Правовий режим захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності

Конституція України проголошує, що права й свободи людини і громадянина (розділ II) гарантує їхній належний захист судом (ст. 55). Захист справ інтелектуальної власності здійснюється у встановленому законом порядку в формах кримінального, цивільного, господарського судочинства, а також третейським і товариським судами, профспілко­вими або іншими громадськими організаціями та в адміністратив­но-процесуальному порядку.

В сучасній юридичній науці правову охорону і захист цивільних прав, в тому числі і прав інтелектуальної власності часто ототожнюють, проте це різні правові категорії.

Під охороною прав прийнято розуміти всю систему правового забезпечення тих чи інших відносин, тієї чи іншої діяльності. Це правове регулювання відносин, які складаються у процесі тієї чи іншої діяльності, починаючи від виникнення даних відносин і до їх припинення.

«Тлумачний словник української мови» ототожнює поняття «охорона» і «захист» Воєводін Л.В., посилаючись на «Словарь русского языка», також зазначає, що ці понят­тя в багатьох випадках збігаються, але привер­тає увагу і до підстав для їх розмежування: звичайно «захист» пов'язується з діяльністю, що здійснюється в разі порушення суб'єктив­них прав наприклад, судовий захист. Він пе­редбачає заходи з відновлення порушеного права (наприклад, відміну або призупинення незаконних дій і т.п.).

Поняття «охорона» оз­начає діяльність, що забезпечує нормальну ре­алізацію суб'єктивних прав, причому першо­рядного значення набувають профілактика, попередження, недопущення можливих пору­шень (запобіжні заходи)». Таким чином, поняття «захист» і «охорона» практично протиставляються одне одному.

Ромовська З. В. вважає, що призначенням правової охорони є регулювання сус­пільних відносин на першому етапі та визначення заходів з охорони конкретного суб'єктивного права на другому етапі, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони, а правовий за­хист — лише результат реалізації особою права на захист.

Шевченко Я. М. вважає, що поняття охорони включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме — захист (охоронні норми).

Що ж до поняття «охорона», то слід відмі­тити, що охорона не припиняє свою дію в мо­мент порушення прав, а продовжує діяти на всіх стадіях реалізації прав, в тому числі під час захисту.

Зміст охорони чітко окреслюється її функціями, основними з яких є забезпечуваль­на і захисна. Отже, не можна визначати охоро­ну лише через забезпечення нормальної реалі­зації прав. Неможливо щось забезпечувати абстрактно, потрібні певні визначені заходи, спрямовані на примусове забезпечення прав, певне реагування на порушення порядку реалі­зації прав з метою його забезпечення. Відповід­но, «охорона» і «захист» співвідносяться як ціле і частина, тобто захист є складовою частиною охорони.

Таким чином, охорона — це сукуп­ність заходів, спрямованих на забезпечення нормальної реалізації прав, а також на захист прав у випадку їх порушення або оспорювання. Об’єктивно, інститут захисту цивільних прав є самостійним правовим інститутом, що має свою сферу застосування, свій арсенал засобів правового впливу. Завданнями цього інституту можна назвати попередження порушення суб'єктивних прав, забезпечення необхідних умов їхнього здійснення, відновлення порушених прав, проте він чітко пов’язаний із інститутом охорони права власності та права інтелектуальної власності і залежний від нього.

Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно різняться від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має на меті виховання громадян і юридичних осіб у дусі поваги до інтелектуальної власності інших осіб, утримання від порушень прав інтелектуальної власності.

Стоякін Г. М. зазначив, що правовий захист включає в себе:

видання норм, які встанов­люють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення та захисту і загро­жують застосуванням санкцій;

діяльність суб'єктів зі здійснення своїх прав та захисту суб'єктивних прав;

попереджувальну діяльність державних та громад­ських організацій та діяльність з реалізації правових санкцій.

Особливістю характеристики цивільно-правового права особи на захист, - на думку Грибанова В. П., - є той факт, що захист за своїм матеріально-правовом змістом включає в себе:

по-перше, можливість уповноваженої особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати належне йому право власними діями фактичного порядку (самозахист цивільних прав),

по-друге, можливість застосовувати безпосередньо самою уповноваженою особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника, які у літературі часто називають оперативними санкціями,

по-третє, можливість уповноваженої особи звернутися до компетентних державних чи громадських органів з вимогою примусу щодо зобов’язаної особи до конкретної поведінки.

Так, цивільноправовий захист носить компенсаційний характер. Це означає, що порушник права інтелектуальної власності зобов’язаний відповідати лише в межах завданих збитків. Розмір завданих збитків зобов’язаний довести потерпілий. Довести факт заподіяння збитків та їх розмір не так просто. Все це істотно полегшує становище порушника, він може лише заперечувати наявність тих чи інших фактів. Іншими словами, суб’єкту права інтелектуальної власності – позивачу досить важко довести справжній розмір завданих порушенням збитків. Як наслідок, порушники несуть майнову відповідальність за завдані ними збитки в розмірах, далеких від справжніх розмірів.

