської молоді (3 роки).

З 1922 року – технікуми – вищі навчальні заклади: агрономів, інженерів вузького фаху, майстрів.