Педагогічні погляди Г. С. Сковороди на процеси виховання та навчання дітей

Т. Захарова

аспірантка кафедри історії педагогіки

та порівняльної педагогіки

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ Г.С. СКОВОРОДИ НА ПРОЦЕСИ ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ ДІТЕЙ

Актуальність. В історії української культури є багато діячів, життя яких не менш цінне й повчальне, ніж їхні твори. Григорій Сковорода, як геніальний мислитель, заслуговує нашої уваги, адже є незабутньою постаттю та ідеалом вихованої людини. У своїх учнів він виховував любов до вітчизни, повагу до народу, чесність, працелюбність, зневагу до багатства, ввічливість, вдячність батькам і учителям; розвивав у дітей природні нахили, не нав’язував їм того, до чого вони не мали здібностей. Нашу увагу привернув аспект педагогічних поглядів Г.С. Сковороди на виховання дітей дошкільного віку.

Аналіз останніх публікацій з теми показав, що ученими чимало зроблено для глибокого і всебічного вивчення творчості Г.Сковороди, йому присвятили праці О. Білецький, П. Тичина, П. Попов, М. Редько, А. Ніженець, І. Табачников, О. Дзеверін, З. Хижняк та ін. Відзначення у 1972 р. ювілею, 250-річчя від дня народження Г.Сковороди, активізували вчених-філософів, педагогів, літературознавців, мовознавців: з’явилось чимало нових досліджень, у яких всебічно розглянуто творчу спадщину видатного філософа. Упродовж останніх років з’явилося кілька десятків наукових праць, у яких висвітлюються питання педагогіки у творчості Г. Сковороди, зокрема таких науковців як А. Кузьмінського, Л. Прокопенко, В. Поліщука, М. Євтуха, Т. Десятова, В. Омельяненка.

Мета статті – здійснити теоретичний аналіз педагогічних поглядів Г.С. Сковороди на компоненти виховного процесу та висвітлити основний зміст дидактичних принципів навчання дітей.

Виклад основного матеріалу. Г.С. Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом і гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність. Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути в родинних стосунках з її природою. Під природою людини філософ розумів її обдарування, нахили [4].

На думку Г.С. Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння Батьківщині. У думках Г.С. Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Ж.Ж. Руссо про «вільне виховання». Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Г.С. Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від згубного суспільства, а передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.

У зв'язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини, новим в українській педагогіці, прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У педагогічних поглядах Г.С. Сковороди відбились основні напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини і народу. У притчах та байках Г.С. Сковорода висміював бездуховне дворянство – аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого – утвердження високих моральних якостей, формування гармонійно розвинутої людини. Погляди педагога-філософа формувались з таких джерел, як народна мудрість, народні погляди на освіту та виховання, традиції народної педагогіки. Сковорода був твердо переконаний: «виховання й убогим потрібне» – він не визнавав великосвітського виховання, коли навчатись могли тільки багаті [5]. Сковородинівська етика проповідує працелюбність, поміркованість, чесну і безкорисливу дружбу. Ці моральні риси залишались у поведінці кожної дитини, з якими працював педагог. Метою виховання він вважав не тільки навчити знаходити істину, пізнавати явища природи, а насамперед – прищепити благородні почуття, такі як дружба, вдячність, любов. Природу людини характеризує не тільки її розум, скільки «благоє серце», «добра воля», тобто схильність до здійснення добрих вчинків. Природа «єсть всенародная и истинная учительница» – та це не означає, що процес виховання відбувається стихійно, сам собою. Важливого значення Григорій Сковорода надавав ролі педагогічної науки, школи та вихователя: «Хто бажає навчити сам, повинен мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло» – наголошував він [2].

На думку філософа, виховний вплив на дитину здійснюють усі процеси, що відбуваються ужитті, а найбільше – навчання. Унаслідок чого ставляться завдання: сформувати в дитини певний світогляд, знання, уміння та навички, які є певним спрямуванням на життєвий досвід, ґрунтом, на якому виробляються переконання, наявність яких свідчить, що вона свідомо обрала свій шлях, розуміє зміст та наслідки своєї діяльності. Це сприяє виконанню вимог зміцнює віру в дієвість принципів, розвиває рішучість, наполегливість у досягненні мети – тому кожна людина має власну їй неповторність, індивідуальність, яка проявляється тільки в «сродній» праці [3].

Загалом виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснюватися, насамперед, через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "вінець" щастя, як сенс життя людини. Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до "спорідненої" трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю реалізується моральне самовдосконалення людини. За Г. Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як: працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу, а також гуманізм та милосердя. Загалом, виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "вінець" щастя, як сенс життя людини.

Певний інтерес становлять поради Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове – все те, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв бесіди, розмови, В процесі навчання необхідно, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог-просвітитель. Це уроки серед природи з вихованцями – саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний спосіб життя.

