Заняття 13

Предмет: Богознавство, Обрядова практика

Тема: Культ Вогню в Рідній Вірі

І. Вступ

1. Подивіться на живий Вогонь – байдуже, від свічки, вогнища чи багаття. Як Ви гадаєте, чому в нашій мові присутні такі вирази, як спалахнути гнівом/любов`ю (пригадайте випадки, коли й Ви переживали ці сильні почуття), запалитися ідеєю тощо? Сформулюйте відповідь самі у словесній формі. Тепер спробуйте подумки перенести Вогонь, що споглядається Вами, всередину. Де він тепер палає, в якій частині тіла? Якщо у Серці, то архетипи в Вас вірно дають про себе знати.

2. Це заняття буде побудовано трохи інакше, ніж попередні заняття Школи, присвячені окремим Богам. Справа в тому, що джерела – як про історичний культ Вогню у слов`ян, так і про двовірські звичаї, пов`язані з Вогнем – досить однотипні й прості. Варто згадати лише, що у «Слова некоего христолюбца, ревнителя о правой вере» (XIV-XV ст.) мовиться про моління селянських общин до Вогню, який вони називають Сварожичем (себто його походження від Батька-Неба чи то пак від Вогню Небесної Кузні не ставилося народом під сумнів ще тоді, через 4 століття після прийняття християнство Володимиром).

ІІ. З огляду на величезне господарське і духовне значення Вогню, церква ніяким чином не могла побороти шану до нього, відтак прийняла цей культ всередину себе, звідси – свічки у церквах, «диво» «благодатного вогню» тощо. Зрештою, це стосується й інших стихій – Води (хрещення, кроплення), Вітру (церковні дзвони), Землі (поховання).

«Приручення» Вогню, безумовно, було одним з перших подвигів людини, який вона могла обернути (і обернула) як на благо, так і на шкоду сама собі. Цей подвиг дуже рано почав осмислюватися або як дарунок Богів (і передовсім Неба – адже спершу людина могла «брати» Вогонь у пожежі, яку спричинила блискавка), або як викрадення, що здійснив певний культурний герой – Прометей, Матарішван у ведійський Індії або співзвучна з ним Мати-Сва (Мати-Слава) з «Велесової книги».

Про Божественне походження Вогню нашим Предкам нагадувало також те, що Вогню не можна безпосередньо торкнутися. Він – до певної межі заборонений, як справжній священний предмет. Але не менш священним він уявляється і через його надзвичайну користь – світло, тепло і здатність приготувати їжу.

ІІІ. Місце Вогню у рідновірських Славленнях

1. На наш погляд, саме через це, саме як відлуння того первісного Вогню, що освітлював стіни печери, і далі – крізь час, через святіть печі – Вогонь з`являється у рідновірських обрядах як річ обов`язкова. Більш того, у більшості урядів (обрядових сценаріїв) Вогонь не просто присутній, він позначає Центр. Ще на першому занятті оговорювалось значення Центру у традиційному, звичаєвому світогляді. Центр найперше структурує простір, від нього починається «творення» всього навколишнього, адже він є аналогом або навіть безпосереднім втіленням Серця Всесвіту (у деяких течіях – Каменю Алатиря як Першожертовника). Вогонь як те, що саме по собі привертає зір, увагу, найліпше «спрямовує думки докупи», як мовиться у «Славені Єдності» з Рігведи. Таким чином, під час наших Славлень Вогонь концентрує в собі прояв чистого священного, з`єднуючи Три-Світи і три часи – минуле, теперішнє і майбутнє.

2. Крім того, Вогонь є стихією, яка наочно, тут і зараз, перетворює плоть у силу, матерію в енергію. Енергію, яка може бути спрямована Богами на виконання наших намірів, думок і бажань. Саме тому найчастіше ми приносимо жертви саме у Вогонь, хоча загалом-то слов`янський Звичай знає принесення пожертв в усі стихії – спускання по Воді, закопування в Землю, роздмухування, розсіювання по Вітру. Вдаючись до зовсім буквальних метафор, кажуть, що «Боги споживають їжу через Вогонь». Ну а ми, розподіляючи між собою питну і хлібну пожертви, споживаємо разом із Богами, причащаємось до Їхньої (чи, вірніше, нашої спільної) трапези, яка єднає і скріплює зв`язки. Відтак уособленням (чи «місцем») Вогню у нашому тілі є не тільки Серце, але й процес травлення, який так само перетворює їжу (матерію) у наші сили (енергію). Все начебто надзвичайно просто і глибоко одночасно. Саме тому прийняття їжі для язичника повинно бути не просто фізіологічним, але й священним актом, який не терпить явища «фастфуду».