Представники цивільного процесуального права з цілком зрозумілих мірку­вань обмежують правовий захист діяльністю суду чи інших юрисдикційних орга­нів із попередження та відновлення порушеного права

Захист прав інтелектуальної власності становить передбачену законодавством діяльність відповідних державних органів щодо визнання, поновлення прав, а також усунення перешкод, що заважають реалізації прав та законних інтересів суб’єктів права у сфері інтелектуальної власності, та здійснюється у визначеному законодавством порядку, тобто за допомоги застосування належних форм, засобів і способів захисту.

Судовий захист прав інтелектуальної власності в Україні здійснюється судами загальної юрисдикції, господарськими судами, а в сфері публічно-правових відносин – адміністративними судами.

Виникнення прав на захист, здійснення правового захисту пов'язане з наявністю певних підстав, які роблять такий захист можливим і необхідним. Право на захист пов'язане з встановленням особи правопоруш­ника. Відсутність інформації про нього у потерпілого, не встановлення правопорушника правоохоронними органами - все це робить здійснення права на захист неможливим або малоймовірним.

Носієм права на захист є кожен учасник правовідносин, кожна заінтересована особа. Його зміст становить не лише право на по­дання до суду позову чи заяви (скарги), а й можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти позову.

Особливістю вирішення спорів щодо об’єктів інтелектуальної власності полягає в тому, що позивач у спорі про інтелектуальну власність на свій вибір може звернутися за захис­том не тільки до суду, а й до відповідно-го дер­жавного органу або громадської організації. Таким державним (і не тільки державним) ор­ганом може бути організація, якій підпоряд­кована організація-відповідач; творча спілка, членом якої є відповідач; антимонопольний орган. Такі спори найчастіше розглядаються в адміністра-тивному порядку.

Аналізуючи класифікації способів захисту цивільних прав за критерієм конкретно-цільової спрямованості Андрійцьо В. Д. вважає, що найбільш оптимальною класифікацією за таким критерієм буде наступна:

1) превентивні - тобто спрямовані на попередження порушення цивільних прав;

2) припинювальні - спрямовані на припинення порушення цивільних прав;

3) відновлювальні - направлені на відновлення порушених прав;

4) компенсаційні - спрямовані на компенсацію втрат, понесених у зв'язку з порушенням цивільних прав.

Під формою захисту розуміють комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів щодо захисту суб’єкттивних прав та охоронюваних законом інтересів.

У юридичній науці захист прав інтелектуальної власності прийнято поділя­ти на два види — юрисдикційний і неюрисдикційний.

Юрисдикційний спосіб захисту прав інтелектуальної власності полягає в тому, що суб'єкт права інтелектуальної власності, права якого порушено, звертається до суду або іншого державного органу за захистом. Залежно від суб’єкта який здійснює такий захист юрисдикційний захист прав інтелектуальної власності поділяється на окремі види — адмініс­тративно-правовий, цивільно-правовий і кри­мінально-правовий, господарсько-правовий.

Профілюючий юрисдикційний спосіб захисту права ін­телектуальної власності здійснюється судами загальної юрисдикції і господарськими судами, а також іншими уповноваженими на це органами дер­жавного управління. Так, зокрема, в ч. 1 ст. 432 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно. На практиці існує така ситуація, що більшість спо­рів, що виникають стосовно авторського права, розглядають суди загальної юрисдикції, а більшість спорів щодо порушення прав промислової власності розглядається господарськими судами. До судового розгляду спорів стосовно права інтелектуальної власності можуть бути залучені і третейські суди, звичайно, за згодою сторін.

Юрисдикційна форма захисту прав поділяється на загальну і спеціальну форму здійснення захисту. Відповідно до загальної форми захист прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснюється у судовому порядку. Спеціальною формою захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності є адміністративний порядок захисту цих прав, що здійснює-ться відповідними адміністративними інституціями. Він застосовується лише у випадках, прямо вказаних у законодавстві.

Неюрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності — це позасудовий за­хист, який самостійно (але в рамках закону) здійснює особа, право якої порушено. Цей спо­сіб застосовують досить рідко. Особа, право якої порушено, може відмовитися від виконан­ня деяких дій в інтересах невиправного бор­жника, наприклад, відмовитися внести зміни до твору, які не були передбачені в договорі, або відмовитися від виконання договору в цілому.

Цивільний кодекс України передбачає як один з неюрисдикційних способів захисту - самозахист цивільних прав. Стаття 19 ЦК України проголошує: будь-яка особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечить моральним засадам суспільства.

Способи самозахисту повинні відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідками, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

З моменту коли особа вчинила порушення прав інтелектуальної власності виникає можливість здійснити дії по захисту прав інтелектуальної власності.

З метою однакового і правильного застосування законодавства у вирішенні спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, Вищий господарський суд України 10 червня 2004 р. видав рекомендації “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності” (№ 04-5/1107).

Друга частина цих Рекомендацій включає основні способи захисту права інтелектуальної власності, визначені ч. 2 ст. 432 ЦК України. Так, суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.