Важливими засобами виховання Г.С. Сковорода називав рідну мову, народну педагогіку. Першим, з педагогів минулого, вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею в навчальних цілях. Сковорода виступав за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Сковорода підкреслював важливе значення морального виховання. Головним його завданням вважав виховання людяності, благородства і вдячності. Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка "не в знании живет, но в делании" [5]. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності. Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень, Сковорода звертав також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків, старших наставників, вчителів.

Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути "тілесно здорові". Фізичне виховання, згідно з його поглядами, повинно починатися ще до народження дитини і полягати у здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Засобами фізичного виховання називав режим, чистоту, акуратність, правильне харчування, поміркованість у всьому, фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя. Висловлював важливі думки щодо сімейного виховання: вважав, що діти повинні зростати в атмосфері глибокої поваги і любові до батьків. Батьки – перші вихователі і наставники молоді. Ставив питання про культ батька і матері в сім'ї, називаючи їх «іконами божими» для дітей [2].

Філософ-просвітитель також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їй у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво. Варто зазначити, що важливим засобом естетичного виховання філософ називав музику.

Розумовий розвиток людини, за Г. Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе – щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Загалом, школи мають бути «рідномовними» та доступними для навчання. Крім «рідномовності», вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості [3].

Сковорода одним з перших в українській педагогіці звертався до особистості вчителя. На його думку, вчитель має, насамперед, дбати і сприяти розкриттю та формуванню у процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини.

Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Ставив питання про вчителя, високо цінував вчительську роботу. Висував високі вимоги до вчителя, визначав його керівну роль у навчальному процесі. Серед основних рис вчителя виділяв любов і повагу до особистості учня, гідність, безкомпромісність, чесність, служіння добру. Безмежна любов до вихованців у ньому поєднувалась із великою вимогливістю до них. Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаний з народом. Учитель – це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху [6]. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати "спорідненість" до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Зазначимо, що й сам Г.С. Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром бесід на різноманітні моральні теми. До вчителя мислитель ставив великі вимоги – насамперед – глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та ін.

Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки [6].

Першими вихователями дитини Г.С. Сковорода називав батьків. Мислитель схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвої мудрості, заохочують працьовитості. У той же час, у своїй притчі «Вбогий Жайворонок» він критикував батьків, які не вчать своїх дітей життєвої мудрості, а то й заохочують їх до неробства, чванства, егоїзму. Тих батьків, хто передоручав виховання своїх дітей нянькам, називав «напів-батьками», порівнював їх із зозулями, що «підкидають яйця в чужі гнізда».

Також Григорій Сковорода обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безоплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них. У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати "прилично, тихо й без крику" [1].

Педагогічні погляди Г.С. Сковороди зросли на традиціях національної етнопедагогіки, яка своїм корінням сягає в сиву давнину, коли лише формувалася українська людність. Свій високий моральний ідеал Г. Сковорода втілював у власному житті. Для багатьох він був «мандрівною академією». Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність – у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох нащадків і сучасників. Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основи формування суспільно значущої людини. Виховання, на думку Г.С. Сковороди, повинно бути святим обов’язком батьків, на яких покладались «две суть главныя … должности» – «благо родить и благо научить» [7]. Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип – навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.

Висновки. Отже, на новому етапі розвитку педагогічної думки ми знову віднаходимо в творчій і педагогічній спадщині Григорія Сковороди народні корені, черпаємо ідеї патріотизму, духовного самовдосконалення. Цінність педагогічної спадщини Г. Сковороди переоцінити неможливо, вона завжди займала і буде займати гідне місце в триєдиній системі педагогічного процесу, слугуватиме направляючими постулатами освітнього потенціалу, до яких постійно звертаються фахівці педагогіки, вихователі та всі, кого цікавлять проблеми формування людини.

Література:

1. Артемова Л. В. Історія педагогіки України: підруч. / Любов Вікторівна Артемова. – К.: Либідь, 2006. – С. 126 - 130.

2. Барабаш Ю. «Знаю человека…» Григорій Сковорода. Поэзия. Философия. Жизнь / Юрий Барабаш. – М., 1989. – С. 216.

3. Волкова Н. П. Педагогіка: посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Наталія Павлівна Волкова. – Видавничий цент «Академія», 2002. – С. 94-103.

4. Історія педагогіки / [за ред. М. В. Левківського, О. А. Дубасенюк]. – Житомир, 2003. – С. 179-186.

5. Історія педагогіки: курс лекцій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www. info-library.com.ua.books-book-69.html.

6. Ковалинский М. И. Жизнь Григория Сковороды / Михаил Иванович Ковалинский. – М.: Соверменный литератор, 1999. – С. 104-122.

7. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання / Михайло Гнатович Стельмахович. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 50.