ІV. Вогонь у річному Колі

1. Коло Свароже, наш рідновірський рік, по суті, являє собою драму розвитку, смерті й воскресіння живильної сили Сонця і разом з нею – усієї Природи, передовсім рослинності. Спочатку Вогонь відіграє у цій драмі роль чи не виключно разом із своєю парою, традиційно «жіночою» стихією Води. Таїнству їхньої сполуки присвячене Водосвяття/Водохрес (5-6 січня) під час перигелію, найближчої відстані Сонця до Землі, та Купайла (24-25 червня) під час «піку» сонячної сили у північній півкулі. Отже, Вогонь від початку відсилає до Сонця, являє собою його земний аналог, тому ми й кажемо, що у Вогню Небесного, Вогню Земного і Вогню Серця природа однакова.

2. Однак особливого значення Вогонь Земний набуває з початком осені. Сонце-Дажбог «старішає» - звичайно, в тому сенсі, в якому ми його персоніфікуємо; фактично ж Земля отримує менше сонячного проміння, менше прогрівається і ми кажемо, що прийшла прохолода, а за нею – холоди. Для наших Предків, які, звісно, не мали ні газового, ні електричного опалення, це означало звернення постійної уваги на домашнє вогнище. Українці на початку вересня справляли цікаві обряди – «весілля свічки» й «весілля комину», суть яких і зводилася до того, що Вогонь Земний ніби доповнював згасаючу силу Вогню Небесного. Нарешті, на осіннє рівнодення, на свято Світовида Вогонь Сварожич остаточно переймає силу Сонця, щоб гріти, світити нам і оберігати нас у «темний» період року – аж до Великодня.

3. Третє важливе місце Вогню у річному Колі пов`язане зі святом Коляди. В ніч на зимове сонцестояння, коли мало народжуватися нове Сонце-Боженятко, обов`язково відбувалося оновлення Вогню. Гасилися усі вогники – від пічного вогнища до маленьких свічок – усі, крім того, що горіло на Божниці, на Покутті, у Красному куті перед образа́ми Богів (іконами за часів Двовір`я). Таким чином, живильна сила Вогню залишалася виключно у Серцях родовичів – у Серці кожного з нас. Отже: спочатку витікала сила з Вогню Небесного, далі вона ж покидала й земні вогнища, зберігаючись тільки всередині людей і на Божниці як уособленні того ж Центру, де постійно горить Пра-Вогонь. Світ, Природа у цю мить переходять певну межу, цю ж межу переходять і люди за допомогою обряду. Після моменту Безмов`я от у такому стані усі вогники знову розпалювались від свічки з Божниці. Деякі стверджують, що за часів історичного язичництва оновлення Вогню мало б відбуватися через розпалення новорічного вогника шляхом тертя – тут є виразний натяк на статевий акт: Вогонь народжується – так само, як народжується (чи, вірніше, зачинається) людина.

4. Так річна драма замикається у колі й приходить до свого початку, щоб знову стати канвою, схемою, в рамках якої розгортатимуться події вже наступного року.

5. Увага до перетворень Вогню протягом року мають для нас ще одне значення. У той час, як інші стихії забруднюються відходами людської цивілізації, Вогонь просто зникає з нашого побуту, залишаючись у газових приладах (де він зовсім не схожий на первісний живий Вогонь), пікніках і пожежах. Жартуючи на тему, чи залишились у світі племена, які не знають Вогню, можна було б прийти до цілком серйозних висновків: так, існують, це – діти мегаполісів.

Російсько-радянський мислитель О.Ф.Лосєв з цього приводу писав: «Неможливо кохати при електричному світлі; при ньому можна тільки видивлятися жертву. Неможливо молитися при електричному світлі, а можна тільки пред`являти вексель... Квартири, в яких немає живого Вогню – у печі, у свічах, у лампадах – страшні квартири» («Діалектика міфу»).

Для того, щоб усунути цю ганебну втрату, наша громада пропонує відродити дуже простий звичай, який мав, а подекуди і сьогодні має розповсюдження в сільській місцевості: під час основних прийомів їжі (сніданку, обіду, вечері) запалювати свічку. Це не тільки перетворює прийняття їжі у священнодійство (про необхідність чого говорилося вище), але й повністю відповідає молитві за «Велесовою книгою», яку ми промовляємо під час Славлень: «Розпалюючи його вранці, вдень і ввечері, // Ми вдячні Його дарам // За сотворені борошна і питія».

V. Духовні практики, пов`язані з Вогнем

1. Згадайте: навіть просте споглядання Вогню стимулює фантазію і породжує різноманітні образи, навіяні тінями і грою відблисків. Відтак не викликає подиву той факт, що хоча в індоєвропейських мовах Дух і духовне етимологічно пов`язані з диханням, а значить – з Вітром, вони ж від мудреців Античності порівнювалися і навіть ототожнювалися з Вогнем.

