Теоретичні засади лісівничо-екологічної типології

24.1. Типологічна класифікація А.А. Крюденера.

24.2. Класифікація типів лісу Є.В. Алексєєва.

24.3. Внесок П.С. Погребняка у розвиток лісівничо-екологічної

типології. Едафічна сітка типів лісорослинних умов

Алексєєва-Погребняка.

24.1. Вагомий внесок у розвиток лісівничо-екологічної типології зробив видатний російський вчений-лісівник А.А. Крюденер (1869-1951 рр.).

На початку ХХ ст. назріла необхідність розробки класифікації типів насаджень. Г.Ф. Морозов намагався в основу класифікації покласти генетичні типи грунтів, однак ця спроба не мала успіху. А.А. Крюденер узагальнив багатовіковий досвід лісового населення і перший створив на цій основі єдину класифікацію лісів Європейської Росії, опубліковану у монографії “Основы классификации типов насаждений и их народнохозяйственное значение в обиходе страны”. Два томи монографії вийшли у випусках “Материалов по изучению русского леса” (1916-1917 рр.), а третій том не опубліковано у зв’язку з революційними подіями. У 1918 р. А.А. Крюденер, який мав титул барона, був вимушений емігрувати у Фінляндію.

У монографії наведено детальну характеристику деревостанів різних типів лісу та їх варіантів залежно від різних причин (рубок, пожеж, випасу худоби, пошкодження шкідниками і хворобами лісу, тощо), подано таксаційні описи насаджень в різних зонах і областях, проаналізовано причини і наслідки зміни порід під впливом рубок і стихійних явищ.

А.А. Крюденер є автором одного із перших лісорослинних районувань. Він провів розподіл території Європейської Росії на окремі зони, підзони і області. Зокрема, виділено такі зони: 1) арктично-альпійська; 2) підтундрова; 3) дерново-підзолиста (тайгова); 4) лісостепова; 5) пристепова (байракових лісів); 6) степова. За особливостями орографії зони і підзони поділено на області.

А.А. Крюденер сформулював найбільш вдале визначення поняття “тип насадження”, вкладаючи у нього екосистемний зміст. Він трактував тип насадження як “суму всіх факторів, які дають нам поняття про відомий ліс, а саме: клімат, грунти, інсоляцію, які визначають склад насадженні, умови відновлення і характер ведення лісового господарства”.

Класифікація А.А. Крюденера по суті є двомірною сіткою, яка враховує зволоження (гігрометричні групи) і петрографічний (механічний) склад грунтів. З механічним складом тісно пов’язана і хімічна родючість (трофність). Додатково наведено третю вісь – кліматичну, яка характеризує кліматичні форми типів насаджень. У розробленій класифі­кації типи насаджень розташовані за ступенем наростанням багатства і зволо­ження субстрату. За зволоженням (ступінь зволоження і характер дренажу) виділено 15 груп грунтів – п’ять по суходолу, три заплавних і сім різного ступеня заболочення. За петрографічним складом субстрату виділено сім груп: три одно­ярусних (піски, супіски і глини) і чотири двоярусних (піски, що підстилаються суглинками і т.ін.). Слід відзначити, що опублікована у 1914 р. “Таблица главных типов почвогрунтов и типичных почвенно-грунтовых условий” передувала появі едафічної сітки Алексєєва-Погребняка.

Своєю науковою діяльністю А.А. Крюденер сприяв становленню індика­ційної геоботаніки (фітоіндикації). Для оцінки умов середовища вчений використовував рос­линний покрив, і цей метод в подальшому було покладено в основу лісотипологічних досліджень при діагностуванні типологічних одиниць (типів лісорослинних умов і типів лісу).

Ідеї і напрацювання А.А. Крюденера у подальшому слугували основою формування української типологічної школи (Є.В.Алексєєв, П.С.Погребняк, Д.В.Воробйов, Б.Ф.Остапенко).

Основним принципом, на якому базується вчення А.А. Крюденера, є визнання пріоритетності абіотичного середовища, яке повністю контролює склад і продуктивність природних рослинних екосистем (угруповань). У свою чергу, розподіл окремих факторів середовища на типи здійснюється за рос­линністю, яка є головним критерієм якості середовища. Такий підхід дозво­ляє пов’язати в одне ціле абіотичну і живу природу.

24.2. Становлення і розвиток лісової типології в Україні пов’язані насамперед з науковими працями професора Є.В. Алексєєва (1869-1930 рр.). Після закінчення у 1983 р. Санкт-Петербурзького лісового інституту він тривалий час займався виробничою діяльністю. З 1904 по 1914 р. Є.В. Алексєєв працював у Біловежській пущі на посаді лісничого. У 1914 р. отримав посаду старшого лісничого Київського удільного округу, а в 20-ті роки перейшов на викладацьку роботу у Київський сільськогосподарський інститут. Завдяки його енергії і організаторським здібностям було сформовано лісоінженерний факультет Київського сільськогосподарського інституту, а також навчальну базу – Боярське навчально-дослідне лісництво.

У 1925-1930 рр. були опубліковані визначні наукові праці Є.В. Алексєєва з лісової типології та інших актуальних лісівничих питань. У 1925 р. вийшла у світ його фундаментальна монографія “Типи українського лісу. Правобережжя”, у якій детально висвітлено методичні основи і класифікацію типів лісу.

Розвиваючи вчення Г.Ф. Морозова та А.А. Крюденера, Є.В. Алексєєв вважав, що класифікація лісових ділянок повинна перш за все враховувати умови місцезростання - клімат, рельєф і грунтові умови.

Основною типологічною одиницею типологічної класифікації Є.В. Алексєєва є “тип лісових ділянок” або “тип лісу”. Поняття тип лісу він трактував як ”сукупність лісових ділянок, подібних за кліматичними і ґрунтовими ознаками, придатних для проростання таких же, подібних за складом деревних порід і покривом основних рослинних угруповань з однаковими властивостями і які допускають застосування одних і тих же заходів з метою відновлення і виховання лісу”. При цьому, він вважав за можливе застосовувати термін “тип лісу” до не покритих лісом ділянок (згарищ, зрубів тощо). На думку вченого, в одному типі лісу можуть бути основні, тимчасові і випадкові (тимчасово-випадкові) форми. Під тимчасовими формами він розумів ділянки з березовими, осиковими та іншими насадженнями, які сформувалися в результаті зміни порід на суцільних зрубах у дубових лісах. Випадкові форми – це лісові ділянки, які виникли на землях, що вийшли з-під сільськогосподарського користування або згарищах. З часом на таких ділянках переважно відбувається відтворення основних форм типів лісу.

Типологічна класифікація Є.В. Алексєєва, опрацьована для Правобереж- ної України, представлена у вигляді двомірної сітки з поділом на групи типів лісу. Виділено чотири групи по суходолу: бори, субори, груди, діброви і дві групи по мокрому: багна і вільшаники (ольси). По вертикальній осі сітки розміщені “групи багатства” – від пісків (бори) і супісків (субори) до суглинків (груди) і чорноземів (діброви); по горизонтальній – “групи зволоження” по суходолу (від сухих до сирих) і по мокрому (вільшаники (ольси) і багна). Поділ на дві категорії по суходолу і по мокрому запозичені у П.П. Серебреникова, поділ на бори, субори і груди (замість рамені) – у А.А. Крюденера. Крім цього додано групу дібров, яка формується на чорноземах Класифікацію типів лісу по суходолу наведено у таблиці 24.1.

Таблиця 24.1