2. Найперше, що здатен дарувати Вогонь людській душі, - це очищення. Навіть у часи Двовір`я серед слов`янських народів побутувала практика сповіді стихіям: не маючи певності у попах, які нерідко передавали політично-череваті сповіді «куди треба», народ «виливав душу» не тільки своїм ближнім, але й Матінці-Землі, виговорюючись у вириту в ній невеличку ямку, проточній Воді (річці, джерельцю) і, звичайно, Вогню. З психологічної точки зору проговорювання тих думок і переживань, що гнітять людину, обов`язково приносить певне полегшення – це в тому числі одне з вихідних положень психоаналізу. Під час тривалої духовної практики таке очищення своєї свідомості є першим кроком у самозаглибленні.

3. Другий дар Вогню – можливість безкінечно споглядати за ним, випорожнюючи себе для чогось більшого, ніж повсякденні клопоти і метання нашого «Я». Ця практика є однією з найприродніших і найдієвіших: очистивши розум, безмовно споглядати за грою Сварожича.

4. Третього «дару» у цьому занятті ми вже торкалися: після тривалого споглядання (більше 10 хвилин) починає здаватися, ніби Вогонь не просто горить назовні – він відображається всередині того, хто споглядає, сповнює його єство дещо дивним жаром. Цього можна досягнути також, цілеспрямовано уявляючи, як Вогонь переноситься всередину і чітким полум`ям спалахує на рівні Серця. У це серцеве полум`я при бажанні можна «опустити» розум, свідомість, «Я» - можливо, для когось це буде дивиною, але ця практика широко відома і в середовищі християнських монахів- ісихастів. Ну а той жар, який ніби розливається всередині під час цієї практики, грає неабияку роль у традиційному шаманізмі та класичній йозі, де він іменується тапасом. Вважається, що за допомогою цього жару людина може творити певні магічні речі, але та ж йога цілком слушно стверджує, що зовнішні прояви набутої за допомогою жару сили – зайва спокуса для нашого «Я», адже якщо людина займається духовною практикою, її метою, шляхом і методом одночасно є Дух, а не «суперздібності». Пам`ятайте це, будь ласка, і Ви, якщо матимете бажання присвятити себе радінням.

5. Нарешті, Вогонь є стихією, яка, на відміну від інших, має дуже чітке спрямування – вгору (Земля нерухома; Вода тече туди, куди її спрямують; Вітер дме туди, куди захоче). Це додатково уподібнює його до вектору духовного ділання. Разом з тим, щонайменше ведійські та грецькі джерела часто називають Вогонь прихованим (рос. сокрытым) у речах, адже він, як і Божество, не з`являється у зримому прояві, доки немає чогось, якоїсь речовини, на яку він означив би свій вплив. Відтак язичницька мудрість полягає також і в тому, що розпалюючи і підтримуючи Вогонь всередині, людина плекає в собі Божество, одвіку присутнє в її Серці. Це не просто красиві слова, які можуть потішити слух. Сподіваємось, що хоча б хтось прийме їх як керівництво до дії.

VI. Вогняне поховання у слов`ян

Поширеним і дискутованим питанням серед сучасних язичників залишається те, як наші Предки ховали померлих. Згідно з найбільш поширеним уявленням, саме кремація, вогняне поховання на краді (погребальному вогнищі) є для слов`ян самобутнім і давнім.

Тим не менш, археологічні дослідження стверджують, що на нашій Землі (в Україні) ще задовго до формування слов`янської спільності, а ще більше – вже за її часів обидва способи поховання – і земляне, і вогняне, були однаково поширеними. Інформацію про це див.: Рыбаков Б.А. Язычество древних славян; Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв.

Цілком ймовірно, що вибір способу поховання часто мотивувався цілком практичними міркуваннями: десь, у північніших районах, лісу було багато, а десь, як у степу, – обмаль, що додатково спонукало віддавати перевагу курганам. Сьогодні ми можемо обґрунтувати перевагу вогняного поховання тим, що кладовища займають все більше земного простору, який міг б освоюватися живими для господарства або бути відданий Природі.

Б.О.Рибаков, а також деякі інші вчені, пов`язували між собою два типи поховань і два типи уявлень про потойбічний світ: 1) Предки знаходяться під Землею, у Нижчому світі, і сприяють таким чином плодючості; 2) Предки з димом від вогнища сягають небесних просторів. Обидва ці уявлення присутні у відродженому слов`янському язичництві (Нава як Нижчий світ і Сварґа Небесна), що виявляється цілком природнім.